"Адже Він прагне, щоб ми спільно з Ним зупинили це зло": Блаженнійший Святослав, глава УКГЦ, розмірковує про віру в умовах війни.

Блаженнійший Святослав, глава Української Греко-Католицької Церкви та Митрополит Київський, у спеціальному різдвяному інтерв'ю для Еспресо ділиться своїми думками про те, чому Бог не втрутиться у війну, яка справжня сила молитви та як Папа Римський підтримує Україну в ці важкі часи.

У мене накопичилося чимало запитань, які я хотів би обговорити сьогодні. Знову ж таки, ми зустрічаємо Різдво в умовах війни, і з кожним роком стає все важче. Багато людей покинули Україну, а ті, хто залишився, переживають втрати – як серед цивільних, так і військових. Проте ми продовжуємо вірити в чудо народження Христа. Яке значення має це Різдво в умовах війни для нашої церкви та для вас особисто? Що б ви хотіли сказати тим, хто також відзначає це Різдво?

Ми святкуємо Різдво з духом, з думкою надії, надії на Бога, бо Христос і є наша надія, як ми читаємо апостола Павла. І ось, він народжується. Син Божий стає людиною, стає частиною людської історії, втілюється в людську істоту, беручи на себе всі болі, страждання, невигоди людського буття. Тобто сам Бог з нами розділяє нашу людськість і людяність для того, щоб ми з ним розділили його вічне блаженство. Сила Божа проявляється в людській немочі, як каже той самий апостол Павло.

Свято Різдва завжди символізує новий початок і наповнення життям. Для нас, українців, це вже третє Різдво в умовах війни. За ці три роки ми навчилися не лише віддавати себе на благо нашої країни, але й приймати: ми отримуємо не тільки підтримку з усього світу, а й увагу від людей доброї волі. Найголовніше, ми отримуємо від Бога сили, які допомагають нам витримувати труднощі, з якими ми стикаємося. Протягом цих років ми навчилися відновлювати свої ресурси. Таїнство Різдва — це момент, коли відбувається особливий зв'язок між Богом і людиною, коли ми отримуємо ту радість і мир, яких так прагнемо на землі, з небес. Тому в цю Різдвяну ніч звучать слова: "Ангели на небі співають: слава в вишніх Богу, а на землі мир, в людях благовоління".

Дозвольте мені задати питання, яке я неодноразово чув від людей у соціальних мережах, зокрема на Facebook. Я займаюся поезією, і нещодавно написав вірш, який став діалогом з Богом. Це не просто мої думки, а відгук на переживання багатьох людей, які стикаються з труднощами та втратами. Серед них є жінка, яка втратила сина, інша, чий чоловік на фронті, а також ті, хто переживає втрату спокою в своїх життях. Вони ставлять дуже просте, але глибоке питання: чому Бог не зупиняє ці страждання? Я намагався дати свої пояснення, але не маю авторитету, щоб говорити від імені Божого слуги. Тому хотів би підняти таке питання, яке, напевно, обговорюється за столами у багатьох компаніях: Бог же бачить усе, що відбувається. Чому ж ми так страждаємо? Чому Він не втручається?

Оскільки Він прагне, щоб ми разом з Ним зупинили зло. Господь — наш Творець і Спаситель, запрошує людей стати співучасниками Його тріумфу над злом. Зло та смерть вже зазнали поразки через смерть і воскресіння Ісуса Христа. Воно почало панікувати ще з моменту Його народження. Ми знаємо історію про царя Ірода, який відправляє війська до Вифлеєму, щоб знищити всіх дітей того ж віку, що й новонароджений Спаситель. Хоча зло вже зазнало поразки, воно продовжує боротьбу в історичному контексті, поки людство чекає на другий прихід нашого Спасителя у славі. Тому Господь запрошує нас стати учасниками цієї перемоги, і кожен з нас має зробити свій вибір. З одного боку, Христос розділяє з нами наш людський досвід, а з іншого — закликає нас стати на правильну сторону історії. Можливо, українцям призначено виконати особливу місію — перемагати зло Божою силою на нашій рідній землі. Нам би дуже хотілося, щоб хтось прийшов і вирішив наші проблеми, чи не так? Щоб Бог з неба з’явився і вигнав ворога. Але тоді Він не поважав би гідність і велич самої людини. У цьому й полягає велике таїнство: з одного боку — людська свобода, адже зло виникає з неналежного використання тієї свободи, яку Бог надав людям. А з іншого — Божа перемога над гріхом і смертю, яку ми отримуємо через новонародженого Спасителя, що стукає до нас дитячою рукою в цю різдвяну ніч.

