Тімоті Снайдер. "Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним". Витяг.

Изображение: "Лодка"

Двадцяте друге червня 1941 року стало одним із найзначніших моментів в історії Європи. Цього дня почалося німецьке вторгнення в Радянський Союз під кодовою назвою Операція "Барбаросса". Це не було лише раптовим нападу, а стало знаковим моментом, що ознаменувало зміну альянсів і нову фазу війни. Відкриття цього фронту призвело до катастрофічних наслідків, які важко переоцінити. Конфлікт між Вермахтом та Червоною армією забрав життя понад 10 мільйонів військовослужбовців, а чисельність цивільних жертв, які загинули через бомбардування, голод і хвороби, викликані війною на Сході, також була близькою до цієї цифри. Додатково, під час бойових дій на Східному фронті німецькі війська свідомо знищили приблизно 10 мільйонів людей, серед яких понад 5 мільйонів євреїв і більше 3 мільйонів військовополонених.

Операція "Барбаросса" знаменує початок третього періоду історії кривавих земель. Під час першого періоду (1933-1938) масово вбивала здебільшого радянська влада. У часи радянсько-німецького союзу (1939-1941) обидві країни масово вбивали приблизно однакову кількість осіб. Від 1941-го до 1945 року майже за всі політичні вбивства несли відповідальність німці.

На початку кожного етапу виникає ряд важливих запитань. При переході від першого до другого етапу постає питання: яким чином радянському уряду вдалося укласти угоду з нацистами? А при переході від другого до третього етапу виникає інше питання: чому німецька сторона вирішила розірвати цю угоду? Європа під пактом Молотова-Ріббентропа, що була сформована Москвою та Берліном у 1939-1940 роках, призвела до окупації або втрати територій для таких країн, як Бельгія, Данія, Естонія, Фінляндія, Франція, Латвія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща та Румунія. Союз між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною також супроводжувався широкомасштабними депортаціями та розстрілами громадян Польщі, Румунії та балтійських країн. Однак для обох режимів цей період став часом плідної економічної співпраці, військових успіхів і територіального розширення за рахунок згаданих держав. Які ж фактори дозволили нацистському та радянському режимам успішно співпрацювати в 1939-1941 роках, а також стали причинами найкривавішої війни в історії людства у 1941-1945 роках?

Питання про 1941 рік дуже часто розглядають абстрактно, як частину ширшої проблеми європейської цивілізації. У деяких концепціях німецьку (і радянську) репресивну політику вважають результатом розвитку модерності, початком якої стала реалізація просвітницьких ідей у політиці за часів Французької революції та наполеонівських воєн. Концепція модерності не дає простого пояснення катастрофи 1941 року. Обидва режими відкинули оптимістичні настанови Просвітництва, що суспільний прогрес неминуче буде досягнутий завдяки розвитку науки та раціональному мисленню. Гітлер і Сталін схилялися до ідей пізнього дарвінізму ХІХ століття: прогрес можливий лише внаслідок жорстокої боротьби між расами або класами. Зважаючи на це, обидва режими вважали виправданим знищення польської еліти (сталінізм) або освічених верств польської підраси (націонал-соціалізм). До того ідеології нацистської Німеччини та Радянського Союзу залишали певний простір для компромісу, який виявився у завоюванні Польщі. Цей союз дав їм нагоду знищити плоди європейського Просвітництва в Польщі через знищення більшої частини польських освічених класів. Радянська влада мала змогу розширити сферу своєї ідеї соціальної рівності, а нацистська Німеччина -- змусити десятки мільйонів людей стати об'єктами расової політики, зокрема зігнала євреїв у гетто в очікуванні "остаточного розв'язання". Можна вважати, що нацистська Німеччина та Радянський Союз були двома прикладами модерності, що виявляли ворожість до третього -- польського. Однак це зовсім не означає, що вони уособлювали модерність як таку.

