Алея слави: пам'ять чи забуття? Нове бачення радянського меморіалу в Одесі.

Вікторія Скуба, журналістка, комунікаційниця, студентка магістерської програми KSE "Дослідження памʼяті та публічна історія"

Нещодавно основна увага в обговореннях щодо Одеси зосередилася на спадщині, пов'язаній з імперською історією. Проте, важливою складовою меморіального простору Одеси є також пам'ять про Другу світову війну, зазначила доктор філософських наук Оксана Довгополова, одна з кураторок платформи "Минуле / Майбутнє / Мистецтво". Оксана брала участь у координації роботи групи учасників Лабораторії, яка займалася новим осмисленням одеської алеї Слави. Ця діяльність стала для неї можливістю працювати з меморіальним ландшафтом рідного міста.

Зображення: Руслан Сингаєвський. Презентація концепцій Лабораторії практик меморіалізації. Київ, книгарня "Сенс", липень 2024 року. На зображенні зображені Оксана Довгополова, Роман Михайлов і Наталя Лісова.

Алея Слави в Одесі веде до памʼятника Невідомому матросу -- разом вони утворюють меморіал радянських військових і партизан, які загинули в боях за Одесу під час Другої світової війни. Розташований він у парку, названому на честь Тараса Шевченка. Відкрили меморіал символічно 9 травня 1960-го. Велика Вітчизняна війна й перемога в ній були своєрідним цементом для формування радянської ідентичності. Барельєфи, що оперізують обеліск із червоного граніту на могилі Невідомого матроса, вписують оборону Одеси 1941-го в загальний канон російських / радянських героїчних військових міфів. Поруч з висадкою Григорівського десанту у вересні 1941 року для стримування румунських військ барельєфи зображують події оборони Одеси у Кримській війні 1853-1856 років, повстання на броненосці "Потьомкін" 1905-го та більшовицьке Січневе повстання 1918-го.

Зображення: Наталія Довбиш. Пам'ятник Безіменному матросу, Одеса, рік 2024.

Попри те, що радянські наративи пронизують меморіал, могила Невідомого солдата не є винаходом СРСР. Ця традиція почала формуватися після Першої світової війни в Великобританії та Франції, а згодом її підхопили інші країни Європи та США. В Україні ж вона набула поширення в радянському контексті. Могила Невідомого солдата в Одесі не є кенотафом (символічною могилою без тіла), а являє собою реальне поховання, і в межах алеї Слави це не єдине поховання. Спочатку на цій ділянці були румунські могили – військових, які загинули внаслідок вибуху будівлі, де після окупації Одеси розмістилися румунська комендатура та штаб. Деякі джерела вказують, що згодом румунські солдати і офіцери були перепоховані на виділеній ділянці військового кладовища. Пізніше в цій же алейній зоні з'явилися як масові, так і одиночні поховання червоноармійців, що захищали Одесу, а також військових льотчиків – героїв Радянського Союзу та моряків.

Законодавство щодо декомунізації, ухвалене в 2015 році, передбачало особливий режим для пам’яток, які асоціюються з вигнанням нацистських військ з території України, і не вимагало відзначних змін в їхньому оформленні. Водночас у суспільстві не спостерігалося значного попиту на переосмислення цих місць. Проте російська агресія, що розпочалася в Україні, суттєво змінила ставлення до таких об'єктів.

В Одесі меморіал Другої світової війни став місцем для неформальних змін, що переглядають його значення на фоні повномасштабної війни. Про це повідомила Оксана Довгополова під час презентації ідей Лабораторії практик меморіалізації. Серед таких змін – зникнення табличок із назвами російських міст-героїв і поява надписи "Місто-герой Херсон". Також звучали пропозиції про створення на алеї Слави поховань для героїв російсько-української війни замість вже існуючих могил. "Ця ситуація є досить складною, – зазначила Оксана. – Тому ми вирішили зібрати групу людей, які спробують знайти відповіді на питання, чи може цей радянський меморіал отримати нові значення".

Фото: Наталя Довбиш Алея Слави, Одеса, 2024 рік.

