Сергей Грабовский: Является ли Варшава единственным хранителем света истины? -- Блоги

Не успела украинская делегация, возглавляемая министром иностранных дел Андреем Сибигой, фактически пойти на компромисс с Польшей, предложив согласовать фигуры героев для будущего Национального пантеона, как премьер-министр Дональд Туск вновь переключил внимание на Украину, обвинив её в ухудшении двусторонних отношений. "Я получаю сигналы о том, что украинские политики понимают: необходимо искать пути для откровенного разговора о прошлом и не усугублять существующую напряженность", - отметил Туск, добавив, что благоприятные украинско-польские отношения важны для обеих стран, но требуют "доброй воли" как со стороны Варшавы, так и Киева.

Далее текст на языке оригинала

Цікаво, яким чином майже піврічна блокада кордону, що тривала з листопада 2023 до квітня 2024 року, організована польськими "фермерами" та "перевізниками" за підтримки проросійської та антиукраїнської партії "Конфедерація свободи і незалежності", вплинула на українську економіку? Ця акція призвела до втрат у розмірі 1,5 млрд євро лише за перші три місяці, а також до загибелі кількох водіїв. Чому я вживаю терміни "фермери" та "перевізники" в лапках? Бо людина, яка дійсно працює, не може бездіяльно сидіти зі своєю технікою протягом кількох місяців, якщо, звісно, вона не отримує за це оплату. Таким чином, йдеться про найманців, які свідомо завдають удару Україні в спину під час війни.

І невже ж свідченням "доброї волі" з боку Варшави стало торішнє встановлення т.зв. "Національного дня пам'яті про поляків - жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої". Як зазначав Сейм, "у 1939-1946 роках українські націоналісти... вбили понад сто тисяч поляків, переважно мешканців сіл, знищили їхнє майно і змусили сотні тисяч поляків покинути Східні Креси Другої Речі Посполитої". Як на мене, цей закон є абсурдним з історичного погляду та нікчемним у правовому сенсі. Рафаель Лемкін, до речі, свого часу громадянин другої Речі Посполитої, автор і самого терміну, і відповідної теоретичної концепції, і міжнародних правових норм щодо геноциду, зазначав: "Узагалі кажучи, геноцид не обов'язково означає негайне знищення нації, крім випадків, коли здійснюються масові вбивства всіх членів нації. Він, скоріше, означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп, з метою їхнього знищення. Метою такого плану буде розпад політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також знищення особистої безпеки, свободи, здоров'я, гідності та навіть життя осіб, що належать до таких груп". Відтак у науковому та правовому сенсі трагічні події на Волині були обопільною етнічною чисткою на певній території, а ніяк не геноцидом. Натомість незрівнянно ближчою до геноциду була колоніальна політика другої Речі Посполитої щодо національних меншин, які мали "добровільно-примусово" зникнути та перетворитися на поляків (чи бути "пацифікованими"). Лемкін вважав "класичним випадком геноциду" Голодомор з його мільйонами жертв і пов'язані з ним винищення інтелігенції, ліквідацію УАПЦ та руйнацію здобутків українізації. Ясна річ, авторитарна Річ Посполита - не тоталітарний СССР, жертв було незрівнянно менше. Проте "націоналізація" неполяків активно відбувалася на території, яка була заселена іншими націями - українцями, білорусами, литовцями - і перебувала на схід від т.зв. "Лінії Керзона", тобто на окупованих землях. Але наразі навіть пересічні поляки, схоже, не визнають Волинь загарбаною силою українською територією, "Всходні Креси", а то й більше - "Малопольща". А ще з листопада 1939 року ніяких "Всходніх Кресів" не існувало. Вони були включені до складу СССР і, відповідно, УРСР. Так, це був наслідок окупації й анексії - але ж перед тим окупованих й анексованих Польщею територій ЗУНР й УНР. Факт наявності "Лінії Керзона" спрацював - західні альянти погодилися з тим, що кордон СССР (й УРСР) має проходити по цій лінії. Емігрантський уряд Польщі вів у ті роки війну, щоб повернути Волинь і Галичину до колоніального стану. Та чи визнає нинішня Варшава цей факт?

