Зображення: facebook/Vitaliy Tytych Віталій Титич
Сигнали геноциду, український конфлікт та "звичайний російський науковець" у Криму.
Почнімо з самого поняття геноциду - чи можна його застосувати для знищення спадщини і наших культурних об'єктів? Чи можемо ми в таких категоріях говорити про це?
Основне питання полягає не в юридичних деталях. Вісімдесят років тому це вже було роз'яснено. Я, навіть із усіма своїми бажаннями, не можу запропонувати нічого нового в юридичному аспекті для пояснення сутності злочину геноциду. Около поняття геноциду існує багато політичних нюансів, і будь-яке прийняте рішення завжди буде пов'язане з цим контекстом. Тому всі юридичні аргументи і обґрунтування в цьому випадку не є основними.
І навколо геноциду, в силу політизованості, створено багато таких наративів, які не допомагають, а навпаки спотворюють суть. Насправді все дуже просто: у 1946-му році була прийнята резолюція Генеральної Асамблеї ООН, яка, відсилаючи до цитати Вінстона Черчилля, який коментував Голокост, назвавши його "злочином без імені", дала цьому злочину ім'я -- геноцид -- і роз'яснила у своєму тексті буквально, що це таке. Нам це допомагає, тому що вона зробила це людською мовою. Будь-яка людина може відкрити і прочитати -- тоді питання, які ви поставили, знімуться. Тобто там йдеться про те, що геноцид - це злочин групи людей і саме група є об'єктом. Відповідно, групу можна знищити методами фізичними, біологічними і культурними. Різниці між ними жодної немає в контексті розуміння цього. Це не змінюється від того, який метод застосовується. Суть незмінна -- відбувається знищення групи.
У тексті конвенції залишилися три основні категорії методів: фізичний, біологічний та культурний. Однак частина, що стосується культурного винищення, зазнала значних змін. З документа були вилучені положення, що стосуються знищення культурних об'єктів. Визначальним моментом у контексті культурного геноциду залишився лише один аспект — насильницьке переміщення дітей до інших культурних груп. Це важливо підкреслити, оскільки багато коментаторів, експертів з міжнародного права, уникають згадки про це і стверджують, що ознаки культурного геноциду зникли, хоча це не відповідає дійсності. Таким чином, частина конвенції, що стосується знищення через культуру, виявилася значно обмеженою. З тексту були виключені дії, що спрямовані на знищення ідентичності групи, зокрема, знищення культурної спадщини, переслідування мов і матеріальної та нематеріальної культури. Цей проект конвенції був розроблений юристом Рафаелем Лемкіним, румунським дипломатом і правознавцем Веспасіаном Пеллою, а також французьким професором Анрі Доннедьє де Вабром. Чому ця частина була скорочена? Причини суто політичні, оскільки юридичного обґрунтування для цього не існує. Культурний геноцид, чи геноцид на культурній основі, не є чимось відокремленим. Він є складовою частиною загального поняття геноциду, який використовує різні інструменти: фізичні, біологічні та культурні.
Зображення: Yad Vashem. Процес селекції в Аушвіці: чоловіків направляють вліво, жінок — вправо, в Аушвіці II-Біркенау, 27 травня 1944 року.
Культурний рівень був основною метою, що стояла за прийняттям цієї конвенції. У документі чітко зазначено, що основна мета криміналізації злочину геноциду полягає в тому, щоб запобігти втраті культурного різноманіття на планеті. Проте, через певні політичні зміни, ці злочини, які стосуються знищення культури — як матеріальної, так і нематеріальної — були виключені з обговорення, що призвело до плутанини та непорозумінь.
Слід уточнити, що сам факт знищення культурних об'єктів не можна автоматично класифікувати як геноцид. У кримінальному праві, як і в інших злочинах, має вирішальне значення так звана суб'єктивна сторона — тобто намір особи, яка вчинила правопорушення. Це не є специфічною вимогою лише для геноциду, як іноді стверджують юристи міжнародного права, які не мають спеціалізації в кримінальному праві. Вони часто підкреслюють, що для підтвердження факту геноциду потрібно довести "геноцидальний намір", ніби це є щось особливе. Насправді, для кримінального юриста це звична практика: у всіх навмисних злочинах, незалежно від їхньої серйозності (а міжнародні злочини вважаються найтяжчими), необхідно довести намір. Лише в ситуаціях необережних злочинів суб'єктивна сторона не має вирішального значення.
