Російські сили продовжують атакувати ключову інфраструктуру України. Щоденні обстріли ускладнюються через надзвичайно холодну зиму 2026 року, яка значно контрастує з попередніми роками. У деяких регіонах температура падає до -20°C. Ворог підступно експлуатує погодні умови, націлюючись на теплові електростанції та навіть на місцеві котельні.
Як наслідок, в містах гинуть цивільні (зокрема медичні працівники та рятівники), а мільйони українців при низькій температурі повітря залишаються без електропостачання та опалення (а часто й води).
Такі дії Російської Федерації самі собою вже є грубим порушенням норм міжнародного права. А саме: Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, яким заборонено атаки на цивільні об'єкти та цивільне населення. Але цікаве питання спрямованості умислу таких дій ворога та їх правильної кримінально-правової кваліфікації. Зокрема, мова про розмежування геноциду та злочину проти людяності.
Питання геноцидного характеру російсько-української війни вперше стало актуальним після того, як світ дізнався про численні злочини, скоєні російською армією в таких містах, як Буча, Ірпінь, Бородянка та інших населених пунктах, що були звільнені від окупації. Це стало предметом уваги високопосадовців з різних країн, включаючи прем'єр-міністрів Канади, Великої Британії та Ірландії, а також членів Сенату Чехії, Сейму Польщі та представників парламентів Балтійських країн, і багатьох інших.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України ухвалила Заяву, в якій визнала дії збройних сил Росії та їхнього політичного і військового керівництва під час повномасштабного вторгнення в Україну як геноцид. Проте важливо усвідомлювати, що політичне визнання не є еквівалентом судового рішення, оскільки судовий процес передбачає дотримання певних стандартів доказовості.
У кримінальному законодавстві України існує окрема норма, якою передбачена відповідальність за вчинення геноциду. Це стаття 442 Кримінального кодексу, якою геноцидом визнається протиправне діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Таке визначення геноциду міститься і в статті 2 Конвенції ООН "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього" та в Римському Статуті, який став обов'язковим для України з 1 січня 2025 року.
Отже, для того, щоб дії Російської Федерації кваліфікувати як геноцид, потрібно в судовому процесі довести три ключові аспекти.
По-перше, злочин повинен бути націлений на конкретну групу осіб, з огляду на їх приналежність до конкретної нації, етнічної групи, раси або релігійної конфесії.
По-друге, необхідно здійснити певні неправомірні дії щодо цієї групи (вбивства, завдання серйозних ушкоджень, створення нестерпних умов життя з метою знищення, перешкоджання дітонародженню, насильницьке переміщення дітей).
І, по-третє, слід довести наявність спеціального умислу (dolus specialis) на повне або часткове знищення певної групи людей.
Перші два елементи не викликають особливих труднощів, оскільки за чотири роки повномасштабної війни російські війська вчинили тисячі незаконних актів проти українського народу як спільноти. Проте довести наявність спеціального наміру (dolus specialis), який би об'єднував ці дії під єдиним наміром у контексті відповідальності за геноцид, є досить непростим завданням.
З огляду на наявний міжнародний досвід, можна констатувати, що умисел на вчинення геноциду, серед іншого, встановлюється внаслідок вивчення документів, заяв, промов військового і політичного керівництва, а також риторики засобів масової інформації (пропаганди), які демонструють приховані (справжні) наміри. До прикладу, через дослідження мови ненависті встановлювався геноцидний намір в Окружному суді Єрусалиму у справі Ейхмана (злочини проти євреїв), в Міжнародному кримінальному трибуналі для Руанди (злочини проти тутсі), а також у Міжнародному кримінальному трибуналі щодо колишньої Югославії (злочини проти мусульман). У кожному з цих випадків заперечувалось право на існування окремих національних груп.
Безсумнівно, якщо ретельно розглянути всі російські пропагандистські матеріали, які були створені під час війни та перед початком масштабного вторгнення, можна легко помітити, що постійно повторюється ідея про те, що українська нація ніколи не існувала, а українська держава є штучним утворенням. Вивчення соціальних мереж колишнього президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва яскраво ілюструє це: там можна знайти величезну кількість проявів ненависті до українців.
Вражаючим є захоплення російського лідера Владіміра Путіна філософами, які пропагують шовіністичні імперські ідеї, серед яких виділяється постать Івана Ільїна. У своїх творах Ільїн стверджував, що на просторах колишньої російської імперії немає окремих націй, таких як "українець", "казах" або "білорус", а існують лише "рускій українець", "рускій казах", "рускій білорус" тощо. Безсумнівно, саме ці погляди стали натхненням для Путіна, коли він заявляв про українців і росіян як про "єдиний народ".
Але хоча таких матеріалів доволі багато, це все, на жаль - непрямі докази існування геноцидного наміру.
У цих обставинах, доцільно оцінити дії Російської Федерації через призму вчинення злочину проти людяності. Нормативна відповідальність за подібні злочини була введена в Кримінальний кодекс України нещодавно, після ратифікації Римського Статуту та внесення до кодексу статті 442-1.
На відміну від геноциду, цей злочин не передбачає обов'язкової наявності спеціальної мети (dolus specialis) повного або часткового знищення певної групи людей, а передбачає порушення прав цивільного населення в умовах широкомасштабного або систематичного нападу.
Іншими словами, українським та міжнародним судам буде простіше притягувати до відповідальності осіб, винних у заподіянні шкоди цивільному населенню України, у тому числі внаслідок атак на критичну інфраструктуру у період холодів та морозів.
При цьому, це все одно не заперечує необхідності притягнути до відповідальності військове і політичне керівництво Російської Федерації та всіх їх спільників за вчинення геноциду. Як відомо, Головний прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан розслідує можливе вчинення на території України воєнних злочинів та геноциду за заявою України та 39 інших країн.
Крім того, Україною та Радою Європи укладено Угоду про створення Спеціального трибуналу щодо злочину російської агресії проти України, який також зможе розслідувати цей злочин у співпраці з Міжнародним кримінальним судом та дійти висновків про вчинення саме цього злочину.
Отже, зараз Україні нічого не заважає просувати на міжнародному рівні ідею вчинення Росією злочинів проти людяності. Але так само нічого не заважає просувати й ідею вчинення Росією геноциду. Одне не заперечує іншого. Головне, щоб зусилля призвели до успіху і винних вдалось притягнути до кримінальної відповідальності.
#Євреї #Парламент #Україна #Суд #Росія #Організація Об'єднаних Націй #Українці #Росіяни #Канада #Володимир Путін #Російська імперія #Злочин #Єрусалим #Справедливість #Рада Європи #Військова окупація #Голодомор #Геноцид #Чеська Республіка #Імператорська російська армія #Кримінальний кодекс України #Міжнародне право #Міжнародний кримінальний суд #Югославія #Ірландія #Руанда #Казахи #Етнос #Збройні сили Росії #Білоруси #Четверта Женевська конвенція #Велика Британія #Sejm #Пропаганда #Прибалтійські країни #Буха, Київська область #Іван Ільїн
