Українці — це повноправні тріумфатори Другої світової війни.

Ця війна також є боротьбою за можливість формувати власну перспективу щодо подій, що відбувалися вісімдесят років тому. За право визначати, хто буде нашими героями, а не обирати з тих, кого призначили в Москві. За право на власну історію.

Російське "побєдобесіє" побудоване на брехні і вже дуже давно розповсюджується самим Путіним. Ось про що він казав ще до початку війни з Україною -- до 2014 року: "Найбільші втрати понесла РРФСР під час Великої вітчизняної війни". Проголошений Сталіним під час святкування Перемоги над нацизмом тост за "непобєдімий русский народ" зухвало підхоплено Путіним. Російська пропаганда виключила українців з тих, хто переміг нацизм. Завідувач відділу науково-експозиційного відділу історії Визвольної боротьби та рухів Опору Музею, кандидат історичних наук Олександр Білоус так коментує це: "Сказали в Москві, що росіяни -- це народ-побєдитель, білоруси -- це народ-мученик і партизан, а українці -- це народ-предатель, чи як сьогоднішній російський лідер говорить, що і без України ми також би перемогли. Ну це все, як на мене, популізм і нісенітниці".

Загальні втрати у світі під час Другої світової війни -- до 75 мільйонів людей на Європейському та Азіатсько-тихоокеанський театрах бойових дій. Українців серед них -- до 10 мільйонів. Майже третина всього тогочасного населення УРСР. Вікторія Яременко, керівниця Управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам'яті, пояснює, як ці втрати вплинули на демографію в Україні: "Це була значна демографічна криза. Інститут демографії, оперуючи цими цифрами, вважає, що українці цей збиток не компенсували навіть на початок російсько- української війни у 2014 році. Ми продовжували саме по чоловічому населенню відновлювати генофонд.

Війна для українців розпочалася 1 вересня 1939 року, якщо говорити про сучасні кордони України. Вже в перші дні конфлікту західноукраїнські населені пункти піддалися бомбардуванням, а українці активно долучилися до боротьби проти Гітлера, воюючи у складі польської армії. Згодом значна кількість українців стала частиною Червоної армії — приблизно сім мільйонів осіб.

Те, про що в СРСР, а пізніше в сучасній Росії намагаються забути, стало невід'ємною частиною історії України. Українці жили на територіях Польщі та Румунії — країн, які постраждали як від нацистської Німеччини, так і від СРСР, що спільно розпочали цю Великої війни. З 1 вересня 1939 року українці брали участь у війні в різних арміях світу. Історик та майор Збройних сил України Олександр Алфьоров зауважує, в яких військових формуваннях служили українці: "Вони воювали в Червоній армії, а також у німецьких, польських, французьких, британських, канадських, американських військах, навіть в арміях Нової Зеландії та Австралії, а також у військах Угорщини і Румунії. Українці були присутні у всіх арміях, задіяних у Другій світовій війні. Крім того, існував власний рух опору — Українська повстанська армія".

Упівців ані радянська влада, ані сучасні росіяни ніколи не визнавали переможцями над нацизмом. Для них вони вороги: Бо боролися не лише з нацистською окупацією, а і з радянськими загарбниками. Володимир Бірчак -- історик та діючий військовий. Майже всі його дідусі були в УПА: "Мій дідусь по маминій лінії, Богдан, був в Організації українських націоналістів. Двоє його братів, Василь і Михайло, були в Українській повстанській армії. Василь був поранений, згодом був висланий на Сибір, на поселення, де й перебував і таки дожив до незалежності. Боротьба для них не завершилась ні 9 травня 1945 року, ні 2 вересня 1945 року, коли завершилась Друга світова війна. Боротьба тривала, тому що це боротьба за створення української самостійної соборної держави".

Партизани Української повстанської армії активно залучали значні німецькі сили на українських землях, здійснюючи свої дії від західних регіонів України до Сумщини. Через підпільний рух пройшло близько 400 тисяч осіб, тоді як основний склад УПА налічував приблизно 100 тисяч бійців. Ці військові також боролися проти нацизму. Вояки УПА стали кісткою в горлі для СРСР та пізніше для російської пропаганди, слугуючи основним символом страху у вигляді "злобних бандерівців".

