Росія відтворює концепції Третього рейху: як формується "альтернативна реальність"

Справедливість в умовах військових конфліктів

У квітні 1945 року, коли американські війська просувалися вглиб Центральної Німеччини, підрозділи, відповідальні за вилучення трофейних архівів, натрапили на масив документів, евакуйованих із Берліна. Йдеться про матеріали спеціальної служби при Верховному командуванні Вермахту. Вона збирала докази порушень законів війни усіма сторонами, передусім -- начебто вчинених проти німецьких військових і цивільного населення. Архів знайшли союзники. Після захоплення його вивезли до Сполучених Штатів як трофейні документи. На відміну від багатьох інших німецьких матеріалів, цих чомусь практично не використали під час Нюрнберзького процесу. Вони залишалися в американських архівах із обмеженим доступом протягом десятиліть. Лише наприкінці 1960-х років архів почали передавати до Федеративної Республіки Німеччина. Сьогодні у Фрайбурзі зберігається близько 226 томів цих матеріалів -- саме той обсяг, який фізично зберігся після війни.

Ось менш відомий, проте надзвичайно важливий історичний аспект: під час ведення агресивної війни нацистська Німеччина розробила власну систему фіксації воєнних злочинів. У рамках цієї системи військові займалися збором даних про потенційні порушення норм війни. На перший погляд, ця структура виглядала як серйозна юридична діяльність. Вона була створена не лише з метою пропаганди, щоб формувати вигідну для себе версію подій і звинувачувати супротивників у порушеннях міжнародного права, але й для забезпечення власного захисту. Це спростовує поширений стереотип, що документування воєнних злочинів здійснюють лише жертви агресії.

Чому я вирішив повернутися до цієї теми? Тому що цей досвід підкреслює, що навіть агресори систематично збирають докази правопорушень, використовуючи для цього пропагандистські засоби. Сьогодні Росія діє аналогічним чином.

У 1939 році було засновано спеціалізоване бюро при Верховному командуванні Вермахту, яке займалося розслідуваннями порушень міжнародного права — Wehrmacht-Untersuchungsstelle für Verletzungen des Völkerrechts. Основною метою цього бюро було фіксування порушень, які нібито скоювались проти німецьких військовослужбовців і цивільних осіб, а також перевірка звинувачень на адресу самої німецької армії. Важливо зазначити, що бюро не проводило безпосередні слідчі дії на місцях подій. Натомість, його діяльність полягала в обробці документів, що надходили від військових і адміністративних структур Вермахту, з подальшим правовим аналізом і систематизацією отриманої інформації. Отже, збором даних займалися військові організації, а самі матеріали потім централізовано узагальнювались, структурувались і оформлювались у багатотомні справи.

Було дотримано всіх юридичних формальностей: протоколи, свідчення, рапорти, судово-медичні експертизи, фотографії, відеозаписи і журнали бойових дій. Однак варто зазначити, що з усіх наявних томів лише один містив дані про злочини, скоєні німецькою стороною.

Серед задокументованих випадків були також відомі події. У червні-липні 1941 року, під час відступу радянських військ, працівники НКВС провели масові розстріли ув'язнених у львівських тюрмах. Мова йде про тисячі загиблих українців, євреїв, поляків та інших, які були арештовані в період з 1939 по 1941 роки. Німецька сторона зафіксувала ці факти та використала їх у своїх пропагандистських матеріалах.

Іншим прикладом став Катинський розстріл. Навесні 1940 року НКВС розстріляв понад 20 тисяч польських військовополонених і представників еліти. Після виявлення масових поховань 1943 року німецька влада організувала ексгумації, залучила міжнародну комісію лікарів і провела судово-медичні дослідження. Матеріали були оформлені в докладні звіти й стали частиною масштабної інформаційної кампанії. Водночас СРСР намагався включити Катинь до обвинувачення проти нацистів у Нюрнберзі, стверджуючи, що розстріли відбулись у вересні 1941 року й були здійснені саме німцями. Однак у підсумку суд не визнав це доведеним і не виніс рішення по суті.

У документах також зафіксовані деякі випадки позасудових страт німецьких військових, які потрапили в полон, здійснюваних бригадами французького Руху Опору в 1944 році.

Згідно з різними джерелами, бюро підготувало понад 400 томів документів. На сьогодні збереглося лише 226 томів, що становить приблизно половину первинного обсягу. Відомо, що частина архівних матеріалів була знищена в кінці війни, а інша частина загубилася під час евакуації. Це підкреслює важливий аспект: доля навіть "доказів" агресора часто залежить від того, хто контролює архіви в післявоєнний період, а також від формування політики пам'яті. Чи можемо ми з упевненістю стверджувати, що всі томи були повернені до Німеччини? Ні. І це питання, яке варто розглянути детальніше.

