Москва присвоїла собі українського тревел-блогера XVII століття, котрий здійснив подорож пішки навколо півкулі. Дослідження життя Григоровича-Барського – у програмі "Машина часу".

Росіяни не лише переіменували українського діяча, але й перенесли Почаївську лавру до Львівської області.

Осінь 2023 року. Москва. У самому серці столиці, неподалік від Луб'янки, в історичному маєтку Сумарокових проходить урочистий захід – презентація нової книги. Ця книга не торкається теми війни чи України. Вона розповідає про православного паломника та видавництво, яке належить до незвичайної організації, відомої як "Імператорське православне палестинське товариство". Хоча імператора вже давно немає, сама організація продовжує існувати. Очолює її генерал-полковник Сергій Стіпашин, колишній керівник ФСБ. Ось що він знає про Григоровича:

Григорій Барський, ще в молодості, почав свою мандрівку з Києва. Він, до речі, з'явився на світ у Печерській Слободі. Згодом його шлях привів до Почаївської лаври, що є надзвичайно духовним місцем у Львівській області. Чи можете уявити, які події сьогодні формують нашу історію та культуру?

По-перше, не Григорій Барський, а Василь Григорович-Барський. По-друге, він народився не на Печерську, а Почаївська лавра не на Львівщині. Але при цьому генерал дуже непокоїться, що у нас в Україні відбувається з російською культурою і ставить задачі по-службовому чітко.

Дійсно, перед нами постає важливе завдання зберегти історичну пам’ять. Це особливе видання, яке є справжнім скарбом і основою нашої цивілізації та культури. Це м’яка сила, що допомагає нам просувати культуру і підтримувати добрі цінності.

Українці мають глибоке розуміння московської культури та її основних принципів. Тож давайте спробуємо відстояти свою позицію і розглянемо, ким насправді був Василь Григорович-Барський. Попри російські написання та пропагандистські наративи, він не був росіянином, а українцем, киянином, видатним мандрівником і письменником, як би сьогодні охарактеризували його, талановитим тревел-блогером.

Спочатку Москва, протягом багатьох століть, не виходить із-під впливу Золотої Орди, на руїнах якої сформувалася у 1480 році. Натомість, вона прагне привласнити собі спадщину стародавнього Києва та його тисячолітню історію. Ця апропріація триває й до сьогодні, викликаючи нові претензії та зазіхання з боку Москви.

"Ми говоримо про те, що росія в особі Григорія Барського цікавилася дослідженням святої землі ось у ті, загалом тепер можна говорити далекі роки. Цим зумовлено і те, що ми сьогодні поруч з нашим музеєм, музеєм імператорського православного палестинського товариства відкриваємо йому пам'ятну дошку".

Генерал Стіпашин знову називає Василя Григорієм Барським, зате впевнено робить з нього резидента імперії на Близькому Сході і привласнює його спадщину меморіальною дошкою біля своєї химерної організації.

Імператорське православне палестинське товариство було засноване ще у XIX столітті. Офіційна мета допомогти паломництву на святу землю. Неофіційна розширення впливу Російської імперії на Близькому Сході.

Товариство придбало 23 гектари землі, заснувало численні представництва і дало цьому всьому назву "російська Палестина". Атеїсти-більшовики не пропустили можливості скористатися цим унікальним майданчиком для своєї підривної діяльності. В результаті, імператорське товариство перетворилося на просто російське.

У 1992 році товариство повернуло його імперську назву, а у 2007 його очолив генерал Стіпашин. Воно знову займається шпигунством і підкупом для реалізації геополітичних проектів кремля.

У 2018 його резиденти намагалися підкупити православних ієрархів, щоб зірвати надання Томосу для української церкви. З Греції вислали кількох членів організації, а Туреччина заборонила її на своїй території. Але вони досі несуть "рускій мір" по світу, зокрема видаючи Василя Григоровича-Барського за свого попередника. У 2013 російський центр на Кіпрі відкрив, на його честь, меморіальну дошку. Там паломника взагалі назвали московитом. Та чи був він таким і чи працював емісаром імперії на Сході, як каже Стіпашин.

