22 липня 1944 року у Празі відійшов у вічність один із найзначніших українських поетів XX століття — Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба). Він був представником "Празької школи" і створив відомі поетичні твори, такі як "Чари ночі" та "З журбою радість обнялась". Олександр Олесь також був батьком Олега Ольжича, поета й націоналіста, який загинув у концтаборі Заксенгаузен. Життя та творчість Олесі тісно пов'язані з темою еміграції, яка знайшла своє відображення у багатьох його віршах, серед яких:
У вигнанні дні минають, мов сльози.
Міркування в вигнанні спочивають, мов загиблі.
Солодкі спогади розпливаються, немов змії.
Душа плаче, немов малюк.
Один із знакових моментів у створенні сучасного українського пантеону відбувся в 2017 році, коли Олександра Олеся та його дружину Віру перепоховали на Лук'янівському цвинтарі в Києві. Цей вчинок став здійсненням посмертної мрії поета повернутися на рідну землю.
Сюжет втраченої батьківщини присутній не лише в життєпису та творчому доробку поета, а також і в його родинному дереві. Трагедія вигнання не стала новим явищем для його роду. Події минулого століття можна порівняти з епохою так званої Руїни, коли предки поета також змушені були рятуватися від війни та ставали свідками втрати державності. Український історик Олександр Оглоблин у спеціальному дослідженні висловлював припущення, що родина Олександра Олеся походить від козацько-старшинського роду Кандиб, який утворився на території Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини в кінці XVII століття. Їхнім родоначальником був корсунський полковник Федір Кандиба, який швидко зробив кар'єру в оточенні правобережного гетьмана Петра Дорошенка. У 1675 році він перейшов на бік Івана Самойловича і оселився на території Ніжинського полку поблизу Конотопа, де довгий час обіймав посаду сотника.
Прикметно, що літературознавець Михайло Возняк вважав Кандибу автором "Літопису Самовидця". Утім, слід зазначити, що більшість дослідників схиляються до думки про авторство іншого вихідця з Правобережжя -- Романа Ракушки-Романовського.
Федір Кандиба був частиною козацької старшини, яка під час військових конфліктів періоду Руїни переїхала на територію Лівобережного Гетьманату та з часом стала його політичною і економічною верхівкою. Разом із Кандибою на Лівобережжя перебралися також Дорошенки, Скоропадські, Галагани, Лизогуби, Ханенки, Гоголі, Кочубеї та інші представники козацької еліти.
Старшинські родини, які замешкали на Лівобережжі, не просто отримали можливість адаптуватись до нових умов, а й зберегли інструменти для політичного впливу. Наприклад, Дорошенки переселилися до Сосниці. Петра Дорошенка зрештою було відправлено до Москви. Але його брати Андрій та Григорій з родинами лишилися в Гетьманщині.
Їхній сучасник, бароковий письменник і вихідець із Правобережжя Климентій Зиновіїв у своєму вірші "Про тих, що помирають там, де не народжуються" писав:
Дуже мало людей помирає там,
Де хто в якій країні на світ народжується.
Адже кажуть, що керівник завжди знаходить те, що йому потрібно.
і де кому суджено, там її й складає.
(У цьому та наступних випадках переклад виконаний мною. -- П. Т.)
Кліментій Зиновіїв відобразив переживання цілого покоління, яке в умовах військових потрясінь XVII століття було змушене залишити свої рідні оселі і пристосуватися до нового оточення, навіть перебуваючи в межах одного й того ж політичного простору — Гетьманщини. Яким чином це сталося?
Ознайомтесь також з матеріалом: Homo viator. Дослідження мобільності барокового індивіда в ранньомодерній Україні.
Військово-політичні зміни, що відбувалися у другій половині XVII століття, спровокували значні міграції населення України. Переформатування кордонів, зміна політичних центрів і необхідність вести безперервні військові дії унеможливили стабільне життя для багатьох людей на великій частині території Гетьманщини.
Андрусівське мирне угоду 1667 року стало однією з найнещасливіших подій другої половини XVII століття, оскільки закріплювало розподіл України по річці Дніпро. Це призвело до розділення Війська Запорозького на дві частини: Правобережжя, що потрапило під контроль Речі Посполитої, і Лівобережжя, яке опинилося під московським впливом. Такий розподіл не тільки не вирішив міжнародну політичну кризу того часу, а й став основою для подальших конфліктів. Петро Дорошенко, звільнившись від впливу Речі Посполитої, у 1669 році уклав угоду в Корсуні з Османською імперією, визнавши її протекцію над Правобережним Гетьманатом.
1672 року на Лівобережжі обрали нового гетьмана -- Івана Самойловича, який, спираючись на московську підтримку, намагався об'єднати Гетьманщину під своєю владою. Виявилося, що одним з основних інструментів ведення тривалої війни є не лише здобуття лояльності козацьких полків, а й фактичний контроль над населенням. Контроль дозволяв поповнювати військові контингенти та забезпечувати їх ресурсами. Крім того, наявність прихильного населення так чи інакше робила владу легітимною. Саме тому майже відразу після отримання гетьманської булави Іван Самойлович розпочинає політику щодо заохочення військових діячів Дорошенка до переходу на свій бік та переселення місцевого населення на Лівобережжя.