Відповідь на запитання про 1941 рік більше пов’язана із імперіалістичними амбіціями, аніж з інтелектуальними традиціями Просвітництва. Вона має більше спільного з Лондоном, ніж з Парижем. Гітлер і Сталін зустрілися з двома основними аспектами британської спадщини дев’ятнадцятого століття: імперіалізмом, який був ключовою основою глобальної політики, та безумовною морською перевагою Британії. Оскільки Гітлер не міг змагатися з британським флотом, він сприймав Східну Європу як простір для створення нової континентальної імперії. Ці території не були порожніми: для реалізації своїх планів необхідно було знищити радянську державність та її досягнення. І тоді, як зазначив Гітлер у липні 1941 року, на цих землях постане "Едем". Ленін, попередник Сталіна, також уважно спостерігав за Британською імперією, вважаючи, що імперіалізм штучно підтримує капіталізм. Сталін, як його наступник, мав захищати соціалізм у Радянському Союзі від світу, де панували імперіалізм і капіталізм. Він пішов на поступки імперіалістичному світу ще до приходу Гітлера до влади: оскільки імперіалізм залишався, соціалізм мав бути втілений не в світовій революції, а в Радянській державі. Після виникнення цього ідеологічного компромісу ("соціалізм в одній країні") союз між Сталіним і Гітлером став другорядним. Адже якщо країна є бастіоном добра серед зла, тоді будь-який компроміс виглядає виправданим, жоден з них не є гіршим за інший. Сталін вважав, що співпраця з Німеччиною була вигідною для Радянського Союзу і сподівався колись її розірвати, але не в 1941 році.

Гітлер прагнув перетворити німців на імперський народ, в той час як Сталін мав намір забезпечити виживання Радянського Союзу в умовах імперіалізму, незалежно від його тривалості. Основне протиріччя між ними полягало у боротьбі за території, а не в ідеологічних переконаннях. "Едемський сад" Гітлера, незаймане минуле, яке він сподівався відновити, став одночасно обіцяною землею для Сталіна, територією, яку радянська влада завоювала дорогою ціною та про яку вже існувала усталена канонічна історія ("Короткий курс історії ВКП(б)" 1938 року). Гітлер з самого початку планував захопити західну частину Радянського Союзу, тоді як Сталін намагався зміцнити свою державу, аби протистояти таким імперським амбіціям. Він більше боявся Японії та Польщі, а також можливого союзу між ними і Німеччиною, ніж прямого нападу з боку Гітлера. Японці та поляки докладали значних зусиль для підтримки національних рухів у межах Радянського Союзу. Сталін вірив, що той, хто спробує атакувати його величезну країну, спершу шукатиме союзників всередині її кордонів.

Суперечності виходили далеко за межі того, що їхні ідеї існували окремо одна від одної. Гітлер бажав війни, тоді як Сталін, принаймні на той момент, не прагнув до конфлікту, як у 1941 році. Гітлер мав амбіційне бачення імперії, яке відігравало ключову роль у його політиці; водночас він намагався використовувати можливості та уникати проблем у той надзвичайно складний період. Особливо важливим став інтервал між 25 червня 1940 року і 22 червня 1941 року: швидка перемога Німеччини над Францією і плани вторгнення в Радянський Союз, яке мало завершитися такою ж миттєвою перемогою. До середини 1940 року Гітлер контролював більшу частину Центральної, Західної та Північної Європи, і залишався єдиний опонент — Велика Британія. Німецький уряд отримував постачання пшениці та нафти з Радянського Союзу, що робило його армію майже непереможною. Але чому, незважаючи на всі вигоди від співпраці з Радянським Союзом, Гітлер вирішив здійснити напад на нього?

Наприкінці 1940-го -- на початку 1941 року Радянський Союз і нацистська Німеччина лишалися основними великими державами на європейському континенті, однак не єдиними європейськими країнами. Німеччина й Радянський Союз поділили політичну мапу Європи, але на мапі світу й далі домінувала Велика Британія. Попри взаємний вплив Радянського Союзу й Німеччини, обидві країни також зазнавали впливу Великої Британії -- ворога, який їм протистояв. Британська імперія та флот формували світову систему, яку ані нацисти, ані радянська влада в короткотерміновій перспективі не мали наміру змінювати. Обидві країни погодилися з тим, що їм доведеться виграти свої війни, закінчити свої революції та розбудовувати свої імперії, попри існування Британської імперії та домінування Королівського флоту. Будучи ворогами чи союзниками, зі схожими чи відмінними ідеологіями, радянське та нацистське керівництво стикалося з однією основною проблемою, пов'язаною з сильною світовою позицією британської влади. Як, не маючи потужного флоту та стабільного доступу до світового ринку, великій континентальній імперії знайти свій шлях до успіху та домінування в сучасному світі?

