УНР ухвалила рішення не вдаватися до примусової мобілізації, проте навіть обов'язковий призов не зміг її врятувати. Яке значення має для нас цей урок?
Разом із Андрієм Руккасом, військовим істориком і доцентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ми підраховуємо кількість поколінь, які пережили війни в Україні XX століття.
"Покоління народжених з початку 1890-х до кінця 1920-х рр. все воювало, всі практично пройшли через масові війни і величезні втрати", - каже співрозмовник. Якщо ми рахуємо війну роками, то у першій половині XX століття рахунок йшов на десятки років.
Почалося з Першої світової, війни із найбільшими до того в історії людськими втратами і не лише для Російської імперії. Воєнні конфлікти тривали безперервно до завершення Другої світової. "У 1946 році почалась фактична демобілізація. Тобто народжені лише 1928 року підпадають під умовно мирний період. Тридцять років майже безперервних воєн", - каже співрозмовник. Здається, простіше підрахувати роки без війни. Але наша тема інша.
У цьому воєнному вихорі можна шукати певні паралелі із сьогоднішнім днем і бачити суттєву різницю. Про те, як відбувався набір до лав армії, передовсім своєї, української, який віковий ценз та особливості - далі.
Досліджуйте, як в Європі трансформувався підхід від елітних армій до масових формувань, як проходила мобілізація та хто мав право носити зброю у період Гетьманщини, іншої української держави. Цю інформацію ви знайдете в нашому матеріалі та зможете послухати в подкасті Укрінформу.
Досліджуйте, як в Європі трансформувався підхід від елітних армій до масових формувань, як проходила мобілізація та хто мав право носити зброю у період Гетьманщини, іншої української держави. Цю інформацію ви знайдете в нашому матеріалі та зможете послухати в подкасті Укрінформу.
"Принцип мобілізації на основі добровільного та примусового підходу"
"Мобілізація ніколи не є добровільним процесом. Це завжди акція примусу", - зазначає Андрій Руккас. - "Якщо особа відмовиться виконати мобілізаційний призов, держава застосує свої механізми впливу, включаючи різні види покарань. Усі форми мобілізації є примусовими, оскільки будь-яка держава функціонує як організація, що вдається до примусу."
Українська держава на початку свого існування вирішила, що їй вистачатиме свідомих добровольців, які захищатимуть її в лавах міліції. УНР не збиралась ні з ким воювати, "втім, вони швидко відмовились від цього прекрасного, демократичного вільного, але утопічного принципу", - говорить Руккас. Як і в часи Французької революції, ідеалістичний погляд на добровільний захист програє в ефективності примусу. Це довів досвід воєнних подій на українських територіях.
"Другий рік після конфлікту"
XX століття розпочалось Першою світовою, - вона поширилась Європою в період існування імперських армій, які комплектувалися на підставі загальної військової повинності. Російська імперія й українці, які підпали під мобілізацію, воювали з серпня 1914 року. Втім, національні зрушення торкаються і цієї імперії.
Уявіть собі: країна веде війну вже три з половиною роки, зазнаючи величезних втрат. Такі масштаби жертв, як під час Першої світової, російська імперія не знала ні до, ні після. Як, власне, й інші європейські держави. Щомісяця, щороку повсякденне життя звичайних людей ставало все менш визначеним через війну. Настала чергова весна — час орати землю, сіяти... Професійних офіцерів, які служили до війни, залишалося обмаль; більшість з них вже була мобілізована.
Як тільки з'явилася можливість для демобілізації, солдати почали повертатися додому. Наприклад, серед перших, хто був демобілізований, були вчителі, які з великою радістю знову взялися за свою звичну мирну діяльність. Історик зазначає: "Після грудня 1917 року, коли стартували мирні переговори і було підписано перемир'я, на фронті більше не відбувалося активних бойових дій".
Чи відчував він втому? Так, підтверджує Андрій Руккас, але це зовсім інша ситуація, інша форма втоми: "Будь-які історичні порівняння не зовсім коректні, оскільки обставини абсолютно різні. Втома, викликана війною, буде властива кожному суспільству — це особливість людської психіки, адже людина не може тривалий час жити в стані стресу. Але тут мова йде про дещо інше.
