Режисер Влад Троїцький: Цей захід мені нагадує малюків, які ліплять піщані фортеці на узбережжі океану, незважаючи на те, що до них наближається цунамі.

#Мистецтво та розваги

Українська ідентичність та горизонтальні структури проти російського хаосу

Нещодавно я відвідав зустріч, на якій обговорювали питання ідентичності: як її правильно визначити, чи має держава брати участь у цьому процесі, і чи не сприймуть люди це як тиск або нав'язування. Це нагадало випадок з патріотичним кіно, яке, зрештою, стало прикладом протилежного результату.

Ми маємо супротивника, який майстерно маніпулює міфами. Можливо, ви чули термін "рефлекторне управління", або як вони самі себе називали — методологи. У часи Радянського Союзу був такий Щедровицький. Це були своєрідні інтелектуальні ігри: освічені особи намагалися розробити стратегії контролю над масами. У книзі "Важко бути Богом" братів Стругацьких є класичний приклад — герой на ім'я Румата, який виконує роль прогресора.

Фото: Асоцація випускників Києво-Могилянської бізнес школи зустріч Влада Троїцького в Києво-Могилянській бізнес школі

Ці методологи застосовували власну теорію та навіть впроваджували практику, яку вони називали "іграми". Цей рух, що налічував десятки тисяч учасників, не був дисидентським. Вони розробили технології, які дозволяють ефективно управляти суспільством. Я ознайомився з їхніми працями, і зрозумів, що методика досить проста: виявляються тригерні точки в соціумі або ж створюються штучно, а потім на них систематично тиснуть. Для цього потрібен аналітичний центр, здатний передбачити реакцію людей. Основним завданням є досягнення максимальної реакції. Коли людина постійно піддається тиску на цю тригерну точку, вона може відчувати страх або біль, що робить її вразливою для маніпуляцій.

Завдання до 25-го року було і у нас, і на Заході -- максимально фрагментувати суспільство. Створюєш більше тригерів, довкола них формується бульбашка, а потім вони між собою комунікують, усе решта їх не цікавить, тому що вони шукають інформацію навколо рани. Вони в розпачі та зневірі. Апокаліптичний світ -- що робити? Тут з'являються такі хлопці-популісти: "Не хвилюйтесь, ми все знаємо". Simple solution.

Слід усвідомлювати, що лівий наратив в Україні має свої корені в історії КДБ, але він також знаходить відгук у Європі та Латинській Америці. Сюди варто додати антиколоніальний рух і екологічні ініціативи. Що стосується правих ідеологій, то саме з цим почав працювати Дугін. Я пам'ятаю, як на початку 2000-х він організовував зустрічі з крайніми правими неонацистами в Санкт-Петербурзі. Тоді мені було важко зрозуміти, з якою метою це робиться. Однак вони налагоджували зв'язки з численними правими рухами по всьому світу. Сьогодні вони діють, пропонуючи технології просування своїх ідей і невелику фінансову підтримку. Це нагадує слова Верховенського з "Бісів": щоб управляти суспільством, потрібно "розбещувати та забруднювати".

Якщо ми звернемося до антології зла, то "Біси" Федора Достоєвського можна вважати своєрідним посібником для розуміння сучасної Росії. Це важливо усвідомлювати з точки зору пізнання. У творі зображене маргінальне угрупування, яке скоїло вбивство, але в сьогоднішній реальності їхні ідеї стають частиною мейнстриму.

Проте в 2025 році Росія здійснила новий крок — вона експортувала свій хаос на платформу Валдайського клубу (формування, засноване для просування ідеї "русского мира" за межами країни). Основна ідея: коли світовий порядок починає руйнуватися, потрібно розповсюджувати хаос. Я ознайомився з їхніми ключовими тезами. Подумав: можливо, це так. А потім, десь місяць тому, керівник МІ-6 підтвердив, що основна мета Росії полягає у розподілі хаосу.

А ось і наше "магічне дзеркало", або, можливо, навіть викривлене, -- Трамп, який підживлює цей світовий хаос. У таких умовах структуровані авторитарні режими, безумовно, отримують певні вигоди, адже вони мають належну організацію, тоді як люди опиняються в стані відчаю та втрати надії. Втрата надії є одним із найбільших гріхів.

