Як військові капелани підтримують тих, хто захищає рубежі країни.
Вони моляться, вислуховують, підтримують словом, а іноді просто мовчки сидять поруч. Військові капелани працюють там, де особливо потрібна духовна опора, - на передовій, у шпиталях, під час відновлення та повернення військових до цивільного життя.
У 123-й бригаді безпілотних систем Збройних сил України "Код Оріона" капеланами є представники православної та протестантської конфесій - отці Василь та Валерій. З перших днів великої війни вони не лише підносили молитви, а й брали до рук зброю, щоб захистити Миколаївщину від російської агресії.
Ми зустрічаємося в невеличкій волонтерській кімнаті, де зберігаються гостинці для бійців: смаколики, необхідні речі, які капелани беруть із собою, коли їдуть на зустріч.
"Був готовий знести духовні випробування, але не допускати ворога до свого дому."
На початку повномасштабного вторгнення отець Василь Борисевич обіймав посаду настоятеля церкви Різдва Христового ПЦУ в селі Василівка, що належить до Снігурівської громади на Миколаївщині. Він миттєво відправив свою сім'ю на захід України, а сам вирішив стати на захист Батьківщини.
- У перші дні великої війни ми зібралися з прихожанами у церкві. Почали радитися, адже ворог уже був неподалік від нашого села. Люди питають мене: що будемо робити? Я відповів - захищатися. Я відклав хрест і разом з іншими чоловіками пішов у військкомат. Там нам дали зброю, і ми почали виконувати бойові завдання, - згадує отець Василь.
Він зазначає, що їхнім первинним завданням стало виведення з оточення військовослужбовців, які обороняли позиції біля Антонівського мосту в Херсонщині. Ці бійці мали гарне знання місцевості, оскільки Снігурівщина безпосередньо межує з Херсонською областю. Після цього відбулися інші операції, участь у бойових діях та підпільна діяльність.
Згідно з апостольськими канонами, священнослужитель не має права тримати зброю і чинити насильство, оскільки це призводить до заборони на служіння до моменту повного покаяння. Проте в той час я був готовий прийняти духовне покарання, аби зробити все можливе, щоб не впустити цю нечисть у свій дім і свою країну. І жодної миті не жалкував про це, - зазначає капелан.
Після певного періоду Священний синод ПЦУ ухвалив рішення, яке дозволяє священнослужителям володіти легкою вогнепальною зброєю і використовувати її для захисту власного життя та життя своїх близьких.
- Це мене надихнуло. Я знову взяв хрест і продовжив службу в ЗСУ: і як священник, і як солдат. Ми керуємося тим, що нікого не вбиваємо, а знищуємо ворога, який прийшов убити нас, - продовжує душпастир.
Коли війська Росії захопили Снігурівщину, вони зламали двері місцевої церкви, обшукали храм, а також будинок отця Василя і квартири його дітей. Загарбники прагнули розправитися з чоловіком, оскільки знали, що він був волонтером ще з 2014 року — їздив на Чонгар і Донбас, збирав та доставляв все необхідне нашим військовим, підтримуючи їх морально.
Він походить з Тернопільської області. У 2007 році переїхав до Миколаївщини з метою кардинально змінити своє життя та стати священником. Цей крок був зумовлений важкою хворобою його молодшого сина, який страждав від серйозної форми бронхіальної астми. Оскільки медикаменти вже не давали бажаних результатів, лікарі порадили скористатися цілющим морським повітрям.
Одного ранку, прогулюючись безлюдним пляжем, я натрапив на двох жінок і вирішив пригостити їх кавунами. Ми завели розмову, і я поділився з ними причинами свого перебування тут. Вони запитали мене, чи є у мене віра. Я відповів, що так, але відвідую церкву лише на великі свята. На це вони сказали: "Необхідно молитися перед престолом", - ділився своїми враженнями капелан.