Після завершення війни світ став свідком Нюрнберзького та Токійського трибуналів. Ці процеси проходили на фоні повоєнного розподілу сил. Деякі матеріали, підготовлені німецькою стороною, були використані союзниками для підтвердження окремих фактів, проте значна частина документів залишилася без належної юридичної оцінки. Так само, як і злочини, вчинені союзними державами.

Ця оповідь має чіткі аналогії з сучасністю. Вона допомагає глибше усвідомити, чи змогли ми винести уроки зі своїх помилок. Ясно, що у війні конфліктуючі сторони ведуть боротьбу не лише за контроль над територіями, але й за істину та право визначати юридичну інтерпретацію подій. Проте якщо раніше військові здобутки безпосередньо впливали на можливість формувати власну версію історії, то сьогодні ситуація значно ускладнилася. Питання, як нашу війну запам'ятають майбутні покоління, залишається відкритим. Багато в чому це залежить від наших дій і виборів.

З 2014 року російська влада активно займається збором та створенням масивів документів, що свідчать про нібито злочини з боку України. Натомість, ми розпочали цю системну діяльність лише у 2019 році, створивши Департамент нагляду за кримінальними провадженнями, пов’язаними із злочинами під час збройного конфлікту, в Офісі генерального прокурора.

У Слідчому комітеті РФ цією темою займається спеціально створене управління з розслідування "злочинів міжнародного характеру проти мирних громадян", а також, починаючи з 2022 року, Головне військове управління. Відкривають кримінальні провадження, публікують "свідчення", готують звіти, знімають сюжети про "розіп'ятих хлопчиків". А раніше ще й "спамили" до ЄСПЛ. Нам це здається абсурдним, але юридична оболонка частини таких матеріалів створює враження доказовості.

В основному, ці матеріали, ймовірно, мають на меті пропаганду — створити альтернативну версію подій, виправдати агресивні дії та розмити межу між агресором і жертвою. Ця діяльність активно здійснюється, зокрема, в країнах Глобального Півдня. Я можу це підтвердити, адже ще до початку повномасштабного вторгнення я працював із подібними матеріалами. Тоді російська влада випускала "томи" з нібито доказами, які здебільшого розповсюджувалися за межами країни. Одного разу мій знайомий привіз один з таких томів із Чехії. Я вирішив включити його до матеріалів кримінального провадження, що викликало здивування у колег. Однак, на мою думку, найефективніший спосіб боротьби з дезінформацією — це всебічне незалежне розслідування. Цю роботу важливо не недооцінювати, коли ми обговорюємо гібридні загрози та інформаційні війни.

Як видно, це явище не є новим у світовій історії. Агресори з різних епох часто виявляють більше спільного один з одним, ніж із тими, кого вони атакують. Російська влада використовує термін "денацифікація" як один із приводів для своїх агресивних дій. Однак застосування права як інструменту інформаційної війни, вибіркове документування фактів та централізоване формування бажаного наративу — це практики, які вже не раз спостерігалися в минулому. Водночас важливо усвідомлювати, що міжнародне гуманітарне право, на жаль, ефективно діє переважно там, де всі учасники конфлікту хоч якось намагаються дотримуватися його норм. Коли одна зі сторін систематично ігнорує ці правила, а інша виявляється в умовах асиметрії, можливості для реалізації права значно звужуються.

Звичайно, сьогоднішня реальність значно відрізняється від тієї, що була в 1940-х роках. Докази порушень більше не зберігаються лише в закритих архівах чи слідчих матеріалах. Вони формуються і поширюються в різних сферах: через відкриті джерела інформації, звіти міжнародних організацій, журналістські розслідування та дані правозахисників. Сучасні технології істотно ускладнюють справу держави з контролем над інтерпретацією подій, дозволяючи фіксувати факти практично в режимі реального часу. Завдяки новітнім інструментам, це поле бою стає більш прозорим. Проте така відкритість викликає нові виклики: обсяги інформації зростають, але одночасно збільшується ризик маніпуляцій, поширення дезінформації та неправильної інтерпретації подій. Тому особливо важливими стають стандарти перевірки, зберігання та юридичної оцінки доказів. Також важливо дотримуватися принципу універсальності, застосовуючи однакові критерії до всіх учасників конфлікту.

Ось чому для України надзвичайно важливо не лише виявляти маніпуляції, а й безумовно дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, системно працюючи з доказами. Важливо також створити в структурі Збройних Сил України повноцінний напрямок, присвячений збору та зберіганню доказів з поля бою. Це передбачає послідовну фіксацію фактів у зонах відповідальності військових, де правоохоронні органи не мають доступу, збереження доказової бази, співпрацю з міжнародними механізмами правосуддя та забезпечення прозорості розслідувань. У сучасних умовах війни докази є не лише юридичним інструментом; вони формують довіру до держави, впливають на міжнародну підтримку й стають основою для майбутньої відповідальності винних. У довгостроковій перспективі якісно зібрані та перевірені докази стануть визначальними для відновлення справедливості та збереження сили міжнародного права перед обличчям агресії.