Вбивство лідера українського уряду в еміграції досі викликає безліч запитань. Одне з головних — хто стояв за діями вбивці, і як радянська пропаганда змогла трансформувати його в "жертву".
Париж, 25 травня 1926 року. У центрі міста, на вулиці Расін, пролунали постріли. Симон Петлюра - колишній голова Директорії УНР, Головний отаман військ, лідер українського уряду у вигнанні, який саме розглядав книжки на ятці, - падає на бруківку. Його вбивця - Самуїл (Шолом) Шварцбард, єврейський анархіст. Він дочекався поліції і заявив: "Я вбив убивцю моїх братів".
Вбивство Симона Петлюри стало однією з найгостріших і найсуперечливіших подій в історії України XX століття. Які сили та мотиви ховалися за цим злочином?
Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам'яті та радіо "Байрактар" запустив мультимедійний проєкт "Правда чи міф?". Відстежувати проєкт можна на сайті Укрінформу та Інституту національної пам'яті, слухати в етері радіо "Байрактар", у соцмережах та на Spotify.
Симон Петлюра, який виконував роль Голови Директорії та Головного отамана, залишався фактичним керівником Української держави навіть після поразки УНР, очолюючи уряд в еміграції. Його загибель у травні 1926 року досі є однією з найсуперечливіших подій в історії.
За Петлюрою полював Радянський Союз, і політичні вбивства українських керівників були звичайним явищем для комуністичного режиму. Але ця ситуація має більше нюансів: Петлюру не просто вбили, його звинуватили у злочинах, а його вбивця отримав виправдання. Судовий процес над Шварцбардом фактично став трибуналом над Петлюрою. Вже після його смерті лідера називали "організатором різанини" і "погромником", а виправдальний вирок для вбивці супроводжувався аплодисментами. Навіть сьогодні в деяких французьких джерелах можна натрапити на згадки про єврейські "погроми", нібито вчинені Петлюрою.
1926 рік. Вбивця Петлюри залишається на місці злочину. Під час арешту в нього знаходять список українських політичних діячів - натяк на те, що Петлюра міг бути не єдиною ціллю. Сьогодні ми знаємо, що Шварцбард мав радянські контакти, був членом французької компартії, а до того жив у радянській Одесі.
Проте, чи є обґрунтованою заявка, що була представлена захистом, про те, що "Петлюра є основним організатором єврейських погромів"? Які існують докази, що підтверджують причетність Симона Петлюри до цих погромів?
Український інститут національної пам'яті роз'яснює:
Не існує жодних документів чи свідчень, які б підтверджували участь Симона Петлюри у погромах або їх організації. Навпаки, Головний отаман докладав всіх зусиль, щоб запобігти цим проявам насильства. Це підтверджують численні документи та звернення, підписані ним.
Теза про нібито "Петлюру - головного організатора погромів" сформувалася під впливом тенденційно укладеної за сприяння радянських органів книги, яку напередодні процесу видав у Франції помічник адвоката Тореса.
Суд над Шварцбардом відбувся за рік після вбивства, у 1927 році, в Парижі. Шварцбарда обвинувачували в умисному вбивстві, що каралося смертю. Обвинувачем був юрист Моріс Гарсуа; захищав убивцю соціаліст, близький до комуністичних кіл, адвокат Анрі Торрес.
Шварцбард стверджував, що його дії були мотивовані особистою помстою за загибель 14 родичів, проте не навів жодних конкретних прикладів, які б підтверджували його звинувачення на адресу Петлюри. Обвинувачення зазначало, що Шварцбард не мав особистих стосунків із Петлюрою, а його "акція помсти" була добре спланованою: він спостерігав за своїми цілями, володів зброєю та мав список інших потенційних мішеней. У справі також обговорювалося можливе політичне замовлення та ймовірна участь радянських органів. Проте офіційних доказів про зв'язок Шварцбарда з ОГПУ на той момент не було представлено.
Проте, чи є підстави для припущення, що злочинець міг бути співробітником радянських розвідувальних органів (ОГПУ)?
