Від Урбана II до Грети Тунберг: які уроки європейському суспільству принесли хрестові походи.

У певному сенсі хрестові походи можна вважати культурними основами сучасної Європи. Складно уявити, що Священна війна колись відбувалася не з Близького Сходу до Західної Європи, а навпаки. Фокус зібрав найцікавіші факти про цю незвичайну історичну подію, котра стала справжнім джерелом легенд та героїв класичного європейського Середньовіччя: який був Перший хрестовий похід та які його наслідки тривають до сьогодні.

Тисячі знедолених людей знайшли мету у своєму житті — справжнє світло в кінці тунелю. Папа Римський став символом надії для католиків по всій Європі, вселяючи віру у світле майбутнє. Щоб здійснити це, потрібно було небагато: організувати необхідне військове обладнання, прокласти логістичний маршрут на тисячі кілометрів (для тих, хто ніколи не покидав своє село) та зустрітися в бою з непереможною армією тюрків-сельджуків (для людей без військового досвіду). Ось так виглядало реальне завдання, яке стояло перед учасниками Першого хрестового походу, без прикрас і ілюзій.

Хто не мав нічого, той досягне всього.

"Нехай той, хто раніше був грабіжником, стане воїном. Нехай той, хто страждав від бідності, знайде багатство у Святій землі..." -- такими словами звернувся папа римський Урбан II на Церковному соборі, що відбувся в кінці листопада 1095 року у французькому місті Клермон. Це завершувало його подорож, метою якої було закликати європейських лицарів та інші соціальні групи до організації походу. Він прагнув мобілізувати тих, хто був "готовий проливати кров своїх братів у хресті" для звільнення Єрусалиму -- місця, де зародилося християнство, від влади представників інших вірувань.

Так розпочалася перша зустріч сучасної Європи (багато країн-учасниць мають безперервну історію, що простягається з тих часів до наших днів) із Близьким Сходом. Тоді європейські лицарі вже вели війни проти арабів в Іспанії, і тепер вони опинилися на території, яка протягом кількох століть була домівкою для арабських народів.

Від центру християнства до провінції Ісламської держави

У I столітті нашої ери, в епоху Ісуса Христа, Єрусалим і його околиці входили до складу Римської імперії. Ця територія зберігала свій статус протягом тривалого часу, навіть після того, як християнство стало офіційною релігією імперії, а згодом і після її падіння. У той час, коли західні регіони імперії переживали труднощі "темного середньовіччя", Схід залишався відносно стабільним і цілісним. Саме тут, на Сході, християнство почало активно розвиватися, а місця, пов'язані з життям Ісуса, перетворювалися на священні об'єкти різного масштабу та значення.

Однак у середині VII століття ці території були підкорені арабами, які також вважали Палестину значущим місцем для своєї віри - Ісламу. Відтоді основні християнські землі потрапили під контроль держав, де домінувала інша релігія.

Однак у християнських колах поза межами Візантії (термін, який історики використовують для позначення Східної Римської імперії), що зазнала значних територіальних втрат, цій події не приділили особливого значення.

У Західній Європі рицарі переважно зосередилися на звільненні Іберійського півострова від арабського владарювання (Реконкіста), а не на завоюванні віддалених територій Палестини. Тим часом, у Візантії з часом прийняли втрату своїх східних провінцій і через кілька століть вже не виявляли бажання їх повернути.

Все змінило нашестя тюрків-сельджуків у другій половині XI століття. Вони розгромили Візантію та значну кількість країн, що утворилися на руїнах колись могутнього Арабського халіфату. Таким чином держави сельджуків взяли під контроль Передню Азію та Близький схід. У Візантії ж розгорілася чергова громадянська війна, переможцем з якої вийшов Олексій Комнін.

Новий імператор вирішив оригінально підійти до питання захисту своєї Батьківщини, яка водночас є оплотом Православної цивілізації. Він звернувся по підтримку до ватиканського лідера - папи римського Урбана II.

Католики та православні: співпраці бути?