І, очевидно, за наявності встановлення таких ознак цей злочин може кваліфікуватися як геноцид. А ці ознаки -- це політика на державному рівні, це систематичність, широкомасштабність, певні практики, які застосовуються. Тобто, як правило, суб'єктом геноциду (в міжнародному контексті) може розглядатися вище політичне керівництво, військово-політичне керівництво, яке ухвалює це рішення. У розумінні нашого кримінального права -- це організатори, замовники злочину.
Проте всіх лідерів ми не можемо засуджувати, чи не так?
Отже, гіпотетично, можна уявити собі конкретного військового, який працює на пульті управління російською ракетою і натискає кнопку. Можна стверджувати, що він, так би мовити, не має намірів, пов'язаних із геноцидом.
Він здійснює вказівки...
Виконуючи накази, особа також може бути визнана співучасником, відповідно до міжнародного права. Яка ж проблема постає в рамках того, що ми намагаємося вирішити? Вона пов'язана з характеристиками міжнародного кримінального права, яке частково закріплене в міжнародних угодах, таких як Конвенція про запобігання геноциду та Римський статут, які визначають процедури доведення подібних злочинів. Проте, цей підхід суттєво відрізняється від практик, які зазвичай застосовують юристи в країнах з континентальною правовою системою.
Зображення: Реймонд Д'Аддаріо. 24 обвинувачених, колишніх високопосадовців нацистської Німеччини, на чолі з Германом Герінгом, сидять на лаві підсудних під час слухань Міжнародного військового трибуналу для воєнних злочинців у Нюрнберзі, Баварія, Німеччина.
Для юристів континентального права -- не лише українських, а й загалом європейських -- характерна інша логіка: право чітко кодифіковане і спирається на розроблену доктрину кримінального права. Спочатку є доктрина, на її основі формується кримінальний кодекс, і далі правозастосування відбувається в межах цієї системи.
Натомість у країнах англосаксонської правової традиції, зокрема у США та Великій Британії, значну роль відіграє прецедентне право (тобто де мають значення попередні судові рішення). Саме поєднання прецедентної практики з відносно слабкою кодифікацією (впорядкування і систематизація правових норм у єдиний узгоджений закон або кодекс.- Ред.) і створює певні складнощі та неоднозначності -- ті проблеми, які для юриста з континентальної системи права виглядають незвичними або навіть зайвими.
Перейдемо до кейсу Бутягіна. Чому питання до нього не виникали раніше? Чому ця історія взагалі піднялася зараз і цей приклад для нас зараз визначальний?
Практика роботи іноземних археологів на території іншої держави регламентована. В кожній країні є законодавство щодо захисту культурної спадщини. Навіть найбільш підірвані в цивілізаційному плані держави, як правило, дуже прискіпливо до цього ставляться, щоб ніхто нічого не вивозив і не викрадав. І тому, відповідно до регуляцій національного законодавства та до міжнародних документів ЮНЕСКО (що це є спільною культурною цінністю), висувається експедиція; вона складає свій план, який затверджується і дозволяється державою. В таку експедицію, як правило, включаються керівник експедиції і український фахівець -- національний археолог. Вони контролюють, погоджують усі плани наукової діяльності. Тобто росіяни спокійно сиділи в Криму і рили все, що хотіли.
Ось ключовий аспект: українські археологи працювали без належного фінансування, тоді як російські отримували підтримку. А ви знаєте, хто відповідає за історичні проекти в Росії? Це Наришкін. Таким чином, бюджети були абсолютно несопоставимі з українськими.
Я походжу з родини, де альпінізм і туризм завжди були в пошані, тому ми обійшли Крим пішки, і мені вдалося побачити деякі російські археологічні розкопки.
Я теж походжу з подібної родини, тож ми практично колеги (сміється). А взагалі, моя перша освіта – геологія.
