У центрі "Людського сафарі"

Стрічка, що розповідає про полювання російських безпілотників на українських громадян.

"ДМ" представляє україномовний варіант статті Костянтина Дорошенка, присвяченої документальному фільму американської журналістки Заріни Забріскі "Херсон: Людське сафарі". Англійська версія була опублікована на платформі Euromaidan Press. Раніше ми вже висвітлювали цю стрічку, а тут ви можете знайти більше інформації про саму Заріну Забріскі.

"Тисячі дронів, призначених для знищення, готові вийти на полювання за людьми, і це вже не питання десятиліть, а лише кількох місяців. Я усвідомлюю, що це звучить як сюжет з фільму жахів, але, на мою думку, ми можемо зіткнутися з цим вже у 2026 році", — зазначає Марія Берлінська, українська правозахисниця та ініціаторка програми Victory Drones, у своєму дописі на Facebook. 17 липня 2025 року Місія ООН із моніторингу прав людини в Україні публікує звіт під назвою "Смертоносні дрони: загроза для цивільного населення від безпілотників малого радіусу дії в прифронтових зонах України". Лише за тиждень до цього, 9 липня, російський безпілотник здійснює цілеспрямовану атаку, внаслідок якої гине однорічний хлопчик Дмитро в селі Правдине Херсонської області. Світ облетіли фотографії цього злочину, які потрапили на обкладинку New York Post. "Москва перетворює Херсон на 'зону людського сафарі'", — констатує видання.

Сафарі на людей, людське сафарі -- це моторошне означення буття Херсону його жителями американська письменниця та журналістка Заріна Забріскі першою, з липня 2024-го, почала доносити до міжнародних медіа. Паралельно з численними репортажами, коментарями й інтерв'ю, вона працювала над книгою про Херсонщину часу російської війни проти України та над документальним фільмом, який розплющив би глобальній аудиторії очі на реальність, жорстокішу за антиутопію. Зараз стрічка "Херсон: Людське сафарі" -- у відкритому доступі. Зйомки тривали з вересня 2023 по червень 2025 року.

Херсон став єдиним обласним центром України, який з 2022 року опинився під контролем Москви. Окупація тривала близько дев'яти місяців. Після звільнення міста Збройними Силами України, Херсон та його мешканці зазнали жорстокої помсти з боку агресорів, які були змушені відступити на лівий, східний берег Дніпра. Втікаючи з Херсона, окупанти зруйнували інфраструктуру, залишивши людей без електрики, а згодом почали обстрілювати місто артилерією, ракетами та керованими бомбами. "Кожен постріл, що ми чуємо з лівого берега, приносить лише горе та страждання," — ділиться одна з героїнь документального фільму "Херсон: Людське сафарі".

Заріна Забріскі приїхала до Херсона разом з іншими воєнними кореспондентами на третій день після деокупації. "І, безперечно, цей перший візит до міста видався найбільш пам'ятним у моєму житті. Може, навіть, це найбільш пам'ятний день у моєму житті", -- згадує вона в тексті для збірки "Хроніка війни: лютий 2022 -- лютий 2023" українського видавництва "Фоліо". Письменницю вразило піднесення херсонців, які святкували свободу: "Я ще ніколи не бачила стільки способів носити національні прапори та вбиратись у національні кольори, а я, зважте, з Америки, де у нас це національний спорт".

Тоді ж Заріна Забріскі отримала від мешканців Херсона перші свідчення про те, що відбувається під час окупації: катування, залякування, викрадення дітей, фіктивний "референдум" щодо приєднання до Росії, масове спалення тіл у пересувних крематоріях та на звалищах, а також жахливий запах обпеченої людської шкіри і волосся. "Я не піднімала очей вгору. Протягом усього часу ходила з опущеною головою," -- пригадує місяці російського контролю інша героїня фільму.

Серед тих, хто погодився на детальну бесіду перед камерою, була художниця та авторка Олена Маляренко. Її спостереження про життя в Херсоні під час окупації вона зібрала у своїй книзі "Жізель і мир або Як пережити окупацію". У цій роботі вона описує стан міста після виходу російських військ: "Кожен район переживав свої труднощі. Багатоповерхові будинки Таврику страждали від холоду без електрики, а мешканці готували їжу на вогнищах у дворах через відсутність газу. Острів та мікрорайон Східний тряслися від щогодинних обстрілів. У районі Річпорту люди, немов мурашки, постійно збирали воду з Дніпра, щоб розвозити її по місту, поки російські снайпери не почали стріляти по них, як по мішенях. У центрі, на площах, роздавали інтернет Starlink, з'являлися пункти гарячого харчування, а згодом і місця для реєстрації на гуманітарну допомогу та грошову підтримку. Волонтери працювали над забезпеченням медикаментами, одягом та буржуйками. Люди постійно приходили туди, поки над їхніми головами не почали літати російські дрони-спостерігачі, і не розпочалися обстріли натовпів".