Слова вразили його до глибини душі, і він вирішив розповісти про це своєму знайомому священнику. Той запропонував йому подумати про кар'єру священика. Чоловік спочатку відмовлявся, стверджуючи, що не має потрібної освіти і не зовсім розуміється на релігійних питаннях. Проте, врешті-решт, вони вирішили звернутися до єпископа за порадою.
- Приїхали, а його немає на місці. Ну все, кажу, - така воля Божа. Аж тут він повернувся. Поговорили, і я пішов готуватися. Закінчив Миколаївське духовне училище, працював, молився. І диво таки сталося: син Андрій більше не хворів. Згодом він теж став священником, як і старший Анатолій, диякон ПЦУ, який нині служить командиром відділення в 123 бригаді, - каже отець Василь.
ВІД ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ ДО ДУХОВНОГО СЛУЖИТЕЛЯ
З самого початку повномасштабної агресії на захист батьківщини став отець Валерій Бабич, представник протестантської громади. Незважаючи на свою духовну освіту, він приєднався до мешканців Баштанки, які у березні 2022 року зупинили російські війська та не дали їм можливості просунутися вглиб Миколаївської області.
У 2014-2015 роках цей чоловік відстоював східні кордони України, перебуваючи у складі 40-ї бригади. Пізніше, під час великої війни, він брав участь у бойових діях на Херсонському фронті. Коли у Збройних Силах України була створена капеланська служба, він став помічником капелана 123-ї бригади.
Оскільки протягом певного періоду обидва священники були звичайними військовими і ділили всі труднощі служби з товаришами по зброї, то вони добре розуміють, що дійсно важливо для захисників. Тому, коли у Збройних Силах України почали створювати Службу військового капеланства, їм запропонували стати "цілителями душ".
Брат Валерій офіційно вважається моїм асистентом, але це лише формальність. Ми працюємо пліч-о-пліч, займаємося спільною справою і маємо чудове взаєморозуміння, незважаючи на те, що належимо до різних релігійних конфесій. Важливо відзначити, що на нашу бригаду припадає всього двоє капеланів, що є явно недостатнім. Наші військовослужбовці розташовані по різних напрямках, і кожному з них потрібно приділити увагу, - підкреслює отець Василь.
ГЛАВНЕ - ЗАВЖДИ БУТИ РАЗОМ
Капелани регулярно відвідують фронтові зони, де спілкуються з військовими. Вони відзначають, що підготуватися до таких зустрічей практично неможливо, адже кожна людина має свою унікальність. За їхніми словами, капеланству в основному не надається належної підготовки; існують лише короткі курси, які тривають близько двох місяців.
Коли приїжджаєш на позицію, все зазвичай відбувається імпровізовано. Декому необхідно чути підбадьорливе слово, а комусь достатньо просто бути поруч. Не випадково капеланське гасло звучить як "Бути поруч". Довіра також має велике значення, але вона не з'являється відразу. Першого разу, коли зустрічаєш бійця, він може бути закритим і не готовим до спілкування. Але під час наступного візиту йому вже легше відкритися, поділитися своїми переживаннями, - зазначає отець Василь.
Він також зазначає, що часто намагаються розважити військових жартами та веселими історіями. Адже якщо на фронті починаєш виголошувати щось типу: "Покайтеся, інакше вам буде погано", це не знайде розуміння і не викликатиме довіри.
Під час бесід із військовими капелани часто цікавляться також їхніми близькими: коли востаннє спілкувалися з дружиною чи дітьми, як часто це трапляється. Це не лише прояв інтересу, а важливий спосіб зрозуміти емоційний стан солдатів через їхні відповіді.
Якщо військовослужбовець тривалий час не підтримує зв'язок із родиною, це може бути тривожним знаком. Це свідчить про можливі проблеми в сім'ї або ж про те, що особа втомилася і втратила цікавість до життя, що може бути ознакою депресивного стану.
У такому випадку ми реагуємо відповідно до обставин. Прагнемо активізувати ситуацію, шукаємо знайомих, сусідів, які можуть бути йому близькі та кому він зможе довіритися. Якщо ж ми помічаємо, що особа переживає серйозні психологічні труднощі, звертаємося за підтримкою до професіоналів з групи контролю бойового стресу. Адже це складний і комплексний процес. Психологи працюють над розумом, тоді як ми займаємося душею, - підкреслює отець Василь.
