Влад Троїцький: "В Україні поступово виникає традиція усвідомлення походження"

Бесіда з театральним режисером Владом Троїцьким, проведена для Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

У Київському музеї історії відкрилася виставка під назвою "Щоденники мирних: голоси виживших і загиблих". Цей документальний проєкт, ініційований Музеєм "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, має на меті зібрати та зберегти найбільшу у світі колекцію свідчень про війну в Україні. Станом на сьогодні, музей вже зібрав понад 130 тисяч історій.

На виставці відбулося відкрите інтерв'ю з Владом Троїцьким — театральним режисером, який заснував театр "ДАХ" і фестиваль GOGOLFEST, а також є лідером музичних проектів Dakh Daughters, Dakhabrakha і Nova Opera.

Тема обговорення — "Антидот маніпуляціям через культуру та мистецтво". У ході діалогу розглядалися різні аспекти культурної пам'яті, нюанси створення українського міфу та значення мистецьких проявів у контексті війни.

Інтерв'ю модерувала Наталія Ємченко, директорка з комунікацій System Capital Management, членкиня наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.

Наталія Ємченко: Рік тому ми презентували мультимедійний простір Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Імерсивна виставка ГОЛОСИ, яку відвідали тисячі людей, була реалізована саме за продюсерської підтримки Влада Троїцького, і ми дуже вдячні за цю співпрацю. Звідси -- перше питання: що таке культура пам'яті у контексті збереження правди про війну?

Влад Троїцький: Пам'ять -- це частина культури.

У 2024 році в рамках фестивалю "Gogolfest. Pokrova" у Запоріжжі ми реалізували проєкт, інсталяцію, що віддає шану загиблим захисникам України, яка отримала назву "Дерево пам'яті". Під час роботи над цим творінням я чув думки, що меморіалізацією слід займатися лише після завершення війни.

Я рішуче не поділяю таку думку. Як для родичів загиблих, так і для військових побратимів важливо відчувати повагу до себе. Цю повагу можна виразити, створивши спеціально облаштоване місце — не цвинтар, а публічний простір, де люди можуть переживати і горе, і надію.

Забуваючи, ти підриваєш свою власну гідність, адже руйнуєш той камертон, який об'єднує людей і надає відчуття, що ми є нацією, де панують гідність, повага та людяність.

У сучасному світі руйнуються цінності -- ми всі спостерігаємо, як те, що недавно було взірцем, сьогодні таким не є. У деяких країнах перемагають крайні праві сили з їхніми радикальними гаслами.

Чимало сучасних явищ викликають асоціації з подіями, що передували Другій світовій війні. З одного боку, в Європі панує тривога щодо можливості повторення минулого. З іншого боку, існує відсутність усвідомлення того, що ці процеси вже набули обертів.

Важливо усвідомлювати, що все це є складовою нашої пам'яті. Проте, ця пам'ять потребує переосмислення та перетворення, щоб ми могли краще усвідомлювати навколишні процеси.

Наталія Ємченко: Яке значення культура та мистецтво повинні мати в умовах війни?

Влад Троїцький: Використання слова "мають" не зовсім вірне — слід говорити про "бажано". Бажано, щоб культура і мистецтво стали своєрідним камертоном.

Усі перебувають у стані значного стресу, і кожному з нас важливо знайти можливість розслабитися. Люди відвідують творчі заходи, щоб відволіктися і хоча б на кілька годин забути, зокрема, про війну.

Сьогодні традиційні лекції та настанови не мають ефекту — людям не подобаються повчальні методи або менторство. Натомість, коли ви звертаєтеся до емоцій через мистецтво, коли люди починають відчувати серцем, в цей момент може з’явитися внутрішній камертон. Подальшим кроком є налаштування цих камертонів, щоб створити гармонійну поліфонічну симфонію.

Наталія Ємченко: Як сформувати сучасний український міф?

Влад Троїцький: Лише через мистецтво. Міф сучасної України наразі ще не набув чітких форм.

Ми стикаємося із системним супротивником, який застосовує складні технології та маніпулятивні стратегії для підриву суспільства як в нашій країні, так і за її межами, з метою його розподілу та фрагментації.

