Унікальна розповідь про "матч смерті", що насправді ніколи не відбувався.

Моя улюблена тема – розвінчування міфів. Тож давайте ще раз обговоримо легендарний "матч смерті". Здається, про нього вже багато написано, але час від часу все ж можна почути цей старий, непомітно вічний сюжет.

Сюжет цього міфу виглядає приблизно так. У 1942 році, під час німецької окупації Києва, окупаційна влада влаштувала футбольний матч між гравцями "Динамо" та командою "Люфтваффе". Голодні та виснажені кияни отримали загрозу розстрілу у разі перемоги. У ході гри німецькі гравці, за підтримки упередженого арбітра, вдавалися до жорстоких прийомів і калічили наших футболістів. Проте кияни все ж зуміли здобути неймовірну перемогу з рахунком 6:1 або 5:1, що викликало величезну радість у місцевих глядачів. Суддя, щоб уникнути ще більшої ганьби, свистнув про закінчення матчу раніше. Однак після гри динамівців затримали і розстріляли в Бабиному Яру.

Чудово, велично, потужно. Проте, якщо провести ретельний аналіз, стає очевидним, що ми маємо справу з новою варіацією старого радянського анекдоту, який закінчується словами: "Так, але не Петросян, а Саркісян, не в шахи, а в карти, і не виграв, а програв". Іншими словами, події відбувалися так, але з деякими нюансами.

Отже, що ж насправді сталося? Давайте розглянемо це детальніше.

"Матчем смерті" вважається гра, що відбулася 9 серпня 1942 року на київському стадіоні "Зеніт" (нині - "Старт") між командами "Старт" (1-й київський хлібзавод) та "Флакельф" (команда німецьких льотчиків та зенітників). Вона завершилась перемогою господарів з рахунком 5:3. Згідно з легендою, після матчу на знак помсти гітлерівці розстріляли київських футболістів, зокрема, чотирьох, яким поставили пам'ятник біля стадіону "Динамо".

Насправді то був один з десяти матчів, які зіграла влітку 1942 року в окупованому Києві команда "Старт", створена з гравців (чинних та колишніх) київських клубів "Динамо" та "Локомотив", і ще декількох колишніх футболістів. Збереглись афіші всіх матчів, де зафіксовані склади київської команди. Загалом за неї зіграли 17 гравців.

Всі матчі, що були зіграні командою "Старт" (окрім першого, який відбувся на стадіоні Палацу спорту (нині - НСК "Олімпійський"), пройшли на стадіоні "Зеніт".

Непереможний статус "Старту" можна пояснити тим, що в їхньому складі грали досвідчені фахівці, які змагалися з простими любителями.

Склад команди "Старт" на поєдинок 9 серпня, відомий як "матч смерті" (з урахуванням замін): Микола Трусевич, Олексій Клименко, Іван Кузьменко, Михайло Свиридовський, Микола Коротких, Федір Тютчев, Михайло Путистін, Василь Сухарєв, Володимир Балакін, Михайло Мельник, Макар Гончаренко, Павло Комаров, Юрій Чернега, Петро Сотник.

Четверо учасників "матчу смерті" згодом зустріли свою долю в руках німецьких окупантів: воротар Микола Трусевич, захисник Олексій Клименко, півзахисники Іван Кузьменко та Микола Коротких. У червні 1971 року на стадіоні "Динамо" в їхню честь був встановлений пам'ятник.

Утім, страта цих гравців не мала відношення до "матчу смерті". Трусевича, Кузьменка та Клименка, які працювали на хлібзаводі, разом зі ще шістьма гравцями (Путистін, Гончаренко, Тютчев, Свиридовський, Балакін, Комаров) 18 серпня заарештували та відправили до Сирецького концтабору.

Основна версія стосується доносу, який стверджує, що гравці "Динамо" були пов'язані з НКВС. Згідно з думкою Макара Гончаренка, доносителем виступив Георгій Шевцов, керівник товариства "Рух", після принизливої поразки його команди від "Старту" в останній грі (16 серпня).

За версією Михайла Свиридовського, доніс на динамівців Георгій Вячкіс, фізкультурний діяч, колишній чемпіон України з плавання, колаборант, що співпрацював з гестапо.

24 лютого 1943 року Трусевич, Кузьменко та Клименко стали жертвами розстрілу разом з іншими в'язнями концтабору. Існує кілька версій, що пояснюють причини їхньої страти: помста німецького командування за диверсію на заводі спортивних товарів; покарання за те, що один з ув'язнених вдарив лопату в собаку коменданта; або ж реакція на спробу групи в'язнів, яких вивозили на роботи до міста, вбити конвоїра. В'язнів вишикували, і розстрілювали кожного третього (або, за іншими даними, кожного п'ятого). Федір Тютчев, який також опинився в цій черзі, напевно знав правду про ті трагічні події, але помер у 1959 році, так і не розповівши про них ні слова.

