Єпископ Манишин про Різдво на фронті: у кожному стражданні - зародження нового життя - Vatican News

Світлана Духович - Ватикан

"Кожне святкування на фронті супроводжується усвідомленням, що в умовах бойових дій дух свята може зникати", - зазначає в інтерв'ю для ватиканських медіа владика Богдан Манишин, Єпископ-помічник Стрийської єпархії та очільник Департаменту військового капеланства УГКЦ. Він ділиться своїми думками щодо того, як капелани підтримують військових під час святкування Різдва. "Це залежить від того, наскільки напруженими є бойові дії: чи успішно захищаються бійці, чи, можливо, зазнають втрат, чи здобувають перемоги, - уточнює він. - Важливими є також відстань до дому та інтенсивність бойових дій - все це має значення. Але капелан, який знаходиться поруч, повинен донести до наших захисників і захисниць повідомлення про те, що будь-яке терпіння є початком нового життя. Важливо, щоб військові усвідомили, що їхні переживання не є марними. Кожному випробуванню необхідно надавати сенс, інакше це може призвести до відчаю".

Єпископ підкреслює, що питання не стосується перемоги чи поразки в битві, а радше жертви. Ті, хто вирушає на фронт, "погоджуються з можливістю віддати своє життя", і це не просто акт самопожертви, а вчинок заради інших. "Коли ми прощаємося з одним із наших героїв, - говорить владика Богдан, - ми стверджуємо: "Він віддав своє життя за Україну", що відлунює словами Ісуса: "Я кладу своє життя". Це означає, що ми повинні вірити в те, що їхнє життя триває, адже вони дарують його іншим. Вкрай важливо, щоб і інші зрозуміли цінність цього, усвідомлюючи, що наше існування має свою вартість: якщо ми живемо на цій землі, це є наслідком жертв чийогось життя. І в цьому полягає глибокий сенс нашого народження".

У подіях, пов'язаних із народженням Ісуса Христа, владика Богдан підкреслює, що ми часто не можемо зрозуміти, чому відбуваються певні події у нашому житті. Для юдеїв перепис населення, що не походив від Божого наказу, вважався гріхом. Марія та Йосиф усвідомлювали це, але все ж мусили вирушити до Вифлеєму, щоб виконати пророцтво. Аналогічно, Симон Киринейський не розумів, чому на нього поклали тягар нести хрест Ісуса на Голготу. "Однак саме так народжується нове життя, - зазначає ієрарх. - Це важливий урок для України: ми існуємо завдяки тим, хто сьогодні стоїть на передовій. Вони там, бо мають любов до своєї країни. Якби не було цієї любові, їх би не було на лінії фронту. Вони перебувають на межі між добром і злом, несучи той хрест, який інші не можуть понести. Ісус на хресті дарує життя новій спільноті. І на фронті сенс Різдва полягає в тому, щоб залишитися вірним собі. Найскладніше в умовах війни — зберегти людяність".

Думки єпископа, який вже не одне Різдво провів серед військових, линуть до радісних моментів, які можна назвати різдвяним чудом. На Різдво і на Великдень разом з іншими священиками він приїжджає у ті місця, куди військові приходять з лінії фронту на дві-три доби, щоб зігрітися, випрати одяг, висушити, поїсти, поспати, бо "люди виснажені, а танки пруть...". Владика Богдан пригадує, що одного разу у різдвяний час вони приїхали відвідати бійців одного підрозділу, і там у них зламався автомобіль. Його їм відремонтували, але вони збилися із запланованого графіку відвідування різних точок, де були військові. "Ми думали: "Чому ж ми так затримуємося?" - розповідає наш співрозмовник. - Пізніше виявилось, що це запізнення мало свій смисл. Один із бійців розповів, що саме того дня, коли ми приїхали до нього, він закінчив молитися дев'ятницю. Щойно перед тим він прийшов з бойового завдання і дуже сподівався, що саме того дня посповідається і прийме Святе Причастя. Йому казали: "Слухай, тут Куп'янськ. Де ти тут знайдеш священника?". А ми приїхали туди саме у той момент, коли він там був". Під час тих відвідин була ще одна важлива зустріч. Через затримку вони змушені були провести дві доби в одному місці з військовими. "Пройшов час, і ми на Великдень знову завітали до тих бійців, в яких були на Різдво, - пригадує владика. - І один із них сказав: "Якби Вас тоді не було, я би з жінкою розійшовся. Я тоді пішов до сповіді, я переглянув своє життя, і тепер зовсім інакше дивлюся на своє родинне життя. І я щасливий з дружиною". Пройшов ще якийсь час, може, місяць-два, і я дізнався, що він отримав тяжке поранення. Як ви думаєте, хто за ним доглядав? Звичайно, його дружина".