Які подальші кроки? Як впоратися з хаосом? Лише чітка структура здатна стати бар'єром проти безладу, проте в умовах турбулентного світу така структура може зазнати руйнувань.

Изображение: facebook/Dakh Daughters

Швидше за все, йдеться про необхідність створення гнучкої кристалічної структури. Як її можна реалізувати? Нещодавно канадський прем'єр у своїй промові зазначив, що існує відчуття майбутньої мобілізації населення, формування такої горизонтальної мережі, здатної оперативно реагувати на виклики, адже бюрократичні системи часто не встигають. В цьому контексті Україна має перевагу над іншими країнами, адже ми володіємо унікальним досвідом, хоч і не завжди усвідомленим, радше інтуїтивним.

Як виникали Майдани? Це була горизонтальна структура. Перший Майдан, незважаючи на присутність лідерів, мав внутрішню організацію, що функціонувала на рівних засадах. А Революція Гідності стала яскравим прикладом суто горизонтального підходу. Це важливий випадок, коли формується спільнота, здатна швидко мобілізуватися і створювати нові наративи. Проте, в нашому випадку, ця мобілізація не триває довго. Є ресурси для активних дій лише на певний проміжок часу.

Те саме було, як почалося велике вторгнення: швидка мобілізація, але за рік і далі вже складніше, тому що хтось втомився, хтось у розпачі. І знову ж таки працюють росіяни, які додають фрагментацію суспільства, закидають наративи, що вибудовують цю зневіру.

Наразі в Києві досить холодно, але я відчуваю, як формується справжня солідарність, своєрідна історія. Важливо знайти спосіб, щоб це стало не лише процесом мобілізації, а перетворилося на спосіб життя.

Ми завжди бідкалися з приводу "хуторського мислення" в Україні -- коли я порпаюся у своєму господарстві, а інше мене не цікавить. Але з іншого боку, в цьому є своя правда. Тобто у тебе є база, де людина створює свій осередок, свою якусь точку опори. А далі -- як вибудовувати довіру? А друге питання: як взагалі побудувати можливість розмови?

Справжня комунікація та повернення до людських цінностей з "ролі" чи "функції"

У нас бракує навчання справжньому діалогу. Де ж можна здобути такі навички? Часто в родині це не формується через відмінності в свідомості, досвіді та цінностях. Школа, безумовно, не є місцем для цього. Університет також не забезпечує такої освіти. А на роботі це, скоріше за все, теж малоймовірно.

Я часто запитую на зустрічах: коли ви останній раз розмовляли з людиною, а не з функцією? Тобто ми всі розмовляємо з функцією -- неважливо: дружина, чоловік, діти, батьки, касир у супермаркеті, колеги на роботі. Це функція. Чому функція? Тому що простіше. Людина кожного разу змінюється, а функція більш-менш стабільна.

Касир — це зрозуміло, дружина — це також очевидно, чоловік — безсумнівно, у тебе є своя роль. Проте, людині часто ліньки напружуватися. Вона думає: "Ось переді мною помаранчевий кубик". І якщо на початку нашого спілкування це ще було доречно, то через пів року або навіть десять років цей "помаранчевий кубик" вже давно перетворився на синю кульку, а я досі взаємодію з цією застарілою уявою.

Сімейні конфлікти насправді виникають через це. Я продовжую взаємодіяти з оранжевим кубом, тоді як моя дружина спілкується з тим прямокутником, а я вже не є прямокутником. Я чекаю, коли з’явиться куб, і відчуваю, що хтось мене обманює. Як так? Ми ж домовлялися, це ж мав бути куб!

Це питання справді глибоко екзистенційне. Якщо ми не здатні бачити інших, то й не можемо сприймати себе. Ми втрачаємо уявлення про власну сутність. Замість цього, ми просто виконуємо певну роль, сподіваючись, що оточення чекає від нас, що ми повинні бути схожими на помаранчевий кубик. Але насправді, ми вже давно перестали бути цим кубиком. І це призводить до внутрішнього протиріччя.