Обидва лідери, Сталін і Гітлер, на те саме фундаментальне запитання загалом дали схожу відповідь. Держава мусить мати велику територію із самодостатньою економікою, а її промисловість та сільське господарство потрібно збалансувати так, щоб створити конформістське, але стійке й ідеологічно мотивоване суспільство, спроможне реалізувати історичну місію: сталінську внутрішню індустріалізацію або нацистську колоніальну аграрну цивілізацію. Гітлер і Сталін прагнули досягнути імперського самовдоволення в межах великої континентальної імперії, добре забезпеченої продовольством, сировиною та мінеральними ресурсами. Обидва лідери усвідомлювали незвичайну привабливість сучасних матеріалів: Сталін вибрав собі відповідний псевдонім, що символізував сталь, а Гітлер приділяв особливу увагу її виробництву. Однак і Сталін, і Гітлер вбачали в сільському господарстві головний елемент успішного закінчення своїх революцій. Обидва вірили, що їхні системи доведуть свою перевагу над декадентським капіталізмом і гарантуватимуть незалежність від решти світу завдяки продовольству.

На початку 1941 року, війна по-різному впливала на амбітні економічні плани як радянського, так і нацистського режимів. Сталін, намагаючись захистити досягнення економічної революції, зосередив свої зусилля на внутрішніх питаннях, тоді як Гітлер прагнув війни для здійснення своїх економічних перетворень. Перший відстоював ідею "соціалізму в одній країні", в той час як другий мріяв про націонал-соціалізм, що охоплював би кілька країн, створюючи величезну німецьку імперію, в якій німці могли б процвітати за рахунок інших народів. Сталін сприймав колективізацію як внутрішню класову боротьбу та підготовку до майбутніх конфліктів із зовнішніми ворогами. Водночас, економічна стратегія Гітлера могла реалізуватися лише в умовах справжнього військового протистояння, зокрема, після остаточної військової перемоги над Радянським Союзом. Як уже зрозумів Сталін, суть колективізації полягала в тому, що вона стала альтернативою традиційній колонізації, виконуючи роль внутрішньої колонізації. На відміну від Сталіна, Гітлер вірив, що колонії можна здобути за кордоном, зокрема, аграрні території західної частини Радянського Союзу та нафтові родовища Кавказу. Він бажав, щоб Німеччина стала "найбільш самодостатньою світовою державою", що вимагало перемоги не лише над Британією, а насамперед над Радянським Союзом. У січні 1941 року Гітлер заявив військовому командуванню, що "величезні багатства" Радянського Союзу зроблять Німеччину "непереможною".

Рішучість британців продовжувати опір після падіння Франції в червні 1940 року лише загострила існуючі суперечності. Протягом періоду з червня 1940 до червня 1941 року Велика Британія залишалася єдиною країною, що протистояла Німеччині, і її сила виявилася більшою, ніж це здавалося на перший погляд. США, хоча й не вступили у війну, проте президент Франклін Д. Рузвельт чітко висловив свою позицію. У вересні 1940 року американці передали Британії 50 есмінців в обмін на можливість розміщення військових баз у Карибському басейні. З березня 1941 року Рузвельт отримав право надавати іншим країнам військову техніку згідно з програмою лендлізу. Після поразки Франції британські війська були змушені покинути континент, однак багатьох вдалося евакуювати через порт Дюнкерк. Влітку 1940 року повітряні сили Третього Райху зіткнулися з британською авіацією, але не змогли її подолати; німецькі бомбардувальники завдавали ударів по британських містах, проте не змогли залякати населення. Німеччина не змогла забезпечити перевагу у повітрі, що суттєво ускладнювало плани на вторгнення. Напад на Британські острови вимагав значних зусиль для перевезення військ і техніки через Ла-Манш, але німецький флот не мав достатньої сили для контролю над водами і реалізації такої операції. На літо 1940 року військово-морські сили Німеччини були обмежені трьома крейсерами та чотирма есмінцями. Тридцятого липня 1940 року, лише розпочавши битву за Британію, Гітлер вже починав планувати напад на свого союзника — Радянський Союз. Вісімнадцятого грудня він віддав наказ про підготовку стратегічних планів для "блискавичного знищення радянської Росії".

