Коли генерал, який керує військовими діями та розробив концепцію повного знищення ворожих об'єктів, стає на пост прем'єр-міністра, спираючись на підтримку тих, хто вважає його армію загарбницькою, це стає не лише іронічним поворотом подій.
Це старт величезної політичної трагедії, в якій арифметичні правила зіткнулися з безжальними законами існування держави.
Історія Близького Сходу має специфічне, майже знущальне почуття гумору. Вона обожнює перетворювати вчорашніх тріумфаторів на сьогоднішніх заручників, а рішучих генералів -- на обережних бухгалтерів чужих політичних амбіцій.
Те, що ми спостерігаємо сьогодні в ізраїльському Кнесеті, виходить за межі простої зміни влади чи завершення довгого правління Біньяміна Нетаньягу. Це справжня трагедія в дусі класичної Греції, яка розгортається на фоні левантійського парламентського життя.
Гаді Айзенкот отримав право сформувати новий уряд Ізраїлю. Він є особистістю з бездоганною військовою кар'єрою, колишнім головою Генерального штабу ЦАХАЛ, системним "яструбом" і, що особливо актуально в сьогоднішніх умовах, творцем відомої "доктрини Дахія".
Нагадаю, що ця військова концепція, народжена після Другої ліванської війни, передбачає застосування непропорційної, нищівної сили у відповідь на агресію. Аж до повного стирання з лиця землі ворожої інфраструктури разом із кварталами, в яких вона ховається.
І ось цей генерал, символ ізраїльської військової системи, вступає до офісу прем'єр-міністра, підтримуваний арабськими політичними силами. Саме тіми ж політиками, які протягом багатьох років характеризують цю армію як окупаційну.
Математика безнадії та акція зі справжнього золота.
Як з'явився цей політичний оксюморон? Відповідь варто шукати не в ідеологічних принципах, а у бездушному розрахунку електоральних показників.
Опозиційний єврейський альянс, об'єднаний спільною метою усунути Нетаньягу з політичної арени, здобув лише 48 мандатів замість необхідних 61 для формування більшості в 120-місцевому Кнесеті. У партії самого Нетаньягу налічується 46 голосів — це недостатньо для утримання влади, але цілком достатньо, щоб перешкоджати будь-яким новим ініціативам.
У цій складній ситуації вирішальну роль відіграли арабські політичні сили — ісламська партія РААМ та світсько-націоналістичний Об'єднаний список. Їхні 19 мандатів стали справжнім рятівним колом, яке дозволило коаліції Айзенкота досягти вражаючих на папері 67 голосів.
Проте не варто плекати ілюзій: арабські фракції підтримали бойового генерала зовсім не через раптову любов до сіонізму. Їхнім єдиним мотивом був демонтаж праворадикального блоку Нетаньягу.
Читайте також: Айзенкот може виявитися більш прагматичним, ніж Нетаньягу, однак його підхід до Ірану, ймовірно, залишиться незмінним, -- зазначає Клименко.
Вони стали політичним важелем, зламавши двері прем'єрської резиденції, але в ту ж мить залишили під кріслом нового керівника уряду вибуховий пристрій, яким можна було керувати дистанційно.
Айзенкот, який ще наприкінці жовтня обіцяв країні "сіоністський військовий уряд", опинився в клінічній залежності від політичних сил, чиї інтереси діаметрально протилежні поглядам його власного ядерного електорату.
Зовнішньополітичний шпагат генерала
Погляди Айзенкота втілюють прагматизм досвідченого військового, який орієнтується на стратегічний баланс, а не на месіанські ідеали. На відміну від Нетаньягу, що перетворив зовнішню політику на складову внутрішньопартійних протистоянь, Айзенкот чітко усвідомлює важливість американської військової та фінансової допомоги.
Його концепція на зовнішньому рівні виглядає зрозумілою та послідовною:
Відновлення відносин з Вашингтоном стало актуальним завданням. У ситуації, коли адміністрація Трампа втрачає контроль над Конгресом, Ізраїлю терміново потрібен лідер, який зможе вести діалог з демократичною більшістю, відповідальною за розподіл бюджетів і військової допомоги. Айзенкот прагне представити себе у Білому домі та Капітолію як надійного професіонала, який відновлює американо-ізраїльський альянс у рамках двопартійного консенсусу, уникаючи істерик і ідеологічних конфліктів.
Призупинення будь-яких активних дій на палестинському фронті. Немає жодних згадок про глобальний мирний процес, оскільки на Близькому Сході наразі відсутні як учасники, так і ресурси для його реалізації. Однак Айзенкоту доведеться терміново прибрати в дальній ящик будь-які заяви щодо анексії та припинити помітне розширення поселень. Це стане ціною за підтримку 19 арабських депутатів у парламенті.
Зміна тактики у протистоянні з Іраном та "Хезболлою". Генерал опинився в тісній політичній клітці. Він не може дозволити собі гучних телевізійних війн із масштабними руйнуваннями в арабських столицях, оскільки перша ж картинка масових жертв серед цивільного населення змусить РААМ та Об'єднаний список відкликати свої підписи. Отже, стратегія зміститься в бік тихих, хірургічних, неафішованих операцій спецслужб проти інфраструктури Корпусу вартових ісламської революції.
Здавалося б, перед нами цілком раціональна програма кризового менеджменту. Але проблема в тому, що в політиці, на відміну від генштабу, накази не виконуються за клацанням підборів, а противник сидить не лише по той бік кордону, а й у сусідньому парламентському секторі.
