Величие России определяется размерами её исторических жертвоприношений.
7 октября — это важная дата для России. В этот день отмечают день рождения В.В. Путина, который стал символом нового воплощения "верховного существа" или "живого бога", "правителя мира и его окрестностей". Культ вокруг его личности является одной из ключевых основ имперско-тоталитарной политической религии, известной как рашизм. Эту концепцию верно охарактеризовали здравомыслящие западные исследователи, в то время как некоторые зарубежные и местные "комментаторы" продолжают использовать термины "авторитарный" и "авторитаризм", что лишь затуманивает суть происходящего. Тоталитарная мифология, как и древние мифы, требует жертв — как символических, так и реальных, и предпочтительно, чтобы это были массовые жертвы, то есть гекатомбы.
Следующий текст представлен на языке оригинала.
У Третьому Райху, кажуть, запопадливі есесівці влаштували розстріли в'язнів концтаборів на ювілей фюрера - по 50 на його п'ятдесятиліття. Чи було це загальним явищем, не знаю, а от нищення євреїв однозначно мало відверто ритуальний характер і - за логікою "міфу ХХ століття" - було важливішим за воєнні й економічні потреби нацистської імперії. Так само, до речі, за логікою цього тоталітарного міфу (міфо-логікою) у 1941 році вважалося: кубанські козаки - це арійський народ, а українці - ні (наприкінці 1943-го українців теж визнали арійським народом, та вже було запізно...).
У Радянському Союзі існували подібні, хоча й більш різноманітні, традиції. Наприклад, в урочищі Сандармох 1111 політичних в'язнів, більшість з яких були українськими інтелігентами, розстріляли напередодні 20-ї річниці більшовицького перевороту, а 198 - до 20-ї річниці Червоної армії. 23 лютого 1942 року сталося ще одне жахливе вбивство: 17 радянських генералів, 10 старших офіцерів і 19 промислових керівників, які були заарештовані за абсурдними звинуваченнями, навіть за стандартами сталінських часів. Це були люди, які дійсно мали заслуги перед Сталіним і державою, але масові розстріли вважалися важливішими за ту користь, яку вони могли б принести під час бездарно веденої Кремлем війни, котра для росіян досі залишається "Вітчизняною". У цих ритуальних жертвоприношеннях під час війни "колективний Сталін" жертвував не лише "чужинцями", а, в першу чергу, і "своїми". Київ мав бути захоплений до 7 листопада 1943 року, і це завдання було виконано, незважаючи на величезні втрати. Берлін же радянські війська повинні були взяти до 1 травня 1945 року, але не змогли здійснити це завдання - столиця Третього Райху впала лише 2 травня. Скільки жертв додалося на "олтар перемоги"? Це був загальний принцип...
Життя, що ґрунтувалося на основах тоталітарної міфології, продовжувалося аж до періоду перебудови. Згадаємо про Чорнобильську катастрофу. Так, тоді існував масовий героїзм, але він був переплетений з ритуальними жертвоприношеннями, кульмінацією яких стало підняття 7 листопада 1986 року над ще не завершеним саркофагом з уламками 4-го енергоблока радянського прапора, виконане фактичними добровольцями-смертниками. Проте це стало трагікомедією: згодом снайперу довелося знищити цей прапор, адже в світі, та й у самому СРСР, багато хто сприйняв його як негативний символ. Тоді це викликало певну реакцію. А що ми можемо сказати про сьогоднішній день?
Сучасні російські міфи про "визначальний внесок" у боротьбу з нацизмом та "порятунок людства" базуються на зовсім інших засадах, аніж раціональні аргументи. Вони відображають глибокі соціальні уявлення, характерні для "страни рабов, стране господ". Особливо показовим є зв'язок, який проводить Путін між роллю СРСР/Росії у Другій світовій війні та кількістю жертв, які вона понесла. Спочатку він говорив про 25 мільйонів, згодом ця цифра зросла до 27, але зазначав, що це не остаточна оцінка. При цьому західні союзники, на його думку, втратили значно менше, отже, їхній внесок не був вирішальним. Для цивілізованого світу велика кількість жертв є свідченням некомпетентності керівництва та слабкості армії, а не героїзму чи самопожертви. Проте логіка цього міфу вимагає великої жертви для досягнення значущої мети — і чим більше жертв, тим яскравіше виглядає ця мета, тим більшим вважається успіх. Найголовніше полягає в тому, що більшість населення Росії сприймає цю міфологічну логіку, що абсолютно суперечить раціональному мисленню, за яким число людських жертв не є приводом для гордості.
Чому слід дивуватися сучасній війні та популярності серед багатьох росіян до неї та до Путіна? Ця постать, яка почала свій шлях із вибухів житлових будинків у Москві та інших містах, прагнучи легітимізувати війну на Кавказі, намагається продемонструвати світу і собі, на що здатні Кремль та Луб'янка.
Те, що українці можуть стати жертвами масового знищення, не викликає сумнівів у розумних людей. Адже, нібито, українська нація не існує, чи не так? Першими жертвами, як умова для мирних переговорів, мають стати Херсон і Запоріжжя, які вважаються "істинною Новоросією" і на які має право виключно Москва — володіти ними і робити з їхніми жителями все, що забажає. З іншого боку, якщо НАТО почне сумніватися, можна розглянути жертву, скажімо, Нарви з її переважно російським населенням. З цим не варто звикати!
Чи може бути, що саме 7 жовтня виявилося днем для масштабної атаки ХАМАСу? Цій організації, як і іншим палестинським терористам, які отримали підтримку з боку КҐБ та "Штазі", був потрібен напад на Ізраїль, щоб здійснити масове вбивство. Організатори цієї акції прекрасно усвідомлювали, що жертвами стануть не лише "чужі", але й "свої". Адже тоталітарний "міф XXI століття" фактично об'єднує всіх представників сучасного Фашінтерну, які готові поставити світ на межу катастрофи...
А ще чи варто дивуватися маніакальному прагненню "колективного Путіна" до "величі Росії", одним із підґрунть якої є ритуальні людські жертви, - щось там про гарантований рай для росіян у разі ядерної війни дехто говорив, чи не так? Чи варто бачити реальні речі та називати їх своїми іменами, а відтак - щось невідкладно робити з такою Росією?
#
