"Я маю лише один паспорт, і це український," - говорить Наталія Єгорова, розмірковуючи про свою повагу до Кличка, поїздку до України в умовах війни та справжню сутність жіночої краси.

Українська модель, співачка та колишня дружина мера Києва Віталія Кличка Наталія Єгорова, попри десятиліття життя за кордоном, не забуває про Україну. Цього року вона вперше за тривалий час приїхала на Батьківщину.

В ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA Єгорова відкрито поділилася своїми переживаннями з приводу повернення до України, де триває війна. Вона пояснила, чому ніколи не розлучалася з українським паспортом, а також розкрила основну мету свого візиту. Крім того, Єгорова розповіла про те, чим займаються її діти, яких вона виховує разом із Віталієм Кличком, зізналася в своїх мріях стати нареченою, а також надала поради тим, хто проходить через розлучення.

Наталіє, ви нещодавно відвідали Україну. Які враження та почуття вас переповнювали, коли ви знову ступили на рідну землю?

- Це була дуже емоційна поїздка! Моє коріння по материнській лінії сягає Карпат на сотні років углиб. І, мабуть, саме зараз, уже в дорослому віці, я по-справжньому відчула, що означає приналежність до своєї землі.

Можна провести десятки років у різних куточках світу, створюючи своє життя, але є щось таке, що залишається в тобі на глибшому рівні. Незалежно від того, де я перебуваю, я завжди відчуваю себе частиною України. Ця подорож ще раз яскраво підкреслила для мене: мої коріння глибоко в Україні.

- Розкажіть про зустріч із вашою 97-річною бабусею на Івано-Франківщині. Про що розмовляли? Які сімейні спогади згадували?

Для мене ця поїздка виявилася однією з найзначніших подій. Ми багато часу присвятили розмовам про нашу родину, мамине дитинство, наших предків і коріння. Я отримала нові знання про історію нашого роду, виявивши, що він має бойківське коріння. Було надзвичайно цікаво почати досліджувати свою сімейну історію з абсолютно нового ракурсу. На цю зустріч зібралося багато родичів: двоюрідні брати і сестри, їхні нащадки, а також друзі. В нашій спільноті досі живе моя подруга з дитинства, і це було чудово — разом згадувати різноманітні історії, деякі з яких я вже майже забула.

Моя бабуся присвятила своє життя вишиванню хрестиком. Її колекція робіт вражає: скатертини, подушки, сорочки та сукні. Нещодавно я навіть взяла у неї кілька уроків вишивання. Обіцяла, що продовжу цю справу (усміхається). Проте, коли повертаєшся до звичного ритму життя, знайти спокійні вечори для цього стає все складніше. Бабуся вважає, що вишивання є її способом терапії: воно розвиває дрібну моторіку, вимагає постійної концентрації, і завдяки цьому її мозок залишається активним. Коли спостерігаєш за її вражаючою пам'яттю, ясністю та гнучкістю розуму в такому поважному віці, починаєш замислюватися, що, можливо, в цьому є справжня істина. Звичайно, не можна не враховувати карпатське повітря, землю, фізичну активність і, сподіваюся, добру спадковість (усміхається).

Я дуже хочу знову приїхати до бабусі, але вже разом із дітьми. Коли вони були маленькими, я кілька разів привозила їх туди, і сьогодні дуже щаслива, що встигла показати їм місце, звідки походить їхня родина по маминій лінії. Вони навіть застали свого прадідуся, якого вже 12 років немає з нами. І я розумію, наскільки важливо було зберегти для них цей зв'язок.

Як це відчувати повернення в країну, де триває конфлікт, усвідомлюючи, що ваша мати залишається в Києві?

- Насправді після початку війни мама жила зі мною. І лише через три роки вирішила повернутися до Києва, тому що дуже сумувала за домом. Це було свідоме рішення дорослої людини, яке я маю поважати.

Звичайно, як донька, я постійно хвилююся за неї. Іноді думаю, що ми зараз живемо у двох абсолютно різних реальностях. Коли приїжджаєш в Україну, особливо гостро це відчуваєш. Люди навчилися жити в цих умовах - працювати, зустрічатися, виховувати дітей, радіти простим речам. І мені часом здається, що саме тому, наскільки крихким стало життя, люди ще сильніше відчувають його смак і цінність.

- Чи змінилося ваше сприйняття дому після початку повномасштабної війни, зважаючи на те, що вже багато років ви живете в Гамбурзі?