Таким чином, росіяни займалися розкопками в Криму. І Бутягін, умовно кажучи, не вчинив жодних правопорушень до початку вторгнення. Вони діяли в межах закону, отримуючи всі необхідні дозволи для проведення археологічних робіт з відповідними документами. Проте виникає інше питання — що відбувалося з виявленими артефактами.
З власного досвіду...
На даний момент ми не володіємо цією інформацією. Зрозуміло, що вивезення предметів не мало місця, проте у мене є певні підозри, що мали місце деякі події. А які звинувачення висувають Бутягіну? Йому інкримінують участь у великих розкопках на території суверенної України без відповідних дозволів. Крім того, є також обвинувачення у вивезенні артефактів за межі країни.
Проблема полягає в тому, повертаючись до загальної рамки, що те, що йому інкримінують, -- це ординарний злочин. Він ніяким чином не пов'язаний із геноцидом. Принаймні я не бачив такої підозри. Тобто він простий такий собі науковець з Росії, який "поза політикою".
Зображення: Марцін Обара / PAP Олександр Бутягін у суді Варшавського округу.
Тобто, грубо кажучи, це не стосується питання геноциду і війни, а це стосується питання, що він просто порушив процедуру?
Що ми бачимо і чому привертаємо увагу до цього кейсу? Екстрадиція за такою підозрою, скоріше, шкодить. Я не знаю, які там стратегічні плани у наших юристів, хто це здійснює. Стратегія відсутня -- навіть у контексті інтерпретації кримінального кодексу. Є стратегія Генпрокуратури, затверджена генеральним прокурором, відповідно до неї, як ми їм кажемо, ви маєте цей злочин розглядати як частину геноцидальної війни, як заходи, направлені на знищення культури групи, -- так і кваліфікувати. Я вже не кажу про постанову Верховної Ради 2022 року, в якій чітко все визначено. Але з юридичної точки зору -- це об'єктивний склад злочину. Тому, коли вони інкримінують злочин, вони мають виходити з того, що для доведення суб'єктивної сторони потрібно враховувати намір знищити культуру певної групи. Такий підхід уже закріплений у законодавстві, і вони зобов'язані його застосовувати.
Бутягіна звинувачують у вчиненні звичайного правопорушення — а саме в проведенні розкопок та переміщенні артефактів без необхідних дозволів. Якщо провести аналогію з тим, про що ми згадували раніше, то це можна порівняти з ситуацією, коли б він прибув сюди у 2014 році, не отримавши дозвіл до початку військових дій, і здійснив подібні дії — тоді це дійсно могло б розглядатися як порушення адміністративних норм. Такі дії можуть мати певні негативні наслідки. Проте експедиція під керівництвом Бутягіна продовжила свої роботи після початку повномасштабного вторгнення Росії, здійснюючи розкопки без дозволу української держави, яка юридично залишається власником археологічних об'єктів на території Криму.
Це чудово відображає ті послання, які поширюють "хороші русскі" та їхні закордонні прихильники: мовляв, не варто чіпати науковців, адже це професіонали своєї справи. Вони стверджують, що звичайний науковець лише займався дослідженнями, вивозив свої знахідки до знаменитого музею Ермітажу, маючи всі необхідні дозволи від місцевої адміністрації. Це також має певну юридичну основу, оскільки відповідно до міжнародного права за збереження культурних цінностей на окупованих територіях несе відповідальність країна-агресор. Цю логіку росіяни неодноразово використовували в офіційних заявах (зокрема, у випадку з Херсоном, де вони називають це "евакуацією", а не викраденням культурних артефактів, посилаючись на 54 статтю Гаазької конвенції).
Зображення: Радіо Свобода Олександр Бутягін (справа) під час археологічних розкопок на місці стародавнього Мирмекіона в анексованому Криму у 2014 році.
Після того, як девіанти зайняли Білий дім, Путін активно посилює порушення. Згадайте 2022 рік – які гарячі дискусії точилися навколо Бучі, геноциду. Уся світова спільнота обговорювала це питання. А потім розпочалася депортація дітей – явний підтвердження геноцидальних дій. І що ми спостерігаємо? Лише окремі згадки про "воєнні злочини", а тема геноциду поступово затихла.