Молитва. Чому вона важлива зараз? Особливо в ці дні, святкові. І Святвечір, і Різдво, і далі буде чимало християнських свят важливих. Чому важлива молитва? Як вона протидіє цьому злу?

Можливо невидимо, але протидіє. Ну, я думаю, що ми, християни, повинні щораз то пояснювати іншим людям, в чому є особливість саме християнської молитви. Бо я думаю, що немає жодної людини, яка би не молилася. Навіть атеїсти мають свої ритуали, ті чи інші якісь обряди. Закамуфльовані молитви, бо якщо від одного відрікаються, то інше видумують. А ось зміст християнської молитви якраз полягає в тому, що це не якась одноразова акція. Це є стан, це є простір, коли людина єднається із джерелом свого буття. Коли людина єднається з Богом і Творцем, Богом і Спасителем. По аналогії, скажімо так, що молитва це тоді, коли от людина на землі обіймає свого небесного Отця. Молитва - це простір зцілення ран. Це той момент, коли людина дозволяє Богові себе торкнути. Більше того, дозволяє себе сповнити отим Духом Святим. Насправді, людина не має можливості говорити до Бога лише сама, своїми власними силами. Бог вклав у неї свого духа. І ось християнська молитва завжди є молитвою у Дусі Святому.

Є одна дуже цікава цитата апостола Павла, в якій він говорить про те, що "ми не знаємо, як і про що просити Бога". Він запевняє, що Бог наділив нас своїм духом любові, який з нашого серця викликає слово "Авва, Отче". Це дух навчає нас, коли, як і про що молитися. Таким чином, християнська молитва є завжди спілкуванням з Богом, глибоким єднанням із Ним. Коли наші електронні пристрої втрачають заряд, ми шукаємо спосіб знову під'єднати їх до джерела живлення, щоб відновити енергію. У нашому духовному житті це можна порівняти з моментами, коли ми знову черпаємо сили з джерела нашого життя — Бога. Це час, коли ми зцілюємо свої духовні рани і відновлюємо своє єство. Духовники порівнюють молитву з диханням душі. Коли лікар оглядає пацієнта, він насамперед перевіряє його пульс і дихання — це ознаки життя. Подібним чином, щоб визначити духовний стан людини, духовний наставник запитує: "Як ти молився? Розкажи мені про свою молитву, і я скажу тобі, хто ти є". Коли перед нами постає важка задача, ми починаємо працювати інтенсивніше, дихати глибше і частіше, потребуючи більше кисню. Так само, коли ми переживаємо важкі часи — чи то війна, особисті негаразди, чи втрата — наша душа потребує глибшого і частішого дихання молитвою. Християнська молитва не є магічним ритуалом, що примушує Бога виконувати наші бажання, як це може бути в інших релігійних практиках. Молитва — це простір для зцілення наших ран, момент єднання людини зі своїм Творцем у Святому Дусі.

Ви, власне, вже відповіли на питання, яке я хотів підняти стосовно людей, які переживають втрати. Як ви зазначили, немає сенсу загострювати це, адже ключові моменти вже зрозумілі. Дехто втратив батьків, близьких, дім, землю, чоловіка, дружину, дітей. Ми стали свідками жахливих історій, які сталися минулого року, коли залишився лише батько, а двоє, троє дітей або дружина загинули внаслідок ракетного удару. Коли дивишся в очі цих людей, лише Бог знає, як можна їх врятувати чи допомогти. Я хотів би, щоб ви поділилися своїми думками на цю тему, адже ці моменти залишаються в пам'яті. Втрати були численні, але не все з них відображено у новинах або відеоматеріалах. Коли дивишся в очі тих, хто в одну мить втратив усе через війну, постає запитання: що їм сказати?