Я вже багато років живу за межами України, не лише в Німеччині, а також деякий час провела в США. Гамбург став для мене справжнім домом, адже тут минула значна частина мого життя, тут виросли мої діти. Проте Україна залишається для мене чимось особливим. Вона є невід'ємною частиною моєї ідентичності. Незважаючи на роки, проведені за кордоном, я все ще відчуваю себе громадянкою України. У мене завжди був тільки один паспорт - український, і я ніколи не замінювала його.

Після початку повномасштабної війни це відчуття, безумовно, стало ще сильнішим. Можна мати дім у країні, де живеш, але Батьківщина - це щось набагато глибше. Це твоє коріння, твоя мова, пам'ять, люди, історія твоєї родини.

- Як вас змінила Німеччина? Чи можна сказати, що ви вже інтегрувалися? Чим вас приваблює ця країна?

Німеччина, без сумніву, навчила мене більшій організованості, пунктуальності та вмінню планувати. Проте, зізнаюся, це не зовсім відповідає моїй слов'янській натурі (усміхається). Іноді мені дуже не вистачає нашої емоційності та спонтанності. Адже так приємно просто подзвонити друзям і сказати: "Я зараз приїду", а вже за пів години нас можна побачити разом за столом. В Німеччині, однак, інколи навіть зустрічі з друзями потрібно організовувати за кілька тижнів, а то й місяців.

Але водночас Німеччина дала мені дуже багато стабільності. Моє коло друзів сьогодні абсолютно міжнародне, я багато подорожую, постійно переміщаюся між країнами. І Гамбург став для мене тихою гаванню, куди я повертаюся після всього цього руху, щоб видихнути, заспокоїтися, перезавантажитися й набратися сил.

Це також стало чудовим середовищем для виховання дітей. Вони отримали можливість насолоджуватися максимально звичайним дитинством — стабільним, безпечним, без зайвого тиску або потреби в особливому захисті. Вони могли просто бути дітьми і вести звичне життя. Тому так, я знайшла своє місце в Гамбурзі, і він став моїм домом. Проте це не означає, що я стала частиною німецької культури. Я вважаю, що не потрібно обирати лише одну ідентичність. У кожній людині можуть співіснувати різні культури, досвіди та елементи її минулого.

Які ваші враження щодо німецької освітньої системи? Які ключові відмінності між нею та українською системою ви змогли б виділити?

- Мені складно проводити прямі паралелі, адже мій власний шкільний досвід пов'язаний ще із радянською системою освіти, а мої діти ніколи не навчалися в українській школі. До того ж вони відвідували не звичайну німецьку державну школу, а міжнародну. Тому можу говорити лише про те, що бачила сама.

У міжнародній освітній системі мене вразила увага до виховання не лише академічних знань, а й важливих життєвих цінностей. Дітей навчають бути самостійними, відповідальними, виражати свої думки, поважати думки інших та ефективно працювати в команді. Вони ростуть у багатонаціональному та мультикультурному середовищі, де різноманітність сприймається як щось природне. Здається, що там менше жорстких обмежень і більше уваги приділяється формуванню особистості.

Коли я спостерігаю за українськими дітьми, в мене часто виникає відчуття, що вони володіють міцною академічною основою та глибокими знаннями в певних предметах. Проте я не хочу робити загальних висновків, оскільки не маю особистого досвіду навчання у сучасних українських школах. Відомо, що в Україні нині існує чимало міжнародних шкіл, а сама освітня система зазнала значних змін.

Поділіться, будь ласка, інформацією про ваших дітей. Які у них нині захоплення? Хто з них більше унаочнює ваші риси характеру, а хто – риси Віталія? Чи обговорюєте з ними ситуацію з війною в Україні?

У мене троє дітей, і кожен з них є унікальною особистістю. Проте, попри їхні відмінності, між ними існує надзвичайно міцний зв'язок. Наразі вони живуть у трьох різних країнах, але це не заважає їм залишатися дуже близькими. Для мене це надзвичайно важливо. Я завжди вважала, що діти - це не просто родичі, а й друзі, з якими можна пройти через життя разом. Я намагалася донести до них, що сім'я - це те, що має найбільшу цінність, а брати і сестри можуть стати твоїми найвідданішими товаришами на все життя.

