Причини, чому вулиця Страчених отримала свою назву, відомі у Франківську далеко не всім, хоча мали б бути. Багато людей не зовсім розуміють і значення пам'ятника, що тут розташований.
Враження та свідчення про розстріл українських патріотів у Станиславові в 1943 році істотно відрізняються. Тож спробуємо об'єднати ці дані та самостійно відтворити ті трагічні моменти, зазначає "Репортер".
Аншлаг з облавою
З приходом німців до Станиславова міській театр (облфілармонію) передали українцям і назвали іменем Івана Франка. У неділю, 14 листопада 1943 року, в театрі давали оперету "Шаріка" -- твір місцевого композитора Ярослава Барнича про кохання січового стрільця й закарпатської дівчини.
Усі квитки були продані. Глядачами були переважно українці, бо євреїв тоді вже повбивали, а поляків не пускали до театру. У залі -- аншлаг. Перші два ряди займали німецькі та угорські офіцери. Прийшов подивитися виставу і 19‑річний Володимир Полєк -- майбутній краєзнавець і професор Прикарпатського університету.
Перед початком оперети до гестапо надходить інформація про ймовірну присутність озброєних оунівців у театрі. У відповідь на цю тривогу піднімають гестапівців та шуцполіцаїв, що перебували в кінотеатрі "Вікторія" ("Люм'єр").
Оперета почалася о 16.00, оскільки з 22.00 до 05.00 діяла комендантська година. Між 17.30 і 18.00 завершується друга (за іншими даними, починається третя) дія. На сцені сотник Рубчак співає чарівній Шаріці про кохання. Раптом у зал вдираються німці, які перекривають виходи з партеру й балконів. Четверо з них піднімаються на сцену. Від несподіванки сотник Рубчак аж присідає, а Шаріка, яка стоїть спиною до залу, продовжує співати. Акторів виганяють до партеру.
У залі спалахують вогні, і завіса повільно опускається. На сцені з'являється начальник станиславівського гестапо Оскар Брандт, тримаючи пістолет. Він, за допомогою перекладача — фольксдойча Дроздовича, оголошує, що всіх присутніх піддадуть перевірці. Він наказує залишитися на своїх місцях і застерігає: хто порушить спокій, отримає кулю в лоб.
Зал залишають військові, за ними жінки та діти. За куліси викликають усіх українських поліцаїв та обшукують. В одного -- Кузьмина -- виявляють незареєстрований револьвер. Його затримують, решту відпускають.
Тим часом під третім рядом крісел виявляють зброю. У свідченнях згадуються від двох до п'яти "пістолетів", набої, а також "яйцеподібна" граната. Вчителя з села Загвіздя, який займав це місце, затримують.
Дізнавшись про наявність зброї, Брандт звертається до голови Українського Окружного Комітету, професора Миколи Лепкого, який є братом відомого письменника: "Шановний пане голово! Подивіться, з чим ваші співвітчизники відвідують театр. Це не поляки, адже публіка тут цілком українська".
Усіх чоловіків з партеру зібрали у правій його частині. По одному їх виводять на сцену, обшукують і перевіряють документи. Підозрілих відправляють у канцелярію, а решту саджають у залі зліва.
За куртиною переховується провокатор, який крізь проріз вказує на бойовиків ОУН. Їх негайно забирають за куліси. На сцену вискакує молодий хлопчина, який приставляє револьвер до скроні, вигукує "Слава Україні!" та натискає гачок. Осічка! Юнак намагається пробитись до дверей, але німці його ловлять та беруть у кайданки.
Через кілька хвилин ще один глядач -- понурий кучерявий брюнет -- пробує вирватись із зали. Його хапають за волосся та б'ють прикладами.
Лунає наказ: "Підніміть руки вгору і тримайте їх на голові". Позиція виявляється незручною, руки починають німіти, а літні люди стараються опустити їх. Однак гестапівці голосно попереджають, що відкриють вогонь.
Перевірка триває вже кілька годин. У туалет нікого не пускають. Багато хто справляє потреби прямо на підлогу. Долівка стає мокрою, по залу розноситься різкий запах сечі.
Партнерів допитують, а люди з балконів починають виходити. Раптом у коридорі пролунають постріли, чути звук розбитого скла та метушню. Гестапо наказує всім лягти обличчям до підлоги. В цій позиції їм доведеться залишатися до завершення акції. На сцену виходить розгніваний Брандт, вигукуючи: "Тепер ви побачите, що таке театр! Ви відповісте за мою людину!". Згодом стає відомо, що один із глядачів розбив вікно в коридорі, вискочив на вулицю та втік, при цьому важко поранивши українського пожежника та шуцполіцая.
Того вечора затримали 140 осіб. Їх зв'язують у кайдани і транспортують до в'язниці на вулиці Білінського (Сахарова). Інших о 21:50 інформують, що через комендантську годину їх звільнять вранці.
Опівночі до зали входять чиновники Арбайтсамту (уряду праці). Вони перевіряють документи. У кого немає посвідки праці (24 людини), тих забирають до пересильного пункту на Шопена, 1. Звідти їх відправлять на роботи в Німеччину.
Додому людей з театру відпустили лише о 7.30.
Підемо на жертви заради України!
