Книга о "Божестве украинской культуры"

Відомий український симиренкознавець, кримський науковець і академік УЕАН Петро Вольвач презентував свою нову книгу, присвячену видатному меценату та українському промисловцю Василю Симиренку, який залишив значний слід у XIX-XX століттях. Видання під назвою "Великий Хорс: сторінки життя та діяльності Василя Симиренка" було випущено в черкаському видавництві "Вертикаль".

Петро Вольвач, як учений, започаткував новий напрямок у сучасній науці - симиренкознавство. Він автор трьохсот наукових публікацій, серед яких -- 18 монографій на тему садівництва, історії аграрної науки в Україні, агроекології та суспільного життя, в тому числі кількох наукових монографій про родину Симиренків. Починаючи зі студентських років у Кримському сільськогосподарському інституті, досліджував життя та діяльність, зв'язки з Кримом відомого українського вченого-помолога Левка Платоновича Симиренка. Саме зусиллями Петра Вольвача в незалежній Україні в Криму були перевидані твори Левка Симиренка "Кримське промислове плодівництво" та "Помологія". За фактичне повернення в історичний та науковий обіг наукових праць і пам'яті про Симиренків Петро Вольвач нагороджений премією Кримського відділення Академії наук України та премією імені Л.П. Симиренка НАН України. Петро Вольвач з 60-х років минулого століття працював на Кримській помологічній станції (м. Бахчисарай) Всесоюзного інституту рослинництва ім. академіка М.І. Вавилова вченим секретарем і заступником директора з наукової роботи. У роки незалежності організував у Криму Південний науковий центр агроекології Мінсільгоспу України і був обраний академіком.

Теза про Хорса та звання "Бога української культури" у книзі — це не просто пафос. Значний фінансовий внесок Василя Симиренка, який залишався в тіні, зроблений для розвитку української культури, свідчить про його велич. Він був не лише видатним ученим, випускником Паризької політехніки, інженером-конструктором та технологом у сфері цукроваріння, але й щедрим меценатом української науки і культури. За життя його називали "Великим Хорсом". Вразливим прикладом для Симиренка слугував також великий меценат — гетьман Іван Мазепа.

Відомо, що Хорс є другим ім'ям бога Сонця, й можливо, він є сином Дажбога. Як потужний бог Сонця, Хорс фігурує у "Слові о полку Ігоревім", а також займає почесне місце у пантеоні Володимира (Київського) поряд з іншими важливими божествами язичницької епохи. Його образ описується у "Повісті минулих літ", де Хорс включений до списку богів разом з Трояном, Велесом і Перуном, для яких князь Володимир наказав встановити ідолів у Києві. Крім того, Хорс згадується в апокрифах, таких як "Ходіння Богородиці по муках", "Слово Христолюбця", "Бесіда трьох святителів" та "Легенда про доньку Шана". Культ Хорса був настільки значним, що навіть з приходом християнства він не втратив своєї популярності.

Василь Симиренко став об'єктом детальної уваги українських істориків та вчених тому, що він зробив, мабуть, найбільший внесок у підтримку та розвиток не тільки української науки і культури, але й суспільний розвиток українства. Він фінансував не тільки прижиттєве видання "Кобзаря" Тараса Шевченка, але й творів Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, автора нинішнього гімну України Павла Чубинського, професора Київського університету Олександра Кістяківського. Василь Симиренко спонсорував видання відомої щоденної газети "Рада", "Громадське слово", журналів "Літературно-науковий вісник", "Київська старовина", закордонних видань "Український огляд" та "Русинський огляд". Разом з Євгеном Чикаленком він допомагав у роботі Михайлу Драгоманову, Володимиру Винниченку, Сергію Єфремову, Михайлу Грушевському, фінансував хор Миколи Лисенка, бібліотеки, музеї, недільні українські школи (в тому числі і в Криму) та багато-багато інших людей і проєктів, які формували національні почуття українства в ХІХ та ХХ століттях.

Відомо, що обсяг його щедрих фінансових внесків, отриманих від прибутків цукроварних підприємств, залишався таємницею через ризик політичних звинувачень у прихильності до України та "малоросійському сепаратизмі" з боку як царського, так і більшовицького режиму. Ці внески становили мільйони карбованців, що значно перевищувало витрати самого Василя Симиренка на власну сім'ю та особисті потреби.

