Серед усіх історичних травм українського народу Голодомор є найболючішою.

Як і з чого розпочиналися дослідження травми Голодомору, а також у який період це відбулося?

Тему колективних травм, зокрема Голодомору, який є ключовим аспектом цієї проблеми, я почав вивчати 12 років тому, хоча інтерес до неї супроводжував мене все життя. Мої батьки пережили цей жахливий досвід: батько у віці 10 років, а мама — у 8. Мій дід, батьків батько, загинув від голоду. Батько був наймолодшою, дев'ятою дитиною в родині. Його сестри часто ділилися спогадами про Голодомор, тоді як батьки намагалися уникати цієї теми. Я чув про ці страхіття ще в дитинстві, але серйозніше почав досліджувати питання колективних травм після Помаранчевої революції, коли став свідком конфліктів між великими соціальними групами — прихильниками Помаранчевої революції та біло-блакитними, що підтримували Януковича. Саме тоді я зацікавився методом соціодрами, який аналізує подібні політичні проблеми, зокрема й наслідки колективних травм.

Поділіться своїми думками про соціодраму та її взаємозв'язок із колективними травмами.

Соціодрама - це метод, що поєднує наукові та практичні аспекти, створений австрійсько-американським психологом і соціологом Якобом Леві Морено. Він є засновником таких концепцій, як психодрама, групова психотерапія та соціометрія. Соціодрама передбачає використання театралізованих засобів для відтворення історичних та політичних подій, а також колективних травм і міжгрупових конфліктів. Хоча цей метод зазвичай застосовується в великих групах, зазвичай він реалізується в малих колективах. У процесі соціодрами беруть участь люди, які пережили травми на рівні великих груп, а також професіонали, що працюють із такими особами, зокрема представники влади, вчителі, журналісти, силові структури, а також ті, хто найбільше постраждав від колективних травм.

Соціодрама може працювати і з травмою Голодомору. 2008 року, на 75-ту річницю, я проводив майстерклас, який показав досить хороший результат. Відбулася рефлексія травми, яка довго замовчувалася, пережила інформаційну блокаду, особливо перші 20 років за життя Сталіна. Інформаційна блокада була ще однією психологічною травмою після фізичного знищення людей. Це був психологічний геноцид, спрямований на руйнацію історичної пам'яті народу. Він теж мав тяжкі наслідки, не менші за сам Голодомор. Травма була витіснена з групової свідомості, заборонено було оплакати її, пережити, і вона глибоко перемістилася в суспільне несвідоме.

Щоб подолати наслідки Голодомору, потрібно зробити крок, який не завжди є популярним: відкрити двері до цієї болючої пам'яті, пережити те жахіття, зіткнутися з цією катастрофою та певним чином інтегрувати її в нашу культуру. Незалежно від ставлення до Віктора Ющенка, його заслугою є те, що він сприяв відкриттю цієї теми, що дозволило суспільству почати усвідомлення травми, і це єдиний шлях до її подолання, адже вона була витіснена з колективної свідомості. Оскільки ця подія відбулася в далекому минулому, а процес витіснення був тривалим і глибоким, важливо працювати на символічному рівні, наприклад, через літературу та мистецтво, які дозволяють пережити ці жахіття на культурному рівні.

Якщо говорити про силу травми, то моя думка, і не лише моя, що це найсильніша історична травма українського народу, найстрашніша катастрофа за всю історію України.

У соціологічних дослідженнях серед страхів сучасних українців на перших місцях - страх голоду.

- Це якраз наслідок того, що це одна з найскладніших травм. Але ті, в кого є страх голоду, далеко не всі усвідомлюють зв'язок саме з подіями 1932-1933 років, найстрашнішого з трьох Голодоморів, які пережила Україна. Тут були найбільші жерт­ви, які оцінюють приблизно як 4,5-5 мільйонів людей. Дехто називає 10 мільйонів, але немає оцінок менш як 3,5 мільйона. Це, з одного боку, найжахливіший і наймасовіший голод, а з іншого - штучно створений, спеціально організований як політичний терор. Він був наслідком декількох тисяч селянських повстань, які чинили спротив колективізації та розкуркулюванню. З усіх селянських заворушень на теренах Радянського Союзу в середині-кінці 1920-х - на початку 1930-х переважна більшість відбувалася на теренах України, на інших землях їх було в рази менше. Був ризик, що Україна взагалі випаде зі складу Радянської імперії. Ризик абсолютно реальний, враховуючи масовість опору. І саме Голодомор завдав настільки нищівного удару по визвольному рухові, що той на декілька десятиліть зупинився.

