Вимушені залишити рідні землі та оселі: нащадки тих, кого було депортовано з Польщі, об'єднали свої зусилля для збереження історичної пам'яті.

У Тернополі була заснована нова всеукраїнська громадська організація під назвою "Пам'ять і справедливість - асоціація нащадків українських жертв польських репресій". В установчих зборах взяли участь нащадки українців, які зазнали переслідувань з боку польської влади в XX столітті, з різних регіонів України. Основними напрямками діяльності асоціації стануть наукові дослідження, збереження культурної спадщини та аналіз історичних подій.

Не відомо, скільки нащадків українців, які стали жертвами польських репресій, нині живе в Україні.

Ініціатори створення асоціації впевнені, що українсько-польська співпраця може бути збудована тільки на основі історичної справедливості, взаємної шани, рівноправності учасників та визнання страждань усіх невинних жертв без упередженості чи політичних інтересів. Ці думки викладені в резолюції.

Ірина Гринь, лідерка товариства "Холмщина" у Львові, відзначила в інтерв'ю Радіо Свобода, що існує п'ять польських організацій, що представляють нащадків жертв, тоді як в Україні досі не функціонує жодна асоціація, присвячена українським жертвам.

Гринь вважає, що необхідно ділитися досвідом українців, акцентуючи увагу на виданих книгах спогадів, історичних монографіях та проведених дослідженнях.

Багато українців не мають уявлення про примусове виселення співвітчизників з Польщі, а також про події, що відбувалися в Галичині, Волині та Закерзонні в середині XX століття. У сім'ях переселенців ці питання тривалий час залишалися у тіні.

Вигнали через національність.

29 липня 2025 року президент України Володимир Зеленський затвердив Закон 4540-IX, який вніс зміни до українського законодавства щодо відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою. Цей закон офіційно визнав статус депортованих для громадян України, які в період з 1944 по 1951 рік були примусово переселені з територій, де проживало українське населення, що тоді входили до складу Польської Республіки.

Частина перша статті другої: "Україна визнає депортації народів, національних меншин та осіб з місць постійного проживання на підставі рішень, прийнятих органами влади колишнього СРСР, союзних республік, Польської Республіки, у тому числі на підставі міжнародних договорів СРСР/УРСР з Польською Республікою у період 1944-1951 років, як незаконні та злочинні акти, здійснені проти них, та визначає відновлення прав громадян України із числа депортованих осіб одним із пріоритетних напрямів політичного, соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства"

"Факт нашої депортації вже став юридичною реальністю. Це питання роками не отримувало належного вирішення. Ми не прагнули жодної компенсації, для нас важливо, що нас визнали депортованими. Українці повинні відкрито говорити про це і заявляти, що є жертвами примусової депортації з Польщі," ‒ зазначає Ірина Гринь.

У 1946 році її дідуся, бабусю та п'ятьох їхніх нащадків депортували з Польщі до України. Дід був фермером, і їхня оселя разом із розлогим господарством залишилася порожньою. Лише через два дні після їхнього виїзду в їхньому домі оселилися білоруси, які переправилися через Західний Буг.

"Їх вигнали через те, що вони українці. Їх транспортували через Волинь, Тернопільську та Львівську області. Дідусь був старостою села, і всі односельці оселилися в Болехові. Поляків виселяли з України до Польщі. Водночас відбувався зворотний процес", ‒ розповідає Ірина Гринь.

Атаки в Польщі стали потужним імпульсом.

Концепція заснування цієї організації не є новою, оскільки українсько-польські зв'язки завжди відзначалися драматизмом, особливо в першій половині ХХ століття, зазначає керівник асоціації "Пам'ять і справедливість" Тарас Гребеняк.

"Тиск з боку польських властей, які в минулому столітті контролювали території Галичини та Волині, відчули на собі тисячі українських сімей. Процеси ополячення, окатоличення, пацифікації, політичних репресій та зневаги до української нації стали яскравими прикладами політики окупації з боку Польщі. Не можна також забувати про масові акції переселення українців і поляків у післявоєнний період", ‒ зазначає Тарас Гребеняк.

Останнім імпульсом для об'єднання нащадків в організацію стали численні випадки психологічного та фізичного насильства над українцями, а також висловлювання представників польської політичної еліти, що стосуються історичних подій і спроби втручання в внутрішні справи України, зокрема щодо її історичної пам'яті, підкреслює лідер організації.