"Міф про українців як бандерівців та міф про колаборацію були сформовані в радянські часи, але набули особливої популярності під час російсько-української війни, починаючи з 2014 року. Наприклад, у 2023 році Путін знову посилається на цей міф, звинувачуючи українців у нібито вбивстві півтора мільйона євреїв на території України під час Другої світової війни, стверджуючи, що це вчинили колабораціоністи", – зазначає історик і майор Збройних сил України Олександр Алфьоров.

Історик і автор Андрій Павлишин проводить паралелі між ставленням до українських повстанців в СРСР та в комуністичній Польщі, акцентуючи увагу на аналогічному ставленні до бійців Армії Крайової, які також боролися проти нацистського та більшовицького режимів.

У часи Сталіна вояки Армії Крайової зазнавали арештів та страти. Проте, починаючи з середини 50-х років, вони поступово почали інтегруватися в суспільний дискурс і отримали право на офіційне працевлаштування, навіть на високі посади в органах влади та дипломатії. В той же час у Радянському Союзі панувала глибока ненависть до УПА, яку вважали абсолютно ворожою силою. Їх переслідували, цькували та страчували, особливо якщо знаходили будь-які свідчення про їхню ймовірну участь у військових злочинах.

Після пережитих радянських таборів і тортур, бійцям УПА було відмовлено у праві на вільний вибір місця проживання, освіти та професії. Навіть у період Незалежності до ветеранів УПА ставилися неоднозначно. Лише з початку російсько-української війни у 2014 році їм врешті-решт було виявлено належну шану.

Проте злочини, скоєні радянською владою, торкнулися не лише бійців ОУН та УПА. Червоні командири не шкодували українців загалом. Цивільних чоловіків відправляли на фронт навіть без зброї та без належної підготовки, а їх мобілізацією займалися військові комісаріати. Сучасні методи ведення війни рашистами мало чим відрізняються від тих, що застосовувалися раніше. Роман Кабачій, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні та кандидат історичних наук, наводить цитату з листа, написаного одним з українців, який загинув у 1943 році. Він, будучи з Яготина і щойно одруженим, загинув під час штурму Києва на Лютізькому плацдармі. У своєму листі він звертається до батьків: "Мамо, тато, навіщо ви мене народили? Я лише прошу, щоб я помер своєю смертю, а не щоб мої кістки залишилися на землі".

Минуло вже вісімдесят років з моменту завершення тієї війни. Серед тих, хто брав участь у бойових діях, а також дітей, які з’явилися на світ у той час, майже нікого не залишилось. Українці останнім часом активно переосмислюють роль своїх предків у Другій світовій війні. Вони боролися не стільки за свою державу, скільки за свою рідну землю. Чи можна вважати українців загарбниками під час військових дій Радянського Союзу, зокрема в контексті розподілу Польщі, конфлікту з Фінляндією та окупації Бессарабії, Молдови і балтійських країн у 1939-1941 роках? Свої міркування на цю тему висловлює історик і блогер Vox veritatis Віталій Дрібниця: "Це дійсно складне питання, адже українці були частиною Радянського Союзу, який не можна вважати демократичною державою, а швидше тоталітарним режимом, тому це питання потребує подальшого аналізу".

З російського боку постійно лунають звинувачення українців в співпраці з нацистами. Олександр Алфьоров вважає, що історія з колаборантами після Другої світової війни порушується виключно росіянами, тому що, наприклад, кожен десятий француз був колаборантом. І питання колаборації закінчилося з Організацією Об'єднаних Націй, з закінченням Другої світової війни, і до нього повертаються лише росіяни для маніпуляцій.

Водночас, самі росіяни вибрали георгіївську стрічку як символ "побєдобесія", хоча вона не має жодного зв'язку з червоноармійцями. Навпаки.

"Георгіївська стрічка була символом армії Власова, колабораційних підрозділів. Яких, власне кажучи, особливо в полон не брала радянська армія, намагаючись ліквідувати зрадників, як на той момент це вважалося, на місці. І в сучасній Росії поєдналося культ червоного прапора перемоги і культ колабораційних формувань", -- пояснює Віталій Дрібниця, викладач історії та блогер Vox veritatis.

Російсько-українська війна для нашого покоління вже стала емоційно значущішою, ніж Друга світова. Однак ми боремося не лише за сьогодення, а й за можливість формувати власне бачення подій, що відбулися вісімдесят років тому. За право вибирати своїх героїв, а не тих, кого нав’язують з Москви. За право мати власну історію.