Зображення: Олександр Попенко Вахтанґ Кебуладзе висловлює думку: "Я не можу однозначно стверджувати, чи можна вважати Китай або Іран політичними націями. На мою думку, Росія, безсумнівно, не є політичною нацією."
У багатьох бесідах, інтерв'ю та лекціях ти піднімаєш тему конфлікту імперій і політичних націй, а також процесу їхнього формування. У наш час стало популярним вважати, що після початку повномасштабного вторгнення в Україні виникає нова політична нація. Чи можеш ти пояснити, в чому полягає різниця між особою, яка живе в імперії, і громадянином держави, де існує політична нація?
Вважаю, що створення політичної нації займає значно більше часу, ніж 3-4 роки. Формування політичних націй не відбувається настільки швидко.
Чому політичні нації відіграють таку значущу роль у сьогоднішньому світі? Як зазначає Ярослав Грицак, головним механізмом, що регулює глобальні справи, є Організація Об'єднаних Націй. Це не королівства, монархії, автократії чи імперії, а саме нації. Проте, безумовно, у нас є чимало запитань до діяльності цього органу.
Чи є політична нація універсальним поняттям, яке може описати ситуацію в будь-якій країні світу? Аналізуючи його з позиції політичної історії та філософії, я дедалі частіше запитую себе, чи не є воно утворенням європейського, трансатлантичного, західного штибу?
Не маю однозначної відповіді, чи є політичною нацією Китай або Іран. Однак Росія, як на мене, точно не політична нація. Росіяни побудували імперію, а політичної нації повноцінно не сформували. Дуже багато їхніх внутрішніх негараздів перетворюються на зовнішні загрози, зокрема для нас.
Ми існуємо у світі, який виглядає як розділений на політичні нації. Однак слід пам’ятати, що це порівняно новий феномен, навіть в контексті європейської історії.
Те, що ми іменуємо політичними націями, є відносно новим феноменом, який виник у Європі наприкінці середньовіччя та на початку нової ери.
Багато відомих політичних націй виникли лише пізніше. Під час своїх лекцій я ознайомлю слухачів з концепцією запізнілої нації. Багато людей часто дивуються, дізнаючись, що німецький філософ Гельмут Плеснер сформулював термін "нація" на початку ХХ століття, відносячи його до німецького контексту. Німці стали політичною нацією значно пізніше, ніж їхні сусіди, такі як французи, італійці, голландці та британці.
Виникнення німецького нацизму можна розглядати як ознаку хворобливого розвитку. Це одна з моїх теорій. Нація формувалася з запізненням і водночас у прискореному темпі, що сприяло появі праворадикальних ідеологічних течій.
Зображення: Німецький федеральний архів. Підняття нацистів до влади - промова Гітлера 30 січня 1933 року під час церемонії приведення до присяги.
Проте Німеччина подолала цю недугу і, під впливом ліберальних демократій, зокрема Сполучених Штатів, Франції та Великої Британії, в другій половині ХХ століття сформувала зрілу політичну націю, яка сьогодні є однією з найуспішніших у світі.
Чи можливе, що майбутнє нашої планети не полягає в політичних націях? Можливо, існує якась інша форма організації? Я не впевнений у цьому.
Політична нація -- це насамперед породження західної політичної культури та західної історії.
На мою думку, політична нація являє собою спільноту осіб, які єднаються не лише через спільну територію, але й через спільну ідентичність, висловлюючи просту і зрозумілу думку: "Ми є кимось" як для себе, так і для інших. Чи можливо в такому контексті існування неоднорідної нації? Часто нас критикують за відсутність єдності, за те, що ми різні і не здатні виробити спільні формулювання.
Мене не задовольняє це визначення. Якщо ми керуватимемося такими критеріями, то можна стверджувати, що росіяни є політичною нацією. Вони мають уявлення про свою ідентичність, хоча це може бути й хибне. Їхнє сприйняття зовнішнього світу, який вони вважають загрозливим, є досить проблематичним. Проте, чи можна вважати їх політичною нацією та чи мають вони політичну єдність — у цьому я не впевнений.
Розглянемо приклад двох Корей. Які ж основні відмінності між північними та південними корейцями? Це один і той же народ, що поділяє спільну історію, мову та релігійні традиції. Проте, сьогодні Північна і Південна Корея представляють собою абсолютно різні політичні утворення. Універсальних критеріїв для цього розподілу не існує.
Ризкую виявитися звинуваченим у євроцентризмі або вестернізмі, але, на мою думку, політична нація є, передусім, результатом західної політичної традиції та історичного розвитку.
