"Якщо ми зазнаємо поразки, могили наших героїв зникнуть." Руслан Горовий висловлюється про непізнаний Донбас, мову суржик в виконанні Вєрки Сердючки та вплив російської мови у спорті.

Руслан Горовий, заслужений журналіст України, волонтер, письменник і музикант, став відомим завдяки своєму проєкту "Служба розшуку дітей". Він виріс у родині, де домінувала російська культура, але в буремні 90-ті роки на Донбасі його оточили україноцентричні друзі, які вплинули на його світогляд. Відтоді Руслан остаточно перейшов на українську мову. Після жахливих подій, що сталися внаслідок повномасштабного вторгнення, він вирішив відмовитися від російської музики та літератури.

У бесіді з OBOZ.UA відомий діяч поділився своїми враженнями від людей, які справили на нього найбільший вплив після 24 лютого. Він оцінив творчість таких артистів, як Курган & Agregat та Вєрка Сердючка, які виконують пісні суржиком, а також розповів про своїх улюбленців серед українських зірок. Руслан Горовий також висловив свої почуття до сходу України, підтвердив значний інтерес до української літератури в прифронтових містах і пояснив, чому ніколи не прагнув залишитися за межами країни.

- Пане Руслане, хто вас приємно вразив після 24 лютого 2022 року?

- Моя бульбашка з 2014 року радикально не змінилася, але мене вразили вчинки окремих людей. Наприклад, Віталій Кириченко (засновник рок-гурту "Нумер 482") пішов у тероборону й зараз воює в бойовому підрозділі. Або Артем Полежака - прекрасний поет, один із найкрутіших сатириків, який також став на захист країни. Мені шкода всіх людей, але коли ще й усвідомлюєш, що ці діячі мають величезний вплив на інших своєю творчістю і ми їх можемо втратити... А отже, втратити й цей вплив на цілі покоління!

Оскільки я втратив одне око, мене не беруть до армії, тому я шукаю інші способи бути корисним. Вважаю, що якщо не можеш воювати, потрібно активно долучатися до волонтерства.

Які, на вашу думку, українські зірки залишаються недооціненими, а які, навпаки, мають занадто високий статус?

Група "МЕРІ" є справжньою перлиною української музики, яка поки що не отримала належного визнання. Віктор Винник, автор хіта "Я з України", володіє неймовірним талантом. Здавалося б, його популярність мала б охоплювати величезні арени, але чомусь цього не відбувається. На жаль, мені важко зрозуміти, чому так складається ситуація.

Щодо переоцінених... Мені здається, що всі ці "кокошники", які постійно змінюють свою позицію, насправді не мають жодної суттєвої цінності. Раніше перші альбоми Ірини Білик справляли величезний вплив... Потім вона прагнула стати зіркою в Росії, але, незважаючи на це, внесок, який вона зробила для української музики, залишається значним!

- У соцмережах часто критикують гурт Курган & Agregat: мовляв, хоч вони й активно допомагають ЗСУ, але співають суржиком, який дехто ставить в один ряд із російською мовою. Що ви думаєте з цього приводу?

Суржик, говірка, балачка - важливо усвідомлювати, на чому базується кожен з цих мовних явищ. Якщо їхня основа — українська, то такий суржик цілком доречний, адже ці говірки подібні до річок, які живлять мову. У творчості Курган & Agregat, зокрема, присутня українська основа та вимова, тому я сприймаю їхню музику цілком позитивно. Вони не єдині у цьому, і не останні. Наприклад, Вєрка Сердючка: хоч як би ви ставилися до Андрія Данилка, його суржик має українське походження і несе в собі українську ідентичність.

Або, наприклад, проект "Якздрасті", який реалізувався в 2015-2016 роках. До складу команди входили Татуся Бо, Євгеній Манженко, Людмила Горова та Ольга Дубчак. Їх запрошували виступати для волонтерських організацій та наших захисників на Донбасі. Час від часу я приєднувався до них у поїздках — і, зрештою, це призвело до того, що в нас із Людою з'явилася дитина (усміхається). У їхніх матеріалах також було чимало суржику, але він мав українську основу.

- Вам особисто вдалося українізувати хоча б одного російськомовного українця?

Я ніколи не виділяв свою роль у цьому процесі, але багато людей зізнаються, що раніше спілкувалися російською, а тепер переходять на українську в родинному колі. Вони кажуть, що мої книги та пісні стали каталізатором цього рішення.

