Нам демонстрировали карту Донецкой области, представляя её как "ДНР". Как Россия формирует мировоззрение молодежи в условиях оккупации.

Цьогорічні випускники шкіл на тимчасово захоплених територіях Донецької, Луганської областей та Криму жодного дня не навчалися за українською освітньою програмою — їм було лише 5 років, коли ці регіони потрапили під окупацію.

Вже одинадцятий рік Росія намагається сформувати їхній світогляд, застосовуючи політику забуття та інформаційної ізоляції від усього світу, окрім "русского мира".

У так званій "ДНР" протягом цих років дітей виховували за зразком радянської пропаганди. З метою знищення української ідентичності, активно впроваджувалася інша - робітнича та шахтарська. Молодь залучали до військових заходів, а бойовики "ДНР" організовували навчальні вишколи у школах. Знання, які дітям нав'язувала пропаганда, були спрямовані на викривлення реальності та історичних фактів.

Які підручники використовують українські діти, що проживають на тимчасово окупованих територіях Донеччини? Чи є у них можливість вивчати українську мову та історію? Яким чином пропаганда роз'яснює дітям суть російсько-української війни, і чи можуть вони вільно ідентифікувати себе як українці? У нашому матеріалі ми розглянемо ці питання.

Тії зараз 20 років, вона з Макіївки. Коли сталася окупація, дівчині було 9 років. В окупації дівчина закінчила середню та старшу школу, вступила в університет. Життя з українською ідентичністю було складним: одногрупники Тії погрожували, що напишуть на неї донос. Після того, як Росія заявила про приєднання ОРДЛО до свого складу, дівчина вирішила виїхати на підконтрольну Україні територію. Вона змогла реалізувати свій задум у 2023-му.

До 2020 року Тія не виявляла чітко виражених проукраїнських поглядів. На її думку, вона більше симпатизувала російській опозиції, ніж українським політичним діячам. Проте ситуація кардинально змінилася з початком протестів у Білорусі. Ці події спонукали дівчину переосмислити своє ставлення до росіян, російської мови та знайти власну ідентичність. За два роки до початку повномасштабного вторгнення Тія почала активно цікавитися українською мовою, культурою та історією.

"Наша ідентичність не була пов'язана з ідентичністю громадян "ДНР". Було б абсолютно абсурдно намагатися донести щось подібне навіть до "ополченців", адже це всього лише штучний конструкт. Натомість формальна та неформальна освіта формувалася навколо пролетарської ідентичності, з акцентом на робітничий та шахтарський досвід. Саме в цьому дусі нас виховували", - розповідає Тія (ім'я змінено з міркувань безпеки її родини), яка з 5 по 11 клас навчалася в школі, що діяла в рамках так званої "ДНР".

Схожі обставини трапилися і з Марією з Донецька. Окупація почалася в той момент, коли вона завершувала п’ятий клас. Її сім’я обрала залишитися в захопленому місті.

Марія чітко знає, коли віднайшла свою українську ідентичність - як і в Тії, це сталося в 2020 році і теж через білоруські протести. Як і Тія, в 2023 році Марія виїхала на підконтрольну Україні територію. Шлях її пролягав через російські Воронеж та Білгород до пропускного пункту в Сумській області, на той момент ще діючого.

"Це було складно. Ти вдома в чотирьох стінах спілкуєшся українською, з друзями онлайн ви теж спілкуєтеся українською. Але як тільки ти виходиш з дому, скажімо, в магазин, то трусишся, бо боїшся, не дай Боже, вжити українське слово. Я розуміла, що мене було легко знайти та засунути "на підвал", - розповідає 21-річна Марія.

Восени 2014 року освітні заклади в ОРДО запровадили нову навчальну програму, що суттєво відрізнялася від української. Як розповідає Тія, під час навчання в макіївській школі вона використовувала одночасно підручники як українського, так і "ДНРівського" зразка.