Навіть коли ми аналізуємо процвітаючі політичні нації, такі як п'ять тигрів Далекого Сходу, можна помітити, що вони формують свої політичні спільноти, певною мірою наслідуючи процеси, які відбувалися в західних країнах.
Чому Південна Корея є однією з найбільш успішних країн у світі на сьогоднішній день і видатною політичною нацією? Вона перейняла американську модель розвитку. У той же час, Північна Корея опинилася під впливом Китаю та Росії, що призвело до утворення фактично концтабору, озброєного ядерною зброєю.
Можливо, мої слова звучатимуть трохи тривіально, але для мене є суттєвим, що політичну націю згуртовують спільні цінності.
Зображення: Олександр Попенко Вахтанг Кебуладзе і Ольга Айвазовська "Щоб нація була успішною й органічно сформувала свою державу, яка не перетворилася б на концтабір для всіх народів у ній, потрібно спиратися на цінності"
Ідентичність – це усвідомлення того, що має для вас значення.
Спиратися на цінності дуже важливо. Вони потрібні для того, щоб нація була успішною й органічно сформувала свою державу, яка не перетворилася б на концтабір для всіх народів, які живуть у ній, а могла б бути інструментом поступу й успіху.
Чому ми вирішили назвати нашу, сподіваюся, останню революцію Революцією гідності, щоб більше не переживати жахливі події для досягнення незалежності, свободи та успіху? Адже людська гідність є однією з основних цінностей європейської трансатлантичної цивілізації.
У суспільстві, жорстко ієрархічно і вертикально побудованому, поняття гідності немає, тому що гідність -- це риса, яка можлива в горизонтально побудованих суспільствах. Коли ти вбудований у жорстку ієрархію, то ти пан для тих, хто під тобою, а вони твої раби, і ти раб для тих, хто над тобою, а вони твої пани. Де там місце людській гідності?
Чому саме фраза "Свобода – наша релігія!" стала символом революції? Це пояснюється тим, що свобода є надзвичайно важливою цінністю. Водночас для наших супротивників, росіян, це поняття сприймається як загроза. Чому ж вони так негативно згадують 90-ті роки, коли в Росії також з'явилась перспектива демократизації? Це призвело до безладдя.
Єльцин, який уособлював демократичні перетворення, вдавався до обстрілу парламенту з танків. Ось така у них демократія. Для багатьох росіян свобода сприймається не як благо, а як зло.
Те, що для нас є безсумнівними цінностями: гідність, свобода, вроджені права людини, -- для росіян цим не є. Виникає питання: навколо чого вони об'єднуються як політична нація? Чи є там насправді політична нація?
Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко висловлюють думку: "Росіяни ведуть боротьбу з дійсністю, намагаючись переконати всіх, що їхні уявлення переважають над реальністю."
Зображення: Олександр Попенко Вахтанг Кебуладзе
Це пов'язано з іншим історичним феноменом -- поняттям цивілізації. Як на мене, поширення поняття цивілізації на всі форми організації суспільного життя людей, які не народжуються в європейському просторі, -- це помилка, яка починається з творів таких видатних філософів й істориків, як Освальд Шпенглер, автор "Занепаду Європи", й Арнольд Тойнбі, автор "Дослідження історії".
Цивілізація, на мою думку, тісно пов'язана з терміном civitas, що означає "вільне місто". Це поняття зародилося в Північній Італії в середньовічний період і згодом поширилося по інших країнах, черпаючи натхнення з давньогрецьких полісів. Таке місто є осередком життя для вільних та відповідальних громадян.
Дуже значущим елементом нашої цивілізаційної спадщини є пам'ятник Магдебурзькому праву, розташований на березі Дніпра в Києві. Вся територія України невід'ємно пов'язана з цією цивілізацією. У нас існувало більше ста міст, кожне з яких мало свої власні правові системи. Натомість у Росії можна виділити лише два, які розташовані на кордоні з нашою країною.
Ця теза може бути провокаційною і викликати спротив, але я вважаю, що лише ті політичні культури, які виростають із цієї культури вільних міст з певною системою права, врядування, і є цивілізацією. Саме в цьому контексті можуть бути сформовані сучасні політичні нації. Чим є інші, я не знаю.
"Ми маємо змінювати протиставлення лівих і правих на опозицію між лібералами й радикалами будь-якого ґатунку"
Ти згадав, що Німеччина переживала кризу росту, і, по суті, нацизм був її вираженням. Що відбувається у Європі зараз, коли праворадикальні течії, політичні групи отримують дуже високий рівень підтримки, і видається, це незворотний процес? Чи є сценарій відкату від радикалізму без війни?