Садівник і помолог Левко Симиренко був глибоко пов'язаний із Кримом, не лише через свою роботу в галузі кримського промислового плодівництва, але й завдяки своїм зв'язкам із народовольцями, які планували замах на царя Олександра ІІ. Його двоюрідна сестра Ольга Яхненко була дружиною Андрія Желябова, одного з організаторів замаху, який походив із Феодосійського уїзду Криму та був страчений. Симиренко підтримував дружні стосунки з багатьма учасниками цієї групи, включно з Желябовим. Левко уникнув можливості смерті, оскільки за рік до події його заарештували та вислали до Сибіру, і лише під час заслання він дізнався про загибель своїх товаришів.

Якою мірою завдання інтенсифікації та наукової організації сільського господарства було важливим для України в XIX столітті?

Історія цієї діяльності розпочалася з Федора Симиренка, засновника родини, про що розповідає Петро Вольвач. Фірма "Брати Яхненки-Симиренко" фактично стала основоположником цукрової промисловості в Україні. Подальший розвиток цієї справи забезпечила нова генерація підприємців, зокрема Платон Симиренко. Він отримав ґрунтовну підготовку на Смілянському цукровому заводі, а згодом провів кілька років, працюючи на найкращих цукрових заводах у Франції, Німеччині та Бельгії. Після цього Платон розпочав будівництво сучасного парового цукрового заводу в селах Ташлик та Руська Поляна. Проектування, зведення та обладнання нових заводів, а також реконструкція старих стали його основними завданнями, над якими він працював у співпраці з фахівцями з Франції. Після завершення цих робіт молодий підприємець продовжив свою освіту в Паризькому політехнічному інституті.

Всі цукрові заводи компанії українських підприємців, завдяки висококваліфікованому управлінню Платона Симиренка, стали надзвичайно прибутковими. У зв'язку з цим фірма висловила намір звести великий цукровий завод у Києві, на Куренівці, але місцева влада відмовила у продажу земельної ділянки. В результаті було прийнято рішення збудувати завод поблизу Городища, на землях, орендованих у графа Михайла Воронцова.

Платон Симиренко, будучи втіленням справжньої європейської культури, під впливом французьких інтелектуалів прагнув реалізувати концепцію "людяного капіталізму" на своїх підприємствах. Важливо зазначити, що ця модель, запропонована Симиренком, сьогодні успішно функціонує в багатьох західноєвропейських країнах, а також у регіоні Скандинавії.

Цілком виправдано зазначити, що завдяки цукровим заводам Яхненків-Симиренка та їхньому досвіду, українські цукрові підприємства виробляли три четверті цукру-піску та понад 80% цукру-рафінаду в межах російської імперії. Продуктивність цукрових заводів в Україні перевищувала показники центральних губерній Росії у 3-6 разів.

Василь Симиренко, глибоко патріотичний і вихований у дусі європейської демократії та культури, заснував спеціальний фонд для підтримки українських науковців, художників, письменників і культурних діячів. Серед стипендіатів цього фонду були такі видатні постаті, як Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Павло Чубинський, Петро Ніщинський, Іван Франко, Борис Грінченко, а також українські театральні колективи та хор Миколи Лисенка. Він також фінансував українські періодичні видання і мріяв про заснування Українського політехнічного університету, але влада відмовилася дозволити викладання всіх предметів українською мовою.

Після продажу успішного заводу Сидорівського та кількох сотень десятин землі, Василь Симиренко вирішив передати свій величезний будинок у Києві, разом із двома десятинами землі та садом, українським громадським організаціям. Нині в цьому будинку розміщується посольство Великої Британії.

Володимир Симиренко зробив значний внесок у розвиток садівництва, але його прогресивні наукові ідеї призвели до переслідувань з боку НКВД. Протягом свого життя він пережив чотири арешти, а одного разу навіть отримав вирок про розстріл. Однак, у 1957 році Головна військова прокуратура СРСР провела перевірку його справи і встановила, що жоден з пунктів обвинувачення, висунутого у 1933 та 1938 роках, не знайшов підтвердження. Обидва кримінальні процеси, що стосувалися Володимира Симиренка та інших осіб, були сфабриковані НКВД за вказівкою мічурінських і кремлівських злочинців.

Навіть після пізньої реабілітації в Україні не було вшановано жодної ювілейної дати видатного українського садівника, помолога та організатора наукової діяльності. Його наукові праці, які мають велике значення для сучасного промислового садівництва та науки, досі не перевидані.