Григорович-Барський, знаний і шанований рід київських міщан. У 1784 році вони отримали визнання спадкового шляхетства ще з XII століття. Начебто їхній предок Ян Григорович здобув титул на герб Любіч на службі польському королю М'ячеславу III. Це підтверджує виписка з гербівників польського королівства. Походили Григорович із міста Бар на Поділлі. З початком Хмельниччини фортецю палили то козаки, то поляки. Тож родина переселилася на Гетьманщину до містечка Літковича на Київщині. Нині це село Літки Броварського району. Старший спадкоємець роду Кирило поїхав до Києва і прийняв чернецтво у Видубицькому монастирі. Молодший син Григорій одружився і зайнявся бізнесом. Імовірно, саме при одруженні додав до прізвища приставку Барський. Теж переселився до столиці. Спочатку на Печерськ, потім на Поділ. Мав великий магазин найрізноманітнішого краму, за що його іноді називають засновником універсальної торгівлі у Києві. Став іменитим громадянином міста і старостою церкви Богородиці Перегощої на Подолі.

Але найбільше прославили ім'я Григоровичів його сини Василь та Іван. Обидва вихованці Києво-Могилянської академії, але після неї вони пішли абсолютно різними шляхами. В Україні більше відомий молодший Іван.

У 2011 році Національний банк України презентував пам'ятну срібну монету в рамках серії "Славетні роди України". Ця монета була присвячена родині Григоровичів-Барський. На її поверхні зображено знамените спорудження, відоме в народі як Самсон. Цей фонтан, до речі, є одним з перших в Києві і став окрасою першого міського водогону. Всі ці архітектурні дива створив Іван Григорович-Барський.

Водопровід постачав джерельну воду з підніжжя замкової гори за допомогою дерев'яних труб до Контрактової площі, монастирів і фонтану. У ротонді, виконаній у стилі українського бароко, був встановлений апостол Андрій, який, за легендою, передбачив виникнення великого міста на київських пагорбах. Під ротондою Іван Григорович створив статую ангела, з чаші якого струменіла вода. Первісна назва цього комплексу - Феліціал, на честь давньоримської богині удачі. Лише через два століття ангела замінили на Самсона. Воду з Київських гір тут відводили і раніше. Григорович вдосконалив цю систему, перетворивши її на мережу підземних водогонів, що з'єднували найважливіші об'єкти Подолу, а його альтанка, розміром з невеликий павільйон, стала справжньою перлиною місцевості.

Про споруду одразу ж пішли різноманітні легенди. Мовляв, фонтан з'єднаний підземними ходами з річкою Йордан у святій землі. Тож вода тут цілюща і свята, а хто її вип'є, той назавжди залишиться жити в Києві.

Міський радник Іван Григорович-Барський, ймовірно, дійсно так і вчинив. Він влаштувався на роботу в столичний магістрат, де став учнем німецького архітектора Йогана Шеделя, який оселився в Києві. Саме Шедель був автором Кловського палацу, церкви Могилянки, а також Великої Лаврської і Софійської дзвіниць. Іван активно допомагав Йогану в реалізації цих проектів. Завдяки успішному завершенню свого власного проекту, Григорович молодший отримав численні нові замовлення. Він став провідним архітектором української столиці, збудувавши близько тридцяти різних споруд.

Церква Миколи Набережного досі прикрашає Поділ і зображена на реверсі згаданої монети. Ще він звів перший гостинний двір на Контрактовій та церкву Воскресіння Господнього. Перебудував у стилі козацького бароко Кирилівський монастир і парафіяльний храм Богородиці Перегощі. Відремонтував Маріїнський палац.

На прохання гетьмана Кирила Розумовського було зведено полкову канцелярію та собор Різдва Богородиці в Козельці. Для Петра Калнишевського будували надбрамну церкву та ряд інших будівель Межигірського монастиря.