Старший син Єгор має вже 26 років. Він обрав для себе бізнес і наразі працює в трейдинговій компанії. Донька Єлизавета незабаром відзначить свій 24-й день народження. Вона навчається психології, і я впевнена, що стане чудовим фахівцем у цій сфері. А ось молодшому Максиму 21 рік. Він пішов по стопах батька в професійному спорті і зараз грає в баскетбол за американський університет, а також представляє збірну України. Щодо схожості з нами, мені важко сказати, хто більше на кого схожий. У кожному з них можна знайти риси і від мами, і від тата, але водночас вони є абсолютно унікальними особистостями.

Звісно, ми говоримо про Україну та війну. Це невід'ємна частина історії нашої родини, і не може бути відірвана від їхнього життя. Водночас, для мене надзвичайно важливо, щоб діти мали можливість жити своїм життям, формувати його на свій розсуд і мріяти про майбутнє. Напевно, одне з найбільших моїх досягнень як матері полягає не стільки в їхніх успіхах, скільки в тому, як глибоко вони люблять одне одного. Це приносить мені величезну радість.

- Яким вам запам'ятався ранок 24 лютого 2022 року? Чи вірили ви, що Росія наважиться на повномасштабний напад? Пам'ятаєте, кому зателефонували найперше?

- 24 лютого я була в аеропорту. У мене був ранній рейс - приблизно о восьмій ранку. Навколо вирувало цілком звичайне життя: люди кудись летіли, пили каву, поспішали до своїх виходів на посадку. І все це настільки не відповідало тому, що в цей момент відбувалося в Україні, що спочатку мозок просто відмовлявся це сприймати.

Увечері 23 лютого я спілкувалася з мамою та сестрою. Вони запевняли мене: "У нас все добре, не переживай". А вранці в аеропорту, дивлячись телевізор, я натрапила на новини — кадри вибухів і повідомлення про початок війни. Перше, що спало на думку: цього не може бути. Я навіть на мить засумнівалася: чи це дійсно Україна? Адже навколо мене люди продовжували жити своїм звичним життям.

Коли я усвідомила, що сталося, відразу ж зателефонувала мамі. Вона сказала: "Доню, у нас війна". Це стало справжнім шоком. Я відчула, як сльози наповнюють очі, а всередині панувала безпорадність — адже фізично я не могла допомогти своїм рідним. Єдине, що залишалося — це молитися і шукати всі можливі способи, щоб забезпечити їхню безпеку.

Після цього настає справжній хаос. Журналісти почали дзвонити, просячи коментарі, але я не мала жодного бажання щось говорити. Єдине, що хотілося — це втекти від всього і прокинутися, як від поганого сну. І тоді мої друзі сказали: "Ти не можеш просто залишатися в тіні. У тебе є голос, ти на виду, і це означає, що ти можеш внести свій вклад". Так розпочалася моя активна діяльність.

Ми відкривали двері для всіх – як для знайомих, так і для абсолютно незнайомих людей. Наш дім наповнився відвідувачами: практично кожна кімната та ліжко були зайняті людьми, які прибули з України. Після цього ми допомагали їм знайти нові місця проживання серед наших друзів, оформляли необхідні документи та підтримували їх у процесі адаптації. Перші два роки пройшли в постійних поїздках, виступах на заходах та благодійних акціях, закликаючи допомагати Україні. Це був надзвичайно важкий період. Лише коли моя мама, сестра та молодший племінник приїхали до мене, я відчула полегшення, адже знала, що вони в безпеці. 24 лютого стало для мене, як і для мільйонів українців, моментом, що розділив життя на "до" і "після".

- В одному з інтерв'ю ви захоплювалися тим, як Віталій Кличко витримує психологічне навантаження під час війни. Вам вдалося після розлучення зберегти взаємоповагу та добрі стосунки. Як ви пройшли цей непростий етап і досягли такого порозуміння?

Я завжди високо цінувала Віталія як особистість і досі вважаю його винятковою людиною, яка досягла значних успіхів в обох сферах — спорті та політиці. Наші особисті стосунки та розлучення не можуть зменшити моєї поваги до нього. Адже взаємини між двома людьми — це зовсім інша історія. Незалежно від того, що відбувалося між нами як між чоловіком і жінкою, він завжди буде батьком наших дітей. Для мене цього вже достатньо, щоб незмінно його поважати.

А те, що він робить сьогодні в умовах війни, у тих надзвичайно важких обставинах, у яких живуть країна і столиця, те навантаження, яке він витримує, іноді здається мені фізично нелюдським. І, на мою думку, зовсім не обов'язково бути колишньою дружиною, щоб відчувати повагу до людини, яка живе і працює в таких умовах.