Утім, ці сюжети можна було би спробувати якось "винести за дужки" і навіть відкласти "у довгу шухляду" спорудження Національного пантеону задля підтримання якщо і не добрих, то раціонально-розважливих відносин із Варшавою, але що робити з наслідками листа лідера партії "Право і справедливість" (PiS) Ярослава Качинського до однопартійців? У цьому листі прямим текстом сказано, що Україна "з культом Бандери та інших злочинців, прославленням УПА й ОУН" у разі перемоги PiS на виборах не зможе приєднатися до Європейського Союзу. Не можна погодитися з тим, щоб до ЄС вступила держава, яка будує національну свідомість на "бандеризмі", який є "однією з найзлочинніших і нелюдських ідеологій". За його словами, не всі українці несуть моральну відповідальність за злочини УПА, Степана Бандери й інших націоналістичних діячів; ця відповідальність, мовляв, стосується лише тих, хто вважає їх героями.

Чудово! А що робити з тим фактом, що, згідно з результатами великих опитувань Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) та групи "Рейтинг", позитивне ставлення до Степана Бандери в українському суспільстві коливається від 74% до 83%? І як бути з тим, що щонайменше третина військовослужбовців використовує символічні червоно-чорні шеврони, таким чином ідентифікуючи себе з бойовими традиціями Української повстанської армії? Виходить, що для Качинського прийнятнішими є українці, подібні до Януковича, Медведчука та їхній компанії? І чи звернув Качинський увагу на те, що своїми вимогами до України він фактично підкріпив найбільш радикальні оцінки польського політикуму щодо українських націоналістів?

В даний момент Верховна Рада розглядає законопроєкт, ініційований президентом, який пропонує внести зміни до Кримінального кодексу. Ці зміни передбачають, що публічна пропаганда "ідеології ОУН і УПА" буде прирівнюватися до пропагування нацистських, комуністичних та фашистських ідей. За такі дії законопроєкт встановлює покарання у вигляді позбавлення волі терміном до трьох років. Крім того, документ підкреслює, що члени ОУН (фракція Бандери), бійці УПА та представники інших українських формувань мали співпрацю з Третім Рейхом.

Отже, Організація українських націоналістів (ОУН), навіть після того, як зазнала розколу, певний час намагалася встановити співпрацю з Німеччиною, оскільки мала певні надії. Проте ця співпраця не досягла значного практичного рівня. Наприклад, у 1939 році Андрій Мельник відкрито саботував вказівку Гітлера, яка вимагала від членів ОУН знищувати євреїв і поляків, а також спалювати їхні домівки. Натомість, друга Річ Посполита активно підтримала Anschluss Австрії та Мюнхенську угоду, навіть прагнучи стати п'ятим учасником цієї угоди. Після цього Польща силою захопила частину чеської території, що дало Вінстону Черчиллю підстави стверджувати, що "Польща... з жадібністю гієни взяла участь у пограбуванні і знищенні чехословацької держави", розмірковуючи про Другу світову війну.

"Співпраця" ж ОУН (Бандери) з нацистами документально зафіксована у численних документах SD, фрагменти з двох з яких варто навести. 25.11.41: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники". 04.02.42: "Перехоплені документи, як також зізнання нещодавно арештованих людей Бандери ще раз доводять, що привернути до якогось позитивного співробітництва прихильників руху Бандери неможливо. Так що залишається єдиний шлях - повне знищення цього руху". А ще раніше, у липні 1941-го, під арештом опинилися майже всі лідери цього відламу ОУН, а на інших почали полювання. Так, у липні 1942-го в перестрілці з гестапо у центрі Києва загинув Дмитро Мирон ("Орлик"), один із чільних ідеологів національно-демократичної групи у проводі ОУН.

Інформації з цього приводу є чимало, факти безсумнівні, але...