У різних спільнотах ти граєш різні ролі. Знову ж таки -- функція. А де ти як людина? Де цей простір, де ти можеш бути людиною? У західному суспільстві так само -- всі грають ролі. Ще Шекспір писав, що весь світ -- театр, просто актори дуже погані (усміхається). І якщо немає діалогу між людьми, якщо немає школи, немає розуміння -- яка може бути довіра? Ти інтуїтивно відчуваєш, що перед тобою функція.

Зображення: з офіційної сторінки GogolFest у Facebook Влад Троїцький під час конференції AntiDоte у Львові, 2025 рік.

Я завжди рекомендую спробувати один простий підхід: звертайтеся до касира в супермаркеті як до людини. Просто скажіть: "Доброго вечора" або "Як ваші справи?" Усміхніться їй щиро, особисто. Ви побачите, як зміниться її реакція. Вона відчує, що спілкується з людиною. Це вимагає певних зусиль, адже набагато простіше встати в чергу з поганим настроєм, кинути товари на стіл, буркнути щось і піти. Але таким чином ми втрачаємо унікальну можливість – побачити один одного.

Це не є легким завданням. Проте для нас, особливо в умовах війни, коли весь світ перебуває в кризі, це стає вкрай важливим — навчитися слухати одне одного. Якщо ми свідомо прагнемо цього, якщо намагаємося створити атмосферу діалогу замість монологу, тоді з'являється можливість. Зазвичай ми опиняємося у світі монологів: я такий, я такий, і на цьому все. Однак справжній діалог виникає тоді, коли між вами з'являється нова цінність, коли разом ви створюєте сенс і знаходите нові перспективи.

А люди ж часто впевнені: або одразу блок, або діалог на рівні "сам дурень". І все -- на цьому все закінчується.

Українці за межами країни як потенційний ресурс

Об'єднання українців за кордоном -- насправді великий виклик. З точки зору безпеки та адвокації України, донесення певних сенсів у світ, українці -- це шалений ресурс.

Згідно з різними оцінками, кількість людей, які ідентифікують себе з Україною, коливається від 25 до 30 мільйонів. Це стара і нова діаспора, що разом становить майже половину населення країни. Проте, ми практично не маємо ефективної стратегії для взаємодії з цією спільнотою. Існує, наприклад, Конгрес українців, але він не викликає великого інтересу. У різних містах, таких як у Польщі, є кілька українських організацій, які часто конфліктують між собою, штовхаючись ліктями, і не можуть знайти спільну мову. Культура домовленостей у нас відсутня.

Держава нагадує унісон для авторитарних режимів, де всі голоси зливаються в одне. В Україні ж можна спостерігати поліфонію: кожен голос звучить окремо, і коли всі вони налаштовані, це створює вражаючу гармонію. Але постає питання: як досягти цієї налаштування? Який може бути спільний "камертон"? Як домовитися про те, щоб ми, умовно кажучи, "співали" в одній тональності — чи то в соль-мажорі, чи в соль-мінорі? Хто виконує роль модератора? Хто відкриє спів? Хто розпочне?

І це, насправді, дуже схоже на те, як сьогодні люди співають разом. Там ніхто не знає нот. Хтось починає співати -- навколо це підхоплюється. Потім у тій самій пісні хтось інший може заспівати, продовжити ту ж пісню, змінити тональність. І в цьому -- крутість. Але всі приймають правила: ми налаштовуємося одне на одного. І якщо ви розумієте цю традицію, яка якимось дивним чином зберігається, і трансформуєте її в соціально-політичне життя як метафору, -- то це класний кейс.

Зображення: з профілю GogolFest у Facebook. Група Dalkh Daughters виступає на День Незалежності України на центральній площі Варшави, серпень 2025 року.

Ще один цікавий приклад успішного державно-приватного партнерства можна знайти в сфері дронів. З 2014 року я спостерігав за кількома компаніями, які почали займатися їхньою розробкою. Спочатку їм не вдавалося налагодити співпрацю з державними структурами. Проте за ці майже вісім років це стало основою для швидкої мобілізації та організації у момент, коли виникла потреба. Як результат, ми досягли паритету, а в деяких аспектах навіть випереджаємо Росію, незважаючи на те, що початкові умови були зовсім не на нашу користь.

