Перед Поллоком: як Джанет Собель з Дніпра трансформувала світове мистецтво — і чому арт-середовище охрестило її "домогосподаркою"

Автором є Петро Катеринич, доктор філософії в галузі журналістики, який є членом Національної спілки журналістів України та Європейської асоціації досліджень комунікацій (ECREA). Він також викладає в навчально-науковому інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Вона створювала "суцільні" композиції з розбризканої й налитої фарби ще до того, як краплинний живопис став візитівкою Джексона Поллока.

Проте світ запам'ятав його як генія-бунтаря, а її саму впливові мистецтвознавці зневажливо називали "домогосподаркою".

Історія Джанет Собель (Олеховської) — єврейської біженки з Дніпра — це оповідь про мистецьку революцію, у якій її внесок був знехтуваний протягом багатьох років. Вона ілюструє гендерні стереотипи в арт-індустрії та підкреслює запізніле визнання художниці в історії.

Уявіть Нью-Йорк 1946 року. Галерея Пеґґі Ґуґґенгайм "Мистецтво цього століття" стала осередком повоєнного авангарду, місцем, де формувалася нова, зухвала американська естетика. Двоє чоловіків зупиняються перед однією з невеликих картин. Перший — впливовий критик Клемент Ґрінберг, особа, чий вердикт міг як піднести, так і знищити кар'єру художника. Другий — ще не знаний, але вже тривожний та амбітний митець на ім’я Джексон Поллок.

На полотні перед ними -- суцільне мереживо кольорових крапель і патьоків, що вкриває поверхню від краю до краю: без центру, без верху й низу. Це те, що згодом назвуть all-over painting -- "суцільним живописом". Ґрінберг пізніше визнає: це була перша по-справжньому "суцільна" картина, яку він бачив у житті. А Поллок, за словами Ґрінберга, "зізнався, що ці роботи справили на нього враження".

У найближчі роки Поллок стане центральною фігурою у виданні Life: у 1949 році журнал поставить провокаційне питання в заголовку: "Чи є він найзначнішим живим художником Америки?". Згодом його охрестять "Джеком-Крапельником". Натомість ім'я Джанет Собель, матері п'яти дітей і єврейської біженки з України, на багато років майже зникне з мистецької історії.

Руйнація, паровий корабель і Брайтон-Біч.

Джанет Собель, уроджена 1893 року в Катеринославі (тепер відомому як Дніпро), отримала ім'я Дженні (Женя) Олеховська. Її сім'я була частиною численної єврейської громади, яка проживала в містах і селищах підросійської України, завжди піддаючись ризику насильства.

Ця загроза не забарилася. Батька Джанет, Баруха Олеховського, вбили під час одного з погромів — хвиль антиєврейського насильства, які прокотилися Російською імперією на рубежі століть. Мати, Фанні Кінчук, працювала повитухою. Залишившись вдовою з дітьми в країні, що не обіцяла їм ані захисту, ані перспектив, вона вирішила зібрати родину та вирушити за океан.

1908 року, ще підліткою, Джанет разом із матір'ю, братами й сестрами пройшла крізь Елліс-Айленд -- головні ворота американської імміграції -- й осіла в Брайтон-Біч, єврейському районі Брукліну. У 16 років вона вийшла заміж за Макса Собеля -- вихідця з України, ювеліра й гравера. У подружжя народилося п'ятеро дітей.

Протягом наступних тридцяти років Джанет Собель виконувала ту роль, яка була визначена для жінок її часу та середовища — вона була дружиною, матір'ю та господинею домашнього вогнища.

"Якщо тебе так захоплює мистецтво, чому б не спробувати себе в малюванні?"

Історія про те, як Собель стала художницею, звучить майже як анекдот, але саме в ній лежить ключ до її феномену.

1937 року її син Сол, обдарований юнак, який здобув стипендію до престижної Ліги студентів-художників, раптом вирішив кинути малювання. Мати намагалася відрадити його. За родинним переказом, роздратований Сол кинув їй виклик: "Якщо ти так цікавишся мистецтвом, то чому б тобі не малювати самій?"