Митці мають завдання усвідомлювати цю загрозу, водночас усвідомлюючи, що трагічна історія продовжується. Ви взаємодієте з пам'яттю, яку неможливо зафіксувати. Її не можна зацементувати, це має бути відкритий процес, в якому враховується, що все відбувається в стані розвитку.

Окрім того, світ не має симпатії до жертв і нещасливих, натомість він захоплюється героями. Не має значення, чи ти вийшов переможцем у війні, важливо, що ти став героєм. Ті ж самі триста спартанців програли свою битву, проте ми їх пам'ятаємо, і з міфологічної перспективи вони залишаються переможцями.

Ще один приклад – це історія єврейського народу. Зважаючи на всі нюанси, можна стверджувати, що вони перетворили Голокост на міф. Сьогодні це стало глобальним наративом, словом, яке знайоме кожному. Це безперечно велика трагедія, але водночас євреїв не сприймають лише як жертв – вони постають героями.

Нам вкрай необхідний міф про переможця, і основа для його формування вже існує. Для мене це справжнє диво, що Україна зуміла вистояти у 2022 році. Сьогодні ми рідко згадуємо 2014 рік, але тоді, як і зараз, шанси на те, що кілька міст зможуть витримати натиск, були вкрай мізерними. За цим дивом стоїть безліч людей, справжніх героїв, які стали творцями цієї історії перемоги.

Наталія Ємченко: Які ефективні способи боротьби з міфом про "велич російської культури"?

Влад Троїцький: Єдиний можливий шлях — формувати свій власний український міф, водночас систематично розвінчуючи штучно сконструйований міф про російську культуру.

Проте в цьому випадку важливо бути надзвичайно обережним, оскільки культура заперечення може сприйматися в Україні певним чином. Водночас, якщо ти намагатимешся відстоювати її за межами країни, це може створити враження, що ти є ображеною особою, і, відповідно, призведе до програшу в цій ситуації.

Ця дискусія завжди стосується аналізу та фактів. Коли я спілкуюся з журналістами або культурними діячами за межами нашої країни, я підкреслюю, що до початку XX століття в Європі та світі взагалі не було відомостей про російську літературу, приміром.

Тільки у ХХ столітті почалося її просування. У радянському союзі були технологи, які використовували лівий сентимент у західному суспільстві -- саме через нього відбувалося проштовхування російської культури.

Потім з'явилося "россотрудничество". До 2008 року ця організація, із розвиненою інфраструктурою інституцій, мала інші назви, але не сутність: просувати російську музику, літературу, балет тощо. Саме тут з'явилася система так званих "корисних ідіотів". Автором цього терміну, який досі не втратив актуальності, є лєнін.

І в цій ситуації є чому повчитися у супротивника. Наприклад, багато російських митців залишили країну, проте Росія завжди намагається ідентифікувати їх як невід'ємну частину своєї культурної спадщини.

Наталія Ємченко: Особливо після їх смерті.

Влад Троїцький: Так. Іноді ми дозволяємо собі висловити думку, що "Гоголь — це не наш". Як це "не наш"?!

Якщо заглянути в його творчість, стає очевидним, що центральні персонажі "Малоросійського циклу", зокрема в "Вечорах на хуторі", "Вієм", "Ніччю перед Різдвом" та інших творах, являють собою потужних і багатогранних людей. Вони можуть викликати страх, але водночас є справжніми і реальними.

Коли він починає своє життя в Петербурзі, зокрема у творах "Шинель" та "Ніс", постає якась "недолуга" або "непотреб", а не справжня людина. Один із російських критиків висловив думку: "Усі ми вийшли з гоголівської 'Шинелі'". Ця фраза справді жахлива, якщо замислитися. Хто ж такий Акакій Акакійович? Чи хотіли б ви мати з ним якісь спільні риси? Вибачте, але я – точно ні.

Взагалі, вся російська література -- про "непотрібних", "зайвих" людей. Там немає жодного позитивного героя. І в цьому її унікальність.

