Сергій Грабовський: В Україні часів Радянського Союзу панувала радянсько-російська влада — Блоги | OBOZ.UA

Можливо, ви будете сміятися, але нинішній "корефан усіх наук" Путін В.В. пішов не лише проти Леніна, Троцького та Бухаріна, а й проти Малєнкова, Хрущова, Брежнєва, Горбачова, Єльцина і навіть своїх кумирів Сталіна й Андропова. Всі вони чітко знали, що Україна - не Росія, а тому для українців необхідний особливий режим управління, який поєднував би батіг і пиріг. Конкретні пропорції першого та другого варіювалися залежно від ситуації, поки у 1970-х не запанував курс на радикальне "зближення соціалістичних націй", тобто на поглинання всіх і вся росіянами. Та навіть тоді у Кремлі й на Луб'янці розуміли: українці ніколи не були і не є нині росіянами, їх слід росіянами зробити. І це тяжка робота.

А Володимир Путін дійшов висновку, що його погляди є найвірнішими і вважає себе наймудрішим серед усіх, хто коли-небудь керував московським Кремлем.

Результат самоочевидний.

Однак не можна просто ігнорувати теми, пов’язані з політичною діяльністю Кремля щодо УСРР/УРСР, вважаючи їх лише предметом інтересу для істориків. По-перше, є чимало людей, які вважають себе "хорошими русскими", і стверджують, що в минулому існувало багато позитивних моментів, а також справжнє братерство між рівноправними народами, яке було зруйноване підступним Путіним (хоча і Сталін також зробив чимало поганого, але ж він тиснув на всіх). По-друге, в Україні сьогодні є чимало інтелектуалів, які рішуче виступають проти очищення українського культурного простору від наслідків кремлівської політики, вважаючи, що не все було погано у Пушкіна та Достоєвського, і що вони ближчі українцям, ніж Міцкевич чи Кундера. По-третє, деякі українські історики досі наполягають на тому, що УСРР відігравала практично ключову роль у становленні Совєтського Союзу та була співучасницею більшовицької системи; мовляв, в Україні діяла не "советская власть", а радянська влада, яку формували "наші" - Затонський, Скрипник, Мануїльський та інші. Таким чином, нам доводиться каятися за все, включно з Голодомором...

І так далі, і подібні речі.

Утім, винесімо за дужки емоції та спробуймо окреслити бодай деякі (але важливі) аспекти політики Москви щодо України совєтського часу. Для цього звернімося до численних фактів, які надала та частина компартійної статистики, що була з недогляду Кремля та Луб'янки опублікована на зламі століть. Ця статистика засвідчує, що у творенні СССР ніякої "основної ролі" УСРР не було, що українці не грали і грати таку роль не могли відповідно до реальної структури влади у більшовицькій державі - ця роль апріорі була зарезервована за політбюро ЦК РКП(б)/ВКП(б)/КПСС, у якому в жоден період число українців (за походженням, а не за духом) не перевищувало 10% (майже виключно за рахунок часів після смерті Сталіна), що етнічний склад КП(б)У та керівних структур УСРР у добу створення СССР (грудень 1922 - липень 1923 років) категорично не відображав етнічний склад населення, що серед генсеків й перших секретарів ЦК КП(б)У/КПУ аж до 1953 року не було жодного українця, а деякі перші особи (Молотов, Хрущов, Мельников) узагалі не знали української мови тощо. Хтось може зауважити - а як же Мануїльський, він же пробув ледь не півтора роки першим секретарем ЦК КП(б)У? Так от: Абдурахман Авторханов (чи треба його представляти?), який знав Мануїльського особисто, називав того "липовим українцем", очевидно, небезпідставно...

Отже, це дуже яскрава статистика комуністичної партії.

