Православні та католики: дев'ять століть поділу та шістдесят років прагнення до єдності.

Нова заява Папи Римського та Вселенського Патріарха розпочинає новий етап екуменічного спілкування. Однак, підхід до цього процесу залишається дещо обережним...

Цьогоріч виповнюються дві надважливі річниці в житті християнської Церкви. 1700-річчя першого Вселенського Нікейського собору і 60 років проголошення Спільної католицько-православної декларації 1965 року про примирення. У цих двох датах і подіях, що стоять за ними, криється парадоксальність ситуації, що склалася: від єдності світового християнства, що є релігією любові та всепрощення, до розбрату і розколу, а потім - до спроб знову віднайти втрачену цілісність. Цим вікопомним подіям і було присвячено підписання 29 листопада в Стамбулі Папою Римським Левом ХІV та Вселенським Патріархом Варфоломієм І спільної декларації.

Тож згадаймо історію і спробуймо розібратися в щойно підписаному документі: про що в ньому йдеться і що це означає для вірян? У цьому нам допоможе Віктор Єленський, відомий релігієзнавець, доктор філософії, голова Державної служби з етнполітики та свободи совісті.

ВІД НІКЕЇ ДО СЕКТАНТСТВА

Обидва духовні лідери назвали Собор, що відбувся у Нікеї 325 року, "провіденційною подією єдності", зазначивши, що християн об'єднує віра, сповідана в Нікейському Символі Віри.

Нікейський Собор 325 року був унікальним явищем. На нього з'їхалися представники всіх тогочасних християнських церков, до того ж, навіть з-поза меж Імперії. В Нікеї лунали різні мови: грецька, арабська, латина, готська тощо. Церква Христова, яка ще донедавна була жорстоко гнаною, катакомбною, явила себе у світлі публічності через строкате різноманіття - мовне, етнічне - і що головне - у єдності. Собор став потужним колегіальним зібранням, де палко дискутували й попри все доходили до якогось спільного рішення. Головними підсумками Собору були: засудження аріанської єресі, прийняття Нікейського Символу віри - альфи й омеги християнського вчення, і визначення єдиної дати святкування Великодня.

СПІЛЬНА ДАТА ВЕЛИКОДНЯ: ЧИ МОЖЛИВО ЦЕ?

Висловлюючи свою вдячність за те, що цього року всі християни змогли святкувати Великдень в один день, Папа Лев XIV та Патріарх Варфоломій I охарактеризували це як прояв справжнього божественного провидіння. Вони підтвердили свою готовність продовжувати діалог з метою щорічного спільного святкування Свята свят. Дебати щодо "правильної" дати Великодня ведуться з самого початку християнства. Деякі вважали за доцільне відзначати його разом із єврейською Пасхою (Песахом), тоді як інші пропонували святкувати його в наступну неділю. На Нікейському соборі 325 року було прийнято рішення, що свято Воскресіння Христового має відзначатися в першу неділю після першої весняної повні. Таким чином, до XVI століття, після проведення календарної реформи папою Григорієм XIII, всі християни святкували Великдень одночасно.

Шістдесят років поступового зцілення.

Духовні лідери основних християнських конфесій акцентували увагу на 60-й річниці Спільної декларації, підписаної Папою Павлом VI та Вселенським Патріархом Афінагором у 1965 році. Цей документ скасував обопільні відлучення, що відбулися між католиками і православними в 1054 році. Папа та Патріарх висловили вдячність за цей важливий крок, який проклав шлях для діалогу, заснованого на принципах "довіри, поваги та взаємної любові".

Відомо, що в 1054 році Папа Римський піддав анафемі Константинопольського Патріарха, а за декілька днів той зробив те саме стосовно Папи. Так почалася Велика схизма, тобто розкол християнства на католицизм і православ'я.

Лише 5 січня 1964 року, під час зустрічі в Єрусалимі, Патріарх Афінагор I та Папа Павло VI підписали Спільну католицько-православну декларацію про примирення. Цей документ став першим офіційним актом двох Церков після розколу 1054 року та спроби примирення на Флорентійському соборі 1439 року. Спільна декларація була озвучена одночасно 7 грудня 1965 року на Другому Ватиканському Вселенському Соборі в Римі та на спеціальному заході в Константинополі. Хоча ця подія не зуміла остаточно завершити історичний Великий розкол між Церквами, вона безсумнівно засвідчила щире прагнення до миру та порозуміння між Сходом і Заходом.

ДЕКЛАРАЦІЯ СТАМБУЛУ 2025 РОКУ

Зустрічі між папою Римським і Вселенським Патріархом не є чимось унікальним. Можна сказати, що вони від часу перших єрусалимських обіймів Павла VІ з Афінагором І в 1964, стали вже традиційними. До прикладу, Вселенський Патріарх Варфоломій І за свого патріаршества зустрічався і з Папою Іваном-Павлом ІІ, і з Бенедиктом ХVІ, і з Франциском і ось тепер вже з Папою Левом ХІV. Найбільше зустрічей відбулося з Іваном-Павлом ІІ - п'ять. Варфоломій І відвідав церемонію інавгурації Франциска І - вперше з часів Великої схизми 1054 року, коли духовний очільник східних православних християн був присутній на подібній події. Вони разом вшанували 50-річчя підписання спільної католицько-православної декларації, відвідавши в 2014 році Єрусалим.