Я вважаю футурологію непевною наукою, тому не роблю прогнозів. Моя роль полягає в тому, щоб детально описувати те, що спостерігаю в даний момент, а також те, що відбувалося раніше.
З цього приводу маю есей "Змінити інтелектуальні окуляри". Дуже багато інструментів, які ми використовували для опису й аналізу ситуації у ХХ столітті, застарілі. Одним з головних таких інструментів є протиставлення лівих і правих.
Фото: Олександр Попенко
Як роз’яснити, хто ж став ініціатором Другої світової війни? Чи можна вважати цю війну конфліктом між лівими та правими? Варто згадати, що Гітлер і Сталін спочатку стали партнерами. Радикальні сили з правого та лівого флангів жорстоко розірвали Центральну Європу, а вже через два роки нацистська Німеччина вдарила по більшовицькій Росії.
Ще в XX столітті це протиставлення функціонувало не дуже ефективно, а зараз ситуація ще більш ускладнилася. На мою думку, нам слід переосмислити цю опозицію, замінивши її на протиставлення між лібералами та радикалами всіх напрямків. Адже загроза походить не лише від правих радикалів, але й від лівих екстремістів. Хто підтримує Путіна по всій Європі? Це і праві, і ліві. Сучасні тенденції свідчать про те, що межі між лівими та правими стають все більш розмитими.
Я спеціалізуюся на німецькій культурі та політиці, тому добре обізнаний з політичною ситуацією в Німеччині. Під час цьогорічних виборів ми мали розмову з відомою німецькою інтелектуалкою та політикинею Марілуїзе Бек, де обговорювали різних кандидатів. Вона висловила занепокоєння щодо праворадикальних сил. Зокрема, вона згадала про "Альтернативу для Німеччини" (AfD), яка відмежувалася від лівих і тепер позиціонує себе як партія з елементами як лівих, так і правих. За її словами, AfD є навіть більш радикальною, ніж партія "De linke" ("Ліві"). Це ультраправе угруповання, яке використовує ксенофобську і гомофобську риторику, і лише нещодавно відмовилося від деяких антисемітських гасел.
Уперше за історію сучасної Німеччини ультраправі кілька разів поспіль проходять до Бундестагу. Це був шок для німецької ліберальної громадськості, і не лише для них -- для нас також, -- що вони посіли друге місце на цих дострокових виборах. І вони вперше йшли з кандидаткою на посаду віцеканцлера Алісою Вайдель, тобто вони думають про 2029 рік.
Зображення: EPA/UPG Підтримувачі партії "Альтернатива для Німеччини" (AfD) з нетерпінням чекають на промову Бйорна Хьокке, основного кандидата від партії на місцевих виборах у Тюрінгії, під час його заходу в Ерфурті, що відбувся 31 серпня 2024 року.
Вони тепер займають перше місце в рейтингу після виборів.
Хто така Аліса Вайдель? У Німеччині вона ультраправа, очолює партію, риторика якої ксенофобська, гомофобська, проти мігрантів, проти ЛГБТ-спільноти, а у Швейцарії вона живе в офіційному союзі з жінкою зі Шрі-Ланки й виховує двох синів.
Я не кажу, що це погано чи добре, я кажу: як вона може це поєднувати? У мене виникає питання: як вони виховують своїх синів? Які цінності їм передають, якщо тут вона відкрита лесбійка і не просто толерує людей іншої національності, а начебто кохає цю жінку, а перелітає в Німеччину -- і підтримує ультраправу риторику? Де вона справжня? Де вона ліва, де вона права, і чи є тут взагалі ліві й праві?
Німеччина дає нам два яскраві образи: Сара Ваґенкнехт і Аліса Вайдель, які уособлюють два радикальні крила німецької політики, але насправді це не ультраліве і не ультраправе, а щось абсолютно нове. Як політичний філософ, я не можу більше оцінювати їх як представниць ультраправого або ультралівого руху.
"Парадокс у тому, що ставлення європейців до росіян дуже марксистське"
Чи можливе оцінювання автентичності таких цінностей? Будь-яка ідеологія, незалежно від того, чи це праві, чи ліві, завжди грунтується на певних цінностях. Якщо все це переплетене між собою — це одна ситуація, але що, якщо це виявляється неправдою? AfD здобуває популярність, оскільки суспільство має потребу в подібних цінностях, програмних цілях і завданнях, чи ж це тому, що ця політикиня ідентифікує себе виключно для участі в політичному змаганні в певній країні, але її цінності не є щирими, а вона просто виконує роль праворадикальної діячки?
У цьому контексті переплітаються концепції цінностей та інтересів, і саме цим користуються ліві. Вони опираються на ідеї Маркса, який стверджує, що цінності є надбудовою, а не основою суспільства; основою, на його думку, є економічні інтереси.
Якщо спростити та радикалізувати марксистську ідеологію, можна дійти висновку, що мова йде не стільки про гідність, свободу та права, скільки про фінансові ресурси, багатство та економічні інтереси. Це не має нічого особистого – це просто бізнес. Така позиція є досить впливовою. Ця концепція марксизму проникає не лише в середовище ультралівих, але й у кола ультраправих.
Парадокс полягає в тому, що європейці сприймають росіян через призму марксистських ідей. Німці та французи вважали, що якщо вони, традиційні супротивники, змогли налагодити стосунки на основі спільних економічних інтересів (на приклад, Європейський Союз виник з Європейської спільноти вугілля та сталі), то чому б не спробувати зробити те ж саме з росіянами? Адже вигідніше співпрацювати та дружити, аніж воювати. У росіян є багаті ресурси, а ми можемо запропонувати технології. Ця взаємовигідна співпраця, де один надає ресурси, а інший – інновації, може стати основою для успішних "потоків" і процвітання в Європі.
У результаті -- жахлива війна. Виявляється, не лише економічні інтереси керують людьми, є щось інше, і не обов'язково це цінності.
Зображення: EPA/UPG Володимир Путін на своїй традиційній пресконференції, проведеній 23 грудня 2023 року.
Що спонукає Путіна до дій? Які мотиви керують росіянами? Чому вони обрали шлях війни? Цінності тут не відіграють суттєвої ролі. Чи можна це пояснити економічними інтересами? Було б значно вигідніше завершити будівництво обох "Північних потоків" та налагодити торгівлю з Європою через Україну і Балтику. Це виглядало б більш вигідним варіантом, але це не відбувається. Отже, існують інші чинники, що впливають на дії цих людей.
Можливо, Фройд має рацію, стверджуючи, що наше несвідоме пов’язане з певними сексуальними комплексами. А може, Ніцше правий, вважаючи, що за всім стоїть воля до влади. Або ж існують інші чинники, які поки залишаються поза нашим полем зору. Спростити все до економічних мотивів було б теж невірно.
Стосовно того, що відбувається в сучасній Європі, ми не можемо про це говорити лише в термінах лівих і правих. Бачимо радикалізацію політичного поля, і вона дуже небезпечна як з лівого, так і з правого боку.
"Не слід плутати силу з владою."
Це спричиняє те, що сила стає вирішальною у сфері міжнародних відносин. Європейський поствоєнний договір вже не виконує своїх функцій. Виникає питання, чи можливо вжити заходів, щоб стримати цю радикалізацію та уникнути ще більш масштабної війни. Україні не вигідно, щоб конфлікт розгортався на кількох фронтах, особливо якщо до нього, окрім Російської Федерації, можуть приєднатися такі актори, як Північна Корея чи потужні військові сили Китаю.
Не слід змішувати поняття сили та насильства. Німецьке слово "macht" і англійське "power" можуть вказувати як на силу, так і на владу. В той же час терміни "gewalt" і "violence" означають саме насильство і походять з іншого кореня. У нашій мові, на жаль, сила та насильство мають спільне коріння.
У цьому контексті варто звернутися до думок Ганни Арендт. Вона написала короткий, але змістовний твір під назвою "Сила і насильство". Окрім цього, своє важливе розрізнення вона викладає у "Становищі людини" (The Human Condition), яке, на мою думку, є одним із найзначніших маніфестів ліберальної філософії XX століття.
Ганна Арендт пише про те, що насильство може знищити владу або силу, але ніколи не може замінити її.
Що таке влада як справедлива сила? Це те, що породжується спільним життям людей. Тобто, зрештою, це республіка, це спільна справа. І це можливо у справжніх політичних націях, у справжніх ліберальних демократіях. Коли знизу горизонтальна сила об'єднання людей породжує сильну владу, це дає успішні повноцінні суспільства і політичні нації з майбутнім.
Коли в суспільстві бракує тієї сили, що проявляється через державну владу, настає насильство. Однак насильство не може стати заміною владі чи силі; воно лише руйнує і розпорошує соціальну структуру. Ця небезпека є актуальною і сьогодні.
У мене немає однозначної відповіді, як з цим боротися, але ми маємо це усвідомлювати. Ми не маємо ототожнювати силу і владу.
Праві та ліві асоціюють силу з владою, а також і силу з насильством. Це є характерним для Леніна, який, на жаль, не вирізнявся оригінальністю у своїх роздумах. Часто він спрощував і радикалізував ідеї видатних мислителів свого часу та минулого. Його трактування державної влади як механізму насильства є спрощенням поняття Макса Вебера, який стверджував, що державна влада є єдиним соціальним інститутом, що має законне право на застосування сили.
Зображення: Олександр Попенко Вахтанг Кебуладзе
Вебер встановлює численні обмеження між поняттями "влада" і "насильство". Легітимність влади походить від народу через суспільний договір, вибори, розподіл повноважень та механізми контролю. Право на вживання насильства надається лише в специфічних обставинах, які регулюються конституцією та підконституційними нормативними актами.
Ленін стисло формулює свою думку: влада — це насильство. Цю ідею приймають як ліві, так і праві. Націоналісти скажуть: "Влада — це насильство", і це їх цілком влаштовує. Вони вважають це справедливим. У той же час комуністи заперечують: "Це погано, і ми повинні знищити будь-яку владу, застосувавши безмежне насильство". Звідси виникає марксистська теорія диктатури пролетаріату, яку використовують більшовики, нібито для досягнення емансипації, але насправді вони створюють найбільший концтабір в історії — Совєтський Союз, у якому ми жили. Ми знаємо, що таке бути під владою комуністів, тому я стверджую, що загроза існує з обох сторін. Щоб цьому запобігти, потрібно усвідомити, що і ліві, і праві є небезпечними.
Під час президентських виборів у Франції 2017 року, коли до другого туру потрапили Емманюель Макрон і Марін Ле Пен, Франсуа Фійон, що представляв республіканську партію — традиційний консервативно-ліберальний центр, закликав своїх прихильників утриматися від голосування на користь Ле Пен.
Його запитали, чи усвідомлює він, що таким чином підтримує Макрона, чия ліволіберальна риторика відрізняється від консервативно-ліберальної. На питання "Як ви можете, хоча б опосередковано, підтримувати свого ворога?" Фійон відповів: "Не слід плутати ворогів лібералізму і демократії з політичними суперниками". Я вважаю, що ця цитата заслуговує на місце в історичних підручниках, хоча особисто не є прихильником Фійона через його зв'язки з корупційними скандалами. Тим не менш, це виважене і щире висловлювання людини, яка представляє політичний центр.
Фото: EPA/UPG Кандидат у президенти Франції Франсуа Фійон виголошує промову після поразки у першому турі президентських виборів , Париж, 23 квітня 2017 року.
Замість цього, єдиним кандидатом, який на той час висловив підтримку Ле Пен, виявився Жан-Люк Меланшон, представник ультралівої, майже комуністичної ідеології. Як таке можливо, адже вона ж належить до правого спектру? Виявляється, крайнощі можуть перетинатися. Це чітко ілюструє ситуація у Франції, а також в Німеччині, і я переконаний, що подібні явища спостерігаються і в інших країнах Європи.
У Європі на початку XX століття ультраправі режими виникли внаслідок постімперських травм та стали своєрідною відповіддю на загрозу поширення комуністичних ідей.
Багато людей, які уважно стежать за міжнародною політикою, відчувають тривогу, вважаючи, що ми наближаємося до епохи 30-40-х років ХХ століття, використовуючи цілком демократичні механізми, зокрема вибори. Як реагувати на електорат, який підтримує радикальні ідеї, і чи можемо ми уникнути можливого насильства, яке може стати неминучим у такій ситуації?
Я не знаю, що з цим робити, а можу говорити тільки про те, що є.
Ця ситуація має певні паралелі, але водночас суттєво відрізняється. Я знову звернуся до думок Ярослава Грицака, який у своїй праці "Подолати минуле: Глобальна історія України" підкреслює, що історія не є простою копією, а скоріше римою. У даному випадку ми можемо спостерігати деякі римування, певні спільні мотиви, проте повного відтворення ситуації не спостерігається.
На початку ХХ століття Європа перебувала в стані постімперської трансформації. Різні політичні нації стикалися з глибоким відчуттям втрати своїх імперій, тоді як інші нації лише починали формуватися на основі залишків колишніх імперських структур.
Іспанська імперія також пережила глибоку травму, подібно до багатьох інших європейських імперій. Австро-Угорщина, наприклад, зазнала краху після Першої світової війни. Німеччина, незважаючи на амбіції створити свій Райх, зазнала поразки у цьому глобальному конфлікті. Ця травматична втрата та супутній ресентимент стали темою багатьох літературних творів про "втрачене покоління". Якщо ви прочитаєте Ремарка, то зможете відчути настрій німців, які зіткнулися з наслідками поразки у Першій світовій війні.
Основним аспектом є небезпека червоної чуми. Європейці усвідомлювали, що існує Радянський Союз — держава, в якій здобули владу комуни, і їх лякав ризик, що ця хвороба може охопити всю Європу.
Зображення: UPI/dpa Диктатор Франсіско Франко керував Іспанією протягом 36 років.
Можна звернути увагу на випадок Іспанії. Авторитарний режим Франко виник внаслідок перемоги над лівими силами. Хоча країна пережила жахливу громадянську війну, з 1939 року, після перемоги Франко, Іспанія практично не була залучена в бойові дії. Єдиною винятковою подією стала участь Блакитної дивізії на фронті, яка дуже швидко повернулася назад. В Іспанії є пам'ятний хрест "25 років миру", що символізує 25 років правління Франко.
У початковий період ХХ століття ультраправі режими в Європі частково виникли як реакція на постімперські травми, а також стали відповіддю на загрозу розширення комуністичних ідей.
Зараз ситуація інша. Імперії для багатьох країн Європи вже в далекому минулому. Хоча є якась імперська ностальгія, але, мені здається, вона радше культурна. І начебто немає загрози комуністичної диктатури, навіть Росія не позиціонує себе як країна, де скасовується приватна власність на засоби виробництва і домінує комуністична ідеологія.
В Європі це не спостерігається. Тут існують інші труднощі, зокрема міграційні процеси, спричинені конфліктами та стихійними лихами на Близькому Сході та в Африці. Також є низка внутрішніх викликів. Тож, хоча деякі аспекти можуть бути схожими, в цілому ситуація має свої відмінності.
Чи можеш роз'яснити, чому середньостатистичний мігрант може становити більшу загрозу для середньостатистичного жителя Євросоюзу, ніж Російська Федерація? Адже спецслужби багатьох країн ЄС прогнозують можливість нападу з боку РФ в термінах трьох-п'яти років, а останні коментарі ще більше скорочують цей термін.
Це схожі загрози. Крім того, яка альтернатива? Ми всі говоримо про можливість розпаду Російської імперії. Ясно, що для нас це омріяне майбутнє. Принаймні ми розуміємо, що якщо вона збережеться в тій конфігурації, в якій є сьогодні, то ми мирно жити не будемо.
Ярослав Грицак зазначив: "Наша перемога буде поступовою. Це не буде ані швидким, ані остаточним миром".
Проте, крах Російської імперії є геополітичною подією глобального значення. Наприклад, це може призвести до масового витоку біженців у Європу через нашу територію.
Як ми поводитимемося в такій ситуації? Це ж наші вороги, які приходили нас убивати й приходять дотепер, а тепер у них катастрофа і вони починають утікати. Це мирні люди, з дітьми, без зброї. Як ми поставимося до цих людей? Я не знаю, у мене немає відповіді на це питання. І це в результаті, якщо наша мрія, яка здається нам дуже примарною, здійсниться і Російська імперія почне валитися.
Чи справді всі мирно розійдуться по своїх національних оселях і почнуть співіснувати в дружбі? Це наївні мрії! Такого ніколи не відбувалося, і навряд чи відбудеться в майбутньому. Це серйозні виклики для всіх, а особливо для України.
Зображення: Олександр Попенко Вахтанг Кебуладзе "Мілітаризація не означає лише підтримку армії -- усе суспільство має бути мілітаризоване"
В українському уряді висловлюють думки щодо потреби України у військових ресурсах для забезпечення безпеки Європи. Україна звертається до ЄС з пропозицією фінансування Збройних сил, щоб припинити війну, зміцнити свою позицію та запобігти виникненню конфліктів в Європі. Як ти ставишся до ідеї, що демократія може бути водночас рішучою та ефективною? Чи вважаєш ти можливим існування агресивної демократії в рамках Європейського Союзу?
Це складніше питання: наскільки демократія може забезпечити свою власну безпеку?
Я є прихильником миру, тому не прагну жити в суспільстві, де панує мілітаризм. Однак усвідомлюю, що єдиний шлях до виживання нашої нації полягає в її трансформації на мілітаризовану.
Мілітаризація не означає лише підтримку армії -- усе суспільство має бути мілітаризоване. Ми маємо жити з розумінням того, що на порозі жахливий ворог, і не лише для нас, а для людства, який воює абсолютно антилюдяними способами. Росіяни, як ми знаємо, вчиняють під час війни усі можливі й неможливі злочини. Що ми можемо цьому протиставити? Лише потужність, причому не лише власну, а й усієї Європи.
Я дуже не хочу жити в такому суспільстві. Не хотів би, щоб у такому суспільстві жили прийдешні покоління, але нам не залишають вибору. Або Росія нас знищить, або ми станемо дуже серйозною військовою потугою, яка зупинить цього ворога. Але для цього нам однозначно потрібна підтримка всіх наших партнерів.
Як нам, активним захисникам демократії, вдасться її зберегти? Якщо, умовно кажучи, всі традиційні інструменти, які використовуються в цих системах, в даний момент не знаходять широкого застосування і в майбутньому можуть втратити свою ефективність.
Зображення: Олександр Попенко та Ольга Айвазовська
Не впевнений, чи це легка задача. Це проблема, яка стосується не лише філософських роздумів, а й має значення для політиків, правознавців та активістів у суспільстві.
Потрібно дивитися на приклади, які існують у світі. Скажімо, той самий Ізраїль. Ми часто говоримо, що це ще найкращий для нас варіант -- ізраїльський.
Прикладом може слугувати Південна Корея. Поставимо запитання: наскільки Південна Корея та Ізраїль можна вважати демократіями в класичному європейському розумінні цього терміна? Проте існують випадки, коли держави з ліберально-демократичними системами, що мають виборчі процеси, розподіл повноважень і гарантії приватної власності, змушені функціонувати в умовах ворожого оточення.
Ізраїль з моменту свого заснування існує в оточенні ворожих сил. Є приклади, як Південна Корея та Тайвань. Чому Тайвань не підкорився Китаю? Чому Південна Корея продовжує опиратися? І як Ізраїль зміг зберегти свою незалежність?
Тому що діє міжнародна система стримування і противаг.
Чому вона має такий вплив?
Оскільки існують комерційні інтереси.
Ми повертаємося до того, що мілітаризація українського суспільства означає не просто створення потужної армії, а дуже глибокі зміни в суспільстві й економіці, коли наші партнери зацікавлені в тому, щоб ми не впали.
Зображення: Олександр Попенко Вахтанг Кебуладзе "До останніх подій у США в ситуації в Україні для всіх притомних людей була кришталева ясність, де зло"
Уявімо собі ситуацію, коли ця система стримування розвалюється, і США опиняються на невигідному боці історії. Це не питання футурології, а сучасна реальність. Чи є хтось, хто здатен створити нову систему протидії, стримування та балансу? І чи володіє Європа моральною силою, необхідною для формування політичних націй, здатних підтримати таку платформу?
Ми говорили здебільшого про європейський контекст, а зараз ти привернула увагу до Сполучених Штатів.
Вибори в США, а також те, що сталося і продовжує відбуватися після них — адже кожен новий день приносить свіжі відкриття, — поставили під сумнів ключові ідеї, на яких я формував своє сприйняття політичної філософії.
Я вже підкреслював, що не слід протиставляти лівих і правих, адже обидва ці напрямки можуть становити загрозу для ліберальної демократії. Також згадував, які уроки можна взяти з твору Ганни Арендт "Становище людини".
Ще один значущий маніфест лібералізму – "Відкрите суспільство та його противники" (The Open Society and Its Enemies) від Карла Поппера.
У середині ХХ століття він говорив про філософських оракулів, називаючи так філософію Платона, Гегеля, Маркса. З цих філософій народжуються геть протилежні ідеології, як праві, так і ліві. Їхній спільний ґандж у тому, що філософи раптом стають політиками і футурологами, нав'язують людству бачення того, яким має бути світ, і це веде до жахів.
Відповідь Поппера полягає в тому, що філософи не повинні виступати в ролі оракулів або політиків, а політики, у свою чергу, не повинні намагатися бути філософами. Я завжди підтримував думку Поппера про те, що політики повинні діяти як інженери. Їх завдання полягає в тому, щоб усувати проблеми в суспільстві: якщо щось не працює, це потрібно виправити. Якщо є уявлення про те, як можна покращити роботу соціального механізму, необхідно вносити зміни. Проте, якщо система функціонує належним чином, її не слід чіпати – нехай вона працює далі. Я вірив, що це є універсальним рецептом для успіху.
Те, що сьогодні все частіше охарактеризовують як технофашизм, уособлює небезпеку, яку створюють інженери, котрі здобувають владу, не маючи жодних моральних орієнтирів. Вони стверджують, що їхні рішення діють та є ефективними, незалежно від ідеологічних позицій чи жертв, які можуть бути принесені на цьому шляху.
Зображення: EPA/UPG Дональд Трамп і Володимир Путін ведуть бесіду на саміті G20, що проходив в Осаці, Японія, 28 червня 2019 року.
Один із основних доводів на користь ідеї про те, що варто відмовитися від України та налагодити співпрацю з Росією, полягає в Арктиці. Унаслідок глобального потепління перед нами відкриваються нові ресурси цього регіону, і їх освоєння вимагає спільних зусиль. Те, що це може призвести до екологічної катастрофи, загибелі мільйонів людей і невизначеності щодо майбутнього нашої планети – не має значення. Такий підхід більше нагадує мислення інженера, який оцінює вигоди, ніж філософа, що розмірковує про етичні наслідки своїх дій.
Тут я не можу користуватися засадничими класичними інструментами лібералізму. Так, Платон -- це погано, Гегель -- погано, Маркс -- погано, бо з цього виростає нацизм, комунізм, але виявляється, що й те, що Поппер вважав альтернативою, також може призвести до таких наслідків, як встановлення авторитаризму, тоталітаризму планетарного масштабу. Ми маємо розглядати поставлене питання на тлі такої загрози.
Людство опинилося в дуже обмеженому проміжку можливостей, і, на жаль, ми його не використали. Україна стала каталізатором для формування небезпечного альянсу, що складається з Росії, Північної Кореї, Китаю та країн БРІКС, які перебували в нерішучості. Здається, виникла чітка протилежність: з одного боку, ліберальний демократичний світ — Європа, США, а ми є його захисниками, з іншого — зло, що прагне нас поглинути.
Зміна ситуації у Штатах і те, що Штати сьогодні починають домовлятися з Росією, Китаєм, грати на цих відмінностях, породжує нову конфігурацію.
До останніх подій у США ситуація в Україні була досить зрозумілою для всіх, хто здатний мислити критично: зло було чітко окреслене. Наразі це усвідомлення знову змінилося, але не через появу нових фігур, подібних до Гітлера і Сталіна, у європейському конфлікті, а внаслідок змін у самій основі ліберальної демократії в Сполучених Штатах. Ці трансформації настільки складні, що ми, використовуючи наявні інтелектуальні інструменти, поки що не можемо їх повністю зрозуміти.
Це важливо зазначити, що, розглядаючи події 1939 року, ми бачимо відмінності від часу Другої світової війни. У той період в Європі існували два загрози: Гітлер і Сталін. Національно-демократичному світу було важко визначитися, на чиєму боці стати. В результаті, було прийнято прагматичне рішення підтримати Сталіна, щоб зупинити Гітлера. Але до яких наслідків це призвело? Ми завжди наголошуємо нашим колегам із Центральної та Західної Європи, що те, що для Західної Європи стало перемогою над нацизмом, для нас виявилося перемогою іншого злого режиму. Західну Європу звільнили від нацистського іга, в той час як Східна та Центральна Європа підпали під контроль радянських більшовиків — що стало жахливою тоталітарною реальністю.
#Альтернатива для Німеччини #Німеччина #Нацизм #Європа #Ідеологія #Адольф Гітлер #Україна #Революція #Республіканська партія (США) #Рабство. #Китай (регіон) #Росія #Північна Корея #Сполучене Королівство #Більшовики #Організація Об'єднаних Націй #Росіяни #Володимир Путін #Нацистська Німеччина #Північна та Південна Америка #Іран #Ізраїль #Російська імперія #Франція #Нація #Європейський Союз #Гідність #Німці #Концтабір #Опозиція (політика) #Лібералізм #Іспанія #Південна Корея #Філософ #Середньовіччя #Платоне. #Йосип Сталін #Агентство з охорони навколишнього середовища США #Французький народ #Риторика #Західний світ #Карл Маркс #Зигмунд Фрейд #Імперія #Франциско Франко #Володимир Ленін #Кебуладзе Вахтанг Іванович #Ярослав Грицак #Борис Єльцин #Ганна Арендт #Київ #Права політика #Класичний радикалізм #Марін Ле Пен #Марксизм #Ліві (Німеччина) #Фрідріх Ніцше #Франсуа Фійон #Карл Поппер #Арнольд Дж. Тойнбі #Освальд Шпенглер #Європейське співтовариство з вугілля та сталі #Георг Вільгельм Фрідріх Гегель #Ерфурт #Жан-Люк Меленшон