Нещодавно моя знайома поділилася, що її син почав займатися футболом у ДЮСШ. Він потрапив у вже сформовану групу, де діти добре знайомі один з одним. На другому або третьому тренуванні, підходячи до хлопців, він почув, як один з них сказав: "О, це ж той, хто говорить українською!" Виявляється, діти, народжені у 2020 році, які на момент початку повномасштабної війни були лише дворічними, спілкуються між собою російською. Яка ж відповідальність лягає на батьків у такій ситуації?

- До речі, зі всілякими секціями просто біда, особливо спортивними. Можливо, спортсмени не зовсім правильно сприймуть мої слова, але, як на мене, ти розвиваєш або тіло, або мозок. Вкрай рідко це вдається робити гармонійно й одночасно, тому тренери - не завжди інтелектуали. Вони прекрасні професіонали, але це не означає, що вони філологи чи знають мову на належному рівні. Тому надзвичайно важливо шукати саме україномовні гуртки.

Моя донька займається танцями, і ми відразу шукали таке місце, де б і тренерка, і група спілкувалися українською. Хоча мами інших дітей досі спілкуються між собою російською, їм це не заважає, адже вони звикли до цього способу життя. Я не роблю їм зауважень, адже розумію, що будь-яка суперечка лише призводить до стресу. Якби це стосувалося сфери обслуговування або якщо б сама тренерка говорила російською, то це була б інша справа; таких людей я намагаюся коректно "підколювати".

У будь-якому випадку, вашій подрузі варто знайти таку обстановку, яка їй буде комфортною. Розумію, що це не просто, але боротьба за власну ідентичність ніколи не є легкою справою. Особливо в нашій країні, де протягом багатьох років відбувалося поступове зросійщення. Я знаю людей, які навіть вирішили змінити місто на те, де більше україномовних людей.

Коли я проводжу час із меншою донькою на дитячому майданчику, вона сама шукає україномовних дітей. Я завжди підкреслюю, що для мене важливо говорити українською, і оскільки вона українка - має знати свою мову. У нас чудова школа, але це не означає, що там ніхто не говорить удома російською. На це ти вплинути не можеш. Проте в самій школі українською розмовляють усі - від охорони до директорки.

У той же час дитина повинна усвідомлювати, що люди, які розмовляють російською, наразі скидають на нас бомби, які забирають життя українців. Важливо говорити правду. Якщо ти вважаєш, що російською спілкуються лише не росіяни, то продовжуй жити в ілюзіях і виховуй дітей у цьому ж дусі, завдаючи їм шкоди.

Яке ваше ставлення до журналіста Дмитра Гордона, який у своїх інтерв'ю знову почав говорити російською мовою, пояснюючи це тим, що "так його почує ширша аудиторія"?

- Це звичайнісінька маніпуляція. Я дуже не люблю робити рекламу будь-кому з подібних діячів, бо вони на це просто не заслуговують. Є журналісти, які чогось досягли в житті й розуміють: щоб утримати позиції після повного переходу на українську, треба докладати зусиль, а залишаючись у старому комфортному полі, можна легко отримувати те, що їх цікавить найбільше, - монетизацію на своєму YouTube-каналі. Тобто ідея для них неважлива. Для таких медійників перехід на російську під час війни - це просто загравання з російськомовною аудиторією. Я подібних персонажів ігнорую і закликаю всіх чинити так само.

Натомість є журналісти, для яких ідея справді важлива: вони переходять на українську, створюють нею контент і чітко усвідомлюють, що самі внутрішньо змінилися.

Яким чином ви оціните ситуацію, що виникла навколо Емми Антонюк? Інтерв'юерка стала об'єктом громадського обурення через свої коментарі щодо жителів сходу України та внутрішньо переміщених осіб.

- Я наче користуюся Facebook, але не завжди маю час усе читати, тому нерідко пропускаю якісь події, а потім мені розказують про них постфактум, як у тому анекдоті про жирафу (усміхається). Бачите, в усіх цих темах про ідентичність, про схід і захід варто дуже обачно добирати слова. Люди змішані, розкидані по країні, у кожного свій досвід, тому той самий текст кожен може прочитати по-своєму і зробити геть інші висновки.

Зараз ми з видавництвом дуже часто їздимо бібліотеками, зокрема прифронтовими. І я можу підтвердити: на сході величезний попит на українську книжку. Чому? Бо люди намагаються знайти відповідь на найголовніше запитання: "Хто я?". Намагаються ідентифікувати себе. Часом у них немає коріння, адже його знищила Росія, і вони шукають. Це не їхній вибір - не знати, хто такі "Тигролови". На те, щоб вони цього не знали, працювала величезна машина.