Іван Григорович-Барський залишив вагомий слід в історії Києва, ставши однією з найяскравіших постатей міста. Його нащадки також здобули популярність, обіймаючи такі посади, як бургомістри, купці, прокурори, керівники ремісничих об'єднань і командири міського військового підрозділу. Що стосується старшого брата Івана, Василя, то, ймовірно, він не мав можливості насолодитися водою з фонтану.

Він з'явився на світ у Літках у 1701 році. Разом із батьком переїхав до Києва в часи славного гетьманства Івана Мазепи, який розпочав величезну відбудову міста та відновлення його економічного життя після періоду занепаду. Саме в цей час було започатковано розкішний стиль українського бароко, який спочатку отримав назву "Мазепинський". Проте найбільше вразило юнака не це. Найглибшою пам'яттю його дитинства стала чума 1710 року, що майже знищила населення міста, а вижили лише ті, хто знайшов прихисток у Михайлівському золотоверхому монастирі. Цю подію він сприйняв як божественне чудо, що спонукало його до глибшого вивчення релігії та науки. Він говорив:

"Освіта - це шлях до відкриття нових горизонтів, а відкриття нових горизонтів - це шлях до розуміння істини."

Свою першу освіту він здобув вдома, але згодом, всупереч бажанню батька, домігся зустрічі з префектом Києво-Могилянської академії Феофаном Прокоповичем. Префект охоче його прийняв, незважаючи на те, що Василю тоді було лише 14 років.

Києво-Могилянська академія є непересічним навчальним закладом для Східної Європи, де злилися православна традиція і європейська освіта, що включала сім вільних мистецтв. Тут навчалися діти як козаків і гетьманів, так і простих міщан та представників духовенства. Це справжній осередок українського культурного відродження, де розцвіли театр, поезія, музика та філософія. Василь Григорович-Барський провчився у Могилянці сім з восьми класів, опанувавши старослов'янську, польську та латинську мови, а також поетику з риторикою, дійшовши до основ філософії. Проте завершити навчання йому не вдалося через серйозну виразку на лівій нозі, яку не змогли вилікувати лікарі столиці.

Раптом Василь дізнався, що його однокурсник Юстин Леницький, брат Ігумана Михайлівського Золотоверхого, вирішив мандрувати до Львова. Мета подивитися світ і опанувати більше наук у знаменитому єзуїтському колегіумі. Саме тому, в якому колись навчалися митрополит Петро Могила та гетьман Богдан Хмельницький. І Василь тут же вирішив податися з ним. Оскільки батька саме не було в місті, мама відпустила сина лікувати ногу до Львова та дала грошей на дорогу. І ось так стихійно 20 липня 1723 року Василь Григорович-Барський почав свою мандрівку, яка затягнеться на довгі 24 роки і охопить половину відомого тоді світу.

Йому на той момент виповнилося лише 22 роки, і, звичайно, він не мав ніяких конкретних планів. Він визначив свою мету ось таким чином:

"Потрапити до славного міста Львова, відомого своїми кам'яними спорудами та вражаючими храмами: тут можна знайти дзвіниці, навчальні заклади та безліч освічених особистостей."

Хоча під час подорожі настрій бурсаків почав змінюватися. З Почаївської лаври Василь надіслав батькам ось такий лист:

"Прошу прощення та благословення, а не прокляття на свою грішну душу, щоб за Божою благодаттю та вашою батьківською підтримкою всі мої плани й дії були щасливими. Повідомляю, що вирушаю до Львова і не маю уявлення, де саме зупинюся. Лише Бог знає. Можливо, я навіть продовжу свій шлях ще далі."

А далі почалися пригоди. Виявилося, що на відміну від часів Могили та Хмельницького, православних до колегіуму більше не беруть. Тоді Василь і Юстин вдали, що вони уніати з Поділля і назвалися братами Барськими. Провчилися так майже рік і були викриті та вигнані з колегіуму. Несподівано за них заступився уніатський єпископ Атанасій Шептицький. І удаваних братів знову запросили на навчання. Але їм це вже стало не цікаво, бо виникла нова ідея нової авантюри.