Тарас Гребенюк також дбайливо зберігає спогади про свою родину. Він розповідає, що його бабуся та її старша донька стали жертвами примусової депортації. Батьківська родина Тараса має корені в селі Підбуковина, яке розташоване неподалік від Дубецька (Закерзоння).

"Це було 5-6 березня 1945 року, коли село оточили і почали насильно висиляти його мешканців. Дідо з дітьми вирушив у дорогу, а бабця із старшою дочкою ще пішли по гуси. Більше вони не бачили один одного. Тоді поляки вбили 11 людей. Їх поховали у спільній могилі край дороги", ‒ розповідає Тарас Гребенюк.

Як зазначає Тарас Гребенюк, нащадки вимагатимуть від української влади надати належну увагу кладовищам і взяти їх під свою опіку.

Сергій Годлевський, історик та ветеран російсько-української війни, який також обіймає посаду заступника керівника організації, понад два десятиліття присвячує себе відновленню українських поховань на Холмщині. У цьому регіоні можна знайти занедбані та повністю знищені кладовища, а також могили, з яких залишились лише надгробки. За епітафіями на цих пам'ятниках можна дізнатися, що це православні цвинтарі.

У селах були закриті кладовища, оскільки українське населення було виселено. Постає питання, кому належать ці цвинтарі. Більшість з них перебуває під юрисдикцією Польської автокефальної церкви. Мене цікавить історія цього питання. Українцям не варто копіювати польські моделі, адже це є неетично. Нам необхідно займатися власними справами.

На Холмщині є багато українських історичних місць, туди треба їхати певними групами в краєзнавчі поїздки, щоб пам'ять про походження передавалась з покоління в покоління. Відновлювати українські кладовища у Польщі, тих маленьких крапочок України там", ‒ наголошує Сергій Годлевський.

Сергій Годлевський наголошує на необхідності укладення угод на місцевому рівні для впорядкування та відновлення цвинтарів. Він також вважає важливим проведення ексгумаційно-пошукових робіт з обох сторін кордону.

Згідно з інформацією організації, більше ніж 2,5 мільйона українців мають у своїй родовідній історії трагічні моменти, пов'язані з україно-польськими взаєминами. Ці історії знайдені у представників української діаспори по всьому світу. Проте, точні відомості про кількість нащадків жертв польських репресій, що мешкають в Україні, поки що відсутні.

Історія сповнена трагедії.

* 9 вересня 1944 року у місті Любліні була підписана міждержавна угода між УРСР і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР.

Цей документ передбачав переселення всіх українців, які мешкали у повітах Холмщини в Польщі, на територію України, а також евакуацію до сусідньої країни всіх поляків та євреїв, які мали польське громадянство станом на 17 вересня 1939 року та проживали на українських землях.

У період з 1944 по 1946 роки на території Української РСР було виселено понад 482 тисячі українців із їхніх рідних земель.

Дослідники підкреслюють, що комуністичні режими в СРСР та Польщі використовували терор, репресії, конфіскацію майна, а також обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав громадян.

Українців переміщали в різні куточки Української РСР, охоплюючи такі місця, як Галичина, Причорномор'я, Слобожанщина та Донеччина.

У 1947 році тих українців, що відмовилися виїжджати до СРСР, польська влада в ході операції "Вісла" депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч українців.

Декілька десятків тисяч українців втратили свої батьківські домівки в результаті обмінів прикордонними територіями між СРСР і Польщею в 1948 та 1951 роках.

У 2023 році прокурор Відділу комісії, що займається розслідуванням злочинів проти польського народу в Інституті національної пам'яті (ІНП) у Жешуві, вирішив закрити справу, пов'язану з операцією "Вісла". Він заявив, що "військова операція проводилася гуманно" і носила "попереджувальний та охоронний характер", підкресливши, що "не було виявлено жодних дій, які завдали б шкоди громадськості або окремим особам". Це рішення викликало обурення не лише серед українців, але й серед багатьох поляків, оскільки акція "Вісла" (квітень-серпень 1947 року) вважається комуністичним злочином проти людяності.

Протягом тривалого часу українці, які були примусово переселені з Польщі до УРСР, зверталися з проханням надати їм статус депортованих. Закон, прийнятий у липні 2025 року, нарешті виконав цю вимогу.