Війна нинішня, яку веде Україна, - це війна оборонна, війна за існування, за виживання, за незалежність і в цій війні воює Українська держава, воюють громадяни України. А ту війну вела Російська імперія за якісь там свої геополітичні інтереси, які абсолютно не мали нічого спільного з інтересами населення України".
Ще одне суттєве зауваження: на початку XX століття поняття громадянства залишалося досить розмитим. "Україна тривалий час не могла чітко визначити свій статус, оскільки Українську Народну Республіку було проголошено лише третім Універсалом у відповідь на більшовицький переворот у Петрограді". Найпоширенішим політичним гаслом 1917 року стало "Федеративна Росія - автономна Україна".
Отже, в умовах загальної втоми, прагнення селян працювати на рідних землях і поширення лівих гасел, таких як "земля селянам", українська держава змушена була шукати альтернативні, нестандартні способи для укомплектування своїх збройних сил.
"УНР висунула концепцію добровільності," - зазначає Руккас. На його думку, регулярна армія є засобом, призначеним для ведення агресивних війн та захоплень. Натомість ми прагнемо створити нову державу й суспільство, де все буде інакше, справедливо, без експлуатації людини людиною, де, навпаки, формуватимуться нові, позитивні взаємини між людьми.
...І в чому ж ці утопічні концепції XX століття насправді відрізняються від сучасних ідей XXI століття, таких як «нехай воюють ті, хто спровокував війну»?
АРМІЯ УНР
Добровольці приєднувалися до перших військових підрозділів Української Народної Республіки. Люди, що вирушали на захист від зовнішнього агресора, боролися проти більшовицького наступу. "Принцип добровільності полягає в тому, що якщо ти відчуваєш себе свідомим громадянином УНР, ти маєш можливість вступити до наших рядів", - зазначає Андрій Руккас.
Однак, цей принцип добровільності приносив невтішні результати.
Війська Муравйова, що наступали на Київ поблизу Крут, сучасні історики оцінюють приблизно в три тисячі солдатів. Українська сторона мала близько 500-600 бійців. Це свідчить про те, що більшовицька армія не була величезною силою, яка б затопила Україну в крові.
Одним із ключових діячів, що ініціював формування добровольчих загонів для Української Народної Республіки, став Симон Петлюра. Саме в той час більшовики захопили Харків. Петлюра оголосив про набір бажаючих, особливо з-поміж місцевих мешканців, які прагнули звільнити свої землі. Так виник Гайдамацький кіш Слобідської України. Крім того, свої добровольчі підрозділи організували залізничники та матроси Чорноморського флоту, які бажали брати участь у бойових діях на суші заради Української Народної Республіки. Згодом до них приєдналися також студенти та учні гімназій.
Учнівські та студентські формування проходили навчальні курси, проте їхня підготовка була недостатньою. Військові навчання тривали декілька тижнів. Руккас зазначає: "Ці формування виконували завдання з охорони громадського порядку та протидії мародерству. Однак їх довелося залучити до бойових дій на передовій".
Тим часом більшовики діяли рішучіше, деморалізуючи і розкладаючи українізовані частини (такі були в колишній царські армії, - ред.) та мобілізуючи своїх прихильників. Коли в січні 1918 року розгорнулася перша війна з більшовицькою Росією, виявилося, що УНР фактично не має боєздатної армії. Добровольчий принцип не спрацював.
Орендована армія
У січні 1918 року виникла концепція формування найманських військових сил, відомих як "Осібна армія", до складу якої могли б вступати громадяни на контрактній основі, отримуючи за це грошову винагороду протягом визначеного терміну.
Були чітко встановлені фінансові параметри для кожної групи військовослужбовців, а також прописані основні умови їхньої служби. Договір на службу укладався терміном на шість місяців. "Початок служби кожного козака визначається з моменту підписання цього договору", - наголошує документ того періоду Андрій Руккас. Всі козаки, які служать в Осібній українській армії до її остаточного розформування, мають пріоритетне право на вступ до інструкторського складу Української міліційної народної армії.