У 1923 році в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР) частка українців у колегіях республіканських наркоматів становила лише 12%, а в загальному державному апараті – 14%. Серед членів і кандидатів у члени Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) українці складали "аж" 33%, тоді як серед слухачів Комуністичного університету імені Артема в Харкові – 23%. Ці дані виглядали досить дисонансно на фоні проголошеної та вже розпочатої українізації! В 1926 році, завдяки політиці українізації, частка українців у колегіях республіканських наркоматів зросла до 38%, серед студентів університету імені Артема до 46%, а в рядах КП(б)У – до 47%. Хоча ці показники ще більше контрастували з етнічною структурою населення, вони трохи зменшили загальне невдоволення щодо політики союзного центру. Однак варто зазначити, що ці цифри були значною мірою "припинені"; наприклад, у ті роки молодий активіст Леонід Брежнєв, прагнучи зробити кар'єру в комсомолі та партії, записався до українців без жодних підстав. Якщо Микита Хрущов, який ніколи не вважав себе українцем, все ж виявляв певні симпатії до України – захоплювався поезією Шевченка та іноді допомагав діячам української культури, зокрема заборонивши в 1960 році будівництво атомної електростанції на Оболоні в Києві, то Леонід Брежнєв не мав жодних українських симпатій. Після Другої світової війни він визначив себе як росіянина, а восени 1965 року "творчо" відзначив річницю свого приходу до влади, зневажливо ставлячись до української інтелігенції. У зрілому віці, вже на посаді генерального секретаря, він неодноразово, за свідченнями багатьох, насміхався з української мови у колі родини та друзів.

Утім, тоді ж діяла й "перекачка" до складу росіян. Космонавт Георгій Гречко вже у 1990-х жартував: "Ким міг виявитися я, народжений у Ленінграді син білоруса та українки? Звичайно ж, росіянином". І ще понад десяток космонавтів "записаний" росіянами - батько та син Романенки, Горбатко, Іванченко, Вікторенко й інші.

У сталінську епоху ставлення до українців було надзвичайно недовірливим. У 1948 році в університетах СРСР функціонувало близько тисячі кафедр суспільних наук, але українці складали лише невелику частку викладачів: 13,6% на кафедрах філософії, 7,3% на політекономії, 11% на історії СРСР та 10,5% на марксизмі-ленінізмі. Загалом, українці становили всього 10,2% серед викладацького складу цих кафедр. Однак, можливо, це навіть позитивно вплинуло на студентів, адже саме українці менше нав'язували їм ідеї про "генія товариша Сталіна - корифея всіх наук". Проте ці дані все ж вражають.

У сфері фізики відбувалися справжні чудеса. Виявилося, що українці, на думку деяких, не здатні до цієї науки. Справді, станом на 1 жовтня 1948 року, серед науковців у галузі фізики в СРСР українців налічувалося лише близько 3% (в той час як росіян було 70%), а серед аспірантів-фізиків — близько 8%.

Існував і такий дуже специфічний науковий заклад, як лабораторія при мавзолеї Леніна, що займалася збереженням тіла "вождя великого Жовтня". У січні 1953 року, в розпал антисемітської кампанії (справи "безрідних космополітів", "лікарів-убивць" тощо), склад лабораторії був радикально оновлений, там не залишилося жодного єврея. А хто ж виявився гідним допуску до тіла вождя? Із 96 працівників лабораторії було: росіян 91, українців - 2, мордвинів - 2, білорусів - 1. Ну, просто цирк...

Ось ще кілька цікавих фактів про два відомі вищі навчальні заклади, що мали всесоюзне значення. У 1949 році в Московському юридичному інституті навчалося 2213 студентів та аспірантів, з яких лише 55 були українцями, тоді як росіян налічувалося 1685. Серед 142 викладачів лише двоє представляли українську національність. Щодо студентів Московської консерваторії, то в грудні 1950 року 67,2% з них становили росіяни, 15,0% — євреї, 5,3% — вірмени, а решта 6,3% — представники інших національностей, серед яких також були українці. І хто ж тоді стверджував, що українці — це "співоча нація"?

Ба більше: в Одесі того ж року з 263 студентів консерваторії українцями були - уявіть собі! - 40. А серед викладачів усіх вишів міста українців виявилася тільки чверть. Не думайте, втім, що більшість становили євреї, зовсім ні - в тодішній Одесі їх не дуже допускали до викладацтва, навіть до навчання грі на скрипці...

Таким чином, не дивно, що у складі державного симфонічного оркестру СРСР у 1952 році українці становили лише 4%. Протягом 1951-52 років жоден українець не зміг пройти відбір, оскільки до оркестру приймали лише етнічних росіян.

І нарешті про справжнє циркове мистецтво. Серед 87 директорів, головних режисерів і адміністраторів цирків, що діяли в Союзі, включаючи Українську РСР, лише 4 були українцями. Це свідчить про те, що українці виявилися неспроможними не тільки в галузі фізики чи музики, а й у світі циркових вистав.