Український інститут національної пам'яті роз'яснює:
Немає прямих доказів, які б підтверджували, що Шварцбард служив у радянських спецслужбах. Проте французькі правоохоронці зафіксували його активну участь у комуністичних групах у Франції. Відомо також про його взаємодію з більшовицькими агентами. Це дає підстави припускати, що радянські спецслужби могли надавати підтримку в організації злочину.
Вирок у цій справі був оголошений 26 жовтня 1927 року. Присяжні ухвалили рішення виправдати обвинуваченого. Таким чином, Шварцбарда визнали "месником", і він отримав свободу. Французька аудиторія зустріла це рішення бурхливими оплесками.
Додаткову інформацію ви можете знайти в подкасті "Правда чи міф" на платформі Спотіфай — новий епізод вже чекає на вас для прослуховування!
Серед тих, хто надавав підтримку Шварцбарду, можна відзначити такі відомі постаті, як Альберт Ейнштейн, Ромен Роллан і Максим Горький. Французькі видання характеризували Петлюру як "українського генерала, відповідального за масові вбивства", що негативно впливало на суспільну думку щодо нього. У той час радянські спецслужби активно розповсюджували ці матеріали в закордонних засобах масової інформації.
Судовий розгляд, відомий як Паризький процес, став інструментом радянської пропаганди. Убивцю перетворили на "героя народу", тоді як Петлюру змалювали як "погромника". Це негативно вплинуло на імідж української боротьби за свободу в західному світі.
Існує ще один міф, що українська сторона не подала апеляцію на судове рішення, що нібито свідчить про визнання провини Петлюри. Чи справді українська діаспора проігнорувала можливість оскарження цієї справи?
Український інститут національної пам'яті роз'яснює:
Перш ніж продовжити, важливо підкреслити, що на лаві підсудних знаходився Шварцбард, а не Симон Петлюра. Розглядалася справа саме про вбивство Петлюри, а не про його провину. На жаль, суд схилився до емоцій, які підігрівала захист, в результаті чого вбивця був виправданий. Однак варто зазначити, що московська пропаганда скористалася цими судовими рішеннями для дискредитації Симона Петлюри та українського національного руху.
Для української спільноти та діаспори вирок 1927 року став справжнім ударом. Українські кола в Європі не змогли змиритися з тим, що вбивця їхнього лідера був виправданий: вони почали створювати комітети пам'яті, збирати документи, звертатися до медіа, публікувати матеріали та організовувати пам'ятні заходи, намагаючись протистояти масованій кампанії, яка дискредитувала Петлюру. Правові можливості для оскарження рішення були вкрай обмеженими — виправдальний вердикт присяжних у Франції фактично закрив справу, а поширення пропаганди сформувало підґрунтя для дискредитації українського національного руху.
Вбивство та виправдання злочинця перетворилися на тріумф радянської пропаганди і завдали удару по українському прагненню до незалежності. Проте історія підтвердила, що винищити ідею незалежної України неможливо — навіть зі зникненням її лідера.
У XXI столітті, коли ми аналізуємо історію через призму світових змін, важливо не забувати, що вбивства публічних діячів залишаються актуальними і в наш час. Сучасна Російська Федерація продовжує практику фізичного усунення своїх опонентів та активістів. Як і сто років тому, винні у цих злочинах часто уникнення покарання, вдаючись до "відомих" причин та перекладаючи провину на жертви.
Історія вбивства Петлюри та виправдання Шварцбарда є не просто ретроспективою, а ілюстрацією вразливості демократії перед маніпуляціями авторитарних режимів. Це виклик для нас: чи здатні ми захистити особистість, а не лише її символічний образ? Чи можемо ми зберегти нашу незалежність і свободу, якщо правосуддя стає театром, а істина перетворюється на знаряддя пропаганди?
Нехай пам'ять про Симона Петлюру стане не лише сторінкою історії, а й нагадуванням: боротьба за правду триває і досі, і в ній залишається місце для кожного, хто не готовий закрити очі на несправедливість.