Звернімо увагу на думку знаного британського історика, професора Оксфордського університету, автора всесвітнього бестселера "Європа. Історія" Нормана Дейвіса, висловлену ним у розмові з польською журналісткою: "Дев'яносто відсотків УПА не мали жодного стосунку до Волині. Що мав зробити президент Зеленський - відмовитися від вшанування дев'яноста відсотків героїв УПА? У кожного підпільного руху часів Другої світової війни є темні сторінки історії. - Я вважаю, що поляки повинні бути обережнішими в тому, що говорять про Україну та її історію. - Головною умовою існування незалежної Польщі є добрі відносини із сусідами. Сьогодні східним сусідом Польщі є Україна, а не Росія. На кожному польсько-українському конфлікті виграє Москва. І в історії таке вже траплялося". Але все ж журналістка його "дотиснула", заявивши: "УПА на Волині вбила 100 тисяч поляків. Це була етнічна чистка, геноцид. Було знищено 1200 польських сіл, убивали жінок, дітей прив'язували колючим дротом до дерев, вирізали немовлят із утроб матерів...". І Дейвіс, схоже, втомившись заперечувати, відповів: "Я все це знаю..." Хоча далі продовжив: "Поляки, Армія Крайова, здійснювали контратаки проти українців на Волині. Звичайно, кожна сторона намагається захищатися. І іноді відповідь буває такою ж або навіть ще жорстокішою". Але не заперечив абсурдну цифру у 100 тисяч жертв лише на Волині, написання "етнічної чистки" та "геноциду" через кому як начебто однопорядкових явищ, нарешті, польського варіанту "розіп'ятих хлопчиків"... Іншими словами, польська журналістка наочно засвідчила панування у своїм країні соціально-історичної міфології, яку не можуть похитнути раціональні аргументи та науково вивірені факти.

І в цьому випадку неможливо обійтися без хоча б стислого теоретичного огляду.

У загальному сенсі, міфологія виступає як універсальне та беззаперечне пояснення навколишнього світу, а також як важливий інструмент для орієнтації в ньому. Вона перебуває поза межами критичного аналізу і сприймається на віру, незважаючи на те, чи відповідає її зміст реальності. Для людини міф має набагато більшу значущість, аніж сама реальність. Міф є способом існування, який не підлягає сумніву, тоді як міфологія формує систему координат, за якою людина здійснює свої вчинки і яка не може бути піддана обговоренню чи вільному роздуму. Людина живе у міфі, стає його невід'ємною частиною, і часто ігнорує те, що виходить за межі міфологічних уявлень.

Існує істотна різниця між міфологією архаїчною та середньовічною, головним чинником беззастережного домінування якої був низький рівень загальноцивілізаційного розвитку, та міфологією сучасною. Є міфологеми корпоративно-групові ("пласка Земля", "прибульці", "снігова людина"), а є й створювані на рівні держав і панівних політичних груп. Специфічним різновидом міфології є тоталітарна. Тоталітарний соціально-історичний і соціально-політичний міф формувався і формується при своїх основах за допомогою трьох основних чинників: державно-політична пропаганда; терор "компетентних органів"; потужний тиск повсякденного буття, традицій і "звичаїв". До цього додається чинник специфічного етнічного ґрунту, на якому якій виникає, виростає та розвивається все це. Скажімо, німецький нацизм неможливий був би без звички до Ordnung'у та мілітарної традиції, а італійський фашизм - без традиції патріархального патерналізму. А про російський більшовизм і зв'язок "третього Риму" з "третім Інтернаціоналом" з часів Бердяєва написано чимало як критичного, так й апологетичного. Й обов'язково у тоталітарній міфології має бути присутнім Головний Ворог, уособлення поцейбічного та потойбічного Зла.

Отже, на сьогодні в Польщі існують всі елементи тоталітарної міфології, за винятком, мабуть, терору з боку "компетентних органів". Однак, деякі особи, що прагнули до влади, вдовольнялися терором, що здійснювався "на громадських засадах" з боку "чорносорочечників" та "штурмовиків". На щастя, такого роду насильство ще не стало нормою, але випадки агресії проти українців у Польщі за використання української мови стають дедалі частішими. Водночас, вже сформувалася обширна фальшива історична пам'ять, яка перетворилася на соціально-історичну міфологію — сукупність квазіфактів та "правильних" наративів про важливі моменти в польсько-українських відносинах, що була створена пропагандою та підтримувалася державними структурами. Ця міфологія вже вплинула на резолюцію Європарламенту. Що ж станеться далі? Як стверджує президент Навроцький, "бандерівський прапор обмежить перспективи України в ЄС", а УПА по всій Європі будуть сприйматися крізь призму польської тоталітарної історичної міфології, адже єдина "правильна" версія минулого та сучасності належить офіційній Варшаві? Чи професори на кшталт Дейвіса зможуть щось змінити, чи змушені будуть підкоритися цим умовам?