Восстань и не оглядывайся назад.

Сьогодні світ не підпорядковується капіталу. Це не Америка, не Росія, не таємні товариства і навіть не міфічні рептилоїди. Не жадоба людей і не їхня безглуздість. У наш час панує ностальгія. Переможцями стають ті, хто найефективніше вміє продати ідею про повернення до "золотого віку". Це стосується не лише кіно -- політичні реалії теж не є винятком.

Що не день, то гірше стає -- хіба ні? Ціни зростають. Мігранти прибувають. Посіви висихають (або навпаки). Освіта дорожчає, але IQ населення падає. Медицина стає кращою -- для тих, хто може це собі дозволити. Війна. Ще війна. Криза витає в повітрі -- там, де ще не падає на зелені пагорби й поля, забираючи життя й руйнуючи ландшафти.

Здавалося б, саме час подумати про майбутнє, якщо вже всі минулі карти биті. Та Екклезіаст не велить. Хто б міг подумати, що з усіх книг Святого Письма саме ця виявиться найвагомішою? Чомусь люди, опинившись перед лицем кризи, не знаходять жодних інших проєктів майбутнього, крім минулого.

Якщо звернути увагу на події у світовій політиці, можна зробити певний висновок: замість того, щоб створювати нові перспективи, люди все частіше прагнуть відновити минуле. Вони згадують про "золоту еру", що завжди лишається в історії.

Вічне повернення набирає популярності. Чи справді випадково, що майже одночасно в світ виходять два фільми, засновані на "Одіссеї" Гомера? Режисери та критики вважають, що причина цього криється в новому, "ідеальному" англійському перекладі цієї епічної поеми. Але, можливо, вони просто відчувають щось, що виткає в повітрі, завдяки тонкому чуттю митця? А може, продюсери просто реагують на тенденції у світі касових зборів? Слухай, Одіссею, розправляй вітрила – світ чекає на героя, що повернеться з війни, відновить порядок, переможе циклопів, обдурить сирен, укладе угоди з богами, знищить наречених-мародерів і зрадників-служок. І поверне світу колишню процвітаючу гармонію. Між словами "повернутися" та "повернути" існує важлива різниця. Але якщо заплющити очі, її можна не помітити. І ми це вміємо – заплющувати очі.

Глядач, водночас виборець, із задоволенням слідує за модними тенденціями. Він підтримує тих, хто прагне "Зробити Америку знову великою". Або ж намагається перевернути сторінки "найзначнішої геополітичної трагедії ХХ століття", занурившись у сталінську епоху, вдягнувши шинель і вирушивши до Ялти. Або ж прагне відновити кордони 1991 року, зрештою.

Якщо перемога сприймається як відновлення колишнього стану — гармонії, величі та територіальних меж, то це усуває потребу у роздумах про майбутнє. Відпадає необхідність створювати проєкт, який міг би стати можливістю для подолання минулого. Який сенс намагатися перевершити минуле, в якому вже й так туманно проглядає "золота ера"?

Цю загадку, як і безліч інших, розкриває Великдень. Адже оповідь про страждання Христа демонструє, як люди намагаються уникнути зустрічі з майбутнім.

Найбільш дивною рисою подій Страсного тижня є їхня миттєва змінливість. Що ж сталося всього за кілька днів в Єрусалимі? Чому Ісуса, якого вітали як царя в Вербну неділю, вже в четвер зрадили, а в п’ятницю стратили, немов злочинця?

Богослови витратили чимало часу та зусиль, аби знайти відповідь на це питання. В сучасності, як у церковному середовищі, так і в світській літературі, існує популярна думка, що юдеї просто неправильно сприйняли Сина Людського. У Єрусалимі його зустрічали як Царя Юдейського, вбачаючи в ньому політичного лідера, здатного відновити свободу та колишню велич Юдеї. Його метою було б зробити її великою знову і навіть відновити кордони царства Давида. Це сприйняття поділяли не лише люди, а й Ірод, який саме через це відчував страх.