Василь і Юстин здружилися з місцевим священником. Той нещодавно овдовів і, щоб розвіятися, вирішив сходити пішки до Риму та Барі. Там, у Барі, досі зберігаються мощі Святого Миколая, чудотворця того самого. Почувши такий план, бурсики одразу захотіли до Італії. Зараз такий план звучить досить дико пішки піти в Італію, але в ті часи це була доволі поширена справа і до неї треба було належно приготуватися. По-перше, Василь справді знайшов у Львові добрих лікарів і вилікував свою ногу. По-друге, майбутні прочани обійшли церковних ієрархів усіх конфесій і отримали від кожного патенти пілігримів. Це документи, які підтверджували, що вони здійснюють прощу по святих місцях. Тож мають право заходити дорогою до міст і отримувати там притулок та харчі у спеціальних хостелах для прочан. Патенти потрібно було постійно оновлювати. Це було підтвердження їхнього справжнього паломництва. А щоб усе точно вдалося, хлопці отримали аналогічний документ від львівського єврейського кагалу, якому прислужилися у якійсь неназваній справі.

Окрім того, вони придбали спеціально підібраний одяг. Василь дуже детально його описав і навіть створив малюнок. І ось цей малюнок став його єдиним відомим портретом.

Ось як виглядає вбрання прочан: це чорний одяг, виготовлений з полотна або сукна, без окремих деталей, але зшитий цілісно, подібно до дяківського стихаря, лише з вузькими рукавами. На грудях, поверх одягу, закріплюють хрест; ремінь слугує поясом, а збоку носиться тиквиць, щоб мати можливість переносити воду в пустельних регіонах. На плечах розміщується маленький мішечок, зшитий з провощеного полотна, що нагадує чорну шкіру, з необхідними речами. Ноги обуті в міцно прив'язані сандалі, а на голові - чорний капелюх з широкими полями. У руці тримають грубий посох, який досягає висоти голови, гарно вирізьблений та покритий черню.

Тиквиця - це пузата пляшка, виготовлена з висушеного гарбуза, а капелюх у нього геть інший, бо широкополого Василь втратив. Сталося це так.

"Продавці вина давали нам пити. Коли ж міцно заснув я од вина і втоми, проходив повз злий чоловік, і зняв у мене з голови нового мого капелюха, що його я носив, а мені поклав старого і подертого... Не дуже я тим і журився, сподіваючись більшу милостиню дістати у старому капелюсі".

До теми вина ми ще повернемося, але наразі варто акцентувати увагу на двох важливих подіях. Спершу, перед тривалою пішею мандрівкою, студенти вирішили провести свого роду тестовий забіг. Вони спочатку відвідали Жовкву, що розташована в 30 км від Львова. Потім вирушили до Крехівського монастиря. На зворотному шляху вони трохи заблукали, але, незважаючи на це, Василь зробив висновок, який я цитую:

"Мандрівка здалася нам радісною та корисною".

Ще один важливий аспект. Чому я постійно наводжу цитати? Річ у тім, що після прибуття до Львова Григорович-Барський почав вести свої подорожні нотатки. Це своєрідна паломницька проза, коріння якої сягає ще в часи Данила Паломника, який жив за правління Володимира Мономаха. У 1106 році цей монах дійшов до Палестини, детально описавши свої враження, і таким чином започаткував новий літературний жанр.

Ось що про це каже літературознавець Остап Українець:

Русская литература, а також давньоукраїнська література, від часів середньовіччя, має тенденцію до опису паломництв до Святої землі. Існує чимало таких творів, проте важливо зазначити, що коли мова йде про літературу, особливо християнського характеру, це не зовсім те ж саме, що й звичайне паломництво. Географічний рух на схід, спрямований до святих місць, завжди мав символізувати духовну подорож людини. Григорович-Барський можна розглядати як пізньобарокове продовження цієї традиції, яке є, безумовно, однією з останніх стадій розвитку жанру в добу бароко.