І ось виникає запитання: як це функціонує? Тобто, ми маємо: успішний приклад, досвід співпраці — і це відповідає нашій традиції. Потрібно організувати це так, щоб воно стало частиною нашого мислення — образом адаптивного, прозорого розв'язання.

Щодо волі, структури та світової безпеки.

Якщо з дронами ясніше, то в гуманітарній сфері постає питання: а як ми працюємо там?

Зазвичай, чи то в межах країни, чи за її межами, організовують події, які є скоріше одноразовими заходами: концерти, виставки, театральні вистави — що завгодно, але все відбувається лише раз. Це схоже на метафору: ти кидаєш насіння, але не володієш агрономічними знаннями. Ти не знаєш, як правильно обробляти землю, поливати рослини, які добрива чи пестициди використовувати. Ти просто розкидаєш пшоно, помідори, огірки, гарбузи — і щось виростає. Але як саме — залишається загадкою. Тим часом цю ж "землю" обробляють росіяни, які мають чітке розуміння агрономії. Вони підходять до цього з усвідомленістю. Навіть історія про "хороших росіян" у них реалізується зі справжньою майстерністю.

Якщо звернути увагу на фахівців у сфері методології, то варто зауважити, що Кирієнко, який є одним з основних інтелектуальних моторів, автором концепції "русского мира", безумовно, заслуговує на увагу. Також варто згадати голову офісу Путіна, відповідального за військові питання, який є методологом. Серед відомих постатей можна виділити й Суркова, а також Марата Гельмана. Це лише деякі з найпомітніших особистостей, залучених до цього процесу.

У чому проблема, наприклад, західного суспільства? Я багато спілкувався у Франції, в Європі загалом, в Америці, в Канаді. Вони можуть обговорювати ЛГБТ, фемінізм, кліматичні зміни -- усе дуже важливо, правильно. Але вони мені нагадують дітей, які ліплять пасочки на березі океану, коли на них насувається цунамі. Так, ваші пасочки дуже важливі, але якщо прийде цунамі -- і це не тільки росіяни, а й свої ж неонацисти, -- що ви будете робити?

Ви впевнені, що продовжите займатися темами ЛГБТ, фемінізму та екології? Ні, така можливість зникне. Усі ці дискусії про свободу висловлювання завершаться. І виникає важливе запитання: що ж насправді означає свобода?

Це досить складна проблема. Усі мої проекти: DakhaBrakha, Dakh Daughters, Nova Opera та інші — за цей час ми провели приблизно 500 заходів по всьому світу. Це чимало. І хоча не завжди, але часто ми прагнули налагодити зв'язок із нашою аудиторією. Я завжди ставив питання: що таке свобода?

Пригадую у Франції: перше слово їхнього державного гасла -- "свобода". І коли я питав, що це таке, я майже ніколи не чув більш-менш притомних відповідей. Слово є, а наповнення -- загубилося.

Якось на одній пафосній конференції з американцями я знову питаю: ви дуже часто вживаєте це слово -- "свобода". А що ви під ним маєте на увазі? Що це для вас означає? І відповідь була дуже проста: "Я можу робити все, що захочу". Вітаю, кажу я, крута відповідь, а поруч стоїть дядько зі зброєю -- і він теж хоче робити все, що захоче. І в кого тоді більше свободи?

Окей, кажуть, я можу говорити все, що захочу. Я кажу: без питань. Але поруч є дядько, в якого тисяча ботів. А ти говориш своїм чесним, живим голосом. І що важить твій голос проти тисячі ботів? Нічого. Його просто не чують, його заглушують.

Отже, я, хоча й не в науковому стилі, висловив таке визначення: свобода завжди пов'язана з відповідальністю. Коли ти робиш свідомий вибір, робиш крок вперед — ти береш на себе відповідальність за цей вчинок. Це відповідальність перед собою, своєю родиною, суспільством, містом і всім світом. Ти усвідомлюєш її значення.

Тоді одразу виникає наступна думка: багато людей хочуть свободи, але не хочуть ризику й відповідальності. Якщо хтось бував у західному суспільстві й подивиться на бюрократію -- в Німеччині, у Франції -- то все стає зрозуміло. Я, наприклад, три роки був "тимчасово переміщеним" у Франції. За ці три роки я отримав більше листів, папірців, електронних повідомлень, ніж за все попереднє життя. У якийсь момент у мене зібралася просто купа цих листів. Я розумію, що треба реагувати, щось робити -- і думаю: оце гімн свободи? Тобі, насправді, вибудовують дуже жорстку рамку.