Гітлер мав намір використати Радянський Союз, щоб розв'язати проблему з Британією, не як тодішнього союзника, а як майбутню колонію. Упродовж того важливого року, між червнем 1940-го й червнем 1941-го, німецькі планувальники-економісти активно розробляли способи, завдяки яким завойований Радянський Союз міг би перетворити Німеччину на наддержаву, якою прагнув її бачити Гітлер. Найважливіші планувальники працювали під пильним наглядом Генріха Гіммлера та підпорядковувалися безпосередньо Райнгардові Гайдріху. Оберштандартенфюрер СС професор Конрад Меєр розробив низку планів щодо величезної східної колонії, відомих із загальною назвою Генеральний план "Ост". Першу версію закінчили в січні 1940-го, другу -- у липні 1941-го, третю -- наприкінці 1941-го, а четверту -- у травні 1942 року. Загальний задум залишався незмінним: німці витіснятимуть, знищуватимуть, асимілюватимуть або підкорюватимуть місцеве населення, а також принесуть лад і процвітання підкореному прикордонню. Відповідно до різних демографічних оцінок, з лиця землі планували стерти від 31-го до 45 мільйонів осіб, переважно слов'ян. В одній із версій плану було передбачено знищити від 80-ти до 85 % поляків, 65 % західних українців, 75 % білорусів і 50 % чехів.

Після ліквідації зруйнованих радянських міст, німецькі землевласники планували, за словами Гіммлера, створення "ідеальних поселень" — утопічних аграрних спільнот, які забезпечать Європу величезними запасами продовольства. У радіусі 10 кілометрів від більших німецьких поселень, розрахованих на 15-20 тисяч осіб, розташовуватимуться німецькі села. Поселенці з Німеччини виконуватимуть роль захисників Європи, стримуючи азійське варварство, яке буде відкинуто на схід. Це протистояння на межі цивілізації укріплюватиме наступні покоління німецьких колоністів. Процес колонізації перетворив би Німеччину на континентальну імперію, здатну змагатися зі США — ще однією потужною державою, що виникла на основі жорстокого колоніалізму та експлуатації праці. Для нацистів східні території стали "перевіркою долі". Як зазначав Гітлер, "східний фронт стане ареною, де повториться аналогічний процес, який ми спостерігали під час завоювання Америки". У його уявленні, Німеччина ставилася б до слов'ян так, як північноамериканці ставилися до індіанців. Російська ріка Волга, за його словами, перетвориться на німецьку Міссісіпі.

Тут ідеологія поєднувалася з необхідністю. Оскільки Велика Британія досі трималася, єдиним раціональним баченням імперії Гітлера було завоювання нових територій у Східній Європі. Те саме стосувалося його наміру звільнити Європу від євреїв: поки Велика Британія вела війну, євреїв потрібно знищувати на європейському континенті, а не на якому-небудь віддаленому острові, як-от Мадагаскар. Наприкінці 1940-го -- на початку 1941 року британський флот запобіг реалізації Гітлерової морської версії "остаточного розв'язання". Мадагаскар був французькою колонією, хоча Франція зазнала поразки, однак британці все ще контролювали морські сполучення. Радянський Союз відмовився від пропозиції Німеччини прийняти 2 мільйони європейських євреїв. Поки Радянський Союз і нацистська Німеччина були союзниками, німці могли лише погодитися з цією відмовою радянської влади й чекати відповідного моменту. Однак, завоювавши Радянський Союз, Німеччина могла б використовувати радянську територію на власний розсуд. Тільки-но наказавши готуватися до нападу на Радянський Союз, Гітлер у січні 1941 року заявив натовпу в берлінському Палаці спорту, що під час світової війни "закінчиться роль єврейства в Європі". "Остаточне розв'язання" не відбудеться одразу після вторгнення до Британії, яке відклали на невизначений час. Воно стало б наслідком нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Перші масштабні розстріли євреїв відбулися на території окупованої радянської України.