У документальному фільмі "Херсон: Людське сафарі" Олена Маляренко розповідає про наслідки затоплення, яке сталося після підриву російськими військами Каховської ГЕС. Вона згадує свій акваріум, наповнений золотими рибками та гуппі: "Мій дім опинився під водою. Єдині, хто не зазнали відразу шкоди, це риби. Вони тиждень плавали по моїй квартирі, а потім через вікна вирушили у Дніпро". Цей гумор, притаманний митцю, стає рятівним в умовах трагедії. Самоіронія і жарт – це важливі елементи української культури та ідентичності, які допомагають протистояти імперському тиску, зневазі, заборонам і репресіям. Крім того, вони відображають прагнення до краси та добробуту. Олена Маляренко займається самчиківським розписом – технікою декоративного малювання, що черпає натхнення з народних традицій Волині. У цьому стилі художниця створює майстерні твори, які потім друкуються на шовкових хустках. Одним з її творів є "Риби. Сонячне плесо", присвячене пережитим подіям.

Ще одним важливим персонажем стрічки є композитор Борис Гойна. Під час окупації він активно збирав інформацію для партизанів, подорожуючи містом на велосипеді та фіксуючи все на телефон, прихованому в кишені. Повернувшись додому, він створював музику на електропіано, втілюючи в ній свої емоції та переживання. Заріна Забріскі вперше почула його композиції на мистецькому заході в укритті. В умовах російського ракетного терору соціальне та культурне життя Херсона, як і в Харкові та інших прикордонних містах України, переїхало під землю. Там проводяться лекції, майстер-класи, концерти та вистави. У музиці Бориса Гойни Заріна знайшла найбільш відповідний до фільму звуковий супровід. А оператор Олександр Андрющенко, який також родом із Херсона, відомий у місті своїми фотографіями.

Повага й уважність до справжнього притаманні стрічці Заріни Забріскі, бо за нею -- щира й особиста зацікавленість у правдивих деталях. В Україну письменниця та продюсерка приїхала з Сан-Франциско в пошуках свого коріння у 2021-му. Вона знайшла будівлю в Умані, де колись мали свій бізнес її єврейські прадід і прабабуся по батьковій лінії. Після народження дідуся Заріни вони переїхали до Одеси, загинули в Голокост. Але родичі в Одесі залишилися, Забріскі проводила у них літні вакації у дитинстві. "Нещодавно я дізналася, що моя прабабуся по материнській лінії народилася в Прилуках на Чернігівщині -- вона була українкою", -- ділиться документалістка. Ескалацію російської війни проти України 2022-го Заріна сприйняла як напад на власну історію. І одразу, як тільки змогла, стала воєнною кореспонденткою на землі предків. Певний час вона навіть тримала у таємниці від близьких у США, де саме перебуває. Щоби вони не переживали за її безпеку, відповідала без деталей: "У Європі".

За 72 хвилини перед глядачем стрічки "Херсон: Людське сафарі" розгортається драма людських випробувань, сподівань, спротиву. гідності. Розділи відповідні подіям: "Вторгнення", "Окупація", "Протести", "Звільнення", "Обстріли", "Повінь", "Сафарі на людей". Але головна лінія оповіді -- не в хронології. Вона -- в дбайливій, обережній фіксації того, чим діляться з авторкою херсонці. Витримки й солідарності, розпуки й болю, героїзму, надії та творчості. Розповідаючи про загиблих від росіян близьких, військовослужбовиця готує борщ -- для української господині це завжди творчість, кожна пишається родинним рецептом. Щохвилинна загроза смерті перетворює цю побутову справу у фільмі на священнодійство, ствердження життя попри все.

Заріна Забріскі не оминає жорстокі документальні кадри. Серед них – дронове відео, яке фіксує полювання на мирних жителів – біля магазинів та в автомобілях. Проте жахливе не стає головним акцентом. Тон фільму далекій від сенсаційності. Адже він відображає повсякденність Херсона. Ця реальність викликає протест у глядачів – вони стають свідками жахливого рівня дегуманізації, якого не могли уявити навіть у найжорсткіших антиутопіях. Багато науково-фантастичних творів, від "Голодних ігор" до "Гри в кальмара", досліджують людську жорстокість чи можливу війну між людьми і машинами, або інопланетні вторгнення. Проте полювання на беззахисних, неозброєних людей, що нагадує гру – це нова і ганебна концепція. Вона знеособлює тих, хто в це грає.

У своїй книзі "Галактика Гутенберга" (1962) Маршалл Маклюен підкреслював, що винахід друкарського верстата радикально змінив спосіб мислення людей, започаткувавши епоху лінійного мислення та раціональної комунікації. Проте занепад цієї "Галактики Гутенберга", як вважає письменниця Заріна Забріскі, відбувається набагато гірше, ніж це передбачав Маклюен. Відродження первісних емоційних вигуків і ритмічного звучання барабанів, яке він прогнозував, сьогодні посилюється інформаційною плутаниною, що охопила мільйони користувачів соціальних мереж. Крім того, сучасні технології у поєднанні з російською традицією, що цінує силу та зневажає людське життя, призвели до виникнення небаченої практики антигуманності — людського сафарі.

"Коли цивілізація занепадає, а твоє місто в руїнах -- що ти робиш, щоб вижити... і залишатися людиною?", -- запитує Заріна Забріскі. В її фільмі відповіддю є слова, реакції, справи херсонців. Але стосується це питання сьогодні всіх.