Іноді важливо просто помовчати поруч із тими, хто переживає втрату. Момент горювання є унікальним і часто таємничим станом для людини. У такі моменти важко знайти слова, які б могли заспокоїти чи пояснити щось. Однак, необхідно бути поруч, розділивши цей важкий момент. Досвід душпастирства Вселенської церкви наголошує на важливості присутності: тримати руку, демонструючи любов і підтримку без слів. Це допомагає людині відчути, що у своїй горі вона не самотня. На жаль, деякі люди уникають чужого болю, не бажаючи його бачити. Але спільне переживання важливе. Допомога може бути навіть у найпростіших речах. Коли хтось із нас втрачає близьку людину, наприклад, батька чи матір, варто згадати, як ми самі переживали цю ситуацію. Людина може відчувати себе загубленою, не знаючи, що робити далі. Саме тому наша підтримка в такі моменти є життєво важливою.

І ось християни в той момент, коли переживають таку втрату, такий біль, найперше, що роблять, цей біль відкривають Богові. Святий Августин говорив про молитву, що це те найглибше бажання, які має людина, той крик. І дуже важливо його відкрити. Відкрити, і до Бога скерувати. А Бог відповідає: "жодна сльоза, жодна молитва в Бога не є непочутою".

Іноді ми вважаємо, що для того, щоб Господь Бог вислухав наші молитви, необхідно бути абсолютно святими та праведними. Але це не зовсім так. Господь близький до тих, хто страждає. Він присутній у людському горі та стражданнях. Це, можливо, особливий простір Божої присутності, який не завжди легко помітити чи зрозуміти. Здатність споглядати Бога в плачучій матері, що оплакує свого сина, є важливим аспектом християнської духовності, молитви, підтримки та супроводу. Наш народ, який страждає від війни, потребує особливої уваги з боку всіх християн і людей доброї волі. Усвідомлення Божої присутності в людському стражданні, особливо в контексті християнства, є суттю пастирського служіння церкви для тих, хто переживає тяжкі часи. Адже в кожному з таких людей ми можемо побачити самого страждаючого Бога і Спасителя.

Я завжди думаю про людей, які добровільно пішли захищати наші з вами життя, життя присутніх в цій кімнаті, тих, хто зараз перед екранами. І тут мені згадуються слова зі Святого Письма, що "не полюбили душі своєї навіть до смерті". Бо в принципі, людина, яка навіть йде на війну, аби віддати своє життя за когось іншого свідомо, це, я думаю, особливий дар Божий для цих людей. Ну а ті, чиї рідні віддали життя на фронті... Тут важливо дійсно знайти те, як ви правильно кажете, "і щоб плакав з тим, хто плаче".

Отже, коли ми обговорюємо справжній героїзм і патріотизм, ми насправді говоримо про результат любові. Адже саме любов створює героїв, в той час як ненависть веде до злочинів. "Любов - це акт самопожертви, здатність людини віддати себе заради збереження України": цю мудру думку я почув від одного з наших захисників.

От це є та сила, яка захищає і народжує життя. Бо ми кажемо, що Бог є любов, і це не є сантимент. Бог, як любов - це є животворча сила, яка народжує і відроджує. Ось тому ми з великою пошаною і гордістю ставимося до тих, хто перейнявся цією любов'ю, є її носієм. Любов'ю, яка кличе до самопожертви. Тому каже Христос: "Немає більшої любові від тієї, коли хтось життя своє віддає за своїх друзів". Тому що божественна любов, вічна, над якою смерть немає влади, це є любов повної самопожертви. Той, хто себе віддає, той живе. Слово любов в тому контексті має цілком інше значення, ніж часом ми його привикли використовувати в такому, дуже консумістичному змісті. Любов не має нічого спільного із відношенням між людиною і предметом її бажання. Любов - це є самовіддача в ім'я люблячої особи. Так любить людину Бог.

Саме ці наші герої, які здатні на таку глибоку любов, наповнюють нас надією. Вони стали символом божественної сили, яка залишилася з Україною. Завдяки великій кількості синів та дочок, які щиро люблять свою батьківщину, ми маємо можливість досягати перемог.

Знаєте, от ми зараз спілкуємося в етері телеканалу Еспресо, і нас дивляться глядачі, а десь там по той бік світла, там, де світла немає, принаймні зараз, це країна на літеру "Р". Там теж сидять священники у вбранні, замість мене стоїть якийсь інший ведучий, і вони теж говорять, очевидно, про Бога. Це представники тієї країни, яка напала на Україну. І теж якось там щось розповідають, очевидно. І великий плюс у тому, що вони можуть це розповідати там, у себе, бо в Україні російську церкву, або релігійні організації, пов'язані з Росією, з Москвою, з московською церквою заборонили. Скажіть, будь ласка, наскільки це важливий крок і чому ми так довго до цього йшли? Наскільки зараз вже помітне зменшення, можливо, впливу, саме через законодавчу заборону російської церкви в Україні?