Цією зимою спостерігався ще один прояв геноциду — створення нестерпних умов для існування населення шляхом знищення інфраструктури. Проте, це знову не отримує статусу геноциду. Путін підвищує планку — і це абсолютно зрозуміло, адже основний механізм криміналізації, який мав би запобігати злочинам, не спрацював. Якщо така практика залишається безкарною, то злочинна діяльність лише наростатиме.
Зараз уже відверто геноцидарна дія, яка навіть в "обрізаній" конвенції чітко визначена. Та жоден із наших західних партнерів про це не говорить прямо. А журналісти ще придумали море формулювань: "терористичні атаки", "холодоцид". Але це чітко геноцид, визначений конвенцією. Тож треба його назвати та переслідувати такі дії.
Голодомор, роль Ізраїлю та наші представники в Європі.
Коли під час президенства Ющенка обговорювали визнання Голодомору 1932-1933 років як геноциду українського народу, я пам'ятаю, що багато країн, включаючи Ізраїль, категорично відмовлялися це визнавати. Чи має ця країна вплив на сучасну війну, перешкоджаючи визнанню нинішніх дій Росії як геноциду? І взагалі, чи можемо ми стверджувати, що називання геноциду проти українців своїм іменем викликає безліч ілюзій та інтересів з боку інших партнерів щодо Росії, адже це пов'язано зі спільними торговими інтересами, фінансовими питаннями, впливом і ресурсами?
Щодо Ізраїлю, визнання країнами є не стільки процесом, скільки відображенням певної події, яка в першу чергу залежить від політичних факторів. Ці фактори часто мають більший вплив, ніж самі факти злочинів. Кожна країна має свої історичні контексти та мотиви для висловлення тих чи інших позицій. Причини, чому представники Ізраїлю не підтримали наше визнання в той час, заслуговують на окреме обговорення.
Я контактував з єврейськими колегами в Україні, а також в Ізраїлі до і після повномасштабного вторгнення, і це різні підходи. Що я від них почув? Політичне доведення -- це дуже довгий шлях. Вони говорили, що до Ющенка нам самим було байдуже на Голодомор. Більше того, "регіонали" творили тоді у Верховній Раді геть протилежні речі. А тут раптом ми хотіли, щоб усе сталося миттєво: написали швидко текст і мовляв, Ізраїль має підтримати. А вони 80 років це знову і знову доводять, працюють із темою. І цей аргумент має значення.
Щодо Голодомору, варто віддати належне Ющенку, який підняв цю важливу тему. Проте його рада не була найсильнішою (хоча завжди легко судити з боку). Але що ж саме вони зробили неправильно? Вони мали в руках документ під назвою "Сталінський геноцид в Україні", який визначає поняття геноциду, але спотворили його суть, вигадуючи термін "Голодомор". За визначенням Лемкіна, це один з аспектів, що має найбільші фізичні втрати (хоча не єдиний) у контексті радянського культурного геноциду.
Фото: uamoderna.com В листопаді 2008 року президент Ющенко відкрив національний меморіал "Свіча Пам'яті", який за півтора роки доповнився музеєм Голодомору.
Які аргументації були? Окрім участі різних КДБшних персонажів, типу Шаббса (міжнародний юрист і противник визнання), була створена юридична пастка. Тому що за Конвенцією для визнання геноциду має бути расова, етнічна, релігійна чи національна група, а тут мова йшла про соціальну -- про вільних фермерів, як називав їх Лемкін. І вони нібито не підпадають. Мовляв, ми визнаємо, що голод був штучно створений, але "это что-то другое" (іронізує).
Це, в першу чергу, знищення душі, знищення церкви, знищення інтелігенції -- мозку нації, переміщення дітей і мас народу. Голодомор -- це винищення носіїв українського культурного коду. І ми розуміємо, що територія Голодомору -- це територія ключових повстань, якими відповідала українська нація, коли нас намагалися зробити "совєтськими людьми". В українців знищувалося неприйняття несвободи, бажання самостійно щось робити на своїй землі. А в подальшому на зачищені території заселяли інші етнічні групи. І як результат ми зараз маємо те, що називається "русскоязычное население", бо було знищено носіїв української: терором, залякуванням і вбивством голодом.