У декларації, підписаній у Стамбулі, підкреслюється прагнення до "повного сопричастя" між Католицькою та Православною церквами, а також категорично засуджується "використання релігії для виправдання насильства". "Ми категорично відкидаємо будь-які спроби використати релігію та ім'я Бога для виправдання агресії", — зазначають Папа та Патріарх, спільно закликаючи до миру на тлі існуючих конфліктів.

Коментар для Укрінформу надав Віктор Єленський — відомий український експерт у сфері релігієзнавства, який протягом багатьох років займається вивченням католицько-православних взаємин.

"Проголошена 7 грудня 1965 року декларація, яка зняла анафеми - то була надзвичайно важлива подія, яка заклала величезний імпульс для подальшого розвитку християнської єдності. Навіть попри скепсис деяких православних церков, зокрема й Російської православної церкви. Звісно, РПЦ виконувала вказівки керівництва СРСР, якому було конче важливо, щоб голос РПЦ лунав, до того ж, лунав якомога голосніше, ретранслюючи настанови про "міролюбівую" політику Радянського Союзу. Єдине, тоді позиція РПЦ була м'якішою і в жодне порівняння не йде з нинішньою, вкрай войовничою. Саме тоді був започаткований Діалог любові, який згодом трансформувався на Діалог істини. Якщо Діалог любові був спрямований на створення атмосфери довіри, яка є необхідною передумовою для змістовного богословського діалогу - це і обмін візитами між ієрархами, і повернення святих мощей, і спільні молитви за єдність, то Діалог істини - це вже офіційний богословський діалог, спрямований на обговорення й узгодження догматичних і доктринальних відмінностей, які розділяють Церкви. Для цього в 1979 році була створена Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-католицькою та Православною церквами. Вона розглядала й розглядає складні питання, що стали причиною роз'єднання, зокрема, такі, як Філіокве (лат. Filioque - від Сина): додаток до Нікейського Символу віри про сходження Святого Духа і від Сина - у православних лише від Отця; про першість Римського єпископа (Папи) - про його роль і повноваження в об'єднаній Церкві. Адже православ'я не визнає примату, тобто вищості Папи, православний Патріарх - це перший серед рівних... Потім ще питання уніатства - Унії - історичні конфлікти, пов'язані зі створенням Східних Католицьких Церков. Все це дуже серйозні й складні питання, але без їх розв'язання неможливо досягти спільного розуміння віри, а, отже й відновлення повного євхаристичного спілкування (спільного причастя), що власне і є головною метою цих зустрічей і про що зазначається і в цій декларації".

Віктор Єленський зазначає: "Вона... має певну обережність. У ній не знайшлося місця для гострих, актуальних тем, які нас оточують і впливають на наше життя. Наприклад, питання спільного святкування Пасхи, або ж Великодня. Проте це доволі вузький аспект. Він уже давно розглядається; більше того, сторони фактично майже досягли згоди, вважаючи, що до 1700-річчя Нікейського собору, тобто до 2025 року, ми святкуватимемо разом. Але, як бачимо, цього не сталося — в тому числі через безліч різноманітних факторів, зокрема деструктивний вплив РПЦ під час Гаванської зустрічі папи Франциска і Патріарха Кіріла у 2016 році... І знову ми опинилися в ізоляції щодо цього питання. Так, декларація закликає до миру та засуджує використання релігії для виправдання насильства. Але це виглядає більше як засудження абстрактного насильства, а не конкретних випадків, адже відомо, що за цими актами стоять цілком конкретні особи. Однак, безумовно, вона продовжує політику наближення та спільного діалогу, адже роз'єднаність християнства є ненормальною ситуацією. Як колись сказав Іван Павло ІІ, сам факт розколу 1054 року можна охарактеризувати одним словом: "скандал". Варто згадати, що Іван Павло ІІ доклав чимало зусиль для того, щоб розпочатий діалог не лише тривав, але й був конструктивним. Згадаймо його знамениту енцикліку "Ut Unum Sint", видану в травні 1995 року, в якій він закликає християнські громади до діалогу та співпраці, підкреслюючи, що розділення християн суперечить волі Христа. Для багатьох сучасних християн ця роз'єднаність Церков залишається великою трагедією та раною."

Тож ця декларація, насправді як дзеркало, відбиває всі ті проблеми, які є на сьогодні і в християнстві, і в православно-католицьких відносинах.

Сподівання, що випереджає кохання.

Магістральним словом цієї декларації, як і багатьох попередніх, є слово "надія". Надія, що слідує за вірою й передує любові. Дев'ять століть роз'єднання та непорозумінь не знімаються одним чи навіть декількома документами, але кожна зустріч і кожне спільне слово зменшує відстань розбрату. Саме цього, здається, прагнуть обидві традиції, які Іван Павло ІІ назвав колись "двома легенями" християнства. "Бог не покине людство... Через Святого Духа ми знаємо та відчуваємо, що Бог з нами", - йдеться в декларації 2025 року, підписаній у Стамбулі. Це радше обережне підтвердження руху назустріч, ніж обіцянка швидкого возз'єднання.