Матеріальне забезпечення виглядало наступним чином: "Усі отримують зарплату 11, 21 та 30 числа кожного місяця". Зарплата козака становила в десять разів менше, ніж у командувача корпусу. Козак отримував 90 карбованців, тоді як отаман корпусу отримував 900. У бойових умовах та під час походів козак отримував 300 карбованців, а командувач – 1100. Проводити порівняння тут досить складно, оскільки в той період спостерігалась гіперінфляція, і важко було визначити фіксовані ціни. Наприклад, середня денна зарплата в Україні у 1918 році коливалася в межах 22-25 карбованців. Шматок мила коштував 3 карбованці, за 10 карбованців можна було придбати 1 пуд (16 кг) хліба, пара чобіт коштувала від 100 карбованців, а корову можна було придбати за 600-800 карбованців.
Проте більшовики не зупинялися і продовжували свою експансію, захоплюючи нові населені пункти. Ситуація стала вкрай напруженою, і навесні 1918 року на допомогу прийшли колишні вороги, які тепер стали союзниками. Австро-німецька армія, що налічувала близько півмільйона солдатів, згідно з умовами Брестського миру, швидко витіснила більшовиків з українських територій.
АНАЛОГ ТЦК В УНП
Війна стала неминучою, і це стосувалося не лише тих, хто йшов на фронт добровільно. Як все це розгорталося? У сучасному форматі територіальних центрів комплектування (ТЦК) на той час ще не було, але обов'язки з призову виконували військові начальники на рівні повітів, які успадкували ці функції від Російської імперії.
"Фактично, це були колишні російські "воєнкоми" (сучасною мовою), які перейшли в підпорядкування УНР. Вони реєстрували військовозобов'язаних, розсилали розпорядження про мобілізацію, контролювали процес набору", - пояснює історик.
У реальному житті через неефективність української влади в багатьох областях процес мобілізації зазнавав невдачі: діяльність повітових військових начальників була безладною, а потенційні військовослужбовці часто просто не звертали уваги на накази.
ГЕТЬМАНАТ: СПРОБА РЕФОРМИ
Гетьман Павло Скоропадський після державного перевороту наприкінці квітня 1918 року зробив ставку на регулярну армію. "Саме за гетьмана вперше з'явилася чітка структура війська, були розроблені мобілізаційні плани. Але більшість офіцерів залишалася прихильниками старого, російського порядку, а селяни вороже сприймали режим Скоропадського", - розповідає Руккас.
Ще однією проблемою було те, що Гетьман не був самостійною фігурою: "Його контролювали німці з австрійцями, які не сильно прагнули бачити в Україні чисельну й регулярну армію". Як згадував Скоропадський у своїх спогадах, німці відверто казали: наберіть собі почесний конвой та оркестр і зустрічайте іноземні делегації...
У липні 1918 р. на зразок старої російської лейб-гвардії Гетьман створив власну Сердюцьку дивізію, яка формувалась як з добровольців, так і з мобілізованих. До вояків висувались серйозні вимоги.
Щоб забезпечити політично "стійке" поповнення, рекрутами ставали діти з козацького стану, батьки яких мали певний рівень достатку. На службу їх призивали в рік, коли особі виповнювалося 19 років.
Ось унікалізований варіант вашого тексту: Цікава деталь: представників бідняцького селянства намагалися не набирати, оскільки вони могли бути заражені більшовицькою ідеологією. Під час правління Скоропадського вдалося сформувати близько 5-6 тисяч військових у Сердюцьку дивізію. Загалом, після оголошення загальної мобілізації, планувалося збільшити чисельність армії до 300 тисяч. Проте в Україні вже в листопаді 1918 року почалося антигетьманське повстання, і відновлення попереднього порядку не відбулося. "Коли прийшла Директорія в грудні 1918 року, більшість солдатів просто повернулися додому," - зазначає історик. "І це ще найкращий варіант, адже були випадки, коли вони повертали зброю або переходили на сторону ворога — більшовиків."