На запитання: "Чи визнають солдати свої страхи?" - відповідає: "Страху не відчувають тільки ті, хто не усвідомлює реальності. Проте я рідко зустрічав випадки, коли вони про це відкрито говорять".
Капеланство не прив'язане до жодної релігійної конфесії.
Питаю у співрозмовників, як представники різних релігійних традицій уживаються один з одним.
Це абсолютно звичайна ситуація. Військові, як правило, не запитують, до якої церкви ми належимо, оскільки капеланство є не конфесійним. Більшість наших вірян - християни, хоча серед нас немає іудеїв, а кілька мусульман все ж присутні. Ми намагаємося бути відкритими для всіх. Якщо виникає потреба, готові забезпечити їх халяльною їжею та іншими необхідними речами. Іноді бійці висловлюють бажання сповідатися лише перед священником своєї конфесії. Тоді ми запрошуємо того, кого вони обирають, - зазначає отець Василь.
Розгляньмо, наприклад, одне з найзначніших релігійних свят — Великдень, який святкують у різні періоди.
- Це не проблема. Головне - віра. Ми починаємо розвозити паски раніше, а закінчуємо пізніше: підрозділів багато, щоб усіх об'їздити, потрібно чимало часу. Тож на дату особливо не зважаємо. І, скажу відверто, на моїй практиці ще ніхто не відмовився від паски чи інших святкових смаколиків, навіть якщо належить до іншої конфесії, - додає він.
Не можна відчувати любов до Бога і одночасно не любити свою Батьківщину.
Питаю капеланів про їхнє ставлення до популярної висловлювання: "На фронті не зустрічається атеїстів".
- Такі є, хоча й небагато. Буває, людина каже, що не хоче спілкуватися на духовні теми й не вірить у Вищі сили. Ми поважаємо її вибір. Але якщо вона потребує підтримки - отримає її так само, як й інші. Якось один боєць сказав: "Слава Богу, я атеїст, але паску з'їм". А після того і проповідь послухав... Тому маємо надію, що з часом віра в Бога до них прийде, - зазначають співрозмовники.
А ще капелани впевнені, що релігійне виховання допомагає у військово-патріотичній роботі сучасної армії. Адже не можна любити Бога і при цьому не любити Батьківщину. Духовно зріла віруюча людина розуміє, що треба захищати свій дім, свою країну.
Не оминаю й питання щодо Божої заповіді "Не вбий".
- І на сповіді, і під час спілкування з бійцями часто про це заходить мова. Особливо вона актуальна для глибоко віруючих. Вони питають: як же мені бути, я порушив одну з головних заповідей, тепер горітиму в пеклі? Ми намагаємося роз'яснити, що у Святому Письмі заповідь "Не вбий" не стосується воїнів. Там ідеться про тих, хто хоче забрати життя з якоюсь корисною метою, скажімо, заволодіти чужим майном. А захистити свою родину, близьких - це інше. У Євангелії від Іоана сказано: "Немає більшої любові, ніж душу покласти за друзів своїх", - роз'яснює отець Василь.
Мене цікавить, як поводитися з тими, хто стверджує, що їхні релігійні переконання забороняють їм використовувати зброю.
- Жодна конфесія не забороняє службу в армії. Це відмовка. У таких випадках ми наголошуємо, що багато військовослужбовців служать у тилу, забезпечують логістику, працюють медиками, готують їжу й таке інше. Часто це допомагає. Інша річ, коли ці люди прикриваються вірою, щоб не виконувати свого обов'язку із захисту Батьківщини. Є такі навіть серед священників, яких на п'ятому році війни мобілізують, а вони кричать, що, мовляв, їхні права порушують, - наголошує отець Валерій.
Навіть проста фраза "Бог тебе любить" може надати підтримки та підняти настрій.