Наталія Ємченко: Які кроки слід зробити Україні, щоб наша культура не тільки займала важливе місце, а й допомагала нам витримати труднощі, здобути перемогу та зберегти нашу історичну спадщину?

Влад Троїцький: Культура та мистецтво — це потужний інструмент, до якого слід підходити з належною серйозністю, розглядаючи його як стратегічну сферу. Це не лише питання фінансів, а й питання нашого ставлення та усвідомлення: чи сприймати цю діяльність лише як розвагу, чи вбачати в ній фундамент, що формує суспільство та створює міфи, здатні об'єднати націю та її громадян.

У нас лише починається формування традиції усвідомлення нашого походження. Наприклад, за останні кілька років вдалося донести до широкої аудиторії історію Розстріляного відродження, продемонструвавши, що це був значний рух, а не просто група незвичайних митців.

Разом з тим є багато прикладів пострадянського підходу до подання історії -- ми не завжди усвідомлюємо, на чиїх плечах ми стоїмо, хто наші вчителі?

Ті ж самі образи Лесі Українки, Івана Франка та багатьох інших сьогодні "втиснуті у бетон" — тобто, увічнені в пам'ятниках, але залишені поза межами сучасної культури.

Або ж історія про Театр корифеїв. Саме він надихнув Станіславського на створення МХАТу. Тобто, це від початку був кейс українських митців, але радянський союз цілеспрямовано руйнував історію про Театр корифеїв.

Напередодні Другої світової війни Україна переживала надзвичайно потужний культурний підйом. У Харкові, який на той час вважався українською столицею, виходило близько 100(!) літературних журналів. У Києві функціонувало понад 100 театрів, незважаючи на те, що населення міста становило лише близько 300-400 тисяч людей. Для порівняння, зараз у Києві проживає близько 5 мільйонів осіб, а кількість театрів зменшилася до приблизно 50.

Наталія Ємченко: Ось про що йдеться щодо пам'яті — нас навчали забувати.

Влад Троїцький: Безумовно. Існує поширене переконання, що українська культура з самого початку була "народною": її формували самодіяльні митці, які все освоїли самостійно. Проте це не відповідає дійсності.

Треба знати, хто твій учитель, яка традиція за тобою стоїть, як вони перетинаються, і як із них проростають нові покоління. Це надважливо.

Наталія Ємченко: Тобто, коли сучасне мистецтво звертається до тем із минулого, це не про сентимент, це саме про повернення собі пам'яті і частини міфу. А творчість яких сучасних митців виділяється у цьому контексті?

Влад Троїцький: Українська література зараз у розквіті. Серед особисто моїх улюблених авторів -- Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Мирослав Лаюк, всі вони фантастичні письменники. Безумовно, Сергій Жадан -- непересічна постать, як письменник і як громадський діяч.

Існує безліч талановитих молодих поетів і музикантів, серед яких такі гурти, як "Пиріг і Батіг", "Шмальгаузен" та інші.

Не можу оминути увагою гурт Dakhabrakha. Його унікальність полягає в тому, що етнічні корені — енергія землі, втілена у фольклорних традиціях — поєднуються із сучасними академічними музичними підходами. Це взаємодія доповнюється відголосками світового фольклору, створюючи, таким чином, урбаністичний саунд. Це подібно до огранки, яка виокремлює і підкреслює красу діаманта.

Зараз починається відкриття української музичної традиції 1960-х років -- цим займається, зокрема, співачка Мар'яна Головко, Софійка Баскакова із "Даху" теж це робить. Тут важливо не просто якісне аранжування, а саме переосмислення музики й налаштовування її на майбутнє.

Наталія Ємченко: А як щодо театрального мистецтва? В даний час усі обговорюють роботу режисера Івана Уривського...

Влад Троїцький: Я неймовірно щасливий, що нарешті виник міф про великий український театр. Я не займаюся оцінкою смаку — чи подобається мені щось особисто, чи ні. Але я високо ціную роботу тих, хто створює, зокрема, Івана Уривського, Давида Петросяна, Тамару Трунову та Макса Голенка.