Радянський Союз виступав єдиним значущим джерелом продовольства для Німеччини та її західноєвропейських територій, які, як разом, так і окремо, залежали від імпортних поставок продуктів. Гітлер усвідомлював, що до кінця 1940 року – на початку 1941 року, 90% харчових ресурсів, які надходили з Радянського Союзу, походили з українських земель. Як і Сталін, Гітлер сприймав Україну як важливий геополітичний актив, а її населення вважав засобом для обробітку землі, які, при необхідності, можна було б замінити або ж знищити. Для Сталіна Україна слугувала як основа та підтвердження перемоги його версії соціалізму. Від очищеної, змученої голодом, колективізованої та тероризованої України залежала стабільність радянської Росії та всього Союзу. Гітлер, у свою чергу, мріяв про багаті й родючі українські землі, переконаний, що німці зможуть отримати з цієї території більше вигоди, ніж радянська влада.

Продукти з України мали величезне значення як для нацистського плану створення східної імперії, так і для сталінського уявлення про збереження цілісності Радянського Союзу. Для Сталіна Україна була своєрідною "фортецею", тоді як Гітлер бачив у ній "житницю". У серпні 1940 року німецький генеральний штаб дійшов висновку, що в аграрному та промисловому відношенні Україна є найціннішою територією Радянського Союзу. Герберт Баке, економіст, відповідальний за цивільне планування, у січні 1941 року доповів Гітлеру, що "окупація України усуне всі наші економічні труднощі". Гітлер прагнув захопити Україну, "щоб ніхто більше не зміг призвести до голоду, як це було під час попередньої війни". Завоювання цієї території спершу дозволило б Німеччині подолати британську блокаду, а подальша колонізація українських земель могла б перетворити Німеччину на світову державу, подібну до Сполучених Штатів.

Згодом нацистський Генеральний план "Ост" передбачав захопити сільськогосподарські угіддя, знищити місцевих селян і заселити ці території німцями. Однак поки тривала війна та відразу після її (сподіваного) швидкого кінця Гітлер потребував, щоб місцеві жителі забезпечували продовольством німецьких солдатів і цивільних. Наприкінці 1940-го -- на початку 1941 року німецькі планувальники вирішили, що адміністрація звитяжних німецьких військ на завойованих територіях Радянського Союзу мусить використовувати винайдений Сталіним інструмент контролю над постачанням їжі -- колгоспи. Деякі німецькі фахівці з політичного планування хотіли ліквідувати колгоспи під час вторгнення, припускаючи, що такий крок забезпечить німцям підтримку з боку українського населення. Однак економісти були переконані, що Німеччина повинна залишити колгоспну систему, щоби прогодувати армію та німецьких цивільних. Фахівці з економічного планування перемогли в цій суперечці. Баке, підлеглий Ґерінґа, фахівець із продовольства в Управлінні чотирирічного плану, нібито заявив, що "німці змушені були б запровадити колгоспи, якби радянська влада не зробила цього раніше".

На думку німецьких стратегів, колгоспи мали стати знаряддям для здійснення геноциду, націленого на знищення мільйонів людей: цього разу мета полягала в знищенні десятків мільйонів. Колективізація спочатку призвела до голоду в Україні через неконтрольованість та нереалістичність планів зі збору зерна. Проте, наприкінці 1932 року та на початку 1933 року, ситуація стала свідомо контрольованою через примусові вилучення зерна. Водночас, Гітлер напередодні створив план для ліквідації небажаних радянських народів шляхом навмисного голоду. Німецькі стратеги звернули увагу на території Європи, що вже знаходилися під їхнім контролем, оскільки там вимагалися продовольчі імпорти для забезпечення харчування приблизно 25 мільйонів осіб. Вони також врахували зростання міст у Радянському Союзі, яке піднялося на 25 мільйонів у порівнянні з часами Першої світової війни. Вирішення задачі видавалося простим: одні мали загинути, щоб інші могли вижити. Відповідно до їхніх підрахунків, колгоспи виробляли достатню кількість продуктів для німців, але не для місцевого населення на сході. Таким чином, колгоспи виглядали ідеальним засобом політичного контролю та економічного балансу.