Повернемося до другої складової запитання, що стосується впливу Ізраїлю.
Так, у випадку Ізраїлю є дуже важливий момент, який мене тригерить із першого моменту відповіді Ізраїлю на геноцидальну за змістом атаку ХАМАСу. Йдеться про те, що робив Нетаньягу (прем'єр-міністр Ізраїлю. -- Ред.). Він публічно сказав: вчиняйте воєнні злочини -- і вам за це нічого не буде. Для мене це виглядає дуже дивно, бо євреїв ми точно не вважаємо ідіотами. І загалом, це моя думка, Ізраїль самостійно провокував і створював умови для того, щоб викликати такі міжнародні реакції. Це мій погляд на це, і кожна їхня дія потребує окремого дослідження.
Безсумнівно, що ситуація на Близькому Сході, особливо в контексті Ізраїлю, пов'язана з тривалою історією так званих терористичних угруповань. Наприклад, палестинські бойовики колись проходили навчання в університеті Патріса Лумумби. ХАМАС протягом тривалого часу функціонував у складному взаємозв'язку з самим Ізраїлем, адже відомо, що Газа отримувала електрику, ресурси та гуманітарну допомогу. І раптом відбувається ескалація конфлікту. Звичайно, всі усвідомлювали, що буде відповідна реакція. Вони підготувалися, заховалися й використовували цивільних осіб, у тому числі дітей, як щит. Але виникає питання: як ізраїльська розвідка змогла пропустити цю ситуацію? Адже "Моссад" вважається однією з найефективніших розвідувальних служб у світі.
Нетаньягу може бути розглянутий як політичний діяч, який в певному сенсі нагадує інших лідерів, що вдаються до використання кризових ситуацій чи військових конфліктів для зміцнення своїх позицій або відволікання громадськості від внутрішніх викликів. Для таких осіб війна іноді слугує інструментом, що дозволяє уникнути юридичних наслідків або загрози політичному падінню.
Відповідаючи на ваше питання, слід зазначити, що Ізраїль, свідомо чи несвідомо, разом з іншими міжнародними гравцями часом стає учасником процесів, які відволікають увагу світової спільноти. У сфері міжнародних відносин інформаційний акцент постійно змінюється, і це, безперечно, впливає на сприйняття інших конфліктів, зокрема війни між Росією і Україною.
Зображення: EPA/UPG Лідер Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп та глава уряду Ізраїлю Біньямін Нетаньягу.
Той факт, що в даний момент тривають обговорення щодо функції міжнародних організацій, особливо Міжнародного кримінального суду, свідчить про високу політичну завантаженість сфери міжнародного права. Кожне рішення, виданий ордер або розслідування неодмінно викликають реакції з боку держав.
Так само розмивається і порівняння режиму Путіна з режимом Гітлера та паралелі з подіями Другої світової війни. Часто звучить аргумент, що "тоді все було інакше". Але насправді значна частина інструментів, які застосовувалися тоді, і сьогодні існують у світі та використовується у різних конфліктах. Тобто суть не змінилася?
Професор Тімоті Снайдер багаторазово піднімав це питання. Він акцентує увагу на тому, що вперше з часів нацистської Німеччини ми спостерігаємо ситуацію, коли геноцид відкрито проголошується в політичній риториці та діях. Навіть за відсутності таких подій, як Буча, депортація дітей та інших елементів, вже сама підготовка й створення умов для знищення певної групи можуть вважатися складовою злочину геноциду. За чотири роки зібрано чимало доказів, однак багато хто "соромиться" прямо визнати це геноцидом. Це створює парадокс: юридичні механізми існують, факти накопичуються, але ніхто не наважується назвати це саме геноцидом.
Давайте спробуємо знайти позитивні новини. Чи справді виступи та заяви європейських чиновників і представників наших партнерських країн, які визнають і кваліфікують нашу війну як геноцид, впливають на загальний процес? Яке юридичне або політичне значення вони мають для нас?
Якщо ми говоримо про так зване "м'яке право", тобто декларації, заяви, постанови Ради Європи, ПАРЄ, вже не кажучи про Генеральну асамблею ООН, то вони є частиною процесу доведення. На них можна посилатися як на доведений факт, тому для нас важлива офіційна позиція.