Я запитую французів: навіщо все це? Вони відповідають: адже людям потрібно працювати. І ти потрапляєш у безліч офісних приміщень, де всі занурені у свої справи. Це справжній кафкіанський світ: потрібно підписати документи, поставити печатку, перейти в інший кабінет, а потім ще в один, призначити зустріч. І я задумуюсь: вражає, як вони свідомо створили для себе цей бюрократичний лабіринт, адже насправді вони дуже бояться брати на себе відповідальність.

Коли хтось говорить: "Ми вийдемо на протест", я відповідаю: давайте порівняємо. Ваші протести у Франції, де підпалюють автомобілі, і наш Майдан, на якому гинули люди. У нас фактично не було масштабних руйнувань у місті. Лише одна вітрина була розбита, кілька машин, і то це робили тітушки, підпалюючи один автобус. Чому так сталося? Тому що учасники Майдану мали глибоке усвідомлення, що це їхня країна, їхнє місто. Навіть коли вони брали бруківку, то робили це з обережністю, щоб потім можна було все відновити. І це знову ж таки підкреслює ціну відповідальності.

Цьому необхідно навчатися в мирний спосіб. Це основа відповідальності. А не так, як у Німеччині: повідомляти про сусіда, який неправильно припаркував свій автомобіль або повісив щось не в тому місці.

Як донести український наратив через культуру

Але як це сформулювати? Коли ти це просто говориш ротом, це одна річ, людям дуже складно це приймати. То як донести? Як упакувати цю історію? Як достукатися до сердець?

І знову на перший план виходить досвід. Ми презентували дві вистави, які виявилися надзвичайно чутливими. Перша з них – "Danse macabre" за участю Dakh Daughters, а друга – "Серце матері".

"Danse macabre" — це документальна розповідь про дівчат Dakh Daughters, що містить надзвичайно сумні історії жінок з Бучі та інших місць. Результат вразив: близько 90% глядачів не стримували сліз. У залі не було криків чи істерик, актори не намагалися "тиснути" на емоції. Але коли глядачі відчували цю глибоку свідомість про Україну в 2022-2023 роках, це дійсно спрацьовувало. Однак потім, коли емоції затихли, продюсер підійшов до мене і сказав: "Розумієш, вони більше не готові до такого рівня емоційної напруги. Ми не бажаємо цього бачити".

Інша вистава – "Серце матері". Це документальна оповідь про материнство. Вона настільки емоційна, що викликає справжній шок. Реакція глядачів залишається незмінною: "Ні, це вже занадто".

І я розумію їх. З точки зору людини, яка сидить із круасаном, кавою, цигаркою на терасі, -- це дуже схоже на фільм "Меланхолія" Ларса фон Трієра. Там ти бачив планету, яка насувається. А тут -- те саме, тільки вона ще не димить. Вони сидять у своїх кав'ярнях і ресторанах, і є ілюзія нормального життя. Хоча латентно вони відчувають: світ тремтить та руйнується.

Зображення: з Facebook-сторінки GogolFest Програма "AntiDote" у Запоріжжі.

Отже, виникає питання: що запропонувати? Як це зробити? Необхідно надати людям надію. Адже коли особа інтуїтивно відчуває наближення небезпеки, як хвилі цунамі, вона не прагне дивитися на це в обличчя, в реальному часі. Вони проявлять співчуття з відстані — і, до речі, Росія активно використовує цю тенденцію. Це видно в тому, як інформація про Україну трансформувалася на міжнародній арені. І знову ж таки, це не є результатом конспірологічних теорій. Варто усвідомити, що більшість лідерів палестинського руху отримали освіту в Університеті Патріса Лумумби, який, по суті, був філією КГБ, а згодом і ФСБ. Їх там навчали, як реалізовувати свої цілі.

З іншого боку -- релігійні організації, ісламські рухи, яким легко організовувати масу. Плюс співпраця з лівими рухами, зокрема в американських університетах, які часто взагалі не розуміють, про що говорять.