Один з моментів, що зігрівають душу єпископа, це коли військові просять його навчити їх молитися на вервиці. "А найбільше шкодую про те, - додає він, - що багато людей, які хотіли би цієї духовної підтримки, не мають можливості її отримати, бо ми неможливо охопити всіх". Він пояснює, що, зазвичай, кожна військова бригада, яка може бути більшою чи меншою за чисельністю, має свого капелана. "Буває так, що ти приїхав і поїхав, і дехто може тебе і не бачити", - каже єпископ.

Досвід капеланства владики Богдана Манишина розпочався у 1998 році, під час його навчання в Львівській духовній семінарії. Разом із іншими семінаристами він організовував зустрічі з курсантами Академії сухопутних військ у Львові. Щоб розкрити суть капеланства, владика згадує про його історичні корені. Слово "капелан" та його призначення мають зв'язок із постаттю святого Мартина Турського (317-397), який народився в римській провінції Паннонія, на території сучасної Угорщини. Його батько служив у військах Римської імперії, і в п'ятнадцять років він був призваний до війська. "Ще в молодості, - ділиться владика Богдан, - Мартин відчув покликання християнства, яке для нього полягало в бажанні допомагати іншим. Хоча він ще не був охрещений, він уже активно допомагав тим, хто цього потребував. Згодом він отримав хрещення. У вісімнадцять років став офіцером, і під час одного з зимових патрулювань у місті, яке сьогодні є частиною Франції, він зустрів бідного чоловіка, що замерзав біля воріт. Мартин вирішив допомогти і, не маючи нічого іншого, відрізав половину свого плаща, латинською "cappa". Він не міг віддати весь плащ, оскільки той слугував йому як намет у походах і належав римському війську. Тієї ночі йому приснився Ісус, одягнений у його плащ, який сказав: "Мене Мартин одягнув". Після цього він залишив військову службу, заснував монастир і помер природною смертю".

Пізніше друга частина плаща святого Мартина стала об'єктом вшанування у французькій армії. Для неї було зведено спеціальний похідний храм, який отримав назву "капела" (лат. capella), від чого походить і українське слово "каплиця". Священнослужителя, що виконував свої обов'язки в цьому храмі, почали називати "capellanus", або ж капелан. У кожному легіоні імператора Костянтина I Великого існувала похідна церква у вигляді окремого намету, де служив християнський священник.

Таким чином, суть військового капеланства, як пояснює співрозмовник, полягає в служінні та самовіддачі разом із тими, хто виконує військовий обов'язок. Хоча роки минають і обставини змінюються, суть залишається незмінною: капелан є частиною обох світів — небесного і земного, адже він також підлягає військовим нормам. Звичайно, згідно з міжнародними стандартами, капелан не має права володіти чи використовувати зброю.

Керівник Департаменту військового капеланства зауважує, що така природа капеланського служіння вимагає жертовності. "Але там, де є такі екстремальні ситуації, ти бачиш, як Бог діє в історії кожного людського життя, - наголошує він. - Ти бачиш, як Бог бере людську історію у Свої руки, як Він її змінює, тому що там є пограниччя між добром і злом. І капелан має в своїй природі обов'язок нагадувати, щоби військовик завжди залишався людиною, що обставини, які складаються, не є вищі за тебе. Так, чаша терпінь може перевершувати твої можливості, але коли з нами Бог, то нас уже багато".

У цьому контексті єпископ нагадав слова волинського поета Василя Слапчука, що брав участь у бойових діях в Афганістані:

Кидаю гранату -

Шановні, прийміть це.

Чудові люди, прекрасні.

Запалю вам горизонт,

Запалю будиночок...

Займися собою, людино, і зігрійся.

Доброжелательные люди, человечество,

Бажаю вам гарного настрою!

Як, скажіть, військовому?

Як стати справжньою людиною?

Стань - зберегтися.

А залишитися на цьому світі?

Дорогі мама і тато...

Кидаю гранату.

"На війні існує безліч різноманітних обставин, - зазначає владика Богдан. - Проте, капелан — це особа, яка прагне стати сумлінням і допомогти іншим усвідомити його, адже кожна людина, незалежно від своєї конфесії, релігійних переконань чи навіть атеїзму, має своє сумління". Він нагадав про важливу цитату з Конституції Другого Ватиканського Собору, яка говорить про Церкву в сучасному світі: "Сумління є найпотаємнішим осередком і святилищем особистості, де вона перебуває наодинці з Богом, чиїй волі вона слухає у глибині своєї душі" (Gaudium et spes, 16). "Обставини можуть бути дуже різними і складними, - підкреслює ієрарх, - але людський фактор завжди залишається людським фактором. Ці умови є частиною нашого спасіння. Тому суть капеланства полягає в тому, щоб залишатися людиною і розвиватися в любові до Бога та до ближніх".