Травма викликана не лише великою кількістю жертв, але й обставинами, що супроводжують ці події — порушенням справедливості та організацією терору, який унеможливив опір. Вжито всіх можливих заходів для знищення кількох мільйонів людей. Серед них були українські селяни, переважно етнічні українці. Проте це був не лише етнічний, а й соціально-політичний геноцид, націлений на селянство в Україні та Кубані. Якщо розглянути карти, що показують райони найсильнішого голоду, карти Української Народної Республіки 1918 року, яка охоплює Кубань, а також карти етнічних українських земель, можна помітити, що вони майже повністю збігаються.

Ви зазначили, що люди, які не переживали Голодомору, підсвідомо бояться голоду. Яким є механізм міжгенераційного передання цієї травми?

Будь-яка колективна травма, яка не була належним чином опрацьована або залишилася без уваги у покоління, що безпосередньо пережило ці події, на жаль, передається наступним поколінням. Ця тенденція чітко прослідковується в численних прикладах колективних травм. Найбільш глибоко вивченими є механізми, пов'язані з травмою Голокосту. Існують сотні, якщо не тисячі, наукових статей, присвячених цій темі, значна частина з яких фокусується на трансгенераційних процесах передачі травми. Дослідники працюють вже з третім і навіть четвертим поколіннями, в яких також виявляють симптоми травматизації.

Є різні механізми делегування. Один із них реалізується в сім'ї. Нащадки людей, які вижили в Голокості, в середовищі родин, створених травмованими людьми, відчувають атмо­сферу травмованості, несвідомо переймають цю ситуацію на себе. Вони народились і виросли в полі цієї травми, вони всотують цю інформацію, переважно несвідомими каналами. Жертви, які вижили, зокрема жертви Голокосту, не люблять розповідати дітям про це, приховують, але певним чином на несвідомому рівні ця травмівна інформація потрапляє до дітей та онуків. Мало того, там де є сили розповідати про травму, там сама розповідь, саме переживання дітей разом із батьками, сприяє зціленню, а замовчування, навпаки, сприяє тому, що інформація все одно існує в груповому інформаційному психологічному полі і, будучи неопрацьованою, може передаватись у спадок новим поколінням.

Як це працює на рівні колективної травми?

Інший механізм функціонує на рівні великих соціальних груп. Колективна травма вирізняється тим, що охоплює набагато більшу кількість людей, ніж звичайне індивідуальне травмування. Завдяки процесам вторинної травматизації страждають також ті, хто не пережив травматичний досвід безпосередньо, але став свідком подій або отримав інформацію про них через медіа.

Існує ще один важливий механізм трансгенерації – епігенетичне наслідування колективних травм, що в останні роки здобуває все більшу популярність. Епігенетика не змінює саму структуру ДНК, а лише накладає специфічні епігенетичні модифікації на гени, що можуть активувати або пригнічувати їхню активність. У нащадків жертв колективних травм проявляється характерна епігенетична риса – поляризація. З одного боку, вони демонструють підвищену чутливість до травм, що часто перевищує рівень чутливості у тих, хто меншою мірою зазнав травм. Нова травма може викликати інтенсивні реакції, і посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) може розвиватися швидше, ніж у інших. З іншого боку, такі особи можуть виявляти підвищену стійкість до стресів, резильєнтність або життєздатність. Залежно від обставин, може активізуватися один з цих механізмів.

Якщо це помічено в нащадків жертв травми Голокосту, то можна припустити, що в нащадків жертв Голодомору мають бути такі самі механізми. До речі, є багато паралелей між цими двома травмами. Можна припустити, що українцям, які є нащадками жертв Голодомору, також притаманна ця полярність - з одного боку, ми чутливі до будь-якого травмування, емоційно реагуємо на найменше порушення прав, справедливості. Але, з іншого боку, так само запускається другий механізм - життєстійкість, і ми здатні витримати надзвичайно сильні травмування.

Ми вже третій рік переживаємо жахіття, викликані повномасштабною війною. Це також можна пояснити епігенетичними механізмами, які передають сприйняття травми. У ситуаціях, коли необхідно виживати, ми знаходимо способи адаптуватись. Наша історична пам'ять містить не лише спогади про Голодомор, а й численні інші травматичні події минулого. Завдяки цьому ми стаємо більш витривалими, і це вселяє надію, що наша стійкість дозволить нам подолати цю травму з перемогою. Ми відчуваємо травми гостріше і болісніше, ніж народи, які не мають такого важкого колективного досвіду.