Я вважаю, що це лише початок певних перетворень, адже жоден державний закон не може змінити звички або усталені традиції людини. Закон не здатний визначати, як саме має вести себе індивід. Хоча він може карати за неприйнятну поведінку, але ніколи не змінив сутність особи. Коли йдеться про Божий закон, важливо враховувати не лише його букву, а й дух. На мою думку, цей закон має велике значення. Нам прикро, що ми так довго йшли до цього моменту, і що перед цим довелося пройти через безліч випробувань і труднощів, перш ніж наші законодавці усвідомили, що, по-перше, життя церкви і релігійний аспект у житті народу є надзвичайно важливими. Дехто можливо вважав, що церковне життя є менш значущим у суспільстві. На жаль, багато законодавців не розуміють, яку роль і місце займає Церква в нашій спільноті.

Замість цього агресор усвідомив ситуацію і почав активно впроваджувати мілітаризацію в релігійне середовище, використовуючи його як інструмент для досягнення своїх цілей. Я вважаю, що це стало вирішальним аргументом для наших законодавців, які нарешті вирішили захистити релігійні інституції України від маніпуляцій з боку агресора. Сьогодні ми спостерігаємо, як легко можна маніпулювати свідомістю і емоціями людей. Навіть звичайна молода людина може стати жертвою таких маніпуляцій і з легкістю піти на вчинок, який завдає шкоди. На жаль, люди вразливі до подібних практик, і тому настав час захистити релігійне середовище від маніпуляцій. Вражає, що Москва першою звернулася до найбільш підконтрольної їй церковної структури — православної церкви. Однак, варто зазначити, що маніпуляції можуть торкнутися всіх релігійних спільнот — християн, мусульман, юдеїв. Тому закон, який діє для всіх, є надзвичайно важливим. Але постає наступне питання: як цей закон буде реалізовано? Які механізми впровадження будуть використані на практиці? Як переконати тих, хто підтримує ідеї "руського миру" і досі живе в Україні, у загрозах духовних маніпуляцій над їхніми релігійними почуттями? Закон є, але потрібно докласти багато зусиль, щоб звільнити людей від впливу релігійних центрів, що базуються в Москві. Це звільнення може бути складним і поступовим, але я сподіваюся, що воно все ж відбудеться.

Чи виникали у вас чи у вашій канцелярії ситуації, коли ви зверталися з певними запитаннями, проханнями про роз’яснення або допомогу до Папи Римського, Ватикану чи безпосередньо до престолу? Які були результати цих звернень? Можливо, ці випадки залишалися поза увагою ЗМІ, не висвітлювалися в сюжетах, але все ж таки мали місце конкретні випадки підтримки?

Ну, розумієте, церковна комунікація - це не щось формальне, як у канцелярії.

Перепрошую за моє поверхневе тлумачення.

Це йдеться про стосунки. І ось очевидно, що кожного разу, коли ми звертаємося про якусь допомогу, чи просимо якоїсь конкретної дії, вона завжди приходить. Можливо, не завжди так, як ми очікуємо, не в такому об'ємі, але ніколи наші прохання не залишаються без відповіді.

Дозвольте навести один свіжий і конкретний приклад. У жовтні цього року я мав можливість провести час у Ватикані разом з Папою, оскільки проходив Папський синод. Майже 400 делегатів з різних куточків світу — лідери церков, представники монашества, духовенства та мирян — зібралися, щоб обговорити перспективи реформ у католицькій церкві.

Одного разу мені випала можливість особисто зустрітися з Папою Франциском. Цікаво, що ця аудієнція відбулася за день до візиту президента Зеленського до Ватикану. Папа, в свою чергу, просив його підготуватися до цієї важливої розмови.

Ми з ним спілкуємося іспанською мовою, і в певний момент я йому кажу: "Ваше Святосте, Росія сьогодні намагається знищити інфраструктуру наших міст і сіл. З чотирьох ракет, три б'ють по цивільних в Україні. Ну, зробіть щось, зробіть якусь заяву. Досить вбивати невинних людей в Україні". Коли я сказав ту фразу, бачу, Папа витягає шматочок паперу і починає записувати. Каже: "Ану ще раз повтори те, що ти сказав. Така сильна фраза була". І так дослівно переписує з моїх уст і каже: "Я це скажу під час недільної промови після Ангела Господнього".