"Мої батьки свого часу віддали мене в український садочок, а потім в український клас. Тому українську мову та літературу ми вивчали постійно навіть під час окупації, але з кожним роком кількість годин скорочувалася. У випускних класах українська мова та література викладалася по одному уроку раз на два тижні.

На багато предметів ми отримували одночасно два підручники, оскільки викладачі нарікали на низьку якість "ДНРівських" видань. "Знаєте, якщо ти втрачав російський підручник, то ніяких проблем не виникало. Але якщо ж траплялося, що зник український, починалися справжні конфлікти, адже це був дефіцит", - з іронією зазначає Тія.

А от в Донецьку українськими підручниками перестали користуватися, згадує Марія. В її класі старі підручники залишила лише вчителька математики, бо вважала "ДНРівські" неякісними, та викладачка української мови та літератури - бо російських підручників з цих предметів просто не існувало. Українська мова в програмі донецької школи залишилася як мова національної спільноти, її викладання скоротили до одного уроку на тиждень.

Російська окупація певних територій Донецької області значно змінила освітній процес, надавши йому мілітаризованого відтінку. "День перемоги" 9 травня перетворився на одне з ключових "свят" для учнів, до якого вони готуються протягом кількох місяців. Допомога ветеранам Другої світової війни стала основною діяльністю у шкільному волонтерстві: дітей організовано возять до домівок літніх людей.

Цікаво, що до 2022 року на заходи в школі Тії не запрошували представників "ДНР". Учнів орієнтували на інші конфлікти, такі як "Велика Вітчизняна війна" та радянська інтервенція в Афганістан. Тим часом, Марія згадує про регулярні військові тренування, які проходили на території її школи в Донецьку.

Двічі на рік до нас завітали незнайомі чоловіки з автоматами, щоб навчити нас основам стрільби. Це викликало в нас запитання: навіщо підліткам знати, як розбирати автомат чи стріляти? Чому потрібно дотримуватись усіх цих правил і здавати якісь нормативи? — ділиться своїми думками дівчина. — У школі нам нав’язували офіційну позицію "глави ДНР": "Ми самодостатні, незалежна і горда республіка, яка ні в якому разі не є частиною України, але й не є Росією. Проте Росія — наш добрий друг, вона підтримує нас, як старший брат".

З Росією мене окрім інформаційного простору і мови нічого не пов'язувало. Але не відчувалося і зв'язку з Україною, бо я абсолютно не знала, які там живуть люди, чим цікавляться. Єдине, що я знала точно - що я з Донецька".

Що ж ми дізналися з української літератури? Звісно, про Стуса, Дзюбу та Драча, навіть якщо вони й родом з Донеччини, нам не згадували. Натомість, ми вивчали вічно хвору Лесю, читали про Шевченка, адже його визволили з кріпацтва. Ознайомлювалися з "Енеїдою" Котляревського та "Кайдашевою сім'єю" Нечуя-Левицького, адже це веселі тексти, як зазначає Тія: "хохли за грушу б'ються". Та варто зазначити, що культурного життя поза навчальними закладами майже не існувало.

Театри видавали якісь залишки української професійності. Говорили багато про спорт, зокрема про Сергія Бубку. Уже коли я вступила в університет, то все культурне життя великого міста Донецьк фактично базувалося на трьох локаціях - муніципальних бібліотеках та в єдиному в "ДНР" магазині коміксів і гік-товарів".

Альтернативу позашкільним активностям могла запропонувати організація "Молода республіка", яка отримувала підтримку від держави. Вона активно залучала молодь до волонтерської діяльності: учасники організації організовували суботники, надавали допомогу ветеранам і доставляли їжу в притулки для тварин. Крім того, "Молода республіка" проводила різноманітні клуби для обговорень і дебатів, а також кінопокази. Осередки цієї організації розташовувалися в навчальних закладах, а координаторами виступали вчителі.