- В Instagram ви опублікували дуже зворушливий допис, присвячений Гейден Панеттьєр. Якою вона назавжди залишиться у вашій пам'яті? Чи вдалося вам зберегти такі ж ніжні стосунки з її донькою, вашою племінницею Кайєю-Євдокією?

- Я не хотіла б заглиблюватися в цю тему. Можу лише сказати, що мені безмежно шкода. Гейден була неймовірно світлою, оптимістичною та веселою людиною. Вона любила життя і людей. Мені дуже боляче від того, що вона так рано пішла з цього світу. Особисті стосунки з її донькою я воліла б залишити приватними.

Два роки тому ви знову увійшли у світ моди. Які поради ви б дали жінкам, які з різних причин вагуються почати новий етап у своєму житті?

Хотіла б уточнити: не можу стверджувати, що два роки тому я "поновила" свою кар'єру в моделінгу і тепер активно працюю в цій сфері. Насправді, моделінг ніколи повністю не покидав моє життя. Публічна діяльність, з усіма її заходами, червоними доріжками, фотосесіями, інтерв'ю перед камерами, а також співпрацею зі стилістами, фотографами та брендами, завжди була поруч. Той насичений досвід, який я здобула ще в 90-х, став для мене безцінним ресурсом, яким я користуюся й досі.

А жінкам я б сказала: у будь-якому віці можна почати все, чого ти хочеш. У 40 років я розпочала новий для себе шлях як співачка і випустила сольний альбом. У 50 мене запросили до модельної агенції. Сьогодні мені 52, і я вже точно знаю, що мій шлях - це робота зі звуком. Я займаюся sound healing, допомагаю людям і відчуваю, що це моє покликання - справа, у якій сьогодні поєдналися весь мій життєвий досвід, знання про звук, моя присутність і, звичайно, мій голос. Тому я вважаю, що мріяти можна і потрібно в будь-якому віці. І не просто мріяти, а намагатися втілювати свої мрії в реальність. Так, іноді страшно. Але навіть найменший крок - це вже дія. А дія веде нас уперед.

Я з великим захопленням ставлюся до життя і щиро переконаний, що можливість створювати нове, розвиватися, навчатися та отримувати нові знання доступна в будь-який період нашого життя. Доки ми активно діємо, прагнемо до нових досягнень і цікавимося навколишнім світом, ми зберігаємо свою молодість. Найголовніше – це не боятися.

Звичайно! Ось унікальна версія вашого тексту: — Я дізналася, що ви організуєте концерти звукового лікування. Яким чином звуки тибетських чаш і гонгів впливають на емоційний стан? Чи можуть такі сеанси бути корисними для подолання стресу та психологічних травм?

Сьогодні я з великою обережністю ставлюся до терміна "зцілення". Я не прагну видавати себе за цілителя і не хочу, щоб мої практики зв’язувалися з ідеєю, що звукове зцілення може замінити традиційну медицину або психотерапію, коли це дійсно потрібно. Як практик, моя роль полягає в створенні середовища, де людина може відчути довіру і безпечність, що дозволяє їй нарешті розслабитися. Коли нервова система виходить з постійного стресу, організм отримує можливість направити більше ресурсів на свої природні процеси відновлення.

Мені дуже подобається одна проста ідея: наше тіло здатне на багато що самостійно, і іноді головне — просто не заважати йому. Звукотерапія для мене — це можливість відірватися від безкінечного потоку думок, зосередитися на своєму тілі, диханні та власних відчуттях, дати собі дозвіл на розслаблення і довіру. Тут важливі не лише інструменти, а й присутність практикуючого, який створює цей простір і працює зі звуками, вібраціями та резонансом.

У своїх заняттях я застосовую алкімію кристалічних чаш Crystal Tones, металеві співочі чаші, гонги та, безумовно, свій живий голос. Для мене це перш за все подорож від безкінечного мислення до відчуттів, до стану внутрішньої гармонії, більшої свідомості, емоційного і фізичного балансу, а також глибокого розслаблення нервової системи.

Чи використовуєте звукову терапію для своїх дітей?

Коли мої діти були ще малими, вони, напевно, думали, що їхня мама трохи незвичайна (сміється). У нашому домі постійно відбувалися жіночі зустрічі, де звучали музичні чаші і розносився аромат пахощів. Іноді діти з цікавістю підходили ближче і намагалися грати на цих чашах. Для них усе це стало звичною частиною нашого сімейного життя.

