План Трампа щодо Гази: історичний шанс на встановлення миру чи ще одна ілюзія?

На порозі сумної другої річниці різанини 7 жовтня, яку влаштував ізраїльтянам ХАМАС, і початку операції ЦАХАЛ у Газі, наприкінці, здавалося б, безпросвітного тунелю зажеврів промінь надії. У понеділок, 29 вересня, після переговорів, що тривали довше, ніж було заплановано, стомлені президент Сполучених Штатів Дональд Трамп і прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу вийшли до преси й оголосили, що дійшли згоди стосовно можливості припинення вогню та запуску мирного процесу в Газі. Точніше, глава уряду єврейської держави погодився з планом, який запропонував господар Білого дому.

Стисло нагадаю, що в разі досягнення згоди між сторонами основна ідея полягає у терміновому припиненні вогню, поверненні заручників ХАМАС в обмін на звільнення певної кількості ув'язнених терористів з ізраїльських в'язниць та поступовому виведенні ЦАХАЛ з території Гази. Вашингтон забезпечує гарантії того, що Ізраїль не відновить бойові дії після обміну. Після цього передбачено роззброєння палестинських радикальних груп, формування цивільної адміністрації без участі ХАМАС під наглядом міжнародного органу – Ради миру, а також масштабну реконструкцію. У разі готовності відмовитися від збройної боротьби терористи отримають амністію, тим, хто чинитиме опір, буде запропоновано вільний виїзд з Гази з гарантіями безпеки. Демілітаризацію регіону та підтримання порядку забезпечать Міжнародні стабілізаційні сили, створені арабськими державами. Реформа Палестинської національної адміністрації має на меті "створення умов для реального шляху до самовизначення та державності, яких прагне палестинський народ".

Хоча деякі аспекти "плану Трампа" безпосередньо збігаються з цілями, озвученими ізраїльським урядом (негайне звільнення всіх заручників, демілітаризація Гази, виключення ХАМАС з управління сектором в майбутньому), певні пункти викликають у Нетаньягу очевидне невдоволення. На спільній пресконференції він не намагався приховати відсутність ентузіазму, відкрито демонструючи, що його змусили погодитися. Приниження посилилося ще й через дзвінок, який відбувся за присутності Трампа, коли Нетаньягу вибачався перед главою уряду Катару Мухаммедом бін Абдуррахманом Аль Тані за ізраїльський авіаудар по Досі.

Демонстративно дружні стосунки між двома лідерами не мають вводити в оману. Йдеться про амбітних прагматиків, кожен із яких прагне отримати від партнера щось для себе. Із початку року світ неодноразово бачив схильність Дональда Трампа тиснути на найближчих партнерів, використовуючи реальні та уявні послуги в минулому для того, щоб отримати бажане тепер. Справді доброзичливе ставлення до Ізраїлю є для нього додатковим аргументом, аби змусити союзника піти на поступки, необхідні для завоювання сердець тих міжнародних гравців, за сприяння яких іще потрібно буде поборотися. Характерно, що американський президент спершу представив свій план арабським партнерам, а вже потім запросив до себе ізраїльського прем'єра, щоби домогтися від нього публічної згоди.

Насправді, можливість державотворення під керівництвом Нетаньягу залишається під питанням – однак у плані це не прописано чітко в рамках зобов'язань. Є інші аспекти, виконання яких може викликати труднощі у прем'єра у спілкуванні з суспільством, зокрема, зі своїм електоратом. Серед них зобов'язання не відновлювати бойові дії. Роззброєння ХАМАС із гарантіями безпеки для (колишніх?) бойовиків навряд чи можна вважати знищенням угруповання, як це обіцяв Нетаньягу. Також не можна ігнорувати занепокоєння щодо можливого відведення ізраїльських військ ще до того, як бойовики складуть зброю перед новими силами, які ще треба створити. Ізраїльські журналісти ставлять слушне запитання: чи будуть готові члени створеного арабськими країнами контингенту займатися перевіркою палестинських домогосподарств, щоб виявити схованки з гранатометами?

Незважаючи на обіцянки термінового звільнення заручників, яке з першого дня операції ЦАХАЛ вважається пріоритетним завданням, відмова від знищення терористів може виявитися серйозним ударом по політичним перспективам Нетаньягу. Значна частина ізраїльського населення виступає за термінове припинення бойових дій, але саме ці голоси не забезпечують підтримку правлячій коаліції. Навіть якщо Нетаньягу зможе звільнити всіх заручників, це навряд чи принесе його партії бодай один додатковий голос. Водночас, відмова від того, що можна буде представити як перемогу над ХАМАС, може призвести до втрати голосів на користь його ультраправих партнерів, які обіцяють рішучі дії. Це питання стає ще більш актуальним у світлі ймовірності, що угода з ХАМАС може призвести до краху чинної коаліції. Проте, навіть без дострокового розпуску парламенту, наступні вибори до кнесету заплановані вже на наступний рік. Важливо підкреслити, що втрата влади для прем'єра Ізраїлю несе ризик втрати імунітету, що може призвести до судового переслідування.