Тія згадує: "У нас в Макіївці не відбувалося нічого - а у них був двіж. І відповідно: хочеш на дебатний клуб - вступай у "Молоду республіку", хочеш на кінопоказ - йди до них".

З "Молодою республікою" афілійований рух "Молодіжний парламент", який долучає молодь до врядування у так званій "ДНР." Інший проєкт організації - "Інфошкола", куди набирали групи підлітків, які цікавилися журналістикою. Їх навчали знімати відео, монтувати, писати тексти - тобто робити контент про те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях. Відповідно, свідомо чи несвідомо поширювати пропаганду.

"На даний момент їхні студенти досить успішно займаються створенням великої кількості пропагандистського матеріалу," - зазначає Тія.

У 2022 році в ОРДО з'явилася організація під назвою "Рух пєрвих" (Рух перших). На відміну від "Молодої республіки", участь у цій ініціативі є обов'язковою. Протягом 2023-2024 років батьки та опікуни учнів усіх класів отримали від викладачів повідомлення, в яких їх закликали подати заяви на вступ дітей до руху.

У Донецьку Марія проводила вільний час у гік-спільноті, яка об'єдналася навколо єдиного в місті комікс-магазину. Вона була однією з активних косплеєрок, разом із друзями перевтілювалася на персонажів з коміксів, аніме та відеоігор. Великим святом для цієї спільноти став фестиваль "ТериCON", організований магазином. Як зазначила Марія, спочатку це була невелика подія, але з часом фестиваль почав привертати увагу гостей та авторів з Росії.

У Донецьку, на жаль, більше нічого не відбувалося. Цей фестиваль став єдиною можливістю для молоді та підлітків розважитися. "Це був спосіб виразити себе, проявити свої інтереси без остраху бути осудженим," - згадує дівчина. На жаль, навіть цей захід не обійшовся без впливу патріотичного виховання. У рамках фестивалю було організовано куточок з військовою атрибутикою, а на одній з локацій учасники могли постріляти з автомата та спробувати свої сили на смузі перешкод.

"Я вперше побачила справжню карту окупованих територій лише після того, як опинилася на території, підконтрольній Україні. Нам постійно демонстрували карту Донецької області. Хтось міг від руки провести невидиму лінію розмежування, але ми вчилися про всю область: як про тимчасово окуповані території, так і про ті, що були під контролем України. Коли я нарешті почала досліджувати історію Майдану та період війни з 2014 по 2022 рік, то зрозуміла, що окуповано було лише кілька міст із цілої області. Уявіть собі, в якій інформаційній ізоляції ми перебували!" - ділиться Тія.

Одним із нововведень, які з'явилися під час окупації, стало навчання з предмету "Історичне краєзнавство Донбасу". Підручники, видані у 2019-2020 роках, містять багато інформації про міста та культурні пам'ятники, які на той момент залишалися в Україні.

У підручнику для п'ятого класу представлені матеріали, що стосуються Маріупольського музею та його експонатів. У розділі, присвяченому геральдиці, можна знайти герб Бахмута — важливо відзначити, що в книзі використано історичну назву міста, а не Артемівськ, як це робить окупаційна адміністрація. Розділи, що описують Святогірську лавру, присутні в навчальних матеріалах для всіх класів.

Катерина Зарембо, письменниця, що створила книгу "Схід українського сонця", яка досліджує історію Донеччини та Луганщини на початку XXI століття, характеризує ці підручники як втілення політичних ілюзій Росії.

"Цей спосіб інтерпретації історії є великим елементом, який пропонується російському суспільству в цілому, а не лише під час окупації, - зазначає Зарембо. - Мета полягає в тому, щоб привчити людей до концепцій окупації, ревізіонізму та історичної несправедливості, включаючи так звані 'великі геополітичні катастрофи', як, наприклад, розпад Радянського Союзу."

