"Близькосхідне НАТО": якій країні ставлять виклик Туреччина, Пакистан та Саудівська Аравія?

Проголошення минулого тижня оборонного союзу між Пакистаном, Королівством Саудівська Аравія (КСА) й Туреччиною було обставлено максимально урочисто, щоб не сказати помпезно. Церемонія укладення пакту відбулась у палаці Ас-Сафа у священному для всіх мусульман місті Мекка. Відповідно Угода про спільну оборону отримала гучну назву Мекканської. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, спадковий принц і прем'єр-міністр Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман та голова уряду Пакистану Шахбаз Шариф поставили свої підписи у п'ятницю -- значущий для умми Пророка день тижня. Ритуально-символічні арабески підкреслювали амбіції творців нового військового блоку.

Сукупний потенціал трьох країн виглядає дійсно вражаюче. Армія Туреччини є другою за чисельністю в межах НАТО, а її військова промисловість виробляє сучасну продукцію, зокрема безпілотники, які користуються великим попитом на міжнародному ринку. Збройні сили Пакистану мають ще більшу чисельність, проте ключовим є те, що країна є ядерною державою, що робить її унікальною серед мусульманських країн. Саудівська Аравія, в свою чергу, має не тільки символічний статус як охоронець двох священних місць ісламу, але й величезні фінансові ресурси. Економіка цієї монархії є найбільшою в арабському світі.

Ці очевидні фактори спонукають до серйозного аналізу виникнення "троїстого союзу". Цей новий військовий альянс може стати одним із ключових центрів впливу не тільки на регіональному рівні, а й у світовій політиці.

Дійсно, наразі йдеться лише про декларацію. Було офіційно оголошено, що будь-який збройний акт агресії проти однієї з трьох країн буде сприйматися як напад на всі три. Згідно з коментарями уповноважених осіб держав, які підписали угоду, вона включає гарантії, подібні до тих, що містяться в статті 5 Вашингтонського договору НАТО. Проте текст Мекканського пакту досі не було опубліковано.

У таких випадках деталі формулювань мають значення. Скажімо, Велика Британія не ініціювала консультацій у межах НАТО після нападу Аргентини на Фолклендські острови, бо стаття 6 Вашингтонського договору територіально обмежує його географічне охоплення (в Атлантиці зобов'язання щодо взаємної оборони діє лише на північ від тропіка Рака). Про які саме зобов'язання країн -- учасниць Мекканської угоди стосовно союзників ідеться, можна лише здогадуватися. Альянс іще не має ні колективних керівних органів, ні розробленого механізму ухвалення рішень. Наразі маємо справу лише з політичною декларацією. Її сенс загалом зрозумілий: країни регіону роблять ставку на співпрацю, взаємодопомогу та зміцнення власних сил.

Не буде перебільшенням стверджувати, що одним із головних факторів виникнення "близькосхідного НАТО" стало зниження довіри до США як єдиного гаранта регіональної безпеки. Американські військові бази вже не розглядаються як абсолютна гарантія безпеки. Навпаки, як показує останнє півріччя, їхня присутність іноді може спровокувати напади на країни регіону. А в умовах нинішньої адміністрації Білого дому складається враження, що інтереси, доходи та безпека союзників можуть бути легко принесені в жертву, незважаючи на всі попередні угоди та надані ресурси, такі як кинджали, халати й літаки.

Проте не слід вважати Мекканський пакт радикальною заміною для традиційних військово-технічних партнерів. Насправді, мова йде про розширення співпраці. Туреччина продовжить бути частиною НАТО, Пакистан залишиться на шляху закупівлі китайських винищувачів, а Саудівська Аравія - американських систем протиповітряної оборони. Система безпеки на Близькому Сході стає все більш складною, але важливо пам’ятати, що в регіоні вже існує кілька військових альянсів. Наприклад, можна згадати Сили швидкого реагування "Щит півострова", які працюють під егідою Ради співпраці арабських держав Перської затоки. Десять років тому була створена Ісламська військова контртерористична коаліція, що має на меті боротьбу з ІД та іншими транснаціональними загрозами, її штаб-квартира знаходиться в Ер-Ріяді. Окрім того, Саудівська Аравія нещодавно активізувала зусилля зі збору міжнародної флотилії для боротьби з піратством та іншими актуальними загрозами для навігації в Червоному морі.

Звідси головне питання: чи стане "троїстий союз" монолітною оборонною коаліцією, чи залишиться декларацією політичних амбіцій? Обережно зазначу, що шлях до "близькосхідного НАТО" буде ще довгим, навіть якщо політичне керівництво трьох країн буде готове до такого ступеня взаємної інтеграції збройних сил.