Травма Голокосту після завершення Другої світової війни отримала широкий розголос у суспільстві, у світовій спільноті. Нюрнберзький трибунал був присвячений злочинам німецького нацизму, серед яких геноцид євреїв був центральною подією. Була велика кількість досліджень, безліч психотерапевтичних, соціотерапевтичних програм, що допомагали справлятися жертвам, які вижили, і їх нащадкам. Я співпрацював із Яковом Наором та Пітером Келлерманом, ізраїльтянами, які працюють із нащадками жертв Голокосту, зокрема й засобами соціодрами.

Щодо Голодомору існувала інформаційна ізоляція. Світ ніби не звертав уваги на цю трагедію, і таке замовчування стало подвійною травмою для українців. Ця травма залишалася невизнаною, не отримала жодної реабілітації чи ритуалізації, а міжнародний трибунал, який міг би покарати винних у Голодоморі, так і не був створений. Згадайте, як би виглядало судове засідання, на якому Сталін поставав би перед судом. Натомість, більшовицька влада, після червоного терору та Голодомору, а також злочинів, скоєних у 1939 році, була фактично визнана переможцем Другої світової війни. На всі злочини комуністичного режиму просто закрили очі. Радянський Союз увійшов до складу Ради Безпеки ООН, ставши одним з п’яти постійних членів з правом вето.

Яким чином наше суспільство може зцілитися від колективних травм, зокрема й від травми Голодомору?

Сьогодні наше суспільство переживає глибокі травми через війну. Однак не всі відчули ці травми безпосередньо на фронті, не всі зазнали бомбардувань чи потрапили під окупацію. Є люди, які не зазнали особистих втрат — їхні близькі залишилися живими, а майно не постраждало. Проте навіть вони відчувають наслідки, адже травма охоплює все суспільство. Стрес, викликаний війною, є постійним і тривалим, ми живемо в цій атмосфері, співпереживаючи з іншими. Отримання інформації про події також стає джерелом травми. У суспільстві, що переживає кризу, ці події стають важливими, іноді навіть домінуючими темами в медіа та суспільній свідомості. Ця інформація закріплюється у колективній пам'яті, стає частиною історії. Навіть після закінчення конфлікту травма залишається в психіці суспільства — нові покоління, що народжуються в цьому середовищі, стають частиною цього інформаційного поля і отримують травматичний досвід. У них виникає потреба щось робити з цими переживаннями, бажання зцілити себе або ж помститися тим, хто завдав їм біль.

Суспільство розробило два основних механізми для обробки травматичних досвідів — окультурювання та ритуалізацію. Окультурювання полягає у використанні культурних і мистецьких засобів для осмислення колективних травм. Це може бути героїчна поезія давніх часів, що звеличує важливі події, або пам'ятники, які встановлюються на місцях, де сталися трагічні події. Літературні твори, музичні композиції, поезія та пісні також відіграють важливу роль у цьому процесі. Наприклад, в Україні існує безліч народних пісень, але тематика Голодомору залишається неосмисленою в музичній спадщині. Це свідчить про те, що ця травма досі не отримала належного культурного осмислення.

А ритуалізація - це здійснення суспільних заходів. Це відзначення роковин, увічнення в топоніміці, називання вулиць і міст іменами героїв. Ритуали, пов'язані з колективною травмою, теж допомагають зціленню, без цього травма не опрацьовується, вона певним чином живе десь у несвідомому й може впливати на процеси сьогодення.

Які дослідження ви проводили щодо вивчення травматичних наслідків Голодомору?

Я проводив опитування кілька років тому і за цей час виявив безліч історичних досліджень, присвячених Голодомору. Однак, психологічні наслідки цієї трагедії залишаються недостатньо вивченими. Серед тих, хто займався цією темою, варто відзначити роботи Віталія Климчука та Вікторії Горбунової. Також дослідження проводили психологи Андрій Маслюк, Любов Найдьонова, Лариса Засєкіна, а в колі істориків, культурологів та соціологів – Оксана Кісь, Віталій Огієнко, Соломія Онуфрів, Ірина Рева та інші. Серед закордонних дослідників, які звернули увагу на цю проблему, переважають представники української діаспори, такі як Брент Бецо, Стефанія Маггі, Юлія Федорович та історикиня Дарія Маттінглі. Однак їх кількість є досить обмеженою.