Одночасно виникло усвідомлення актуальної академічної української музики — існує безліч композиторів, що мають світове визнання.

Наталія Ємченко: Легенда про мистецтво – це потужний інструмент. Яке місце займає мистецтво в охороні істини?

Влад Троїцький: Істина — це складне й екзистенційне поняття.

Всі ми чули абревіатуру ІПСО, але мало хто розуміє сутність цього явища. Я й сам сприймав цей термін доволі примітивно, як фейк чи інформаційний вкид, аж доки не дослідив питання.

У 1960-х роках ХХ століття в СРСР виник рух, відомий як рух методологів. Одним з основоположників цього руху був філософ Георгій Щедровицький. Його син згодом активно співпрацював із Сергієм Кирієнком, молодим прем'єр-міністром за часів Єльцина, який нині вважається впливовою постаттю в Кремлі. Суть цієї системи полягає в тому, щоб створити аналітичний центр, що вивчає тригери та чутливі точки в суспільстві — використовуючи як природні, так і штучно створені. Тиск на ці точки здійснюється системно, з різних напрямків. Причому це робиться не відкрито під російським прапором, а під маскою "своїх". Тематика може бути різноманітною: від патріотичних питань стосовно України, Німеччини чи Угорщини до екологічних, ЛГБТ-тем або прав людини. Використовуються всі можливі аспекти, що здатні викликати сильні емоційні реакції.

Мета полягає в тому, щоб максимально розділити суспільство, створюючи ізольовані "бульбашки". Коли людина постійно зазнає тиску на "болюче місце", вона втрачає здатність адекватно оцінювати реальність і реагує лише на відчуття болю.

Наталія Ємченко: Отже, йдеться про управління, яке базується на рефлексах?

Влад Троїцький: Так, це друга назва цієї методології. Американці теж намагалися працювати з подібними техніками, але вони концентрувалися на еліті. А росіяни працюють з народом із глибинки, і в цьому випадку дійсно вдається створювати ці бульбашки: люди постійно відчувають, що у них немає виходу і звідусіль лунають тільки погані новини.

Спекуляції, що зародилися в ХХ столітті, продовжують існувати і сьогодні. Чітко видно маргінальні групи, які впроваджують ці методи, іноді навіть фінансуючи їх популяризацію. Їхня мета полягає в створенні основи для виникнення та зміцнення "помилкових стандартів" у суспільстві.

Наталія Ємченко: Наразі ви презентуєте новий проєкт під назвою "Антидот". Поділіться, будь ласка, його основною концепцією та метою.

Влад Троїцький: Це не просто проєкт, а радше рух, який відкриває безліч напрямків. Основна мета полягає в тому, щоб забезпечити суспільство захистом від маніпуляцій за допомогою мистецтва.

Перш за все, йдеться про розвиток критичного мислення. Адже спростування або перевірка фактів часто, навпаки, посилюють вплив технологій, які вдосконалювались протягом багатьох років. І варто підкреслити, що мистецтво завжди апелює до емоцій, тому цей досвід залишає глибокий слід у пам'яті.

Перша складова цього руху -- власне мистецька. У кінці вистави, концерту чи виставки завжди лунатиме пояснення -- які факти тут були використані і чому треба бути обережним із інформацією.

Другий етап полягає у відновленні людяності, в поверненні до цінностей, що нині занепадають, від "поваги" та "співчуття" до "делікатності". Ці якості відновлюються, коли спочатку вдається доторкнутися до серця, а потім відкрито висловити свої емоції.

Звідси випливає ще один компонент напрямку "Антидот" -- це напрацювання культури діалогу. Хто у нас навчає людей не тільки говорити, а й чути іншого? Ми і в житті нерідко спілкуємося з функцією, а не з людиною. Навіть у своїй родині -- "дружина", "батько" тощо. Бачити іншого -- і чути його -- це щоденна праця.

Крім цього, зараз у суспільстві утворилося чимало розломів -- між цивільними та військовими, тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Відтак один із напрямків присвячуватиметься лікуванню цих розломів -- створенню парасольки, яка допоможе людям пройти через цей період в житті та історії.