Допити затриманих проходять 15 і 16 листопада. В'язнів піддають катуванням, а деякі чоловіки гинуть від побоїв. На інформаційних стендах з'являються оголошення про публічний суд над "українськими бандитами", який відбудеться 17-го у театрі. Вулицями міста курсує автомобіль з гучномовцем, що запрошує всіх бажаючих прийти. До в'язниці доставляють заарештованих членів та прихильників ОУН з Галича, Микуличина і Надвірної.
У середу, о 9.00, починається суд. У складі трибуналу -- Оскар Брандт, шеф калуської СД Вільгельм Ассман і ще один гестапівець. Зала набита людьми. На площі перед театром кількатисячний натовп. Багато поляків. Українців теж не бракує -- їх примусом привезли з установ і підприємств міста та області. На вулиці встановлено два гучномовця.
Загалом заслуховують 35 осіб, серед них три жінки. Засідання ведеться українською. Обвинуваченим закидають антинімецьку діяльність, членство в ОУН, вбивства німців, поляків, фольксдойчів, співпрацю з УПА. Більшість зізнається. Лише вчитель із Загвіздя, під чиїм кріслом знайшли зброю, запевняє, що ні в чому не винен. Натовп оживився, коли допитували перукаря з Надвірної Стефана Костика. Він визнав, що особисто вбив 50 поляків, сипав адресами явок, паролями та псевдо підпільників.
Вирок був жорстоким: 27 чоловіків і трьох жінок визнали винними та засудили на смерть. Чотирьох виправдали. Костика гестапо залишило для подальших допитів. Пізніше з'ясується, що він збожеволів.
Жінок відвозять на Білінського. Там одна з них -- Ярослава Николайчук -- викинулася з вікна верхнього поверху, а двох розстріляли на в'язничному подвір'ї.
Тим часом, молодіжна будівельна організація Баудінст займається демонтажем гранітних плит з тротуару біля синагоги та встановлює десять соснових стовпів. Кількість глядачів зростає. Щоб краще побачити, люди починають підніматися на дахи, дерева та стовпи. Натовп оточений живим щитом із 40 українських поліцейських та представників німецької шуцполіції. У перших рядах можна побачити багато угорців без зброї, які прийшли просто подивитися на події.
Члени трибуналу виходять на балкон. Брандт звертається до натовпу: "Німецька армія має достатньо потужностей, а фюрер наділений рішучістю знищити всіх, хто сміє виступати проти Німеччини зі зброєю в руках або через підривну пропаганду...".
О 13:35 з театру виводять першу групу в'язнів. Усі без верхнього одягу. Кожного супроводжують двоє гестапівців. Колючим дротом їх прикріплюють до стовпів. Напроти них вишикувалася німецька розстрільна команда з 20 солдатів. Передній ряд коліном цілиться у груди, а задній стоїть і націлює на голови.
Першим прив'язують власника ресторану у Галичі Дмитра Лепкого (однофамільця письменника). Це повітовий керівник ОУН, псевдо "Богдан". Чоловік поводиться гідно, кричить "Слава Україні!". Решта вигукує: "Підемо на жертви заради України!", "Хай живе ОУН!", "Смерть ляхам!", "Друзі, помстіться за нас!" Лунає команда, залп, люди не падають -- заважає колючий дріт. Хтось повисає, хтось сповзає донизу. У натовпі шок. Багато кого вивертає, декілька непритомніють.
До місця страти підходить лікар, який повинен засвідчити факт смерті. Проте Дмитро Лепкий ще дихає. Його вбиває старший із розстрільної команди, вистріливши в вухо. Хлопці з Баудністу, переважно поляки, звільняють тіла та вантажать їх у автомобілі. Калюжі крові засипають піском. Один з молодих людей, що стоять біля стовпів, відчуває себе погано. Офіцер гестапо скидає його з ніг та починає наносити удари ногами.
Наступна десятка затягує "Ще не вмерла Україна!". Пісню обриває залп. Офіцер дострілює ще живих.
Підводять останню сімку. На цей раз роти вже зав'язані. Лунають постріли. Все.
Кілька угорських офіцерів фотографують екзекуцію. До одного з них підходить лейтенант поліції Грім та намагається конфіскувати плівку. Той не віддає, починається штовханина. За свого товариша вступаються інші угорці, зав'язується бійка. Капітан шуцполіції Гайман наказує розстрільній команді розвернутися до натовпу та прицілитись. Глядачів охоплює паніка. Люди стрімко тікають з площі, багато травмуються у тісняві.
Настрій у всіх досить похмурий, навіть у поляків.
Невдовзі після затримання багатьох осіб у театрі випускають додому, серед них і Володимир Полєк. Інших же Арбайтсамт направив до Німеччини.
З часом члени ОУН змогли виявити особу провокатора, що переховувався за маскою. Це виявився молодий українець з села Микитинці, відомий під прізвиськом "дячок". У березні 1944 року його разом із братом покарали смертю.
В підготовці статті були залучені роботи таких авторів, як П. Арсенич, Н. Козловська, Б. Вівчар, В. Полєк, В. Яшан, А. Рубель, Т. Ольшанський, А. Дем'янів, Д. Децик, С. Іваницький та І. Дякон.
Зображення - з колекцій Музею боротьби за свободу Прикарпатського регіону.
Слідкуйте за "Репортером" у Telegram – отримуйте найкращі новини та захопливі статті прямо на свій телефон!
#