Загалом книга Петра Вольвача про Василя Симиренка цінна тим, що в ній чи не вперше в історії економіки України прискіпливо досліджено історію відомої цукроварної фірми "Брати Яхненки і Симиренко". Це дослідження цікаве тим, що вперше висвітлено підхід українських підприємців до організації промисловості.

Радянська історіографія в ХХ столітті в руслі класової теорії трактувала промисловців Яхненків і Симиренків як експлуататорів та визискувачів. Однак практика показує, що це не так. Біля збудованого цукрового заводу в Черкаському повіті на 260 десятинах землі були також побудовані 150 котеджних будиночків для службовців та робітників заводу (стор. 46-49). Кожен з них мав свою присадибну ділянку з городом і садом. Окремо були гуртожитки для сезонних робітників. У містечку працювали крамниці, які всі товари продавали без націнки та без вигоди для фірми. Всі працівники заводу купували дешеві та якісні товари. При заводі працювала лікарня на 160 ліжок і шестирічна школа для дітей робітників. У містечку був свій театр, паровий млин, машинобудівний завод. І вже тоді було освітлення газовими ліхтарями, що на той час було запроваджене лише в кількох великих містах на всю російську імперію. У містечку були водогін та каналізація, прокладені дороги і тротуар з твердим покриттям. У фірмі було запроваджене страхування на випадок хвороби робітників. Фірма поставляла цукор-пісок та рафінад в усі головні міста росії та за кордон по країнах Європи. Свого часу фірму відвідав Тарас Шевченко. Досвід фірми приїздили вивчати "англійці, французи, німці, росіяни, поляки, бородаті московські купці, євреї і поміщики..." (стор. 51).

Історія компанії також відзначається причинами її занепаду. Симиренки, незважаючи на те, що були українськими підприємцями, не мали власної землі на території тодішньої України. З цієї причини для зведення заводу та створення прилеглого до нього містечка, а також для вирощування цукрових буряків, братів Яхненків і Федора Симиренка влаштували угоду про оренду землі у князя Михайла Воронцова, що разом з цим підкреслює зв'язок між Україною та Кримом. Михайло Воронцов охоче погодився на співпрацю з підприємцями та запропонував вигідні умови. Угода передбачала оренду землі на 26 років з можливістю продовження терміну за бажанням орендарів. Для забезпечення більшої довіри угоду підписав не лише князь Михайло Воронцов, але і його син і спадкоємець Семен, який мешкав у Криму. Крім того, угоду засвідчили ще двоє сусідніх землевласників — Браницький і Потоцький.

У святковій атмосфері князь Михайло Воронцов запевнив не лише у своєму захисті як гаранта угоди, а й у забезпеченні безпеки її спадкоємців, а також у "пошані до государя-імператора" (стор. 42). Однак, коли справа дійшла до реалізації та продовження угоди, доля яхненко-симиренківської компанії виявилася схожою на сучасну ситуацію всієї України після підписання Будапештського меморандуму. Угода, укладена Михайлом Воронцовим, не знайшла жодного виконання, так само як і нинішній Будапештський меморандум.

Ситуація зазнала кардинальних змін після того, як князь помер у 1856 році. Семен Воронцов, підписант угоди, що представляв кримчан, почав створювати численні перешкоди для підприємців. Він ускладнював транспортування буряків до заводів, заважав укладанню угод із селянами на вирощування цієї культури, вимагав хабарі за різні "послуги" та домігся скасування планів щодо будівництва залізничної лінії. Врешті-решт, він доручив своїй родичці Катерині Балашовій звести цукрозавод поруч із підприємством Симиренків, що призвело до небажаної та завідомо програшної конкуренції.

Одночасно автор книги підкреслює, що історія українського підприємництва та меценатства XIX і XX століть залишається недослідженою в багатьох аспектах, залишаючи численні прогалини, які приховують важливий досвід та цінну інформацію. Серед таких загадок можна виділити таємницю заповіту Василя Симиренка та його закордонні банківські рахунки, які досі залишаються на маргінесі досліджень через минулі перепони радянської влади, банківську таємницю і брак доступних документів. Ці рахунки, ймовірно, приховують долю мільйонів карбованців, які залишаються невідомими.

У загальному контексті, праця Петра Вольвача "Великий Хорс" є значним внеском у висвітлення ключових моментів формування української ідентичності та становлення громадянського суспільства в Україні за часів російської імперії. Книга також підкреслює роль видатних українців у популяризації концепції українського державотворення.