Крім того, якщо НАТО було утворено в епоху Холодної війни для протидії СРСР та країнам Варшавського блоку, то в контексті нового об'єднання неясно, хто є його противником. Чи є це Іран, який у співпраці зі своїми проксі створює загрози для Саудівської Аравії? Натомість Пакистан останнім часом налагоджує тісні зв'язки з Іраном, які стали особливо важливими на фоні американської морської блокади та дипломатичних зусиль Ісламабада, спрямованих на вирішення конфлікту між Вашингтоном і Тегераном. Туреччина, незважаючи на складні відносини з Іраном, відома тим, що протидіяла спробам дестабілізувати Ісламську Республіку за допомогою курдських сил. Ймовірно, враховуючи публічні заяви Анкари, Ер-Ріяда та Ісламабада, цей альянс має на меті протистояти регіональному впливу Ізраїлю. Цікаво, що Мекканський пакт був підписаний після того, як США уклали угоду з Саудівською Аравією про співпрацю в ядерній сфері на надзвичайно вигідних для Ер-Ріяда умовах. Це відбулося без нормалізації відносин з Ізраїлем, на чому раніше наполягали Джо Байден і Дональд Трамп під час свого першого терміну. Однак ідея про те, що новий військовий союз провідних мусульманських країн має антиізраїльську спрямованість, виглядає дещо дивною, враховуючи, що всі три держави є союзниками Сполучених Штатів, для яких Ізраїль залишається — хоч і з певними застереженнями — ключовим партнером у регіоні.

Є ще один чинник. Нагадаю, що менш як рік тому Стратегічну угоду про взаємну оборону було укладено між Пакистаном і Саудівською Аравією. Договір містив подібну до тексту Мекканської угоди тезу про те, що напад на одну країну вважається агресією проти обох. Минулої весни Ісламабад справді перекинув до КСА контингент чисельністю близько восьми тисяч військовослужбовців, ескадрилью винищувачів і системи протиповітряної оборони. Однак про участь розгорнутих на території королівства пакистанських збройних сил у відбитті іранських ударів нічого не відомо, хоча Ер-Ріяд неодноразово офіційно кваліфікував їх як "агресію".

Пакистан також переживає не найспокійніші часи. Якщо торішній весняний збройний конфлікт з Індією (у якому саме вона першою атакувала Пакистан, нібито щоби помститися за підтримку тероризму в Кашмірі) спалахнув до укладення пакту із Саудівською Аравією, то прикордонні зіткнення з афганськими талібами відбувалися й після цього. Від початку року тероризм уже забрав у Пакистані вдвічі більше життів, аніж минулого року. Ісламабад звинувачує сусідні країни, насамперед Індію, у підтримці екстремістів на своїй території. Якщо продовжувати порівняння з НАТО, то варто зазначити, що єдиний раз в історії Північноатлантичного альянсу, коли застосували статтю 5 про колективну оборону, йшлося саме про недержавний суб'єкт агресії (після терактів 11 вересня в Нью-Йорку). Чи треба казати, що жоден саудівський винищувач за останній рік не піднявся зі злітної смуги бази імені короля Халіда для удару по Індії на запит Ісламабада?

Та й саме королівство буквально напередодні підписання Мекканської угоди зазнавало атак із боку хуситів з Ємену та проіранських бойовиків з Іраку. Ні турецькі, ні пакистанські війська наразі не приводили в бойову готовність через таке очевидне порушення суверенітету військового союзника.

Іншими словами, не слід сподіватися, що пафосні висловлювання одразу ж призведуть до створення справжньої бойової єдності, яка буде готова спільно протистояти будь-яким викликам, керуючись принципом "один за всіх і всі за одного".

Це не свідчить про те, що ініціатива є абсолютно пустою. Інвестиції Саудівської Аравії в пакистанське виробництво зброї за допомогою турецьких технологій можуть суттєво підвищити конкурентоспроможність на глобальному ринку оборонної промисловості. Співпраця в стандартах між збройними силами та військово-промисловими комплексами країн "середньої" ваги може в майбутньому сприяти появі нового важливого гравця на цьому ринку.

У публічних дискусіях неодноразово звучали заяви про те, що Мекканська угода відкрита для нових учасників. Досить чітко натякали, що одним з основних кандидатів на приєднання є Єгипет — ще один важливий союзник США в регіоні та найбільша арабська нація. Протягом останнього року дипломати з країни пірамід активно співпрацювали з представниками Туреччини, Пакистану та Саудівської Аравії в різних ініціативах, включаючи посередницькі зусилля для вирішення конфлікту між Ізраїлем і ХАМАС у Газі, а також у переговорах між США та Іраном. Проте Каїр відмовився приєднатися до Мекканської угоди, ймовірно, через наявні розбіжності з Анкарою, зокрема щодо розподілу середземноморського шельфу. У сусідній Лівії Єгипет і Туреччина підтримують різних претендентів на владу, і раніше між ними виникали серйозні напруження, які ледь не призвели до військового конфлікту. Водночас Єгипет зміцнює свої відносини, зокрема у військово-технічній сфері, з Індією та Грецією (так само, як і з Ізраїлем). Це свідчить про формування ще одного альянсу регіональних сил, який за своїм потенціалом може стати вагомим гравцем у світовій геополітиці.

Після того, як США відмовилися від своєї ролі єдиного глобального силового центру після завершення Холодної війни, світова структура стає дедалі більш складною, а архітектура регіональних військово-політичних альянсів — все більш хитрою. Це неминуче призводить до розподілу геополітичної карти та збільшення кількості конфліктів, для яких відсутні авторитетні арбітри. Цей процес продовжує набирати оберти і, безперечно, супроводжуватиметься жорсткою конкуренцією між військово-політичними блоками, що, в свою чергу, призведе до виникнення нових збройних конфліктів у світі.