Існує безліч наративів, що формувалися в умах людей стосовно сходу України та внутрішньо переміщених осіб. Проте схід - це справжня перлина! Чимало людей віддали своє життя, борючись за те, щоб цей регіон залишився українським і говорив українською мовою! Протягом багатьох років вкорінювалися міфи: то про "західняків", які нібито осіли в Польщі, то про те, що Харків є "русскім городом". Ці історії впливали на кожного по-різному: деякі виявилися стійкішими, інші - менш.

Але реальність така, що схід є територіально ближчим до небезпеки. Цей регіон завжди був складним, адже росіяни вкладали великі зусилля в асиміляцію та змішування населення. Саме в Харкові вперше пролунала знаменита пісня "Путін - х*йло", коли вболівальники встали й заспівали її. У тому ж Харкові молоді хлопці підпалювали російські танки на підступах до міста...

Не можна обійти увагою й харківського жителя Даню Дідіка...

Отже, цей юнак мав можливість жити зовсім іншою долею. Коли його родина стояла перед вибором між Німеччиною та Україною, Даня вирішив залишитися вдома. Це був його свідомий крок. Він активно брав участь у всіх патріотичних заходах. Зрештою, вони вирушили на ту ходу (Марш Єдності та вшанування пам'яті Героїв Небесної Сотні 22 лютого 2015 року), яка була практично без охорони, хоча всі усвідомлювали можливі небезпеки. Саме в цей момент, внаслідок проросійського теракту, його життя обірвалося.

Отже, усі висловлювання повинні бути ясними, адже якщо почати говорити неясно, існує великий ризик, що твої слова будуть витлумачені неправильно.

Одного разу у Facebook ви написали: "Я насправді не можу зрозуміти, за що сьогодні можна відчувати любов чи хоча б повагу до чогось російського. Який сенс у 'Євгенії Онєгіні' після Бучі, Ізюма та Маріуполя? Як можна говорити про 'Злочин і кару' після Бахмута, Авдіївки та багатьох інших міст, які були знищені? Який російський рок, балет або гармошка з балалайкою можуть мати значення? Врешті-решт, як можна бути толерантним до 'вєлікого і могучєго'?" Пам'ятаю, що під час одного інтерв'ю з акторкою, готуючись до розмови, я натрапила на її стару анкету, де вказувалося, що її улюблений автор — Федір Достоєвський. Я запитала її, чи змінилися її літературні смаки після початку повномасштабної війни. Вона відповіла, що не відмовиться від любові до Достоєвського лише через дії Путіна.

У неї відсутнє усвідомлення того, що все це взаємопов'язане. Я насправді не можу цього зрозуміти. Раніше я захоплювався музикою Віктора Цоя та Володимира Висоцького — останній був улюбленим артистом мого батька, і я досі пам'ятаю майже всі його пісні напам'ять. Але, враховуючи все те, що сталося навколо, у мене немає жодного бажання слухати їх. Я навіть фізично не здатний це зробити, оскільки бачив Бучу і усвідомлюю, що це таке. Я спостерігав за жахами, які пережили люди, і тому все, що походить з Росії — включаючи їхню мову — сприймається мною як вороже.

Ви дуже точно підмітили, коли сказали: "Це все одно, що в концтаборі мати інтерес до німецької класики".

Деякі вважають, що творчість Достоєвського є справжнім піком літературної майстерності, не усвідомлюючи, скільки людських доль було знищено, щоб він зміг з'явитися на світ. Все це насправді очевидно, потрібно лише заглибитися в роздуми й аналіз. Колись я також багато читав і накопичив великий обсяг російської літератури. Але згодом вирішив позбутися всього цього, аби дитина не натрапила на цей непотріб. Адже ми є тим, що нас оточує.

- Ви певний час жили за кордоном. Не виникало думок там залишитися?

Був час, коли я усвідомлював, що грошей обмаль, але поруч були молодші брати та сестри, а також батько, який зловживав алкоголем. Я не мав навичок для торгівлі ковбасою чи контрабандного перевезення товарів до Росії. Тож деякий час працював у Німеччині та Франції, але завжди пам’ятав, що коли настає остання хвилина життя, людині хочеться бути поряд зі своїми дітьми, близькими та тими місцями, що залишилися в її пам’яті. Закордонні краєвиди здаються чужими - вони ніби щось значать, але водночас нічого не передають. А вдома — це твої справжні емоції та зустрічі, які залишаються з тобою назавжди.