ДИРЕКТОРАТ УНР: ІНІЦІАТИВА ЩОДО ШИРОКОЇ МОБІЛІЗАЦІЇ
Після падіння Гетьманату Директорія оголосила загальну мобілізацію. У 1919 році були спроби організувати мобілізацію, а навесні 1920 року — на Правобережній Україні. Тоді УНР змогла відновити контроль над Подільською, частиною Київської та Волинської губернії. "Відновлення, яке почалося навесні 1920 року, стартувало з відродження структури повітових військових начальників та створення так званих запасних бригад," — зазначає Руккас. Це можна порівняти з сучасними навчальними центрами.
Окремо у травні 1920 року була проведена мобілізація на території Ямпільського повіту (нині це південь Вінницької області). "Вона була проведена явковим порядком безпосередньо військами Дієвої армії УНР, яка повернулась з Першого зимового походу. Причому людей, яких призивали на службу, тут же відправляли в діючі дивізії. Вважайте, примусом забирали місцеве населення".
ХТО СТАВ ПРИЗОВАНИМ ДО ВІЙСЬК УНР?
Спроби рекрутувати українців були активними. "Місцеве населення, яке не належало до українців, зокрема євреї, зазвичай призивали в останню чергу". Більше ніж 90% військовослужбовців складали православні. "Євреїв, як правило, не мобілізували через їхній фізичний стан", - зазначає історик. "Зазначимо, що до них ставилися з певною підозрою, не довіряли їм, надаючи перевагу здоровим селянам". Проте, чимало євреїв добровільно вступали на службу. Наприклад, історик згадує оркестрантів оркестру Охорони Головного гетьмана Симона Петлюри, де більшість складали саме євреї.
В рядах військових формувань також знаходилися китайці, які, хоча й були в меншості, брали участь у бойових діях. Набір охочих здійснювався серед українських військових, які опинилися в полоні або інтерновані, зокрема в Польщі. Проте ефективність цих заходів була обмеженою. Здійснювалися спроби залучити до лав армії полонених більшовиків, але якість цього поповнення варіювалася: чимало з цих людей потім звертали зброю проти своїх нових командирів.
Ще одна, остання, спроба мобілізації була здійснена восени 1920 р., коли українська влада контролювала південно-західну частину Поділля. Мобілізація йшла непогано. До повітів і волостей були відправлені мобілізаційні комісії від діючих дивізій. Більшість населення накази не ігнорувала. Явка потенційних призовників була хорошою. Завдяки цьому осіння мобілізація дала збільшення армії більше, ніж удвічі. З 20 тисяч - до понад 40 тисяч. Втім, це, на жаль, вже не врятувало ситуацію.
Держава забезпечувала мобілізованих їжею, виплачувала фінансову допомогу та постачала зброю. Однак, війська часто змушені були самостійно дбати про харчування, вдаючись до реквізицій. Найбільшими труднощами ставало забезпечення одягом. Варто підкреслити, що УНР не мала зовнішньої підтримки, на відміну від більшовицької Росії, і не могла покладатися на потужний тил — бої відбувалися на багатьох фронтах, а військово-промисловий комплекс був зруйнований. Все трималося на старих запасах, які поступово вичерпувалися. Армія УНР у 1920 році значною мірою залежала від допомоги, що надходила з Польщі.
Згідно з мобілізаційним законодавством 1920 року, призову підлягали генерали віком до 55 років, "булавні" старшини, такі як підполковники й полковники, до 50 років, а молодші старшини — до 45 років (сучасні лейтенанти й капітани). Лікарів мобілізували до 50 років, тоді як "лікарки" та медичні асистенти могли бути призвані до 45 років. Що стосується рядових, то їх набирали з тих, хто народився в період з 1890 по 1895 рік, тобто, з віком від 25 до 30 років.
В тодішніх умовах важко контролювати виконання наказів про мобілізацію. "Контроль і покарання за неявку були мінімальні", можна було зробити, наприклад, фіктивні лікарські документи. І найпоширеніша історія того часу - "дочекатися слушної нагоди і просто чкурнути". Піти в СЗЧ, те, що називається сьогодні. "Рівень корупції теж був високим, при чому на різних щаблях", і тому часто все спускалося на гальмах.