На мою думку, це дуже захоплююче, але залишилося дочекатися, як його помічники сформулюють цю інформацію. І ось, буквально наступної неділі, Папа висловив цей різкий заклик – досить вбивств невинних в Україні. Таким чином, це є відповіддю на ваше запитання – інтуїтивною, спонтанною та конкретною реакцією на певне прохання. Інше питання полягає в тому, як сприйняли цю заяву? Чи взагалі її почули? У мене склалося враження, що навіть в Україні не всі до кінця усвідомили її значення.

Часто поширюються неоднозначні заяви, які стають об'єктом спекуляцій. Зокрема, можна згадати про один із найгостріших моментів та висловлювань Папи, що стосуються підтримки України, які, на жаль, не були почуті. Я не хочу втручатися у ваші медійні справи, але дійсно, відповідаючи на ваше запитання: жодне з наших звернень, особливо коли йдеться про порятунок людських життів або про посередництво у звільненні наших військовополонених, ніколи не залишається непоміченим. Звісно, ми, навіть як церковні представники, не маємо чарівної палички, щоб швидко розв’язати всі проблеми, але Святійший Отець і апостольська столиця готові зробити все можливе, аби якнайшвидше припинити війну в Україні, покласти край цій несправедливості, повернути наших полонених додому та полегшити страждання тих, хто сьогодні потерпає. Тому для Вселенської церкви вкрай важливо мати на місцях партнерів в Україні, адже ніхто не захистить Україну за нас. Ніхто не прийде сюди, щоб допомогти чи врятувати тих, хто цього потребує. Отже, наша активність та активна громадянська позиція є надзвичайно важливими, і я б сказав, що сьогодні ми, як церква, яскраво вирізняємося на фоні християнської Європи та світової спільноти. На нас звертають увагу, наш голос чують, і за нашими словами шукають підтримки.

Ми так спогадували 1000 днів Великої війни: Папа написав листи. Один до свого нунція в Києві, а інший до свого нунція в Москві. Можливо, що цей метод, він трошки так, знаєте, відвернув увагу від змісту, але те, що було в листі до нунція в Україні, Папа хотів сказати до українського народу, до віруючих людей. Те, що Папа написав до нунція в Москві, він хотів промовити до російського народу і до російської влади. Я запрошую наших читачів знайти тих два тексти, вони є в загальному доступі.

От у листі до нунція в Москві Папа написав таке: "Не можна вбивати в ім'я Боже. Прислухайтеся до голосу, крику, плачу невинних жертв цієї війни. Зупинімо війну". Тобто, дуже гострі слова. В той час, коли московська церква називає цю війну святою, священною, Папа каже, що це блюзнірство, дорогі брати. Не можна вбивати в ім'я Боже. Коли хтось навіть за саме слово війна садить своїх громадян в тюрму, Папа каже: "це війна". Коли хтось героїзує злочини, Папа каже: "Послухайте голос крику, плачу тих найменших". Отож тут дуже чіткі духовні меседжі для того, щоби люди, які мають відкритий духовний слух, почули. Я думаю, що тут через Папу Франциска Господь Бог промовляє до того народу, який сьогодні ми не хочемо братським називати. Бо навіть слово "братерство" сьогодні в тих устах набирає геноцидального змісту. Ті самі слова, які ми, зазвичай, поважаємо, любимо, як, наприклад, "мир", "примирення", "братерство", набирають звироднілого значення і часом навіть диявольського змісту. Тому ми, християни, мусимо боротися за правду, навіть коли йдеться про зміст священних слів.

Отже, ми наближаємося до завершення нашої розмови. Тепер ми святкуємо Різдво разом із усім світом. Хоча ще нещодавно я думав, що 6-7 січня — це традиційна дата, з якою я зростав, і навіть у радянські часи святкування Різдва в наших домівках було звичним. Але тепер я усвідомлюю, що Різдво стало Різдвом, і все стало на свої місця. Як би ви оцінили загалом цей перехід до святкування Різдва разом з усім світом, за правильним календарем, з вашого досвіду та спостережень ваших братів по служінню?