Кампанія спаленої землі від Нетаньягу
Біньямін Нетаньягу, який тепер займатиме позицію лідера опозиції, є не лише досвідченим політиком. Він — справжній майстер політичної деструкції та виживання в заплутаних кулуарних іграх, де прямолінійний генерал Айзенкот не має потрібних засобів для боротьби.
Нетаньягу чудово бачить, що нова коаліція зшита гнилими нитками спільної ненависті особисто до нього. І щойно його постать переміститься з прем'єрського крісла в опозиційне, цей об'єднавчий фактор зникне, оголивши прірву між правими сіоністами з блоку Айзенкота та арабськими депутатами.
Стратегія Нетаньягу на найближчі місяці полягає в повній парламентській партизанщині та тактиці випаленої землі. Його партія перетворить діяльність Кнесету на щоденне маневрування серед мін.
Ідеологічні пастки. Опозиція систематично почне заповнювати парламент законопроєктами, що стосуються легалізації поселенських форпостів, суверенітету над Йорданською долиною або посилення антитерористичного законодавства. Для правих депутатів у коаліції Айзенкота голосування проти таких пропозицій стане політичним самогубством у очах їх виборців. А для арабських партій підтримка таких ініціатив є абсолютно неможливою. Кожен такий голос розділить 67 мандатів на дрібні частини.
Вуличний тиск і делегітимація. Машина "Лікуду" миттєво перенесе тиск із залів засідань під вікна будинків найбільш вразливих і хитких депутатів нової коаліції. Уряд із першого дня тавруватимуть як "кабінет національної капітуляції", що залежить від "посібників терору". У радикалізованому суспільстві достатньо зламати психологічно одного-двох правих парламентарів, щоб уся конструкція завалилася.
Капіталізація на крові та кризах безпеки. Близький Схід ніколи не мав дефіциту в ескалаціях. І Нетаньягу безжально використовуватиме кожен теракт чи ракетний обстріл, вимагаючи негайної нищівної відповіді та тицяючи пальцем у "зв'язані арабськими партіями руки" прем'єра-генерала.
Клінічний параліч та екзистенційна загроза
Яка ж основна загроза для функціонування уряду внаслідок такої коаліції? Вона полягає в тому, що цей кабінет виник у умовах глибокого політичного безсилля, де керування країною зводиться до постійного задоволення вимог шантажистів.
У арабських фракцій є чотири чіткі "червоні лінії", перетин яких означає миттєву смерть уряду:
Силовий вхід ізраїльської поліції до мечеті Аль-Акса на Храмовій горі.
Велика військова акція на палестинських землях призвела до втрат серед цивільного населення.
Офіційне визнання нових населених пунктів на Західному березі.
Рішуче подавлення протестів силами прикордонної поліції МАГАВ у змішаних арабсько-єврейських містах, таких як Лод або Акко.
Фактично, прем'єр-міністр позбавляється монополії на легітимне насильство та захист суверенітету. Будь-яке рішення у сфері національної безпеки тепер мусить проходити невидиму цензуру партій, електорат яких ментально перебуває по інший бік барикад.
У цих обставинах не лише проведення тривалих реформ видається неможливим – навіть ухвалення базового державного бюджету або оборонного фінансового плану може призвести до серйозних політичних потрясінь.
Проте ще більшою загрозою є ризик, який ця парламентська ілюзія несе для існування самої держави Ізраїль.
Країна, що веде війну і стикається з численними екзистенційними викликами, не має можливості мати уряд з ослабленою волею. У Тегерані, Бейруті та Газі прекрасно розуміються на підрахунках мандатів у Кнесеті, не поступаючись у цьому єрусалимським експертам з політики.
Іранська влада добре усвідомлює, що будь-який значний удар у відповідь з боку ЦАХАЛ буде ретельно оцінюватись Айзенкотом з точки зору внутрішньої політичної стабільності. Це, безумовно, призводить до ослаблення ключового елемента ізраїльської безпеки — стратегічного стримування.
Вороги отримують унікальний історичний шанс промацати межі дозволеного, знаючи, що жорстка реакція ізраїльського прем'єра автоматично означає падіння його власного кабінету.
Коли з Гази чи Лівану полетять чергові ракети, Гаді Айзенкот опиниться в цугцвангу, з якого немає хорошого виходу. Віддати наказ про потужну наземну операцію в дусі своєї ж "доктрини Дахія" -- означає миттєво втратити 19 арабських голосів і обвалити уряд. Проявити дипломатичну стриманість -- означає підтвердити всі звинувачення Нетаньягу в слабкості та бути зметеним правим гнівом ізраїльської вулиці.
Спроба поєднати сіоністського військового їжака з антисіоністським парламентським вужем може призвести до тактичного успіху у вигляді короткочасного усунення Нетаньягу від керівництва. Однак на стратегічному рівні ця комбінація не має шансів на виживання.
Вона не витримає першої серйозної кризи безпеки, адже на Близькому Сході це питання не "якщо", а "коли". Це означає, що за тактичну перемогу генерала Айзенкота Ізраїлю доведеться заплатити новим етапом політичного безладдя, інституційним паралічем та неминучими достроковими виборами в найближчій перспективі.
А як ви вважаєте, чи здатний бойовий генерал керувати воюючою країною, коли ключі від його кабінету лежать у кишені ідеологічних противників, чи цей політичний шлюб за розрахунком лусне при першій же повітряній тривозі?
Джерело
Про автора. Едуард Рубін — український бізнесмен у галузі інформаційних технологій, науковець, керівник і активіст.
Редакція не завжди погоджується з думками, які висловлюють автори блогів.
#