Місця пам'яті не є статичними та незмінними концепціями. Це думка, яку висловлюють дослідники П'єр Нора і Джей Вінтер. Вони стверджують, що ці простори залишаються актуальними доти, поки існує спільнота, що об'єднується навколо них, і ідентифікує себе з сенсами та цінностями, які вони передають. Якщо така спільнота зникне або зазнає змін, меморіали можуть зазнати трансформацій або перетворитися на відкриті музейні експонати. Одне з ключових питань, що виникає при переосмисленні радянських меморіальних територій, присвячених Великій Вітчизняній війні, полягає у тому, чи варто їх частково модернізувати, залишаючи за ними статус меморіалів Другої світової війни, чи радше кардинально змінити їхній вигляд і наратив?

У складі групи, що працювала над кейсом Одеси в Лабораторії, були представники різних професій: художники, архітектори та науковці. Консультації їм надавав одеський історик Олександр Бабіч. Перед тим, як перейти до розробки конкретних ідей, учасники пройшли кількамісячний теоретичний курс. Важливим етапом стала обов'язкова експедиція на місце. Під час роботи в Одесі група детально досліджувала меморіальний ландшафт міста, включаючи нещодавно виниклі стихійні простори та нові меморіальні практики, пов'язані з сучасною війною. Вони також відвідали музей геноцидів "Територія пам'яті", відкритий у 2024 році, який, зокрема, висвітлює вбивства євреїв і ромів під час Другої світової війни, скоєні окупаційною владою.

Фото: Наталя Довбиш Експедиція до місць пам'яті російсько-української війни, Одеса, 27-28 травня 2024 року.

У період широкомасштабної війни можливе лише тимчасове рішення, вважає художник Роман Михайлов. У проєкті під назвою "Турбота про минуле / майбутнє" він запропонував ідею захисної споруди для обеліска на пам'ятнику Невідомому матросу. До речі, один барельєф обеліска вже тріснув через обстріли. Укриття, з одного боку, захистить памʼятник, з іншого -- приховає його з публічного простору. Візуально захисна споруда у проєкті Михайла нагадує тризуб. Розкриваючи ідею проєкту, художник наголошує, що його "мистецький твір піклується про памʼять майбутнього, яка залежить від турботи про памʼять минулого".

Зображення: надане автором Романом Михайловим. Концепція проєкту "Догляд за минулим/майбутнім".

Медіахудожниця, архітекторка Марія Гончар і художниця Наталя Лісова вважають, що варто переозначити алею Слави так, щоб уможливити звʼязок памʼяті про минуле з подіями сучасної російсько-української війни. Якщо проєкт Марії "Звитяга та памʼять" акцентує на багатошаровості памʼяті й так уможливлює звʼязок минулого із сучасністю, то Наталя Лісова у проєкті "Алея слави -- Алея памʼяті" пропонує реформувати меморіал. Задум художниці полягає в тому, щоб прибрати всю радянську символіку, перенести наявні поховання на кладовища, а замість обеліска на могилі Невідомого матроса встановити сіру гранітну глибу, по якій стікає потік сліз і далі тече через усю алею. Вода сприятиме відчуттю спокою та відновлення. Водночас наратив меморіалу акцентуватиме на тяглості досвіду Одеси в обороні від загроз із моря, тож поєднуватиме минуле міста з його роллю у спротиві сучасному російському нападу.

Зображення: надане автором візуалізацій проєкту Марії Гончар під назвою "Тріумф і пам'ять".

Зображення: надане автором Наталею Лісовою. Концепція проєкту "Алея слави — Алея пам'яті".