Єврейська перспектива спілкування.

Чи замислювалися ви коли-небудь, чому євреї є однією з найуспішніших націй у світі? Вони досягли значних висот у таких сферах, як фінанси, математика, музика, шахи та банківська справа. Одного разу я поділився своєю думкою з дуже шанованим євреєм, сподіваючись, що я теж маю єврейське коріння. Проте, виявилося, що 92% українців не належать до цієї нації (усміхається).

Він пояснив мені, що таке роль рабина. Рабин – це не лише постать, яка займається історією чи релігією. Це комунікатор і вчитель, до якого люди звертаються за роз'ясненнями. Але замість прямих відповідей, він ділиться притчами. Це означає, що в основі його навчання лежить принципова школа. Перш ніж поставити запитання, потрібно навчитися його формулювати – це перший етап. Другий етап – уважно вислухати те, що говорить рабин. Проте відповідальність за висновок залишається на тобі. Рабин надає притчу, а що з нею робити – це вже твоя справа. Таким чином, виникає первинний діалог: ти ставиш запитання, слухаєш відповідь і робиш власні висновки. Ця школа насправді відкриває можливості для взаєморозуміння. У них існує основа для діалогу та спілкування. Коли я це озвучив, він відповів: "Ти розумний. Я ніколи не думав про це так, але це дійсно схоже на правду". Тут шанують не того, хто має найбільше багатства, а того, хто може бути ефективним комунікатором і медіатором.

Те ж саме можна сказати про адвокацію. Як євреї успішно просувають інтереси Ізраїлю на міжнародній арені, незважаючи на значний опір, і як вони здатні об'єднувати суспільство — країна залишається стабільною. Аналогічно діють вірмени та китайці. Вони не повністю асимілюються, а зберігають свою ідентичність.

Українці часто інтегруються в нові суспільства. Стара діаспора підтримувала своє існування завдяки релігійним цінностям і штучному фольклору, створеному в часи Радянського Союзу — такими як віночки та шаровари. Сучасна молодь не приймає ці традиції. Наразі навіть Конгрес українців усвідомлює, що у них практично відсутні зв'язки з освіченою молоддю, студентами та нерелігійними особами. Це не є їхнім основним напрямком.

Маніпуляції, скасування російських проектів і потужність міфів.

Тепер поговоримо про маніпуляції. Існує термін "рефлекторне управління". Будь-яка реакція на напад лише підсилює його. Наприклад, якщо вас звинуватили в корупції і ви відповідаєте "я не корупціонер", це все одно закріплює в свідомості асоціацію з терміном "корупціонер". Відповіді на неправдиві звинувачення частіше можуть працювати на шкоду.

Кенселити не функціонують, і зазвичай всі дії відбуваються під чужим знаменом, без прямого згадування Росії. Наприклад, партія "Свобода" в Україні: її звичайні члени є справжніми патріотами, але їх намагалися експлуатувати.

Ігнорувати? Частково. Однак вони вміють знаходити тригери для різних аудиторій. Польща за півроку істотно змінила своє ставлення до українців — це також результат маніпуляцій.

Або як вражаюче змінився акцент -- спочатку увага була на Україні, далі на Палестині, а тепер на Гренландії. І порядок денний продовжує змінюватися. Те, що стає символом, брендом або міфом, здобуває популярність -- і це не борщ і не сало.

Як уникнути гри за правилами росіян? Можна займатися абсурдністю, висміювати їхні дії, але це лише теоретичні припущення. Я не маю статусу експерта, я просто розмірковую і шукаю відповіді. Адже, реагуючи на цей тиск, ми лише підсилюємо його. Передаємо нову енергію. Навіть коли ти визнаєш себе корупціонером і доводиш цю ідею до абсурду, ти все ж таки залишаєшся в рамках цивілізаційного контексту, який продовжує зростати. І, на жаль, він також руйнується. Дехто може зрозуміти іронію та абсурд, а інші подумають: "О, він ще й прикидається".