У папи, очевидно, був свій розрахунок - спорядивши грандіозну військову кампанію, понтифік безперечно посилив би свій вплив у такому розрізненому та атомізованому західному світі. Також в разі успіху в Римі не виключали об'єднати недавно розколоту (у 1054 році відбулася "велика схизма" -- розкол до того єдиної християнської церкви на Православну та Католицьку) Церкву уже під першістю Риму. Адже на Близькому Сході знаходилися історичні центри християнства - Єрусалим та Антіохія.

Отже, без зайвих роздумів, Урбан II спершу надіслав листи європейським правителям, а згодом вирушив у подорож містами Франції, закликаючи їх приєднатися до військового походу. Однією з його зупинок під час цієї подорожі стала Клермон, де глава католицької церкви оголосив про початок Хрестового походу до Палестини.

Похід бідноти

Поки поважні рицарі збиралися та ретельно планували дії, у свій похід вирушили найбідніші жителі Європи. Звичайний священник з Ам'єну Петро Пустельник обійшов міста та села Франції, Фландрії, Лотарингії, та Північної Німеччини із закликом негайно вирушати у похід. Йому вдалося зібрати близько сорока тисяч охочих ризикнути усім та вирушити у Святу землю з метою здобути земні блага та вічне життя у Раю.

Нам усім знайома аналогія із сьогодення. Норвезька активістка Ґрета Тунберг теж збирає людей із закликом прямувати на Близький Схід із політичними цілями. Відзначимо, що у сучасних зелених та інших екоактивістів світогляд часто діаметрально протилежний цінностям Католицької Церкви. А от методи за майже тисячу років змінилися мало. Проте якщо зараз сучасні активісти відбулися легким переляком, то наслідки необдуманих рішень в кінці XI століття були суттєво гіршими.

Ясно, що багато учасників походу були людьми, яких важко вважати доброчесними "стовпами суспільства". Похід був погано організований (якщо його взагалі можна було назвати організованим). Не було ніякої продуманої логістики або навіть базового матеріального забезпечення. Тому така величезна армія за стандартами того часу пересувалася без чіткого маршруту та грабувала цивільних осіб (переважно іудеїв), які траплялися їй на дорозі. Врешті-решт, коли це незвичне військо нарешті дісталося до Константинополя, імператор Олексій поспішив перевезти його на азійський берег, щоб захистити свою країну від пограбувань.

Приблизно двадцять тисяч хрестоносців були направлені до Нікеї — древнього християнського центру, що став столицею Конійського султанату, однієї з держав, заснованих тюрками-сельджуками. Проте досвідчені місцеві тюркські воїни з легкістю розправилися з неорганізованим військом селян, до якого приєдналися лише близько двохсот невеличких німецьких лицарів, які вирішили підтримати похід. Тюрки виявили також вражаюче вміння у використанні технологій, які сьогодні можна було б назвати інформаційно-психологічними операціями. Вони поширили чутки про нібито падіння Нікеї, щоб заманити решту хрестоносців з Константинополя на азійський берег. Складно оцінити, чи візантійці повірили цим чуткам, чи прагнули позбутися своїх "захисників" будь-якою ціною, але імператор не став заперечувати відправлення другої половини прибулих воїнів на вірну загибель до Конійського султанату. Так, у жовтні 1096 року завершився "похід бідноти", який виявився лише першим етапом Хрестового походу.

До справи приступають лицарі.

Вже весною 1097 року до Константинополя прибули організовані рицарські загони на чолі із цвітом тодішнього європейського лицарства серед яких Боемунд Тарентський, Балдуїн Бульйонський, папський легат Адемар Монтейльський та син Анни Ярославни Гуго Вермандуа. Цих рицарів було удесятеро менше, ніж учасників походу під проводом Петра Пустельника, але це були досвідчені воїни, загартовані в численних боях, здебільшого між собою. Разом із супроводом, до якого входили зброєносці, слуги та легко озброєні воїни ця армія хрестоносців налічувала близько трьох десятків тисяч осіб.