Даша Подольцева, дизайнерка та художниця, пропонує нову інсталяцію "Чекання" для доповнення меморіального простору. Ця інсталяція висвітлює проблему зниклих безвісти, що є трагічним аспектом будь-якої війни. Основна складова інсталяції – яскраве синє пальто, яке висить на невидимому гачку. "Це пальто висять на гачку, а не на вішаку – так зазвичай залишають речі в очікуванні, в коридорах, де відбуваються зустрічі та прощання. Воно символізує те, за ким вже ніхто не повернеться. Повторюючи контури центральної стели, цей об'єкт прагне підкреслити людський вимір – як у фізичному, так і в емоційному сенсах, акцентуючи на побутових речах і особистому горі, на противагу абстрактному героїзму та політичним міфам," – пояснює авторка. Інсталяцію було створено з урахуванням простору меморіалу, але її також можна адаптувати для музеїв. Тема зниклих безвісти залишається надзвичайно актуальною та болісною в контексті російсько-української війни. Водночас, об'єкт не має чітких маркерів, що пов'язують його виключно з сучасністю; він може відгукуватися не лише на конкретний конфлікт, а й на інші війни.

Зображення: надано автором проєкту "Чекання" Дашею Подольцевою.

Мисткиня Катерина Покора та архітекторка Неля Мороз вважають, що в просторі радянського меморіалу не потрібно вносити пам'ять про сучасну російсько-українську війну. Натомість, на їхню думку, слід перетворити цей простір на місце інклюзивної пам’яті та спокою, яке стимулюватиме роздуми про складне минуле. Їхній спільний проєкт "Алея пам'яті – шлях забуття" має на меті реалізацію цієї ідеї. Авторки пропонують перенести військові поховання на цвинтар, залишивши лише могилу невідомого матроса. Окрім цього, планується змінити простір навколо могили, облаштувавши алею з степовими рослинами, що характерні для причорноморського узбережжя: "Це рішення є кроком у напрямку сталої системи природного озеленення, яка вже через два роки не вимагатиме спеціального догляду, сприятиме біорізноманіттю і стане терапевтичним місцем для заспокоєння та роздумів. Алея перетворюється на живий зелений простір, де серед рослин стоятимуть меморіальні стовпчики, що розповідатимуть про історію поховань на цьому місці". Рослинність грає важливу роль у проєкті, виступаючи делікатним способом втілення пам’яті та ідентичності.

Фото: надано авторками Ідея проєкту Катерини Покори та Нелі Мороз "Алея памʼяті -- дорога забуття"

Авторки вважають за потрібне демонтувати ті елементи, що мають ідеологічний компонент: барельєфи, напис на стелі вхідної групи, кенотафи, таблички міст-героїв, металеву скульптуру-автомат на обеліску. А також вічний вогонь -- з погляду дбайливого ставлення до природних ресурсів і сталого підходу. Демонтовані елементи передати до музею. Дати початку війни замінити на 1939-1945 (замість 1941-1945). Місце, що залишиться порожнім після демонтажу, заповнити контрастним матеріалом, наприклад, замість барельєфів установити дзеркало. Використання контрастного матеріалу, який нагадуватиме, що щось було вилучено з цього простору, унаочнюватиме процес змін і забуття.

Катерина і Неля також наголошують на важливості забезпечення доступності простору для всіх, а також на необхідності створення комфортної інфраструктури для відпочинку. Вони пропонують встановити лавки, щоб відвідувачі могли зупинитися, насолодитися моментом або просто відпочити. Ці зміни є проявом турботи і людяності. На думку авторок, завдяки таким перетворенням алея слави може стати алеєю пам'яті або шляхом забуття — вибір залежатиме від кожного, хто завітає сюди. Проте простір залишиться присвяченим подіям Другої світової війни, але без зайвого пафосу та героїзації.

Одеський апел до ЮНЕСКО: "зрада" чи "піклування про місто"?

Більше дізнатися про ідеї перевизначення алеї Слави в Одесі можна на сайті платформи культури пам'яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".

Лабораторія меморіалізації представляє собою освітньо-дослідницьку ініціативу, що зосереджена на вивченні мовлення пам'яті в контексті російсько-української війни. Цей проєкт був реалізований завдяки співпраці платформи "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" та громадської організації "Музей сучасного мистецтва".

Лабораторія практик меморіалізації була організована завдяки підтримці Фонду "Партнерство за сильну Україну" (ФПСУ) — програми, що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, США, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.