Можна припустити, що насправді Нетаньягу сподівається, що ХАМАС відмовиться від пропозицій Білого дому. Ймовірність цього результату все ще існує. На момент написання статті реакція терористів ще не відома, але її можна очікувати протягом найближчих днів, якщо не годин. Незважаючи на критичну ситуацію в Газі та тиск з боку посередників, ісламісти, ймовірно, важко погодяться на роззброєння і відмову від політичної боротьби. Якщо Ізраїлю довелося йти на серйозні компроміси, то ХАМАС, у свою чергу, отримав ультиматум про капітуляцію. Вони не витрачали два роки, ведучи підпільну війну, щоби згодом самостійно зникнути за вказівкою з Вашингтона. Наївно вважати, що раціональність, бажання поліпшити умови життя жителів Гази або навіть інстинкт самозбереження змусить ХАМАС відмовитися від використання успіху "Потопу аль-Акси" (атаки 7 жовтня) та двох років запеклої боротьби як політичного капіталу. З великою ймовірністю можна передбачити, що навіть якщо ХАМАС формально погодиться на всі умови, вони все одно намагатимуться саботувати роззброєння бойового крила та за підтримки своїх партнерів, таких як Катар і Туреччина, продовжать боротися за владу під новим, наспіх вигаданим брендом. Хоч це може звучати парадоксально, але Нетаньягу цілком влаштовує такий сценарій, адже він дозволить йому уникнути зобов'язання припиняти бойові дії в короткостроковій перспективі і не заважати процесу державотворення в довгостроковій.

Які ж перспективи реалізації плану Трампа, враховуючи наведену інформацію?

З одного боку, це вперше за два роки з'явилася хоча б частково реалістична пропозиція. Вона суттєво відрізняється як від вимог західних лівих, які закликають до негайного припинення "ізраїльської агресії та окупації" з щедрим визнанням терористів на міжнародному рівні, так і від месіанських амбіцій ультраправих в Ізраїлі, які прагнуть повернути єврейські поселення до Гази. Також відрізняється вона від картинок, створених штучним інтелектом для акаунту Трампа в його соцмережі, на яких зображені нудні готелі з басейнами, заплановані на місці пляжів, очищених від "негідного людського матеріалу". З іншого боку, цей план виглядає реалістичним лише в порівнянні з усім вищезазначеним.

Існують, звісно, й позитивні аспекти. Президента США підтримують практично всі ключові міжнародні актори, за винятком терористичної "осі спротиву". Це не є дивним, адже американська пропозиція в значній мірі повторює спільну ініціативу Саудівської Аравії та Франції, подібно до того, як концепція миру в Україні, запропонована Трампом, нагадує вже забутий план Китаю та Бразилії. Реалізація плану щодо Гази значною мірою залежить від підтримки міжнародних партнерів. Наразі важко стверджувати, що внесок США в процес врегулювання буде суттєвим, адже в документі не прописані повноваження та функції Ради миру. Відповідальність за роззброєння терористичних груп, створення Міжнародних стабілізаційних сил і фінансування відновлення Гази лягає на інші країни. У цьому контексті існує безліч невизначеностей. Важко прогнозувати, чи зможуть арабські держави, Туреччина та Європейський Союз знайти спільну мову щодо широкого спектра питань, які залишилися неврегульованими в американських пропозиціях.

Навіть процес деталізації поданого у загальних рисах плану, не кажучи вже про спроби практичної реалізації на землі, поховав чимало хороших ініціатив. Скептики сумно іронізують, що в повітрі повіяло "атмосферою Осло", маючи на увазі домовленості між Ізраїлем і Організацією визволення Палестини, покликані покласти край конфлікту та послужити основою для мирного співіснування двох народів. Як можна було помітити, за 32 роки, що минули від історичного рукостискання Ясіра Арафата та Іцхака Рабина на галявині перед Білим домом, райдужні надії на мир розбилися об жорстоку реальність Близького Сходу. Отримати Нобелівську премію за припинення палестино-ізраїльського конфлікту виявилося значно простіше, ніж справді покласти йому край. Утім, немає потреби ворушити настільки віддалене минуле. Можна згадати, з яким ентузіазмом той-таки Дональд Трамп просував під час своєї першої каденції "Угоду століття", єдиним реальним (утім, справді суттєвим) результатом якої стали "Угоди Авраама" про нормалізацію відносин між Ізраїлем, з одного боку, і Бахрейном, Марокко та Об'єднаними Арабськими Еміратами -- з іншого.

Проте, навіть якщо не розглядати гіпотетичну угоду як переломний момент в історії людства, виконання хоча б перших її положень здатне суттєво зменшити страждання багатьох людей. Якщо ізраїльські заручники повернуться додому, а безглузда війна в Газі зупиниться хоча б на якийсь час, це вже стане вагомим успіхом.