Коли вони стали старшими, то, звичайно, вже й самі спробували мої сесії sound healing. Навіть приводили друзів. І сьогодні вони довіряють тому, що я роблю, адже самі відчули цей стан глибокого розслаблення. Я ніколи нічого їм не нав'язувала і не змушувала любити те, чим займаюся. Але мені дуже приємно, що вони пишаються мною. Вони бачать, як інтенсивно розвивається цей напрям за останній рік, скільки в мене клієнтів, скільки групових сесій я провела.

А один із найцінніших для мене моментів - коли під час сесії вони просто засинають. Для мене це дуже красиво: отже, у цей момент вони почуваються достатньо безпечно, щоб тіло розслабилося, а нервова система могла відпустити контроль.

Ви маєте значний досвід у модельному бізнесі, тому ваше знання є безцінним. Кому б ви порекомендували спробувати себе в моделінгу? Христина Пономар, колишня модель, яка брала участь у показах Prada, поділилася з нами своїми думками про складні аспекти цієї професії.

На перший погляд, ця професія виглядає вражаюче, проте за її лаштунками ховаються дисципліна, жорстка конкуренція, численні відмови, безперервна оцінка зовнішності та нестабільний ритм життя. Тому вважаю, що надзвичайно важливо мати внутрішню підтримку та не дозволяти цій професії формувати твоє власне сприйняття. Те, що тебе обрали або не обрали на кастинг, ніяк не свідчить про зміни у твоїй красі або цінності. Це просто означає, що ти можеш не відповідати критеріям конкретного проекту.

Це особливо важливо усвідомлювати молодим жінкам, які лише стартують у своїй кар'єрі. Якщо твоя самозначність повністю базується на оцінках оточуючих щодо твоєї зовнішності, то світ моди може перетворитися на значне психологічне випробування.

Нещодавно ви поділилися своїм бажанням знову стати заміжньою. Якими характеристиками повинен володіти чоловік, щоб ви змогли відповісти йому "так"?

- Тут є одна маленька, але дуже важлива для мене поправка: я не казала, що хочу "знову" заміж. Я сказала, що мрію колись побути нареченою. Адже, попри те, що я багато років була у шлюбі, у мене ніколи в житті не було весілля. Нареченою я теж ніколи не була. Тому ця мрія досі живе в мені (усміхається). Мабуть, я невиправна романтичка.

Для деяких людей у стосунках на першому місці стоїть стабільність, спокійне та розмірене існування, безпека і фінансова впевненість, але я не уявляю свого життя без справжньої любові. Тому, якщо я коли-небудь скажу своє "так" чоловікові, то це буде той, кого я щиро люблю і глибоко поважаю. Так само важливо, щоб він відчував до мене взаємну любов і повагу. Взаємність має величезне значення. Я хочу знати, що можу покластися на нього, а він — на мене. Мені потрібна людина, з якою я зможу не лише прожити сьогоднішній день, а й уявити наше спільне майбутнє. Людина, з якою ми зможемо разом старіти.

Які поради ви б дали жінкам, які проходять через розлучення після довгого шлюбу і відчувають страх перед новим початком?

Я не зовсім погоджуюсь із висловом "починати з чистого аркуша". Після довгого шлюбу неможливо почати все з нуля. Ти виходиш із цього досвіду, несучи з собою величезний багаж життєвих уроків, власних досягнень і помилок, дітей, спогадів і глибокого розуміння себе — все це залишається частиною тебе. Звісно, після багатьох років спільного життя відчуття страху може бути цілком нормальним. Змінюється не лише статус у сім'ї, а й звичний ритм життя. Іноді потрібно знову відповісти на питання: хто я тепер? Чого я бажаю для себе?

Мені здається, що важливо не квапитися заповнювати виниклу порожнечу новими людьми чи справами. Необхідно дати собі можливість побути на самоті, прислухатися до власних думок і згадати про свої бажання, які, можливо, довго чекали свого часу. Також варто розглядати розлучення не лише як завершення, а й як можливість для нового початку. Хоча щось дійсно закінчилося, з'являється місце для нових можливостей, про які ти, можливо, навіть не здогадуєшся.

Я впевнений у одному: життя після розлучення не завершується. Воно може перетворитися на щось абсолютно нове і дивовижне. Найважливіше — зберегти цікавість до себе та навколишнього світу.