Я висунув цікаву гіпотезу, хоча й не впевнений у її ефективності, але наразі ми її тестуємо. Це концепція "щеплення". Коли хтось намагається маніпулювати твоєю свідомістю, ти можеш виявити цю маніпуляцію в безпечному середовищі — у мистецтві. Як класичний приклад можна згадати Воланда з "Майстра і Маргарити". Прошу вибачення за порівняння, але воно ілюструє технологію. Він збирає всіх персонажів. Спочатку ніхто не вірить у можливість такого розвитку подій. Згадайте сцену з одягом: спочатку панує скептицизм, а потім натовп захоплюється. Це колективне несвідоме. Всі починають змінювати одяг, а згодом — гроші, рублі на долари. Це жорстка маніпуляція. А потім настає момент відкриття. Коли людина опиняється на вулиці без одягу, з лише кількома папірцями, наступного разу вона вже буде більш обережною. Можливо, в неї активізується критичне мислення.

Програма "АntiDote"

Я усвідомлюю, що це не зовсім може вважатися "серйозною" справою в буквальному розумінні. Це повинно бути щось на кшталт інтертейнменту. Наприклад, ми з Dakh Daughters створили програму під назвою "AntiDote". У ній ми впроваджуємо маніпулятивні елементи: люди танцюють, атмосфера сповнена позитиву, але питання, які ми піднімаємо, є надзвичайно провокаційними. Спершу учасники просто насолоджувалися танцями, а потім раптово отримали складний і глибокий меседж.

Зображення: з Facebook-сторінки GogolFest Програма "AntiDote" у Запоріжжі., жовтень 2025

Потім ми зробили колабораційний проєкт "Stop the Crime". І коли я спілкувався з глядачами, вони казали: "Слухайте, принаймні це збило моє очікування. Я прийшов за легкою історією, а в мене виникло відчуття, що мене "надули"". От саме це відчуття -- ключове.

Таким чином, виник рух "AntiDote". Один із наших проєктів спрямований на боротьбу з маніпуляціями через організацію виставок. Інший проєкт присвячений дітям, оскільки, на жаль, ситуація з палестинськими дітьми зат shadows the plight of Ukrainian children.

Ми реалізували досить неочікуваний проєкт у Чилі, зокрема в Сантьяго, в музеї сучасного мистецтва. Директорка закладу – комуністичних поглядів, але водночас дуже розумна особистість. Спочатку вона дала свою згоду, але згодом почала висувати певні обмеження: заборонила вживати термін "геноцид", заборонила використовувати "червоний колір" і подібні речі.

Оголошення про експозицію, присвячену дітям у Чилі.

Проте під час відкриття ця виставка справила на мене величезне враження. У ній не було жодного шокуючого образу; жоден елемент не відштовхував глядача. Натомість, представлені роботи мали метафоричний характер. Як наслідок, вона вирішила включити цю виставку до офіційних екскурсій для учнів та студентів і продовжила її на півтора місяця.

Виставка завершилася в середині січня, і ми отримали статистичні дані — 10 тисяч осіб відвідали захід. Це просто неймовірний наплив!

Зараз ми робимо її в парках і музеях: Мец (Франція), потім Польща, Прага, Братислава, Аргентина, Мексика, Філіппіни, Індонезія. Чому я говорю саме про цю виставку? Тому що вона flexible -- не статична. Її можна адаптувати. Один з варіантів -- як говорити про вбитих дітей. Коли ти кажеш: "600 дітей вбито" -- це абстракція, статистика, вона не торкається людини.

Уявіть собі простір, заповнений водою, де розташовані цеглини. Ти можеш пересуватися лише по них. Їх всього 692. Люди крокують по цих цеглах, і що 30 секунд з'являється напис: "Кожна цеглина – це загибла дитина". І ти усвідомлюєш, що стоїш на одній з них. Це миттєво викликає емоції. Коли це просто абстракція, ти можеш залишатися байдужим. Але тут раптом розумієш, що це стосується тебе, що ти фізично перебуваєш на цьому. При цьому ми не додали нічого жахливого, все це існує лише у свідомості людей. Це, звичайно, найсуворіший формат. Можна створювати легші варіанти в різних середовищах: на вулиці, у великому або маленькому просторі, на вокзалі чи в музеї. Головне, щоб був природний потік людей.