Якщо звернути увагу на ультиматуми Росії, то очевидним стає, що вони уявляють, що володіють Донецькою, Луганською, Херсонською, Запорізькою областями в межах адміністративних кордонів. І, відповідно, пишуть про це в підручниках".

У підручниках з краєзнавства Донбасу, надрукованих в 2020 році в Донецьку, Голодомор 1932-1933 років пояснюється як природний голод через неврожай. Козацтво подається як частина російської історії. "Балансуються" ці матеріали розповідями про концепт "Новоросія" часів Катерини ІІ.

Українська Народна Республіка часто згадується в контексті занепаду. У підручниках історії описуються протестні акції шахтарів 90-х років, але без акценту на проукраїнський характер цього руху. Крім того, акції гірників після 2004 року трактуються як момент розподілу між Києвом і Донецьком. Тія зазначає, що про національний аспект шахтарських протестів, Голодомор та репресії проти українців вона дізналася лише після свого переїзду з ОРДО.

"Шахтарські протести 90-их вважаються однією зі стартових точок взагалі громадського руху України: тобто коли люди вистоюють, виборюють позиції своєї професії. Це те, що було по суті неможливо в Радянському Союзі, і дійсно мало національний характер з погляду української державності. Тому дуже прикметно, що, знову ж таки, в підручниках так званої "ДНР" шахтарські протести згадуються не фрагментарно і в дусі російської пропаганди", - коментує Зарембо матеріал з підручника.

Однією з найпарадоксальніших частин посібника є опис фольклору Донеччини. Російська пропаганда не заперечує різноманітну історію регіону, проте ігнорує його культурну спадщину.

На думку Тії та Марії, в навчальних закладах їм постійно наголошували, що Донбас - це територія, де мирно співіснують росіяни, українці, німці, євреї... Однак у підручнику фольклор Донбасу представлений лише російськими баладками та билинами. Крім того, згадується легенда про Шубіна - духа, що мешкає у шахтах і контролює долі шахтарів, з яким слід ділитися своїм "тормозком".

"Спосіб, яким російська пропаганда стирає культурну спадщину Донеччини, зводячи її до нудних, бездушних історичних фактів, є наочним прикладом спотворення та заперечення української історії та культурних цінностей, що існують на цій землі", - підкреслює Катерина Зарембо.

"Згідно з переписом Російської імперії 1897 року, понад 60% населення Донеччини були україномовними. Світлини 20-х років минулого століття з Донеччини зафіксували колядників із зірками, людей в українських строях. По всій Донецькій і Луганській області є будинки з червоної цегли, збудовані західноєвропейськими колонізаторами. Ці люди теж співали своїх пісень своєю мовою, творили свою культуру.

Спадщина – це та неприємна реальність, яку зазвичай приховують від дітей. На жаль, ми стаємо свідками живого експерименту з викривленням істини. Залишається лише те, що є зручним для Росії, - підкреслює Зарембо.

Of course! Please provide the text you would like me to make unique.

Протягом останніх 11 років пропагандисти з проросійськими поглядами на сході України намагаються сформувати покоління, яке не усвідомлює своїх коренів і позбавлене можливості вільно визначати свою ідентичність. Культурні, політичні та соціальні досягнення людей, які проживали на цих землях, залишаються в тіні, а єдиним джерелом гордості за минуле стає військова та трудова ідентичність.

Термін "геноцид" був вперше введений юристом Рафалом Лемкіним, який підкреслював, що геноцидна політика включає не лише фізичні дії, а й заходи, націлені на "знищення політичних і соціальних структур, культури, мови, національної самосвідомості, релігійних переконань та економічної основи національних груп".

Дії, які вживає російська влада в освітній сфері на територіях України, що перебувають під тимчасовою окупацією, безперечно, містять елементи геноциду. Це ще раз підкреслює, що війна Росії проти України має екзистенційний характер.

Автор: Софія Челяк