Отже, ми не мовчимо, не відступаємо, не стираємо з пам'яті. У цей критичний момент, коли хвилі політичних маніпуляцій, насильства та звинувачень українців у націоналізмі чи антисемітизмі знову охоплюють світ, ми повинні заявити: ми пам'ятаємо. Ми діємо. Ми живемо. Ідея незалежної України непохитна.
Дані:
У рамках підготовки до суду захист Шварцбарда надав медичний висновок: французькі експерти в жовтні 1926 року визнали його "осудним" (тобто розумово відповідальним, - ред.), але відзначили, що він був "містиком з палкою расовою емоцією". Шварцбард після суду виїхав до Південної Африки, де жив до смерті (1938 р.). У 1967 році його прах перевезли до Ізраїлю.
Петлюру поховали на цвинтарі Монпарнас у Парижі, поруч із дружиною і донькою. У Парижі також діє Українська бібліотека, яка носить ім'я Симона Петлюри.
У 1980-х і 1990-х роках дослідники почали отримувати доступ до деяких радянських архівів, які вказують на те, що Шварцбард мав зв'язки з агентами ГПУ, хоча прямих свідчень про замовлення його вбивства не знайдено.
"Незважаючи на деякі щирі спроби українських та єврейських лідерів зменшити розкол, спричинений вбивством, та досягти політичної співпраці, дипломатія зазнала жахливого провалу. Якщо Шварцбард став радянським агентом та національним месником за єврейський народ; тоді як для іншої сторони Петлюра був символом відчайдушної боротьби за незалежність України проти більшовицького правління. Два національні міфи, що виникли, та літературні відгуки, які вони викликали, ніколи не могли гармонійно зійтися. Так пише книга "The Assassination of Symon Petlura and the Trial of Scholem Schwarzbard 1926-1927: A Selection of Documents" (ред. Д. Енгель), в якій зібрано донесення, документи, листування та свідчення щодо справи.
Фільми:
П.К.П. (Пілсудський придбав Петлюру) - це німий пропагандистський фільм 1926 року, створений українською кіностудією в радянському стилі, де образ Петлюри представлений через призму радянського світогляду.
"Таємний щоденник Симона Петлюри" - це українська історична драма, створена під керівництвом режисера Олеся Янчука, яка розкриває деталі вбивства Петлюри та судового процесу, що йому передував.
"Таємна операція (Замах на Петлюру)" — це не так широко розрекламований український кінематографічний проект, створений режисером Валерієм Шалигом. Фільм занурює глядачів у події 1920-х років, зосереджуючи увагу на спробі замаху на Симона Петлюру та відображаючи складні стосунки між ним і Юзефом Пілсудським.
Книжки:
Савченко Віктор. Симон Петлюра. Вид-во "Нора-Друк", 2016.
Литвин Сергій. Симон Петлюра в боротьбі за незалежність України. Видавництво "Смолоскип", 2018.
Володимир Сергійчук. "Симон Петлюра та єврейська спільнота". Видавництво "Національний університет імені Тараса Шевченка. Центр українознавства", 2006 рік.
#Євреї #Європа #Україна #Росія #Більшовики #Радянський Союз #Москва #Реклама #Одеса #Погром #Ізраїль #Франція #Злочин #Укрінформ #Українська мова #Справедливість #Українська Держава #Париж #Еміграція #Адвокат. #Радіо #Юрист #Документ #Комунізм #Комуністична партія Радянського Союзу #Міф. #Українська Народна Республіка #Тарас Шевченко #Історія України #Юзеф Пілсудський #Український інститут національної пам'яті #Альберт Ейнштейн #Анархізм #Південна Африка #Директорат України #Симон Петлюра #Правду. #Пропаганда в Радянському Союзі #Spotify #Максим Горький #Янчук Олександр Спиридонович #Об'єднане державне політичне управління #Ромен Роллан #Смолоскип (видавництво)