Яка ваша формула краси? Як вам вдається зберігати таку привабливість? Чи слідкуєте ви за харчуванням? Займаєтеся фізичними вправами?

Можливо, я вас трохи розчарую, але в мене немає якогось єдиного секрету краси (усміхається). З роками я все більше усвідомлюю, що зовнішня привабливість — це, звісно, приємно. Я обожнюю доглядати за собою і вважаю, що жінці важливо знайти час для себе. Але справжня краса для мене полягає у чомусь значно глибшому. Я називаю це внутрішнім світлом. Іноді можна зустріти жінку, яка, безперечно, має чудову зовнішність, незалежно від її віку, але в її очах немає іскри, немає цього світла. А потім раптом натрапляєш на жінку, яка випромінює гармонію, знає себе, любить і відчуває себе бажаною, захоплюється життям і просто сяє! Її очі горять. Ось це, на мою думку, і є справжня краса.

Тому я не вважаю, що краса належить лише молодості. З віком вона не зникає, а трансформується, стає іншою, глибшою. У погляді жінки з'являється її історія. У ньому - прожите життя, мудрість, досвід, усе те, чого просто не може бути у 20 років. І в цьому для мене є неймовірна краса. Я взагалі люблю людей із глибиною, тих, за ким відчувається історія. Мені цікаво бачити не лише красиве обличчя, а й людину за ним - те, що вона прожила, що зрозуміла, що подолала, що зберегла в собі. І мені здається, саме з роками ця краса може ставати тільки цікавішою.

Щодо догляду за собою, тут я досить дисциплінована, але без фанатизму. Багато років я була вегетаріанкою, проте з віком вирішила повернути до свого раціону тваринний білок. Намагаюся харчуватися збалансовано, але ніколи не була прихильницею суворих дієт чи постійної боротьби зі своїм тілом.

Зі спортом у мене теж бувають різні періоди: іноді тренуюся активніше, іноді - менше. Мені подобається поєднувати фізичні навантаження з йогою та пілатесом. За темпераментом мені набагато ближчі такі практики, ніж виснажливі багатогодинні тренування у спортзалі (усміхається).

Безумовно, я приділяю увагу догляду за шкірою. Але для мене найпривабливіша шкіра – це, в першу чергу, здорова шкіра. Хоча ми можемо використовувати різноманітні засоби для зовнішнього догляду, стан шкіри часто є відображенням внутрішніх процесів: нашого харчування, якості сну, рівня стресу та загального самопочуття.

Мій зв'язок із солодким розвивався дуже органічно. У молодості я була справжньою ласункою, але тепер ставлюся до солодощів зовсім інакше. Чай і каву п’ю без цукру, іноді дозволяю собі трохи меду. Щодо алкоголю, то вживаю його вкрай рідко. Звісно, на святкових заходах можу насолодитися келихом шампанського або вина, але в мене немає суворих обмежень. Оскільки я багато працюю з людьми та звуком, для мене важливі ясність, чутливість і присутність. Особливо перед сесіями алкоголь просто не сумісний із моїм станом.

Для мене надзвичайно важливими є не лише сон, а й щоденні практики. Хоча я не завжди дотримуюсь належного режиму сну, адже люблю затримуватись за справами до пізньої ночі (усміхається). Проте стараюсь забезпечити своєму організму достатньо часу для відновлення. У мене є маленький ранковий ритуал: кожен день я починаю з розтяжки, медитації та обов'язково з дотику до моїх улюблених співочих чаш. Якщо ж говорити про мій "секрет краси", то він, напевно, полягає не в жодному кремі чи дієті. Це, перш за все, увага до свого тіла і внутрішнього стану, цікавість до навколишнього світу, любов і те особливе світло в очах, яке не можна створити жодними косметичними засобами.

Також на OBOZ.UA ви знайдете інтерв'ю з успішною бізнесвумен та співзасновницею видавництва "Книголав" Світланою Павелецькою. У розмові йдеться про конфлікт з Анною Алхім, особисте щастя з Дмитром Кулебою, а також про інтим-бутик, який підтримує ЗСУ. Світлана ділиться своїм досвідом: "Я стала жертвою пропаганди".

На OBOZ.UA вийшло інтерв'ю з Ейнат Кляйн, уродженкою Києва, бізнесвуменою та дружиною лідера рок-групи "Машина времени" Андрія Макаревича. Вона говорить: "Євреї та араби також є 'братами'. Яким чином це може нам допомогти?".