Але в контексті адвокації -- це не робиться за один день. Так само, як це свого часу не відбувалося швидко у випадку з визнанням Голокосту. Потрібно системно готуватися, шукати людей, партнерів, наших амбасадорів, які готові просувати ці питання на міжнародному рівні. Наше завдання -- наповнити такі заяви документальним змістом, тобто довести їх. Просто констатувати, як МінКульт, що знищено певну кількість музеїв чи культурних об'єктів замало. Саме по собі це ще нічого не доводить. На це дуже легко відповісти: йде війна, під час будь-якої війни щось руйнується, і Україна не виняток.
Нас така логіка не влаштовує. Ми маємо доводити умисел -- той намір, який формує склад злочину. Потрібно показувати аргументацію: чому саме ці дії не є просто наслідком війни, а є цілеспрямованою політикою. І вже на основі такої аргументації можна працювати на міжнародних юридичних майданчиках. У будь-якому разі залишаються такі інституції, як Міжнародний кримінальний суд, Міжнародний суд ООН, а також майбутній спеціальний трибунал щодо злочину агресії.
Проте для всіх цих установ декларацій виявляється недостатньо. Необхідні докази, які мають бути зібрані відповідно до стандартів міжнародного кримінального права. В цьому контексті національний рівень набуває особливого значення — важливо, як в Україні здійснюється збір цих доказів і як вони оцінюються в рамках національної правової системи. Саме від якості цієї роботи значною мірою залежить можливість міжнародних судових інституцій використовувати ці матеріали у майбутніх розглядах.
Зображення: facebook/Vitaliy Tytych Віталій Титич
І саме в цьому контексті ми знову звертаємося до справи Бутягіна.
Якщо систематичне знищення національної культурної спадщини вважається звичайним правопорушенням – "проведення розкопок без належного дозволу", – то кому і що ми насправді маємо намір доводити далі?
Знищення культурної спадщини українських народів та майбутній розгляд справи проти Росії.
Яким чином можна оцінити знищення культурної спадщини інших народів на нашій землі, наприклад, кримських татар, що також може мати риси геноциду?
Культурна спадщина української етнічної групи, яка є державотворчим народом на своїй землі, та культурна спадщина кримськотатарського народу, відомого як киримли, мають однакову цінність. Це два народу, що відіграють важливу роль у формуванні державності. Проте в рамках нашої етнічної національної спільноти присутні й інші народи, які не є державотворчими, зокрема євреї, поляки, росіяни, вірмени та інші. Кожна з цих етнічних груп має свої унікальні культурні особливості, що становлять надбання як нашої національної спільноти, так і світової культури. Тому ця спадщина також потребує охорони.
Є ще один цікавий аспект: в Україні існує культурна спадщина світового значення. Вона є частиною світового надбання, але не прив'язана до конкретного народу -- натомість вона територіально пов'язана з національним утворенням, у межах якого ця спадщина збереглася. Наприклад, ми можемо говорити про спадщину давніх греків у Причорномор'ї або про скіфську спадщину наших степів. Вона не є спадщиною безпосередньо українського народу, але входить до нашого культурного фонду. І саме на неї також є зазіхання.
Чи я правильно зрозумів: в рамках кримськотатарської спадщини, якщо, скажімо, руйнування Ханського палацу в Бахчисараї або цвинтарів можна кваліфікувати як акти геноциду, то знищення Херсонесу так не вважається, адже воно не пов'язане з певним народом?
Можемо довести і це, тому що Херсонес Таврійський прив'язаний до національної групи. Він є національною пам'яткою, адже росіяни знищують спадщину, яка належить нам: ми її зберігаємо, досліджуємо, опікуємося нею, і вона є частиною нашої культури.
Зображення: facebook/Спілка археологів України Неправомірні археологічні роботи на території історико-археологічного музею-заповідника "Херсонес Таврійський", розташованого в анексованому Криму.