Моє серце належить Києву - це невід'ємна частина моєї родини. Нещодавно я почав глибше досліджувати своє родовідне дерево, і виявив безліч цікавих фактів - скільки тут козаків! Це просто вражаюче, адже врешті-решт кожен з нас прагне дізнатися більше про своє походження.

Я ніколи не відчував розчарування в Україні, просто реалистично оцінюю ситуацію: в межах одного покоління зміни відбуватимуться, тим більше, поки триває війна. Головне, щоб проукраїнських активістів було достатньо для руху вперед. Зараз мені здається, що процеси йдуть у правильному напрямку, незважаючи на деякі моменти, які можуть мені не подобатися. Але розчарування у мене відсутнє. Я щиро люблю свою країну і впевнений, що її майбутнє належить їй, а не "УРСР 2.0".

Чи мають українці, які живуть за кордоном, якісь особливі риси? І наскільки активно вони залучені в українську культурну спадщину?

На мою думку, важливо підтримувати людей за межами нашої країни, а не ставитися до них з позиції: "Дайте грошей і мовчіть, адже ми знаємо, що робити!". Це абсолютно неприпустимо. Поки у мене є можливість подорожувати, я буду намагатися створювати зв'язки і взаєморозуміння, скільки зможу.

Я завжди підкреслюю, що необхідно розрізняти поняття української еміграції. Якщо ми обговорюємо людей, які вимушено залишили Україну, рятуючи своїх дітей, це ще не є еміграцією в класичному розумінні. Ці люди не завжди мають чітке проукраїнське бачення; вони просто втекли від війни. Їх долі склалися по-різному: хтось знайшов своє місце у нових громадах, хтось приєднався до єврейської або навіть до російської спільноти, а хтось просто "зник" і намагається збудувати нове життя. Є й ті, хто певний час живе за кордоном, а потім повертається додому - наприклад, моя родина, яка провела за межами країни тривалий час. Моя дружина досі згадує про ті моменти.

Скільки ж часу вважається досить тривалим?

- Три з половиною роки.

Лише наступне покоління тих, хто вижив, зможе стати справжніми емігрантами, адже саме вони народять дітей і пустять коріння на новій землі. Це вже відбувалося під час визвольних змагань у 1920-х роках та після Другої світової війни, коли тисячі українців змушені були покидати рідні землі, остерігаючись повернення — і це було цілком виправдано. Я знав одного чоловіка, який з'явився на світ в Австралії, оскільки його батько, після звільнення з концтабору, запитав, де на карті знаходиться найвіддаленіша точка від Радянського Союзу.

Коли я організовую свої тури, намагаюся втиснути якомога більше зустрічей в обмежений проміжок часу. Це дозволяє досягати результатів, і навіть якщо трапляються невдачі, вони не виглядають як поразка: якщо сьогодні відвідувачів небагато, то завтра їх може бути значно більше в іншому місті. Як письменник, я прагну не тільки продавати книги, а й залишити людям щось на пам'ять, а не просто просити гроші. Ми також організовуємо невеликі аукціони. Основний принцип залишається: заробляю і ділюся. Військовим завжди потрібні автомобілі та кошти на їхнє обслуговування.

Окрім війни, скільки ще є проблем, які лишаються непоміченими, бо про них не знімеш красивий сюжет!

Наприклад, жінки з двома-трьома дітьми, чиї чоловіки стали жертвами окупаційних сил. Вона сидить вдома, коли поряд розривається "шахед", вибиваючи вікно – що їй робити в такій ситуації? А якщо, не дай Боже, через перепад напруги ще й холодильник згорів? Або жителі Сумщини: багато з них залишалися до останнього, сподіваючись, що їхній дім не постраждає. Вони виїжджають лише тоді, коли вже немає ані дому, ані одягу – нічого. Таким людям потрібно надавати допомогу.

Як справи у твоєму рідному Конотопі?

- Там досі живе моя мама, ми зідзвонюємося. Коли місто було в оточенні, намагалися передавати туди ліки. Батька немає давно - не пережив розпаду Радянського Союзу. Тоді багато хто не навчився жити в нових реаліях: хтось укоротив собі віку, хтось спився. Я й досі відстежую це питання - як кардинальні зміни ламають людей.