Переселення жителів правобережних полків для Самойловича також мало символічний характер, адже воно могло трактуватися як ознака втрати впливу Дорошенка та краху його проосманської політики.
Відзначений історичними подіями похід Івана Самойловича разом із воєводою Григорієм Ромодановським у 1674 році став важливою віхою, оскільки призвів до обрання Самойловича на посаду гетьмана "обох берегів Дніпра" і до присяги правобережної старшини на вірність московському царю.
Петро Дорошенко сподівався на підтримку своїх османських союзників, які в тому ж році вирушили з військом на Правобережжя. Цей похід призвів до масового переселення населення у безпечні райони Лівобережжя. В очікуванні прибуття османських сил, частина мешканців правобічних полків, як зазначає Самійло Величко, "багато уманців та жителів інших українських міст не дочекалися тієї загрози, з великим сумом залишили свої затишні домівки, угіддя та всі матеріальні блага, перейшли на інший бік Дніпра і оселилися в різних місцях, зокрема в Полтавському полку та на дніпровому узбережжі" (переклад В. Шевчука).
У 1674 році Ладижин та Умань зазнали облоги з боку османських сил. Жорстокі дії проти опору місцевого населення мали значний вплив на настрої мешканців, що призвело до масового переселення на територію Лівобережжя.
...численні групи та табори з'являлися з усіх куточків краю, з важкими серцями та слізьми на очах, навіки попрощавшись зі своїми прекрасними поселеннями та родючими землями. Швидко перетинаючи Дніпро, вони обирали собі нові місця для життя серед різних україно-малоросійських полків. Особливо, як уже зазначалося, осідали в новостворених містах Полтавського полку, вздовж річки Орелі, таких як Китай-город, Царичанка, Маячка, Нехвороща й Кереберда, яку заснував Іван Сірко. Багато інших оселилися в московських слобідських полках, заповнюючи їх своїм присутністю, так що вся цьогобічна Україна, яка до того часу була малозаселеною, раптом стала густо населеною новими українськими родинами, що значно збільшило її чисельність.
Про ці ж події пише й Самовидець. Наприклад, щодо війни вже 1675 року він зазначає: "И так тая Україна стала пуста, бо остаток тих людей Побужа и торговичане зийшли на Задніпря".
Військові обставини також стали інструментом для Самойловича. Наприклад, у Літописі Самовидця описується епізод 1674 року, коли, відступаючи, козацько-московські сили перевели мешканців Черкас на лівий берег. Це сталося після того, як було віддано наказ спалити місто у зв'язку з наближенням військ Петра Дорошенка.
У 1675 році Іван Самойлович надіслав листа до полковника компанії Іллі Новицького та переяславського полковника Войци Сербина, в якому згадує про переселення мешканців містечка Мошни.
... усвідомлюючи, що мешканці Мошен через жорстокий та агресивний опір Дорошенка не можуть спокійно жити у своїх домівках, і повністю визнаючи, що знаходяться в постійній загрозі, вони в той же час звернулися до ваших милостей з проханням про милосердну допомогу. Вони бажали, щоб усі разом — з дружинами, дітьми та всім майном — змогли перебратися на цей бік, де життя буде безпечнішим та де вони зможуть зберегти себе. І тому, оскільки ваші милості проявили до них співчуття та виявили християнську доброту, ви організували їх переправу на цей бік і дозволили їм розселятися в різних містах тутешніх країв.
У тому ж листі, що стосується мешканців Черкас, Самойлович зазначає: "Якщо черкасці не звернуться до вас з щирим проханням про допомогу в переході на цей берег Дніпра, як це роблять шахраї, то ваша доброта може завадити військовим діям проти них до нашого прибуття". Іншими словами, процес переселення мав настільки велике значення, що війська на лівому березі були готові розглянути можливість застосування примусових заходів.
Примусовий характер переселення стає особливо очевидним у контексті подій, відомих в історії як "Великий згін". Ці події були спровоковані османськими військовими експедиціями на Чигирин, які закінчилися поразкою козацько-московських сил. Ця поразка призвела до втрати контролю Самойловича над Правобережною Україною, що, в свою чергу, сприяло переходу влади до нового гетьмана — Юрія Хмельницького.
Самойлович усвідомлював, що присутність місцевого населення може допомогти Юрію Хмельницькому зібрати сили для наступних військових дій. З цієї причини ще з 1678 року козацьким військовим було доручено організувати переселення мешканців правобережних міст. У вересні 1678 року командувачу полку Іллі Новицькому було віддано наказ про переселення мешканців Канівського полку. А вже в 1679 році правобережні території підпорядкувалися гетьманичу Семену Самойловичу, який активно вживав заходів для виселення населення з правобережних міст. В результаті, за короткий проміжок часу, були спустошені такі міста, як Ржищів, Корсунь, Мошни, Драбівка, Черкаси та Жаботин. Варто зазначити, що мешканці Ржищева чинили опір, у зв’язку з чим лівобережні війська змушені були захоплювати місто силою.