Невдовзі стало очевидно, що він зовсім не планував піднімати повстання проти Риму — це підтвердив Понтій Пілат, зазначивши, що "не бачить в цій людині жодної провини". "Проєкт майбутнього" Христа не передбачав відновлення чи створення Великої Юдеї. Він говорив про Царство Небесне — про світ, що не стане повторенням минулих епох. Христос здійснив справжню революцію, перенісши "золоту добу" з міфічного минулого, яке неможливо повернути, в потенційне майбутнє. Він трансформував вічно циклічну історію еллінів і римлян у чіткий і лінійний наратив християнства: від Слова на початку до янгольських труб в кінці.

Юдеї, які прагнули відновити свою незалежність та втрачену велич, просто не могли прийняти план, у якому не було місця для їхнього рідного "минулого". Вони бажали повернутися назад, а не рухатися вперед.

У наші дні світ і досі живе за Святим Письмом. Сповнений скепсису, агностицизму, релігійного плюралізму, він уперто повторює сюжети Книги. Але, на жаль, не Євангелія, а Екклезіаста. Очікуючи змін, ми не шукаємо нового. "Голосуючи за майбутнє", ми хочемо тільки вічного повернення. Ми реагуємо на знайомі ідеї, заяложені сюжети, клішовані образи, які добре вкладаються у формат уже навіть не гасел, а мемів. І якщо ти їх не відтворюєш, тебе "не зрозуміють". І не оберуть. І подякуй, якщо не розіпнуть, -- часи тепер травоїдні (але це неточно).

У політичних суперечках все частіше перемогу здобувають прихильники реконструкцій. Важко назвати їх "історичними", адже реальна історія не має з ними нічого спільного — кому ж цікава правда? Це явище спостерігається не лише в США та Росії, але й у Німеччині, Франції, Італії, Угорщині, Польщі, де популярність правих популістів зростає завдяки пропаганді міфів про повернення до якогось "колишнього" стану (часто це пов'язано з уявною величчю, а в більшості випадків — з добробутом). Україна також слідує цим тенденціям: наш "проект майбутнього" у значній мірі зводиться до відновлення кордонів 1991 року. І при цьому абсолютно не пояснюється, чому саме ці кордони. Без детальних розрахунків, як ми плануємо втілити цей проект у життя. Головне, що його легко зрозуміти та прийняти більшості людей.

Відновлення колишньої "золотої епохи" є неможливим. І не лише тому, що час іде вперед, і в одну й ту ж річку не зайдеш двічі. Справа в тому, що "золота епоха" — це всього лише міф. Міф не підлягає відтворенню. Можливо, це навіть на краще. Адже, якщо заглибитись у "минулу велич" — незалежно від того, чи йдеться про американську, російську, німецьку чи українську історії, ви виявите, що на поверхні лише тонкий шар позолоти. У "кордонах 1991 року" в Україні, якщо хтось забув, навіть цього не було. Існувала угода між партійно-олігархічними елітами, розподіл територій, економічний занепад і відсутність розуміння, як жити далі, а також гниття совкового спадку (яке й досі потребує очищення, часто за рахунок крові) і люстрація, що так і не відбулася. Віра в "дружбу народів" призвела до того, до чого призвела. Сьогоднішня Україна вже інша. Чи варто повертати минулі кордони та території, які не були осмислені за майже 25 років мирного життя? Без цього осмислення кордони стають лише лініями на карті, проведеними недбалими руками. Твердження, що це "наше", без спроби зрозуміти, хто ми, куди рухаємось і чого прагнемо, — це всього лише самообман. Порожній звук.

Проте "золота ера" популістів насправді є унікальним шансом уникнути чіткої програми дій. Без такої програми до влади, в разі вдалого збігу обставин, приходять "кризові менеджери", які лише забезпечують тимчасове утримання на плаву. Натомість, "бачення майбутнього" вони пропонують співгромадянам у вигляді нежиттєздатних проектів, що походять з більш чи менш далекого минулого. При цьому, у найкращому випадку, вони прикриваються аргументами Realpolitik.

Христос і його жертва — це найяскравіший приклад у всій історії, що свідчить про можливість майбутнього. З глибоких і темних епох можна вирватися до Істини. Якщо ж усунути з історії Страстей Христових "життя майбутнього віку", то стане очевидним, що жертва Христа втрачає своє значення.