Моя старша донька переїхала з Києва до Конотопа: знайшла соціальну роботу, малює. Вона вже доросла, і це її вибір, який я поважаю. Найправильніше, що можуть зробити батьки, - це навчитися поважати рішення дітей, а не тиснути своїм "роби, як я кажу". Кожен має прожити власне життя. Не треба повсюди підстеляти соломку й дорікати: "Яке в тебе гарне життя завдяки мені". Інакше ми їх просто зламаємо.

- А ви коли-небудь чули українську мову в Конотопі?

Звісно. Якщо людям я відомий, то, напевно, вони спілкуватимуться зі мною українською мовою. Хоча загалом зміни в мовній ситуації не є такими швидкими, як хотілося б, все ж можна відзначити позитивну динаміку. Я маю на увазі наступне: до початку окупації Донбасу та Криму українською мовою користувалося приблизно 30-35% населення. Після початку великої війни, питання ідентичності "свій-чужий" стало надзвичайно важливим у перші дні та місяці. Люди боялися, що їх можуть сприйняти за росіян — і це стосувалося не лише Рівного, а й Нью-Йорка чи Харкова. Виник потужний сплеск — багато хто почав говорити українською, але це було не стільки про свідомий вибір, скільки про необхідність виживання.

Саме з цієї причини свідомі українці згодом відчули певне розчарування. Коли лінія фронту стабілізувалася, стало зрозуміло, що поруч – свої. За кордоном російськомовні українці усвідомили, що їх мову ніхто не переслідує і не знищує (назвемо речі своїми іменами!), і відбулося певне назадження. Виникло питання: навіщо створювати собі додаткові труднощі? Адже людина готова терпіти лише заради чіткої мети.

Утім, є й інший бік: хтось перейшов остаточно й включився в процес, хтось загинув за Україну, а хтось усвідомив, що неможливо говорити російською й водночас вчити дітей бути патріотами та любити рідну мову. Я й сам із русифікованої родини, навчався в російськомовній школі. Але ще у 90-х роках на Донбасі зустрів безліч україномовних, україноцентричних людей, які відкрили мені те, чого я й гадки не мав у дитинстві.

- Цікаво, що таких людей ви зустріли саме на Донбасі.

Насправді, це відкриття лише для тих, хто ніколи не відвідував це місце.

- Я була в Маріуполі й жодного разу не чула там української. Ба більше, моя подруга родом із Хмельниччини, але й вона там досить швидко перейшла на російську.

- Чи ви там перебували?

Ні, я перебувала в гостях у тієї подруги.

Я проживав і працював у газетній сфері на Донбасі. Там існували значні осередки, які займалися виданням української літератури та науковими дослідженнями. Саме в 1995 році я вирішив для себе, що говоритиму українською мовою. Звісно, іноді я все ще переходив на російську, коли відчував, що співрозмовник мене не розуміє. Але тепер я не дозволяю собі цього, адже в Україні вже немає людей, які б не знали української мови.

Повертаючись до думки про зросійщення: скільки поколінь росіяни русифікували! Наприклад, дід воював в УПА й загинув. Його діти одразу ставали "ворогами народу". Тому вони, про всяк випадок, виховуючи власних дітей, нічого їм не розповідали - було надто страшно. І онуки вже нічого не знали про діда. Батьки намагалися змінити прізвище, русифікуватися, аби якось вижити. Ті, хто не чинив опору, просто пристосовувалися й починали вважати себе росіянами чи радянськими людьми. Отак і зникала українська мова.

Бачите, ваша подруга теж поїхала до Маріуполя. Вона не стала росіянкою, але змінила мову, бо такою була мова її оточення.

- І з донькою вона розмовляє російською. Її чоловік завжди мав проросійську позицію. Знаю, що вони переїхали до Дніпра, але ми зараз не спілкуємося.

Жахливе явище – це русифікація. Це свідомий вибір людини, і тут вже нічого не змінити. Єдина надія на можливі зміни – це діти; можливо, якщо їхня нащадок створить сім'ю з кимось, хто має ясну проукраїнську позицію.

Усім нам хочеться, щоб навколо нас стало більше свідомих українців, проте для цього необхідно досягти перемоги. Адже якщо на мить припустити, що росіяни нас захоплять, то навіть могили наших героїв можуть зникнути. Вони все знищать, як вже роблять на Луганщині та Донеччині, і будуть стверджувати, що тут нібито жили якісь "фантастичні бандерівці", які хотіли знищити всіх. Чимало людей пожертвували своїм життям, щоб ця земля була наповнена українською культурою та слугувала надійною основою для майбутніх поколінь.