Духовна література є досить специфічним жанром, але мандрівні записки Григоровича-Барського стали справжнім хітом в Україні ще до їх офіційної публікації. Люди охоче читали їх і переписували вручну. Видавець Василь Рубан так описував цю ситуацію:

"У малій росії та в сусідніх губерніях немає жодного місця та будинку, де б не було цих "Записок". Майже у всіх російських семінаріях для єпархіальних архієреїв кілька разів їх переписували, благочестиві ж люди з духовних і мирських станів діставали їх за великі гроші".

Чому? Тому що окрім опису святих місць і духопідйомних роздумів, Василь взявся дуже детально описувати все, що бачив, і переживав дорогою. Читач наче подорожував разом із паломником і дізнавався геть усе: де дорога добра, а де поб'єш ноги. У якому місті прочанами опікується знать, а де їм дістаються тільки недоїдки, як відбитися від піратів і що відбувається, коли тебе грабують Ефіопи. Це було захопливе і читалося як пригодницький роман або travelблог. Автор ще зі Львова намагався робити записки вечорами по свіжій пам'яті, тому добився несамовитої деталізації, і йому було що описувати.

Прочани з Львова вирушили через словацькі Кошиці, австрійське Ерлао і досягли угорського Пешта. Однак їм не дозволили увійти, оскільки в місті сталася пожежа, спричинена польським паломником. Натомість їх радо прийняли у Відні, де святкували урочистість Тіла Господнього за участю імператора Карла VI. Василь описав його як швидкоокого та спритного, хоча й невисокого зросту.

Бажаний Барі, де зберігаються мощі Святого Миколая, не справив особливого враження на Григоровича. Він набагато детальніше описав жахливі дев'ять днів у Калабрії, коли довелося йти по кам'янистому березі моря без жодної стежки, харчуючись лише чорним хлібом і цибулею, а також страждаючи від нестерпної спраги. Цитата:

Ми неодноразово переживали важкі падіння, спотикаючись об гостре каміння, що завдавало нам болючих травм, і розбивали посудини з водою, залишаючи себе без цього безцінного ресурсу, що для мандрівника важливіше за золото та срібло. А ще, ми вирушили в подорож у липні, під палючим сонцем спекотного південного краю, і наші тіла втомилися і ослабли, розум ледь не висох, і ми були на межі божевілля.

Драматично, правда? Коли прочани вибралися до дороги, то з голоду накрали винограду. За це Василь тут же зазнав кари. Втратив патент, без якого до Барі не потрапиш. Тож довелося випрошувати подорожній папір у найближчому містечку.

У Барі прочанам не дали жодної часточки мощі Святого Миколая, які виглядали не справжніми, а мармуровими. Тим часом Василь залишився сам. Галицький священник покинув бурсаків, бо засоромився, коли ті почали жебракувати. Коли ж дорогою до Неаполя Григорович захворів, його покинув і Юстин, бо дуже заквапився до Риму. Василя це дуже підкосило, але він йшов далі і перебивався жебрацтвом та придорожнім виноградом.

Величне місто Неаполь справило на Григоровича глибоке враження не лише своєю розкішшю, а й теплим прийомом у притулку Святої Трійці. Після важкої подорожі, сповненої голоду, він із задоволенням ділився враженнями про смаколики, які спробував.

Приготовлена каша з зерна, варене або запечене м'ясо та виноград є звичними стравами; однак у п'ятницю, суботу або в інші дні посту подають лише кашу або овочі з олією, а також двоє яєць для кожного, шматок смачного пармезанського сиру і гроно винограду.

Детальні описи кухні додають запискам Григоровича ноток такої собі кулінарної мандрівки. А ще він дорогою постійно п'є вино або пиво. Цитата:

У старості нам влаштували маленьку благодійність, щедро наливши пиво в посудину, а ми залишилися на ніч. Я, втомлений, купив півлітра вина, випив його і подолав ще одну милю. Директор кальвіністського колегіуму радо нас прийняв і щедро почастував вином.