А як це пов'язано з геноцидом? Декларована політика Путіна полягає в тому, що українців нібито не існує взагалі: у них немає історичної тяглості, немає території, немає державності. Саме тому атакуються всі прояви історичної присутності -- українські, кримськотатарські, а також спадщина інших етнічних чи релігійних груп. Це робиться для того, щоб "зачистити" цю площину.
Спадок груп, що діяли на цій території, піддається нападкам через їх зв'язок з українською національною спільнотою та державою, яка тут виникла. Саме так функціонує цей механізм. Тому не слід дивуватися, чому питання розграбування скіфських поховань чи втручання в такі пам'ятки, як Херсонес, є настільки важливими.
Розуміння цієї проблематики є невід'ємною частиною нашої діяльності. З цією метою було засновано Товариство Рафаеля Лемкіна. Наша робота розгортається в двох основних напрямках: перший — це юридичний захист інтересів постраждалих музейних і культурних установ, другий — залучення фахівців до розслідування. Адже жодне розслідування злочинів проти культури, зокрема культурного геноциду, не може здійснюватися без участі експертів — як у рамках національного законодавства, так і відповідно до політики Міжнародного кримінального суду щодо вивчення злочинів проти культури. У цих документах майже на кожній сторінці наголошується на важливості залучення спеціалістів. Це є одним із основних аспектів доведення у справах, пов'язаних із знищенням культурної спадщини.
А хто ж ці фахівці? Яким чином їх обирають?
Експерт — це особа, що володіє знаннями та професійними навичками в певній галузі, які можуть бути запитані судом у процесі розгляду справи.
Отже, чи можливий випадок, коли в колі експертів з'явиться умовний французький спеціаліст, тоді як випускник університету в Петербурзі не буде врахований?
Там інший підхід. Але я розумію, про що ви говорите -- це у нас у всіх певна професійна деформація через досвід нашої системи правосуддя. Уявімо суд, де є сторони, і вони щось доводять. Кожна сторона запрошує своїх експертів, які надають своє фахове розуміння предмета експертизи. Фаховість визначається дуже просто: публікації, нагороди, міжнародне визнання, освіта, досвід. Також існує інститут репутації. Тобто якщо людина заангажована або діє в чиїхось інтересах, це одразу проявиться в судовій процедурі.
Якщо ж ми говоримо про росіян, то в Європі вони дуже бояться "спалитися". Одна справа щось написати за гроші, інша -- прийти до суду і давати свідчення під власним іменем. Вони чудово розуміють, що це репутаційні ризики. Є ще один момент: коли людина свідчить у суді, адвокат завжди може поставити прямі питання і завести її в контекст. Наприклад: як ви ставитеся до агресії або окупації Росії? І тоді експерт змушений відповідати.
Ми спостерігаємо, що активність російських представників у сфері культурної дипломатії є досить значною. У нашій редакції ми не раз висвітлювали спроби артистів, які підтримують путінський режим, здійснити гастролі в Європі та США.
Ви дійсно заслуговуєте на похвалу за те, що піднімаєте важливі питання про те, що насправді має місце. Це є невід'ємною частиною сучасної війни — стратегічної та когнітивної, яка отримує значну фінансову підтримку з боку Росії. Наразі ми спостерігаємо, як це проявляється, наприклад, в діяльності Міжнародного олімпійського комітету стосовно українського спортсмена Владислава Гераскевича.
Зображення: Владислав Гераскевич, представник НОК України, у 'шоломі пам'яті'
Існує ще один приклад. Наша юридична фірма є інституційним членом Міжнародної ради музеїв (ICOM) і подала офіційний запит щодо впровадження дисциплінарних санкцій проти осіб на кшталт Бутягіна. Наразі очікуємо на відповідь.
А що відбувалося раніше? Протягом чотирьох років голова ICOM Ukraine писала президенту організації, повідомляючи, що в Україні знищено десятки музеїв, що вони атаковані, працівників переслідують, музеї грабують -- причому із залученням членів російського відділення ICOM. І реакції фактично не було. Лунали лише загальні заяви на кшталт: "Під час війни музеї не повинні страждати". Не повинні -- але вони страждають.