І друге -- одразу залучати локальних людей. Бо виставка зазвичай має певний бар'єр: от є ми, от є експозиція. А тут -- ось аркуш А4 або А5, ось олівці: намалюйте або напишіть свою рефлексію. І це одразу стає частиною експозиції. Листки наклеюються, накопичуються, і виникає вже висловлювання локальної спільноти.

Чому знову діти? Тому що вони є універсальним символом. Цей аспект працює як для крайніх правих, так і для крайніх лівих. Всі намагаються скористатися цим, і ніхто не може відмовити. Адже йдеться про дітей. Коли мова заходить про дорослих, навіть жінок, у великих країнах завжди можна знайти привід для відсторонення. Діти ж мають здатність об’єднувати на всі сто. Це може стати спільною основою в Україні та одночасно залучити зовнішню аудиторію, адже така тема викликає емоції — вона торкається самого серця.

Наступним ключовим моментом є важливість системності. Якщо ви організовуєте лише виставку без подальшого бачення, що з цього може виникнути, то це залишиться одноразовою подією. Зовсім інакша ситуація, коли виникає можливість для подальшого спілкування з дипломатами, політиками та бізнес-середовищами.

Існує велика різниця між тим, як говорять про Україну під час війни в новинах, що сприймається як щось абстрактне, шумне. І зовсім інша річ — коли ти відчуваєш емоційний зв'язок із ситуацією. В такому випадку, налагодити адекватну комунікацію стає значно простіше.

Універсальний український вислів у світ.

Наразі ми активно працюємо над масштабною виставкою, присвяченою Маріуполю. Наша мета — створити міф про це місто, адже його історія є унікальною. Саме там ми започаткували фестиваль і проводили події ще до початку повномасштабної війни. Відчувається, що руйнування Маріуполя стало не лише військовою операцією, а й актом помсти та демонстраційним заходом залякування через те, що місто здобуло свободу у 2014 році. Тепер постає важливе питання: як презентувати історію Маріуполя західній аудиторії так, щоб це було не лише оповіданням про жертви. Адже, відверто кажучи, надмірна трагедія не викликає симпатії. Люди можуть співчувати один чи кілька разів, але згодом це стає обтяжливим. Якщо розповідь зосереджена лише на стражданнях, вона може відштовхнути.

Отже, постає питання: як подати Маріуполь не лише як символ трагедії та жертви, але й як щось більше? Важливо враховувати, що кожна країна має свої особливості. Потрібно знайти правильний підхід, розуміти не тільки контекст, але й культурні аспекти та соціальне середовище. Те, що спрацьовує в Польщі, може мати зовсім інше значення в Німеччині, і ще більше змінюється в Аргентині чи на Філіппінах. Хоча ціннісні основи можуть бути спільними, необхідно адаптувати спосіб висловлення. Це є надзвичайно важливим. Наприклад, грецька історія Маріуполя може не викликати інтересу у німців чи поляків. Натомість біблійна історія єврейського народу — вигнання з Єрусалима та прагнення повернутися до храму — є універсальним наративом, який зрозумілий для них на інтуїтивному рівні. Ця оповідь стала для них основою для збереження культури та надії на повернення.

З одного боку, це слугує своєрідною довідкою, але не є прямим повторенням. Інша тема полягає в тому, як створити щось подібне до "Герніки". Твір Пікассо втілив в образі злочин, але водночас перетворив його на міф. Цей вислів наразі майже став самостійним поняттям. Коли згадують "Герніку", кожен розуміє, про що йдеться.

Наразі ми вступаємо в партнерство з МХП, оскільки Трипілля служить основою нашого коду. Проте важливо знайти спосіб, як оновити його та гармонійно поєднати з сучасними тенденціями, уникаючи штучності. Це, безумовно, є для мене певним викликом.

Ми працюємо разом із Реною Марутян та Наталею Кривдою над відкриттям нового безпекового інституту, який фокусується на міфодизайні як аналітичній платформі. У нас вже функціонує лабораторія міфодизайну, що є надзвичайно важливим аспектом нашої роботи. Наразі для мене критично важливо створювати горизонтальні зв'язки: об'єднувати українців, які мешкають за кордоном, а також обмінюватися досвідом з різних країн і регіонів. Це те, що займає мою увагу в даний момент.