Коли йдеться про здійснення ритуалів, таких як хрещення та вінчання прямо на передовій, отець Валерій підкреслює:
Якщо хтось стверджує, що проводить такі ритуали безпосередньо в окопах або неподалік лінії фронту, то це, м'яко кажучи, не відповідає дійсності. У той час, коли солдати виконують свої бойові завдання, їхня увага повністю зосереджена на цьому, і немає можливості відволікатися навіть на важливі моменти. Зазвичай такі обряди проходять в ті хвилини, коли військовий має можливість відпочити. На передовій він може звернутися до нас лише за підтримкою. Молитва, коротка бесіда чи навіть просте висловлення "Господь тебе любить" здатні підбадьорити і зміцнити віру у те, що все буде добре.
Що стосується вінчань, їх організовують у церквах, створюючи урочисту атмосферу, щоб військовослужбовці зберегли в пам'яті цей важливий день назавжди. Для цього капелани співпрацюють з місцевими священиками, аби провести ритуал у місцях дислокації підрозділів. Зазвичай священнослужителі охоче погоджуються на таку співпрацю.
Проте найскладніше — це здійснювати обряд відспівування.
Важко знайти слова, які могли б заспокоїти, адже на семінарах цьому не навчають. Кожна людина по-різному переживає втрату. Нещодавно ми провели в останню путь нашого героя, який служив лише пів року. У нього залишилися двоє синів і молода дружина... Ми молимося за їхнє благополуччя, - говорять священнослужителі.
Війна трансформує діяльність капеланів.
Добратися до передової капеланам стає все важче через велику кількість дронів. Такі поїздки наражають на небезпеку і бійців. Бо автомобіль, що прямує на позиції, зайвий рух там - це ризик, що ворог їх помітить. Як наслідок, змінюється і характер роботи капеланів.
На передовій хлопці мають чітко окреслені завдання, які вони виконують під впливом адреналіну. Проте, багато труднощів виникає, коли вони повертаються в тил, оскільки не завжди розуміють, що тут відбувається. Вони не можуть змиритися з безладом, який влаштовують деякі представники влади, і ставленням з боку цивільних осіб... Це викликає безліч запитань, які негативно позначаються на їхньому моральному стані, - діляться думками мої співрозмовники.
У таких випадках капелани намагаються бути поруч, підтримувати. Бо, додає отець Василь, головне в їхній справі - не давати поради, а вислухати, молитися і вказати шлях до Бога.
Священнослужителі відкрито визнають, що іноді після зустрічей з військовими відчувають значну втому, а іноді – навпаки, переживають прилив енергії та натхнення, адже черпають позитивні емоції від спілкування з ними.
Вони пригадують, як в Запоріжжі спілкувалися з військовими, які провели 235 днів на передовій без перерви. Бійці ділилися своїми враженнями про бойові дії, життя під постійними обстрілами, а також тим, як їм вдавалося готувати борщ у бліндажах. Багато з них зазнали втрат у вазі через стрес та нестачу сну. Проте капелани не помітили ознак емоційного виснаження: очі хлопців світяться, і вони запевняють, що після відпочинку та домашньої їжі готові до нових викликів.
На завершення хотів би дізнатися у священників, як вони відновлюють свої сили після морального виснаження: "Ми двоє, і для нас не має значення, що представляємо різні конфесії. Ми ділимося сповідями, обговорюємо свої переживання та труднощі. Коли стає легше, знову повертаємося до виконання своїх обов'язків".
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Зображення автора та комунікаційного відділу 123-ї бригади безпілотних апаратів.
#Росіяни #Церква #Збройні сили України #Мусульмани #Донецький вугільний басейн #Херсон #Запоріжжя #Тернопільська область #Військовослужбовці #Лікар #Віра #Вода #Протестантизм #Хрест #Херсонська область #Миколаїв #Батьківщина #Миколаївська область #Священний Синод Російської Православної Церкви #Тактична мета #Василівка #Бог #Священик #Капелан #Релігійна конфесія #Ліки #Готово #Пасха (хліб) #Кіріос #Православна Церква України #Чонхар