Щодо Миколи Коротких, його рідна сестра видала гестапо 6 вересня 1942 року, вказавши на його минулу службу в НКВС. Під час обшуку у нього виявили фотографії в формі НКВС, і в результаті його жорстоко катували до смерті.

Існує окремий аспект, на який не звертали уваги в радянську епоху: яким чином така значна кількість талановитих футболістів опинилася під окупацією в Києві?

По-перше, до основного складу "Динамо" станом на червень 1941 року входили лише троє учасників майбутнього "Старту": Трусевич, Клименко і Комаров. Гравців основного складу переважно було евакуйовано. Більшість інших спортсменів опинились у лавах частин Червоної армії, що були швидко розбиті влітку 41-го та повернулись додому. Решта просто не змогли (або не захотіли) залишити Київ до здачі міста німецькій армії.

Коли окупаційна влада почала відновлювати культурне та спортивне життя в Києві, в місті з'явилося кілька футбольних команд. Однією з них став "Старт", заснований директором хлібзаводу №1, чехом Йосипом Кордиком, який був палким шанувальником футболу. Завдяки Миколі Трусевичу, до команди вдалося залучити вісьмох гравців, яких оформили як працівників заводу. В умовах голодного Києва це стало суттєвим стимулом. Інші гравці працювали в різних державних установах, таких як міська рада та поліція.

У відділі фізкультури та спорту міської ради "Старт" надали спортивний одяг і обладнання. У запасах виявилися тільки червоні футболки, тому жодного наміру звернутися до радянської символіки (як це підкреслювали в радянських текстах) команда не мала: просто те, що отримали, тим і користувалися.

Ось ще один цікавий момент (хоча й не підтверджений): перед стартом поєдинку з "Флакельфом" кияни, незважаючи на необхідність вітати суперників, виголосили не "Хайль Гітлер!", а звичне "Фізкульт-привіт!"

Навіть з'явлення терміна "матч смерті" стало об'єктом міфологізації. Вважається, що його вперше використав письменник Лев Кассіль у своїй статті для газети "Известия". Проте жодна інформація про дату публікації або назву статті Кассіля ніколи не була надана. Насправді, статтю, в якій вперше згадувався футбольний матч в окупованому Києві, написав військовий кореспондент Євген Крігер. Вона була опублікована в "Известиях" 16 листопада 1943 року під заголовком "Так было в Киеве".

До речі, за романом Льва Кассіля "Воротар республіки" у 1936 році було поставлено кінофільм "Воротар", де в ролях футболістів збірної СРСР та команди "Чорні буйволи" зіграли гравці київського "Динамо". Серед них було декілька учасників київської серії "Старту".

А власне назву "Матч смерті" створив письменник Олександр Борщаговський - так звалась його кіноповість, написана по гарячих слідах, яка друкувалась в газеті "Сталинское племя" (серпень-вересень 1946 року). Але за два роки Борщаговський став "космополітом номер один", саме з нього почалась велика антисемітська кампанія, спочатку скерована проти групи театральних критиків. Борщаговському на певний час стало не до літературної діяльності, й тільки 1959 року вийшла його повість "Тревожные облака", яку потім було екранізовано як "Третій тайм" (1962), за його сценарієм.

У 1959 році у видавництві "Фізкультура і спорт" була опублікована повість "Останній поєдинок", написана Петром Сєвєровим і Наумом Халемським. Книгу супроводжує коротке вступне слово Володимира Балакіна, який був учасником знаменитого "матчу смерті". Суперниками київської команди стали гравці, відомі під назвою "Люфтваффе" — це слово звучить знайомо, на відміну від "Флакельф", і має більш вагомий підтекст.

Фільм "Третій тайм", добре зроблений талановитим режисером Євгеном Кареловим (автор "Служили два товарища") за участі популярних у той час акторів, посприяв зміцненню міфу про "матч смерті". Незабаром (1964) чотирьох загиблих футболістів вшанували посмертним нагородженням медаллю "За відвагу".

У творі Анатолія Кузнецова "Бабий Яр" (1966) є розділ під назвою "Футболісти 'Динамо'. Легенда та реальність". Ця назва дуже влучна, оскільки поряд з правдивими даними про те, що команда насправді була "Старт", а не "Динамо", та що вона провела не один, а кілька матчів, з'являється і неправдива історія: "Арбітр стиснув час, дав фінальний свисток; жандарми, не чекаючи, поки футболісти підуть у роздягальню, схопили динамівців просто на полі, посадили в закритий автомобіль і повезли в Бабий Яр".

Звичайно, у праці Кузнецова не було розміщено фотографій, зроблених після "матчу смерті", на яких київські футболісти в теплому спілкуванні з гравцями "Флакельфа", неначе обіймаються. Однак, можна зробити чіткий ідеологічний висновок: "Такого випадку ще не знала історія світового футболу. У цій грі гравці київського "Динамо" не мали іншої зброї, окрім самого футболу, перетворивши його на інструмент героїчного подвигу. Вони перемагали, усвідомлюючи, що йдуть на смерть, і прийняли це рішення, щоб нагадати народу про його гідність".