Моє дослідження, відображене у книжці "Психологія колективних травм", переважно спирається на узагальнення емпіричних досліджень колег, аналіз документів, інших матеріалів, публікацій. На цій основі я створив власну концепцію колективних травм.

Серед отриманих результатів найважливішим є наступне. Сучасники, які пов'язують свою сімейну історію з Голодомором, демонструють більш виражені риси політичної пасивності та нігілізму порівняно з тими, хто не має таких зв'язків. Нащадки жертв Голодомору, в свою чергу, мають значний рівень недовіри до держави, їхній інтерес до політики часто носить невротичний характер, супроводжуючись переважно негативними емоціями. Їхні політичні вибори ґрунтуються на умовно інфантильних критеріях, що не спираються на фактичні дані про політиків і їхні досягнення, а скоріше на суб'єктивні симпатії та антипатії. На жаль, такі підходи не є оптимальними для голосування на президентських виборах або у Верховну Раду. Багато нащадків жертв Голодомору мають низьку самооцінку, відчувають себе жертвами і не вірять у власні сили. Однак разом з цим вони володіють високими навичками виживання, що свідчить про наявність як позитивних, так і негативних аспектів. Багато з них відчувають страх перед майбутнім, а їхні оцінки ситуації часто радикальні – від повного песимізму до оптимістичних надій на українське чудо, без жодної золотої середини. Крім того, для них важливість сімейних цінностей значно перевищує значення суспільних.

Чи потрібно сучасній молоді лікування від наслідків травми, пов'язаної з Голодомором?

Наразі ми всі стикаємося з травмою, і ключем до її подолання є завершення війни та відновлення територіальної цілісності. Ще одним важливим аспектом є справедливе покарання тих, хто розв'язав цей конфлікт. Також необхідні репарації. Виконання цих трьох умов дозволить нам говорити про успішне подолання колективної травми. Проте повного зцілення не буде, оскільки ми не зможемо повернутися до життя, яке було десять років тому. Ми будемо сумувати за багатьма втратами та відновлювати зруйновані міста, але це може стати позитивним кроком у нашому лікуванні. Ефективне подолання сучасної травми допоможе нам впоратися з історичними ранами. Тому намагання повернутися до подій Голодомору не є доцільним і можливим, адже прямий зв'язок між нашими нинішніми переживаннями та цими подіями вже втрачений. Проте важливо продовжувати культурно-освітні ініціативи, пов'язані з травмою Голодомору. У мистецькому осмисленні цієї травми слід шукати позитив, наприклад, розповіді про тих, хто рятував життя під час Голодомору. Ми можемо створити власний список героїв на кшталт Списку Шиндлера, і це завдання ще чекає на своє здійснення.

Лікування травм варто проводити, враховуючи індивідуальні особливості кожної людини. У своїй практиці психотерапевта я часто стикаюся з людьми, які мають запити, пов'язані з їхнім родоводом, зокрема, з травматичними подіями, такими як Голодомор. Деякі з них мали в своїй історії випадки канібалізму. Якщо їхні предки були активістами, нащадки можуть відчувати сором за те, що ті брали участь у розкуркулюванні, що призводило до голодної смерті односельців. Такі історичні події можуть мати вплив на поведінку та проблеми сучасних людей, створюючи трансгенераційну травму, яка заважає їм жити в гармонії. Важливо пам'ятати, що вони не повинні відчувати провину за вчинки своїх предків.

На рівні суспільства важливо впроваджувати культурні норми та ритуали, а також досягати справедливості в ідентифікації винуватців. Це питання також стосується глобальних об'єднань, таких як Європейський Союз та наші міжнародні партнери, які активно долучаються до цього процесу. Визнання великими спільнотами травм, пережитих меншими групами, відіграє ключову роль у їхньому відновленні та зціленні. Уявіть собі, якби світ не визнавав Голодомор до смерті Сталіна і фактично ігнорував його до кінця 1980-х років. Це було важким тягарем для нас. Сьогодні, на національному рівні, ми вже знаємо винуватців Голодомору, але важливо також домогтися визнання на міжнародному рівні, хоча б вказавши на винних, щоб відновити справедливість. Якщо світове визнання травми Голодомору наблизиться до рівня визнання Голокосту, це стане значним кроком до зцілення.