Саме тому ми добиваємося офіційної позиції. Вона потрібна для того, щоб потім говорити про це в суді і не дозволити росіянам уникати відповідальності. Правда на нашому боці. І когнітивний фронт тут надзвичайно важливий. Навіть якщо політично, як нам здається, хтось такий як Трамп, намагається вибити у нас козирі, ми не збираємося здаватися.
Які ще дії може вжити Україна як сторона, щоб підтвердити факти цього геноциду? Чи обмежується це лише правовими аспектами?
Хоча наразі існує багато дискусій щодо фактичного паралічу або кризи міжнародних судових систем, це не повинно зупиняти нас. Варто почати з фундаментальних питань — необхідно адаптувати національне законодавство до міжнародних стандартів. На даний момент воно не відповідає нашим вимогам і не виявляє реального бажання довести геноцид, що його росіяни здійснюють на культурному рівні.
Зображення: скріншот РЮК-Україна, автори Віталій Носач та Віталій Титич.
Отже, першим етапом є адаптація українських правових норм до міжнародних стандартів та вимог. Те, що колись було закладено в основи праць Рафаеля Лемкіна та його співробітників — злочини проти культури — необхідно знову включити до визначення цього злочину.
Ніхто не ставить нас у рамки на національному рівні щодо розслідування таких злочинів. Якщо це буде чітко закріплено, це вплине на діяльність прокурорів — вони не зможуть просто вигадувати історії або зводити все до побутових правопорушень, а будуть зобов'язані діяти згідно з чітко визначеними стандартами. Ми знову повертаємося до важливого аспекту: геноцид на культурному ґрунті. Це може виглядати як невеликий, асиметричний крок, але його значення дуже велике.
Після цього можна розпочати адвокацію змін до Конвенції про запобігання злочину геноциду на міжнародному рівні, наголошуючи на тому, що виключення пункту, що стосується культурного геноциду, фактично ослабило функціональність документа. Чому це важливо? Тому що конвенція не лише повинна карати, а й активно запобігати геноциду. Але чи виконала вона цю функцію? Відповідь очевидна — ні. Кримінологія стверджує, що ефективне запобігання злочинам можливе лише тоді, коли їхнє визначення є чітким і зрозумілим. Тим часом Росія використовує прогалини в тлумаченні конвенції для своїх власних цілей.
Що ще ми можемо зробити? Зафіксувати злочини. Але важливо робити це коректно. В Україні сьогодні існує безліч громадських організацій, які займаються цим питанням і отримують фінансування у вигляді грантів. Однією з таких ініціатив є "ХЕМО" — об'єднання українських професіоналів та науковців у галузі охорони культурної спадщини. Вони фактично стали лідерами у цій справі, використовуючи відповідні хронологічні методики для документування. Проте, цього все ще недостатньо для забезпечення судового розгляду.
Суть проблеми полягає в тому, що без наявності фактів і інформації військового характеру ці матеріали часто не можуть бути класифіковані як злочини. У таких випадках вони розглядаються лише як супутні втрати в ході війни — щось, що "відбувається" у рамках збройних конфліктів. Тому для того, щоб довести факт геноциду, недостатньо лише фіксувати руйнування; необхідно також демонструвати намір, контекст і системність цих дій. Лише в такому випадку ці матеріали можуть перетворитися з простого констатування втрат на юридичні докази злочину.
#Стародавня Греція #Євреї #Німеччина #Європа #Адольф Гітлер #Баварія #Україна #Дональд Трамп #Голокост #Росія #Організація Об'єднаних Націй #Українці #Росіяни #Крим #Володимир Путін #Нацистська Німеччина #Ізраїль #Російська імперія #Злочин #ХАМАС #Рада Європи #Музей #Доктрина #Місто Газа #Варшава #Поляки #Голодомор #Геноцид #Артефакт #Вінстон Черчилль #Вчений #Археологія #Херсон #Юрист #Міжнародне право #Законодавство #Віктор Ющенко #Тімоті Снайдер #Міжнародний кримінальний суд #Концентраційний табір Аушвіц #Рафаель Лемкін #Етнос #Археологічні дослідження #Герман Герінг #Нюрнберг #Правова система #Півострів #Велика Британія #Бенджамін Нетаньяху #Президент (урядова посада) #Буха, Київська область #Кримінальне право