Це зовсім не свідчить про алкоголізм. Раніше, до того як було відкрито бактерії, вживання сироватої води було небезпечним заняттям. Люди пили лише з перевірених джерел, оскільки це могло призвести до різноманітних інфекцій. Тому наші предки часто були в стані легкого алкогольного сп'яніння, але робили це виключно з метою збереження здоров'я. І ще варто зазначити, що православний Василь вирушив до святої католицької столиці – Риму.

"Зрештою, Рим був святим місцем для християн східного обряду. В Римі похований апостол Петро. В Римі дуже велика частина історії раннього християнства зосереджена. Тобто немає нічого дивного в тому, що він іде до Італії спершу", - зазначив літературознавець Остап Українець.

Також Василь, подібно до всіх представників Річ Посполитої, проявляв більшу терпимість до інших релігій, ніж до московитів, тому без зайвих сумнівів зупинявся на келих вина у кальвіністів. Він говорив:

"Кожна особа є людиною, а Божественність присутня в кожному з нас, незалежно від того, як ми її сприймаємо."

Тож у Римі Василь відвідав конфірмацію папи Бенедикта XIII-го. Це такий урочистий ритуал сходження на святий престол після виборів.

Григорович був вражений папською швейцарською гвардією не стільки їхньою зброєю чи формою, скільки їхнім стильним одягом. Ось який опис він залишив.

"Папські вояки мають яскраве вбрання, відмінне від чужоземного: одяг їхній і шаровари - суконні, зшиті з багатьох шматків, двох кольорів - жовтого і блакитного, і не тісні, а такі, як треба".

Взагалі-то одяг швейцарських гвардійців, як у XVIII, так і XXI столітті, триколірний. Там є ще червоні елементи. Але Василь помітив лишень жовто-блакитні барви і шаровари. І це дуже по-українськи.

У цей момент Василь ухвалив рішення закінчити свою подорож. Він вирушив через Флоренцію та Болонію до Венеції, щоб перетнути Адріатику та досягти Львова.

Випадково потрапив на знаменитий фестиваль у Венеції, але не на кіно, а на звичайний. Йому не сподобалося, як люди божеволіють, п’ють і, особливо, як на площі травлять бика за допомогою собак. Проте його вразили майстерні фокусники та силачі. Василь оселився в лікарні при грецькій православній церкві Святого Георгія. Поки чекав на корабель, який відвезе його далі, почав вивчати грецьку мову. І раптом, просто на площі Святого Марка, зустрів земляка, ієромонаха Рувима Гурського, який походив з Острога на Рівненщині. Він прийняв чернецтво у Софії Київській, а потім, за наказом російського царя, був разом з багатьма іншими українськими вченими вивезений до Москви. У рукопису цей вираз "до Москви" повторюється двічі, можливо, це справді більш вірно. Рувим досяг значних посад у Москві і здобув прихильність царевича Алексея, сина Петра Першого. Однак цар звинуватив його у змові і вбив. Тож Гурському довелося рятуватися в Європі. Там він вирішив вирушити до Святої землі, і Василь, замість повернутися додому, несподівано вирішив приєднатися до нього.

Після відвідання ключових святинь християнства, Василь Григорович-Барський несподівано вирушив на святі землі, що підпорядковані мусульманському світу. Хоча перші враження були не дуже теплими, саме в цих місцях паломник провів найбільш продуктивні роки свого життя. Саме тут Москва намагалася заманити його у свої мережі та використати для своїх цілей. Які наслідки це мало, дізнаєтеся в наступній частині нашого фільму.

Ми — ваш український голос. Ведемо боротьбу на інформаційному фронті проти ворога. Якщо ви вважаєте нашу роботу важливою і хочете підтримати журналістів, це можна зробити всього лише за два кліки. Зайдіть на YouTube-канал П'ятого та натисніть кнопку "Спонсорувати" під трансляцією. Долучайтеся до нашого чату, спілкуйтеся з ведучими та гостями, ставте свої вподобання. Разом ми подолаємо рашистську дезінформацію. Все буде Україна!