Замість цього, мешканцям було заборонено повертатися на правий берег Дніпра, оскільки вважалося, що вони можуть підтримати Юрія Хмельницького. Гетьман Лівобережжя видав наказ: "Усіх переселенців, які намагаються перейти на той бік [Дніпра], слід оббирати до останньої нитки, а в разі потреби, навіть убивати, адже ті, хто йде туди, не мають про нас хорошого уявлення". Сучасною мовою це означає, що за спробу переправитися через Дніпро могла загрожувати смертна кара.
Під командуванням Іллі Новицького біля Дніпра були розгорнуті війська, завданням яких було стежити за переміщенням населення. Тих, хто намагався повернутися на Правобережжя, направляли до Батурина.
Показовим виявився епізод, коли 1680 року Іван Самойлович наказав замінити олишівського сотника Семена Супруненка на Левка Шрамченка. Приводом до цього стала втеча колишніх переселенців із Правобережжя, яких сотник не зміг зупинити. Казус полягав у тому, що сотницький уряд вважався виборним, і таке прямолінійне втручання гетьмана демонструвало винятковість та принциповість цього питання для політичних інтересів.
З укладенням Бахчисарайського миру стало зрозуміло, що Правобережжя залишається під владою османів. Згідно з угодою, смуга земель біля Дніпра мусила лишатися незаселеною. Для Самойловича така умова була незручною, але компромісною, адже вона гарантувала, що ніхто інший не зможе контролювати ці території, які козаки традиційно вважали своїми.
Гетьман Іван Самойлович намагався використати ситуацію для посилення своєї влади та розширення кордонів Гетьманату. Він вимагав передати під його управління слобідські полки Бєлгородського розряду або нові південні землі для розселення біженців. Царський уряд погодився виділити землі на своїй території (в районі Сіверського Дінця), але категорично відмовився підпорядковувати їх гетьману, прагнучи залишити переселенців під владою російських воєвод. Через протести Самойловича та ризик конфлікту Москва згодом скасувала план описання цих земель.
У документах, що стосуються переговорів наприкінці лютого 1681 року, представники гетьмана акцентували увагу на масштабах переселення, вказуючи, що козаки з десяти правобережних полків вже перетнули Дніпро. Вони особливо підкреслювали перед царем, що чисельність цих людей велика, і для їхнього розміщення на Лівобережжі просто не вистачає вільних територій. Тоді чисельність переселенців оцінювалася більш ніж у двадцять тисяч осіб.
З огляду на матеріали цих перемовин Микола Костомаров та Дмитро Багалій припускали, що більшість вихідців із Правобережжя врешті оселилися на території Слобідських полків. Хоча обидва погоджувались із тим, що значна частина переселенців лишилася на території Гетьманщини.
У своїй книзі про Кам'янецький еялет Даріуш Колодзейчик описує подібні практики. Коли османська адміністрація усвідомила, що мирно утримувати Поділля стало неможливо, вона вирішила переселити мешканців Кам'янця в глибину імперії. Це, в першу чергу, стосувалося представників єврейської та вірменської громад. Вірмен переселили до Філіпополя, тоді як євреїв розмістили в Андріанополі та Стамбулі.
Безсумнівно, можна навести безліч прикладів впливу війни на пересування населення в насичений подіями період Руїни. Особливо варто звернути увагу на питання військової мобільності та на те, як наймані підрозділи формували соціальний портрет Гетьманщини. Важливо також дослідити формування старшинських кланів і те, як "згони" населення впливали на їх остаточний вигляд. Хоча міграційні процеси XVII століття залишаються недостатньо вивченими, вони відіграють ключову роль у розумінні ранньомодерного суспільства.
Підсумовуючи, наведу метафору, яку вжив у своєму літописі Самійло Величко щодо падіння Чигирина 1678 року: "Паде, паде Україна тогобічна малоросійська, козакоруська з багатьма міцними містами й селами, як отой стародавній великий град Вавілон!". Порівняння з Вавилоном не означало загибель вітчизни, натомість відкривало простір для її переосмислення. Відповіддю на занепад було ствердження, що "вся цьогобічна Україна, що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася". Поразки дали підґрунтя для "змноження" та об'єднання, до якого закликав Іван Мазепа у своїй "Думі": "Озмітеся всі за руки. Не допустіть горкой муки".
Для актуального українського суспільства, яке проходить через війну та значні зміни, є необхідність виявлення спільних рис з досвідом ранньомодерної епохи. Попри всі випробування та перетворення, українці доводять свою здатність зберігати національну ідентичність.
#