"План голоду", розроблений 23 травня 1941 року, передбачав, що під час і після війни з СРСР німецьке командування забезпечить харчування своїх солдатів, а також цивільного населення Німеччини та Західної Європи за рахунок голодуючих жителів радянських територій, особливо у масштабних містах. Продукти з України більше не направлялися на північ до Росії та інших частин Радянського Союзу, а перенаправлялися на захід, щоб підтримати Німеччину та решту Європи. Німці розглядали Україну (разом із частинами південної Росії) як "регіон з надлишком", що виробляв більше продовольства, ніж вимагалося, тоді як Росія та Білорусь вважалися "регіонами дефіциту". Мешканці українських міст, а також майже все населення Білорусі і північно-західної Росії були приречені на голодну смерть або вимушені втекти. Влада планувала знищення міст, перетворення територій на лісові масиви, а також загибель близько 30 мільйонів людей від голоду в зимові місяці 1941-1942 років. "План голоду" також включав намір "ліквідувати промисловість і значну частину населення в "регіонах дефіциту". Документи від 23 травня 1941 року містили чіткі нацистські наміри щодо знищення величезної кількості людей. "Десятки мільйонів осіб на цих територіях стануть непотрібними й помруть або будуть змушені тікати до Сибіру". Спроби врятувати місцеве населення від голоду за рахунок надлишків продовольства з родючих земель можливі лише за умов наявності поставок.

у Європу. Це не допоможе Німеччині витримати війну до кінця і позбавить її та й усю Європу здатності протистояти блокаді. Щодо цього питання мусить панувати абсолютна чіткість".

Герман Ґерінґ, який тоді був найближчим сподвижником Гітлера, контролював усі економічні ініціативи Німеччини. Він очолював Управління чотирирічного плану, що в 1936-1940 роках займалося підготовкою німецької економіки до війни. Наразі його управління працювало над "Планом голоду", який мав стати відповіддю на сталінську п'ятирічку та нейтралізувати її наслідки. Нацисти планували повторити концепцію сталінського п'ятирічного плану (завершення революції), використати його результати (колгоспи), але змінити кінцеві цілі (обороноздатність і індустріалізація Радянського Союзу). "План голоду" передбачав відновлення доіндустріального стану Радянського Союзу з меншим населенням, слабшою промисловістю і відсутністю великих міст. Продовжуючи свій наступ, Вермахт прагнув повернути час назад. Націонал-соціалізм намагався зупинити розвиток сталінізму, а згодом змінити його історичний курс.

Голод і колонізація стали невід'ємними складовими німецької державної політики, про що детально йшлося в обговореннях, затвердженнях, розробках та розповсюдженнях, і це було добре зрозуміло офіційними особами Німеччини. До березня 1941 року було сформульовано основи та структура "Плану голоду". У травні того ж року оприлюднили відповідний набір "Настанов економічної політики". У червні німецькі чиновники отримали спрощений варіант документа — "Зелену папку", яка була надрукована у тиражі 1000 примірників. Перед початком вторгнення в Радянський Союз Гіммлер і Ґерінґ контролювали ключові аспекти післявоєнного планування: Гіммлер відповідав за довгострокову расову колонізацію в рамках "Ост", тоді як Ґерінґ займався короткостроковими аспектами голоду та знищення населення відповідно до "Плану голоду". Німецьке командування мало намір вести війну з метою винищення, внаслідок чого Східна Європа мала перетворитися на аграрну колонію без населення. Гітлер планував скасувати наслідки сталінської політики, замінюючи "соціалізм в одній країні" на соціалізм, спрямований на німецьку расу. Ось таким чином виглядали їхні плани.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Тімоті Снайдер — це американський історик, автор і публічний інтелектуал. Він викладає в Університеті Торонто в Канаді та спеціалізується на історії Східної Європи XX століття, особливо досліджуючи питання, що стосуються України, Польщі та Росії. Його дослідження охоплюють теми націоналізму, тоталітаризму та трагедії Голокосту.

Українською мовою вийшли основні праці Тімоті Снайдера, серед яких "Роздуми про двадцяте століття" (у співавторстві з Тоні Джадтом), "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка", "Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація", "Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника", "Чорна земля. Голокост як історія і застереження", "Червоний князь" та "Про свободу".

"Криваві землі" Тімоті Снайдера незабаром побачать світ українською мовою завдяки спільним зусиллям видавництв "Човен" та "Локальна історія", а також за підтримки книгарні "Сенс".

ФРОНТМЕНИ. Антологія військової поезії. Витяг.