Як сталося, що ваша молодша донька вільно спілкується англійською мовою?

Це сталося зовсім випадково. У неї з народження були певні проблеми зі здоров'ям, але ми ще не усвідомлювали, що вона нейровідмінна і має ADHD (РДУГ), через що їй важко було зосередитися на чомусь довше. Одного разу, коли Даруся захворіла, у нас був великий планшет, майже як телевізор, на якому вона могла самостійно вибирати відео. Звичайно, ми заблокували доступ до російськомовного контенту, і в той час українських відео було недостатньо. Донька подивилася одне відео англійською, потім друге і третє – і раптом дуже швидко почала все розуміти! Це стало для нас справжнім відкриттям.

Коли через повномасштабне вторгнення дружина з донькою виїхали до Англії, а згодом до США, Даруся телефонувала мені й казала: "Тату, у мене тепер мозок і український, і американський!" (усміхається).

Відверто кажучи, ваша родина справляє на мене величезне враження. Ви дійсно... незвичайні українці, так би мовити, поза рамками звичного.

- Знаєте, війна дала чітке розуміння того, що ми можемо зникнути в одну мить. Щоб виростити людину, потрібні роки, а вбити її можна за одну секунду - раз, і немає. У нас є усвідомлення, що саме є головним у житті, і ми намагаємося передусім це й проживати.

Мені зараз дуже важко спілкуватися з людьми, які вважають найважливішим нову машину чи квартиру. Коли розумієш, що найбільша цінність у житті - це діти, живі батьки, дружина, можливість поговорити з другом, бо вчора ти не встиг, а сьогодні його вже немає... Ти його втратив. Для мене це просто осягнути неможливо - як люди можуть перейматися такими дурницями в момент, коли світ навколо буквально стискається і, можливо, залишилося дуже мало часу на щось справді важливе.

Як вам вдалося завоювати серце такої непересічної жінки? (Людмила Горова - поетеса, яку порівнюють з Ліною Костенко, авторка знаменитого вірша "Враже". - Ред.).

Ми були лише трохи знайомі, адже кожен з нас був зайнятий своїми справами, але коли в 2014 році спалахнула війна, все змінилося. Через рік після того випадку ми знову зустрілися і, фактично, відразу вирішили жити разом. Обидва вже були дорослими, у віці, коли розумієш, що це не просто випадковість, а щось справді суттєве.

Якось ми з дружиною говорили про те, що якби зустрілися на 20 років раніше, то, можливо, одне на одного й не глянули б, бо в кожного тоді було зовсім інше світосприйняття (усміхається).

Чи вдається вам знайти час для відпочинку при такому насиченому розкладі? Чи маєте ви можливість насолодитися вихідними?

Якщо бути відвертим, ще в молодості усвідомив, що не існує поняття "сьогодні я відпочиваю, тому можу повністю розслабитися". Для мене достатньо кілька годин сну або ж, як кажуть, "по-вовчому": зімкнути очі на 15 хвилин, і після цього можу спокійно залишатися без сну цілу добу.

Відновлення сил завжди приходить через підтримку близьких та спілкування з читачами. Нещодавно ми організували благодійний концерт для збору коштів на імпланти для поранених – такі акції щочетверга в Києві проводить радіоведуча Соня Сотник. У той ранок відбувся похорон, і прозвучала тривожна новина про ракетний обстріл, тому оголосили день жалоби. Ми довго роздумували, але врешті-решт вирішили не скасовувати захід. Гурт "Перкалаба" прибув з Івано-Франківська, і коли я повернувся додому після всього, відчув, що отримав новий заряд енергії.

Я також плаваю в усіх можливих місцях. Щоб відновити енергію, мені вистачає лише зануритися в будь-яку воду (усміхається).

Читайте також на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з актором Павлом Алдошиним, в якому він говорить про розчарування в українцях, труднощі стосунків на відстані та інші аспекти війни: "Чому варто демонструвати свято, якщо не вистачає дронів?"

На OBOZ.UA вийшло інтерв'ю з Тарасом Прохаськом, письменником та лауреатом Шевченківської премії. Він поділився своїми думками про "станіславський феномен", війну та свою симпатію до Кейт Мосс: "Я ніколи не переходив на російську, але не осуджую молодь, яка це робить".