У червні 1971 року, приурочуючи до 30-ї річниці початку німецько-радянської (Великої вітчизняної) війни, поблизу київського стадіону "Динамо" встановили пам'ятник чотирьом загиблим футболістам клубу. На пам'ятній плиті викарбувані слова Степана Олійника: "За наше сьогодні прекрасне Вони полягли у двобої... У віках ваша слава не згасне, Безстрашні спортсмени-герої".

Міф укорінився в свідомості радянського суспільства. "Матч смерті" зайняв своє місце серед інших легенд, таких як 28 панфіловців, Зоя Космодем'янська, Єгоров і Кантарія та подібні. І він продовжує існувати навіть у наш час.

Зрозуміло, що деякі учасники матчів "Старту", які після війни мешкали в Києві, згадували в публічних виступах саме те, що було викладено в книгах. У цьому контексті Макар Гончаренко, який активно висловлювався, мало чим відрізнявся від матері Олега Кошового, котра змушена була переказувати основні ідеї роману Олександра Фадєєва "Молода гвардія". Правда виявилася непотрібною – якщо існувала легенда.

Проте ще в 1971 році, коли піднімалося питання про створення пам'ятника героям-динамівцям, виникали сумніви щодо доцільності вшанування осіб, які в окупованому місті фактично співпрацювали з ворогом. Однак партійна позиція була спрямована в інший бік: країні були потрібні герої. Варто зазначити, що, крім чотирьох гравців, які загинули від рук нацистів, у складі "Старту" також були четверо осіб, яких після війни радянський трибунал визнав посібниками окупантів: Микола Голімбієвський, Лев Гундарев, Георгій Тимофєєв та Юрій Чернега. А Павло Комаров залишив Київ разом із німецькими військами і після війни оселився в Канаді.

У період незалежності з'явилися вагомі дослідження, зокрема стаття журналіста Георгія Кузьміна під назвою "Гаряче літо сорок другого" (1995) та книга історика й генерала СБУ Володимира Пристайка "Чи існував "Матч смерті"? Документи говорять". Згодом вийшло ще кілька матеріалів, які стверджували, що "матчу смерті" насправді не відбулося.

У 1974 році прокуратура міста Гамбург відкрила справу про "матч смерті". За допомоги Генеральної прокуратури СРСР було зібрано та вивчено багато документів, проведені допити свідків. Справу було закрито в лютому 2005 року, гамбурзький прокурор Йоген Кульманн оприлюднив висновок: "Поширювана тривалий час у колишньому Радянському Союзі версія про те, що причиною розстрілу чотирьох гравців була перемога в матчі проти німецьких окупантів 9 серпня 1942 року є очевидною вигадкою".

Як відомо, історія надає нам уроки, проте часто залишає нас без навчання. Досить звернути увагу на путінську Росію, яка повернулася до сталінських методів, незважаючи на роки "перебудови", свободу преси на початку 90-х та доступ до Інтернету.

Проте прагнення до міфів та легенд є невідворотним. Віра в те, що не існує, дарує більше тепла, аніж холодні факти. Пам'ятаю, як у середині 1970-х у Радянському Союзі ширилися чутки про те, що відома телеведуча Валентина Леонтьєва була заарештована за шпигунство. Нібито про це йшлося у фейлетоні під назвою "Бабушка в окошке", що, за чутками, з'явився в газеті "Известия". Хоча жоден із читачів не бачив цього фейлетону, а ведуча продовжувала вести свою програму "Від усієї душі", люди все ще охоче вірили в цю історію. З тієї ж категорії, наприклад, легенда про те, що "Бітлз" провели імпровізований концерт в аеропорту Шереметьєво під час свого перельоту до Індії - про що згодом написали пісню Back in the USSR. Ну як же інакше?

Яка вимога до людей, які виросли в радянському (та пострадянському) середовищі, коли навіть творці французького фільму "Ліга мрії" (United Passions, 2014), що розповідає про історію ФІФА, включили в свій сценарій згадку про "матч смерті", що відбувся в окупованому Києві? Проте, варто зазначити, що цей фільм, як і російський "Матч" (2012), де коротун Сєргєй Безруков грає роль воротаря Трусевича, є не більш ніж замовним прославлянням ФІФА і несе в собі схожу порожнечу.

Не маю ілюзій, що багато людей ще довго будуть вірити в "матч смерті". Адже читати джерела, які містять документи, протоколи допитів та свідчення безпосередніх учасників, часто нецікаво і потребує багато часу. А міф, навпаки, завжди привабливий та надихає. Тож, на жаль, цей матч не обмежиться ані 90 хвилинами, ані навіть 90 роками.

Завершимо цитатою відомого дисидента та політв'язня Семена Глузмана, яка міститься в його післямові до твору Володимира Пристайка: