Вогонь, меч і доза реклами: як насправді відбувалося хрещення Русі.

Сьогодні, 15 липня, українці святкують День хрещення Київської Русі та День Української Державності. Це державне свято присвячене одній із ключових подій в історії України.

Хрещення, яке відбулося наприкінці X століття, стало ключовим етапом у становленні Київської держави, заклавши основи її цивілізаційного розвитку на багато майбутніх століть. Однак, сучасні історики підкреслюють, що цей процес був набагато складнішим, ніж популярна в шкільних підручниках версія про "вибір віри". Християнізація тривала протягом сотень років. Детальніше про цю тему розповість Еспресо.

Свято, дата якого змістилася

Пам'ятник Великому князю Володимиру в Києві, зображення: з відкритих джерел.

День хрещення Русі-України - не якась давня традиція, а порівняно молода державна ініціатива: його встановив указ президента Віктора Ющенка, підписаний 25 липня 2008 року, але саме свято при цьому призначили на 28 липня, у день церковної пам'яті князя Володимира.

Логіка була зрозумілою: 28 липня - це день, коли православна церква вшановує князя Володимира Святославича, який став рівноапостольним і хрестителем Русі. Проте, точна дата хрещення киян залишається нез'ясованою в літописах. Згідно з однією з версій, цей важливий момент відбувся 14 серпня 988 року за новим стилем. Таким чином, свято було встановлено не стільки на основі конкретної історичної події, скільки за календарними традиціями церкви.

У 2023 році Православна церква України ухвалила рішення перейти на новоюліанський календар, що стало важливим кроком у напрямку єдності з глобальним християнством та зменшення залежності від московського часу. Внаслідок цього, фіксовані дати, включаючи пам'ять князя Володимира, були зсунуто на тринадцять днів вперед. Президент Зеленський подав відповідний законопроєкт до Верховної Ради ще влітку 2023 року, і в результаті указом було остаточно змінено дату святкування з 28 на 15 липня. Формально ми відзначаємо ту ж саму подію, проте тепер церква використовує інший підрахунок дня пам'яті святого.

Держава, якій потрібен був один Бог

Хрещення князя Володимира. Витяг з Радзивілівського літопису, зображення: Вікіпедія.

Коли говорять про хрещення Русі, часто створюється хибне враження, ніби князь Володимир просто одного дня вирішив змінити релігію своїх підданих. Насправді ж цьому передували десятиліття політичних змін.

До кінця X століття те, що ми зараз називаємо Київською Руссю (сама вона себе так не називала - це пізніший історіографічний термін), вже існувала як потужна східнослов'янська держава: був Київ, була династія Рюриковичів, було військо, була данина з підвладних племен. Але внутрішньо ця конструкція трималася доволі крихко.

Справа в тому, що на величезних просторах, під контролем київського князя, проживали племена, які мали своїх божеств, унікальні обряди та жерців. Це не можна було назвати "єдиним язичництвом" – існувало безліч локальних культів, в яких кожне плем'я шанувало своїх основних богів, хоча й існували певні спільні риси.

Проте такий релігійний розкол міг стати основою для сепаратистських настроїв: зібрати людей навколо спільної ідентичності, коли кожен має свій власний пантеон, — це завдання з підвищеною складністю.

Володимир спочатку намагався вирішити цю проблему не шляхом заміни віри, а через її уніфікацію всередині. Приблизно у 980 році він збудував у Києві капище, де були встановлені ідоли шести богів різних племен — Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла та Мокоші. Таким чином він прагнув створити загальнослов'янський пантеон богів. Проте ця ініціатива "реформи язичництва" не принесла успіху. Локальні культи продовжували існувати, а централізована релігія з єдиним авторитетом так і не була створена. Язичництво, за своєю суттю, не підходило для функції державної ідеології — воно було занадто дифузним і тісно пов'язане з певними родами чи регіонами.

Чому ж Володимир зрештою вирішив здійснити настільки кардинальну реформу? Тут зіграло роль кілька факторів. По-перше, він був князем, котрий здобув владу силою і потребував нових джерел легітимності, окрім військової. По-друге, його бабуся, княгиня Ольга, ще за кілька десятиліть до цього прийняла християнство в Константинополі. Хоча її син Святослав залишився язичником, прецедент і зв'язки з Візантією вже були налагоджені. І, напевно, найважливіше - Володимир спостерігав за устроєм сусідніх держав. Візантія була найбагатшою та найрозвиненішою цивілізацією на континенті, а монотеїстична релігія там слугувала інструментом для зміцнення державної єдності та легітимації влади монарха. Вступивши до цього кола, Володимир отримував не лише нову віру, а й візантійський політичний та культурний "пакет" у комплекті.

Легенда про "кастинг" віршів

Іван Еггінк - князь Володимир приймає рішення щодо віри, 1822 рік, зображення: Вікіпедія.

Найвідоміша частина всієї історії - так званий "вибір віри", описаний у "Повісті минулих літ". Сюжет побудований майже як серія співбесід: до Володимира по черзі приходять посланці різних релігій, кожен рекламує свою, а князь вибирає найкращий варіант.

Спочатку на території Русі з'явилися волзькі булгари, які сповідували іслам, і почали захоплено розповідати про красоти цієї релігії, обіцяючи рай із сімдесятьма прекрасними жінками для кожного праведника. Однак, коли з'ясувалося, що існує заборона на вживання вина та свинини, Володимир, згідно з літописом, висловив своє невдоволення словами: "для Русі - пити є радістю, без цього ми не можемо обійтися". Історики визнають, що ця сцена, скоріше, є пропагандистським прийомом автора літопису, а не дійсним аргументом, проте саме вона стала найяскравішим моментом у всій легенді.

Згодом до князя завітали посланці хозарських євреїв, і він зустрів їх досить іронічним запитанням. Вони запитували: якщо ваш Бог справді піклується про свій народ, чому ж тоді ви опинилися розсіяними по чужих краях без власної держави? Цей аргумент, безсумнівно, влучно потрапляє в ціль, особливо для правителя, який лише що намагався об'єднати свою країну.

Прибули й посланці Римського Папи - мовчазні представники з Риму - з латинським обрядом (хоча офіційний розкол між Східним і Західним християнством відбувся пізніше, у 1054 році) - і також не здобули схвалення, попри те, що в літописах майже не було висловлено претензій до їхньої віри. Володимир, здавалося б, відповів лаконічно: "Наші предки цього не прийняли". За цим невизначеним висловлюванням історики вбачають скоріше політичні міркування, адже на той момент Русь була набагато тісніше пов'язана з Константинополем, ніж із Римом.

На завершення до князя завітав грецький "мудрець" з Візантії, який стисло виклав усю біблійну хроніку – від початку творіння до кінця світу. За переказами, його слова справили на Володимира надзвичайне враження. Після цього, згідно з легендою, князь навіть відправив своїх послів у різні краї, щоб на власні очі побачити, як проходять богослужіння в інших культурах. Найбільше враження на них справила літургія в Софійському соборі Константинополя: як говорили посланці, "не могли зрозуміти, чи опинилися ми на небі, чи залишилися на землі".

Сучасні дослідники вважають, що оповідь про "вибір віри" не є точним відображенням реальних переговорів, а радше літературною вигадкою, в якій багато елементів є компілятивними. Подібний сюжет про "кастинг вір" можна знайти у легендах про прийняття юдаїзму хозарським каганатом у VIII столітті. Проте під цією захопливою історією прихована цілком практична логіка: з усіх можливих релігій, доступних князеві, візантійське християнство стало найпривабливішим варіантом. Воно пропонувало розвинену державу-еталон, чітку цивілізаційну модель та, що особливо важливо, можливість династичного шлюбу з правлячою родиною Візантії. Одруження з принцесою Анною, сестрою імператора Василя II, стало вирішальним етапом у всьому процесі "вибору": Володимир охрестився в Корсуні (Херсонесі) напередодні весілля і прийняв нове ім'я Василь.

Хрещення як силова операція

Християнство і язичництво , Сергій Іванов , 1912, фото: Вікіпедія

Тепер звернемо увагу на аспект, який зазвичай згадується в офіційних святкових промовах лише поверхнево. Коли Володимир повернувся до Києва, він не обмежився м'якою просвітницькою кампанією - його дії були радикальними і показовими. Він розпочав з демонтажу старих божеств, і це відбувалося в жорсткій формі. Ідолів наказали знищити: дерев'яні потрібно було розрубати та спалити, а кам'яні - скинути у воду. Головного бога, Перуна, прив'язали до кінського хвоста і тягнули з гори Боричевим узвозом до Дніпра, при цьому дванадцять чоловіків періодично били його палицями, поки не перетнули пороги. Літописець зафіксував реакцію людей на це зневажливе видовище: язичники, які ще не прийняли хрещення, плакали, спостерігаючи за приниженням свого бога, і вигукували: "Видибай, боже!" ("випливи").

На наступний день жителів Києва закликали взяти участь у масовому хрещенні у водах Почайни та Дніпра, і це було зроблено зовсім не у формі добровільного запрошення. Як свідчить легенда, Володимир наказав оголосити, що всі, хто не з’явиться на річку – незалежно від їхнього соціального статусу, багаті вони чи бідні, вільні чи підневільні – стануть ворогами князя. Таке формулювання практично виключало можливість щирого вибору у питанні віри.

Однак найбільш яскравий приклад не стосується Києва, а Новгорода - іншого важливого міста Русі. Тут опір виявився настільки потужним, що ця подія увійшла в пам'ять народу фразою "Путята хрестив мечем, а Добриня - вогнем". Військовий вождь Добриня вдався до спалення частини міста, щоб зламати супротив, тоді як Путята, разом зі своїми воїнами, силою заганяв людей у воду, а тих, хто відмовлявся, насильно тягнули до річки - "чоловіків вище мосту, а жінок нижче мосту". Ідола Перуна, як і раніше, було скинуто та скинуто у Волхов, під плач і крики городян, які, за свідченням літописця, "просили за нього, як за істинного бога". Більш того, навіть у ХІ столітті відбулося кілька повстань волхвів, які виступали проти князів через насильницьке запровадження нової віри.

Тобто серед тогочасного руського суспільства хрещення не було актом якогось внутрішнього навернення. Бо часто це була силова політична операція: зруйнувати стару систему сакральних авторитетів і замінити її новою, керованою з Києва. І опір цьому був цілком реальний: за свідченнями істориків, у багатьох регіонах язичницькі повстання спалахували ще через десятиліття, а подекуди й через століття після офіційної дати "988 рік".

Не одна подія, а процес на століття

"Хрещення русів" - це малюнок з хроніки Костянтина Манасія, зображення: Вікіпедія.

Це приводить до важливого уточнення, яке слід внести в святкову міфологію: хрещення Русі не було одноразовим заходом. Офіційна версія описує масове занурення киян у річку Дніпро як єдину важливу подію, але насправді це був лише фінальний, найбільш вражаючий етап процесу, що тривав щонайменше століття до цього моменту і продовжувався ще довго після.

Християнство спорадично проникало на руські землі задовго до Володимира - ще за невдалого походу князя Аскольда на Константинополь у IX столітті згадується перше, хоч і незавершене, хрещення частини знаті. Хрестилася особисто ще княгиня Ольга. А після 988 року знадобилися ще десятиліття, а подекуди й століття, щоб нова релігія по-справжньому прижилася за межами князівського двору й великих міст.

І прижилася вона не в чистому вигляді, а переплетена зі старими практиками - явище, яке історики релігії називають двовір'ям. Церква не мала ресурсу (та й, можливо, наміру) викорінити геть усі народні звичаї - натомість вона намагалась накладати християнський зміст на вже наявні язичницькі свята, зберігаючи форму, але підмінюючи суть. Найяскравіший приклад - свято Івана Купала: суто язичницьке святкування літнього сонцестояння з вогнищами, ворожіннями й купанням, яке церква намагалась або забороняти як "бісівське", або ж прив'язати до дня народження Іоанна Хрестителя, чиє церковне свято за календарем випадає приблизно на той самий період. Звідси й сам збіг імені - "Іван" Купала - хоча жодного язичницького божества на ім'я Купало, найімовірніше, ніколи не існувало: назва, за версією істориків, народилась через непорозуміння пізнього літописця, який сплутав обряд "купання" з іменем бога. Подібна історія - з колядками, які колись були оспівуванням язичницької Коляди, а згодом наповнились різдвяним християнським змістом без зміни форми. Навіть образ грізного Перуна не зник безслідно - у народній уяві він поступово злився з образом пророка Іллі, який "їде вогняною колісницею" і "гримить" у грозу.

Яка була необхідність цього для держави?

Хрещення Русі-України, твір художника Петра Андрусіва, зображення: Вікіпедія.

Попри всю жорсткість методів, з точки зору тодішньої політики хрещення Русі виявилося дуже прагматичним і, зрештою, успішним рішенням. Воно розв'язувало одразу кілька завдань. Внутрішньо - давало спільну релігійну рамку для розрізнених племен, замінюючи локальні культи однією ієрархічною структурою, підпорядкованою князю: церква ставала не конкурентом влади, а її партнером і легітимізатором. Зовнішньо - вводило Русь до кола "цивілізованих" християнських монархій тогочасної Європи: одруження з візантійською принцесою, а згодом і шлюби наступних поколінь Рюриковичів з правлячими династіями Польщі, Франції, Угорщини та інших держав стали можливими саме тому, що Русь тепер розмовляла зі своїми сусідами спільною релігійно-політичною мовою.

З хрещенням нашої землі також з'явилася кирилична писемність, перші літописи, а також кам'яні храмові споруди, такі як Десятинна церква та Софія Київська. Були запозичені з Візантії церковні та державні правові норми, з'явилися нові мистецькі та архітектурні форми. Це стало основою інфраструктури, необхідної для функціонування середньовічної європейської держави.

Отже, коли сьогодні, 15 липня, звучать офіційні висловлювання про "духовну столицю", "соборність" та "цивілізаційний вибір", за цими словами ховається цілком реальна історична логіка. Мова йде про спробу середньовічного правителя об'єднати племена в єдину державу через спільну віру, що відбулася на межі щирого релігійного пошуку та холодного політичного розрахунку. Цей процес супроводжувався як проповіддю і хрестом, так і вогнем та мечем, демонструючи складну природу політики того часу.