Досить цікаво, що через тотальну недовіру Кремля до українців, яких, попри все, використовували як "гарматне м'ясо", наших співвітчизників неохоче допускали до участі у таких структурах, як Совінформбюро, що стали виробниками радянської міфології. У 1945 та 1946 роках Совінформбюро стало об'єктом перевірки комісій, присланих Сталіним. Перша комісія виявила "єврейське засилля" та зазначила, що багато єврейських журналістів публікуються під російськими псевдонімами. Друга комісія констатувала "неприпустиму концентрацію євреїв", стверджуючи, що це є причиною всіх проблем. Проте, слід зазначити, що на протязі всієї війни куратором Совінформбюро з моменту його створення 24 червня 1941 року був корінний росіянин, кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б) Олександр Щербаков. Він зумів перевершити доктора Геббельса у мистецтві пропаганди. Але, здобувши цю перемогу, 10 травня 1945 року зник з поля зору. Як влучно зауважив Лаврентій Павлович, "опився і помер". Але це не основна тема. Якби не ці комісії та державний антисемітизм сталінського режиму, ми б не мали даних про етнічний склад цього органу. На червень 1946 року з 154 працівників Совінформбюро 135 були росіянами та євреями, а українців можна було нарахувати не більше десяти. З одного боку, це свідчить про те, що українці не були причетні до потоку брутальної і брехливої пропаганди, яка йшла з цього відомства, а з іншого – цифри підтверджують статус українців в СРСР як народу, якому не довіряли і який вважали другорядним.

Схожі висновки підтверджують й інші статистичні дані щодо мас-медіа того часу. Наприклад, видання Moscow News, яке було московською англомовною газетою. У 1948 році керівник відділу пропаганди та агітації ЦК Дмитрій Шепілов, відомий як "партійний інтелектуал", виступив з рекомендацією закрити цю газету, вказуючи на "недоречний" національний склад редакції, в якій домінували євреї. Цікаво, що серед 28 працівників редакції не виявилося жодного українця. Чи справді українці не вміють говорити, читати і писати англійською?

Але не думайте, що причиною такої ситуації стало те. що Москва - то питомо російське місто. У Києві діялося те саме. Ось дані 1950 року. Розпал боротьби з "безрідними космополітами", яких "вичистили" вже звідусіль. Результат: у київському апараті республіканської філії ТАСС, що звалася РАТАУ, більшість становили росіяни, українці ж виявилися меншістю...

Повернімося до вищих партійних структур. З 118 членів політбюро ЦК РКП(б) - ВКП(б) - КПСС за весь час його існування, лише 12 були українцями за походженням. Що цікаво, троє з них — Ворошилов, Гречко та Кириленко — у офіційних документах зазначалися як "росіяни". Ці цифри говорять самі за себе.

Звичайно, етнічне походження окремої особи саме по собі не може дати повної картини. Наприклад, у Києві напередодні падіння Російської імперії ключовими діячами, які виступали проти всього українського (за винятком, можливо, борщу, сала і галушок), були особи з прізвищами на "-ко", що походили з видатних козацьких родів. Натомість, головою Українського клубу в Державній думі Росії в ті ж часи був барон Федір Штейнгель (також відомий як Теодор фон Штайнгайль), який згодом став одним із міністрів УНР та провідних дипломатів. Якщо ж заглянути ще далі в минуле, можна знайти осавула Фрідріха Кенігсепа, який організував оборону Батурина — столиці Гетьманщини — у 1708 році, та полковника Івана Ніса, котрий зрадив і здав місто, прирікши його захисників, включно з Кенігсепом, і мирних жителів, навіть немовлят, на жахливу загибель. І таких історій чимало. Однак, коли мова йде про великі групи людей і спільні тенденції серед різних категорій населення СРСР, статистичні дані про їхнє етнічне походження набувають важливого значення.

Ось так. Приведені цифри та факти, здається, відображають лише окремі аспекти так званого "українського питання", але їх варто сприймати як матеріал для роздумів. На жаль, у мене немає достовірної статистики за період 1960-80-х років, проте існують цікаві дані з переписів населення. До 1989 року відсоток українців в Україні невпинно зменшувався, досягнувши значення 72,7% для українців і 22,1% для росіян. Але перепис 2001 року показав зовсім іншу ситуацію: українців стало 77,8%, а росіян - 17,3%. Чи це зміна в кон'юнктурі? В першому випадку - так. Леонід Кучма, наприклад, у 1991 році вказував себе як "росіянина", але Горбачов так і не надав йому звання Героя соцпраці, оскільки вважав його "українським націоналістом", тобто не зовсім надійним охоронцем "нашої соціалістичної імперії"...