Лише невелика кількість новоприбулих військових залишила ряди армії та відступила за Збруч наприкінці листопада 1920 року. Наприклад, охорона головного отамана, що складалася з майже 700 солдатів, втратила 417 мобілізованих через дезертирство. Проте, незважаючи на це, осіння мобілізація 1920 року стала найуспішнішою в період першої незалежності.
ЧОМУ МОБІЛІЗАЦІЯ НЕ СПРАЦЮВАЛА?
Незважаючи на численні зусилля, армії УНР не вдалося досягти масовості та стабільності. "Переважна частина селян виявилася виснаженою війною і прагнула повернутися до свого господарства, в той час як більшовики обіцяли їм 'мир і землю'. Тому багато хто просто уникав мобілізації, адже контроль був недостатньо суворим", - підкреслює Руккас.
Більшовики володіли значно більш ефективним контролем над військовими структурами. У них існував інститут військових комісарів, а також керівна більшовицька партія, яка могла безпосередньо втручатися в діяльність військових підрозділів. Це забезпечувало потужний централізований контроль з боку партії, доповнений репресивними заходами. У цей період більшовики почали застосовувати загороджувальні загони та брати заручників для посилення своїх сил. «Ця комбінація репресій та покарань сприяла формуванню ефективної армії під їхнім контролем».
Українці не застосовували подібні методи, щоб не нагадувати більшовиків, зауважує історик: "Ми прагнули дотримуватися демократичних норм, поважати законність і діяти у межах хоча б якихось базових правових рамок".
На осінь 1920 року УНР контролювала половину Поділля, там провели мобілізацію, але це вже був завершальний акорд. Ми маємо розуміти, що мобілізація - це не одноденна, не дводенна операція. "Нашим доводилося значно важче діяти в значно важчих умовах. Якби уряд контролював більшу територію триваліший час", якби раніше взявся за створення власної армії та ефективніше контролював процеси, - історія могла б мати й умовний спосіб. Втім...
У 1920 році, коли УНР уклала союз із Польщею, відбулося останнє велике поповнення армії. "Коли Польща уклала перемир'я із більшовиками, УНР залишилася одна", - нагадує Руккас.
Поразка 1920 року та невдача Листопадового рейду 1921 року призвели до фактичного зникнення армії УНР як військової сили, оскільки її бійці опинилися в польських таборах для інтернованих. Проте ветерани цієї армії продовжували плекати надію, і саме вони стали носіями ідеї незалежності для майбутніх поколінь, незважаючи на суворі умови репресій з боку СРСР.
Згодом був запроваджений механізм всебічного контролю над мобілізаційними процесами, що включав обов'язкову діяльність усіх громадян у державному секторі, прописку та всепроникний нагляд. На нашій, а не власній землі, як зазначав Шевченко, діяли норми тоталітарного суспільства.
Чи може уроки, отримані Україною під час Визвольних змагань, стати для нас, сучасників, запобіжником від помилок? Сподіваємося на це. Як відомо, історія має своїх вчителів. Головне - вчитися з уважністю.
#Євреї #Суспільство #Європа #Україна #Держава (політичний устрій) #Росія #Більшовики #Радянський Союз #Українці #Історія #Харків #Російська імперія #Укрінформ #Австро-Угорщина #Українська Держава #Німці #Мобілізація #Польща #Бойові дії #Київський національний університет імені Тараса Шевченка #Українська Народна Республіка #Тарас Шевченко #Санкт-Петербург #Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка #Козаки #Гетьман #Українське громадянство #Козацька Гетьманщина #Поділля #Велика французька революція #Київ #Вінницька область #Директорат України #Павло Скоропадський #Карбованець #Українська народна армія #Демобілізація #Симон Петлюра #Козацька старшина #Військова частина #Моряк (звання) #Універсальний (акт) #Михайло Артемійович Муравйов #Чорноморський флот ВМФ СРСР #Подільська губернія