Ну, знаєте, ми не святкуємо дату, ми відзначаємо подію. Різдво тоді наступає, коли ми його святкуємо. Коли церква переживає оцю зустріч з нашим Христом, який народжується, який приходить до нас. Якщо йдеться про сам процес чи динаміку календарної реформи, яку ми в Україні пережили - на диво, вона прийшла дуже спокійно. Ми думали, що буде важче. Але виглядає так, що наш народ вже давно на це чекав. І потреби людей, а відтак, скажімо, рішення церковної влади, вони якось дуже гарно, дивно, навіть містично співпали. У мене таке було відчуття, як і в наших інших владик, якби ми це зробили, не знаю, на рік-два швидше, було б заскоро. Якби ми зробили на рік-два пізніше, було б вже запізно. А це саме був той момент, отой час, даний Богом для того, щоб навіть такі реформи, які часом дуже можуть бути небезпечними і сприяють поділу, навпаки, консолідували. Хоч тепер наступне питання наступає: коли ми зреформуємо Пасхалію? Багато наших вірних, зокрема, які потрапили за кордон, питаються: а коли ж ми будемо Пасху святкувати з цілим світом? Я завжди пояснюю, ну бачите, ми святкуємо Пасху з нашими православними братами. Але сьогодні навіть у православному світі застартувала дискусія про необхідність реформи Пасхалії, яка теж повинна ще, скажімо так, пройти шлях свого уточнення. Тому я думаю, що буде ще наступний момент реформи цього пасхального циклу свят. Але цікаво, що саме в цьому році, хочу підкреслити особливість 2025 року, усі християни будуть святкувати Пасху разом. І католицька Пасха, і православна співпадають. І це дуже гарна нагода для того, щоби подумати, як в сучасних обставинах нам єднатися. Як нам думати більше про те, що нас об'єднує, ніж те, що нас протиставляє. Це заклик, зміст духовного меседжу Христового Євангелія для сучасної людини.

Христова церква - це є простір єднання усіх людей, усіх народів в один Божий народ, який паломничає до небесної батьківщини. А така консолідація, єднання, так потрібні тепер для України. Нам так потрібно сьогодні бути єдиними. Не тільки ділитися тим, що я маю з ближнім, не тільки підтримувати того, хто переживає біль втрати, але справді думати про спільне благо. Спільне благо ставити вище від блага приватного, особистого. І нехай цей шлях єднання, консолідації, любові до батьківщини, любові до ближнього, будуть тими орієнтирами духовними, моральними для нашого суспільства, для нашої державної влади у цьому новому 2025 році, який Папа Франциск назвав і проголосив ювілейним роком Надії. Нехай ця надія на перемогу добра над злом, світла над темрявою, здійсниться в наступному році у житті кожного з нас.

І нарешті, ми дійшли до найскладнішого питання.

Сьогодні нас можуть бачити в ефірі як військовослужбовці, які перебувають у окопах, так і ті, хто на короткій перерві з можливістю підключитися до інтернету. Це і мешканці прифронтових районів, де лунають вибухи мін і снарядів, і літають дрони. Це люди, у яких, можливо, у домі дме вітер, адже вікна вибито, і вони ще не встигли їх замінити. Це також українці, що перебувають у затишних домівках, і ті, що живуть за кордоном — в Британії, Бельгії, США чи Польщі. Зараз нас дивляться різні люди, і я прошу вас знайти слова, які б підходили для всіх нас у цей вечір, у цей день, у ці святкові моменти.

У цей святковий різдвяний вечір ми співаємо: "З нами Бог. Розумійте, народи, і підкоряйтеся, адже з нами Бог". Сьогодні Україна стала місцем, епіцентром світових змін. З нами Бог. Це свідчення нашої любові до рідної землі, до свого народу. Цей простір є також проявом Божої любові до нас. З нами Бог. Пророк Ісая говорить: "Плануйте свої задуми, але вони не здійсняться, бо з нами Бог". Це послання для наших ворогів, тих, хто не розуміє, що відбувається в Україні. Де б ви не були і в яких би обставинах не святкували Різдво, особливо в найбільш складних умовах, пам’ятайте: тут, поруч зі мною, сьогодні є Бог. Адже Різдво Христове, Христос народився. І тому ми разом проголошуємо: Славімо Його!