Імператор радо переправив на азійський берег і рицарів, пообіцявши їм допомогу із забезпеченням та логістикою. Рицарське військо після місячної облоги таки взяло Нікею і рушило далі вглиб Малої Азії. Чим далі вони просувалися вглиб континенту, тим менше відчувалася підтримка імператора. Тим більше рицарі почали сваритися між собою.

Це були особи, які раніше боролися один з одним за темні північноєвропейські замки, оточені невеликими ділянками не завжди родючої землі. Однак, коли їхні погляди звернулися на багатства міст Близького Сходу, встояти перед спокусою привласнити більше стало надзвичайно складно. Жадібність зрештою перемогла бажання звільнити християнські святині, і війська хрестоносців почали розпадатися.

Після взяття Едеси Балдуїн Бульйонський разом з братами вирішили залишитися у цьому багатому вірменському місті та заснувати тут графство, яке стало першою державою хрестоносців на Близькому сході.

Походження безпосередньо в Палестину виявилося набагато більш складним, ніж очікувалося, з огляду на логістичні труднощі та незвичні кліматичні умови, які вразили хрестоносців, що прибули з прохолодної та вологій Європи. Облога Антіохії затягнулася на довгі місяці, і тисячі воїнів загинули від епідемії тифу, в тому числі й моральний лідер кампанії Адемар Монтейльський.

Проте, хрестоносці все ж здобули Єрусалим влітку 1099 року. Після захоплення міста вони жорстоко вчинили з місцевими жителями, переважно мусульманами та іудеями. Дослідники оцінюють кількість загиблих у десятки тисяч.

Таким чином, Перший хрестовий похід завершився. Прямим наслідком цього стала реалізація головної мети. Вперше за сотні років Єрусалим, місто, що є колискою християнства, опинився під контролем християнської держави - Єрусалимського королівства.

Перший хрестовий похід відкрив еру хрестових походів у Палестину, яких потім відбулося ще сім. Ледь не кожен наступний похід видавався гіршим за попередній. Так Єрусалим не пробув християнським і століття, а останню фортецю хрестоносців було знищено вже на початку XIV століття.

Цікаво, що в історії Європи були значно успішніші хрестові походи, спрямовані проти слов'ян, які мешкали у регіоні Балтійського моря. Саме з цими народами боролися руські князі Олександр Невський, який сьогодні в Росії вважається першим захисником "східних цінностей", та Данило Галицький, якого папа римський згодом коронував. Це наочно ілюструє мінливість середньовічної політики. Проте папі так і не вдалося організувати хрестові походи проти Золотої Орди, які б очолили князі Галицько-Волинського князівства. Не мали успіху і кампанії проти турків, що були організовані в XV столітті.

Які уроки отримала Європа від хрестових походів?

Чому ж саме ці класичні подорожі до Святої Землі викликають таку величезну зацікавленість? Справа в їх культурній цінності. Це був момент, коли вся Західна Європа об'єдналася навколо однієї ідеї, що призвело до формування спільного епосу західноєвропейської культури.

З однієї сторони хрестові походи стали зародком загальноєвропейської єдності. З іншої -- вони створили умови для якісних торгових, соціальних та культурних контактів між Європою та Сходом. Адже у проміжках між самими походами держави хрестоносців активно торгували та загалом всіляко контактували із державами, що їх оточували.

Європа значною мірою засвоїла досвід більш розвиненої Азії, що на той час мала високий рівень розвитку. Цей вплив охоплював різні аспекти, від гігієнічних норм до наукових відкриттів; від художніх традицій до медичних знань. Результатом цього стало кардинальне перетворення Європи, і після восьми великих експедицій на Близький Схід континент став значно більше нагадувати сучасну Європу, ніж ту, що існувала раніше.

Справжніми культурними коріннями сучасної Європи є хрестові походи. Зараз важко уявити, що Священна війна колись відбувалася не з Близького Сходу до Західної Європи, а навпаки.