Отже, 44-річна Джанет, яка ніколи раніше не стикалася з живописом, вирішила взяти синові олівці та фарби і просто почати творити. Спочатку вона доповнювала його шкільні роботи, а потім занурилася в творчість на шматках паперу, картонних упаковках та всьому, що попадалося їй під руку.

Ранні роботи Собель -- фігуративні, густонаселені. В них оживає світ, який вона привезла із собою через океан: пишні квіткові орнаменти народного мистецтва, традиційні єврейські родини, солдати з гарматами, армії. Це була візуальна пам'ять про Дніпро, пропущена крізь уяву жінки, що вже пів життя прожила в Брукліні.

Талант помітили швидко. Син показав материні роботи колу мистецької еміграції -- і Собель раптом опинилася в орбіті найгучніших імен. Її картинами захопилися сюрреалісти Макс Ернст і Андре Бретон; її знав і підтримував Марк Шаґал.

Філософ Джон Дьюї, який вважається одним із найзначніших американських інтелектуалів XX століття, підготував напис до виставки в галереї "Пума" у 1944 році. Відомий галерист Сідні Дженіс звернув увагу на те, що "Джанет Собель, безумовно, з часом може стати найзначнішою сюрреалісткою в США".

На початку 1940-х Собель потоваришувала з Максом Ернстом -- і саме він познайомив художницю зі своєю тодішньою дружиною, галеристкою Пеґґі Ґуґґенгайм. Її галерея "Мистецтво цього століття" була тоді головним майданчиком нью-йоркського авангарду -- тим самим, де за кілька років перед полотном Собель зупиняться Ґрінберг і Поллок.

Філософія випадковості: творчість, що йде з глибин серця.

Що ж робило Собель такою особливою у свій час? Її підхід більше нагадував медитацію, а не традиційну техніку.

Вона була самонавченою художницею. Сідні Дженіс, спостерігаючи за її розвитком, зазначав, що роботи цієї мисткині все більше "передають дух свободи та уяви", а її методи, що базуються на автоматизмі і випадковості, "виникають під впливом внутрішніх імпульсів". Собель більше покладалася на свою руку, аніж на заздалегідь продуманий план: вона наливала фарби, нахиляла поверхню, розподіляла мокрий лак, дозволяючи матеріалам самостійно набувати форми.

Українська кураторка та мистецтвознавиця Аліса Ложкіна, яка написала есе до каталогу виставки "Джанет Собель: війна", підкреслює, що абстрактне мистецтво Собель не стало результатом поступового розвитку модерністського живопису, як у багатьох її contemporaries. Воно виникло з глибини — з пам'яті, особистого досвіду та внутрішньої потреби, з самої суті людської душі. Старший автор Музею сучасного мистецтва Алекс Гальберштадт зазначає: "Собель творила це для себе, в домашніх умовах, отримуючи задоволення від самого процесу".

У цьому й полягала її несвідома філософія, яка резонувала з ідеями Дьюї про самореалізацію особистості як основу демократії. Мистецтво для Собель було способом бути собою. Її головною метою, як зазначають дослідники, стала візуальна інтенсивність -- і цієї інтенсивності вона досягала з разючою регулярністю.

Парадокс полягає в тому, що саме ця свобода — відсутність навчального закладу та амбіцій залишити свій слід в історії — дозволила їй першою перетнути межу, на якій зупинялися професіонали.

"Чумацький Шлях", який привів до Поллока

Цей процес нагадував алхімію, але водночас був дуже затишним. Собель клала полотно на підлогу своєї квартири в Брайтон-Біч і починала працювати з ним зверху: вона розбризкувала емаль за допомогою скляних піпеток, роздувала фарбу, а іноді навіть використовувала пилосос, щоб рівномірно розподілити барвник по поверхні.

Вершиною цього етапу творчості стала невелика робота 1945 року під назвою "Чумацький Шлях" (Milky Way). Це мерехтливе, безцентрове поле кольорових крапель справді нагадує зоряне небо. Наразі ця картина експонується в нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва (MoMA). Цікаво, що вона була створена ще до того, як краплинний живопис став характерною рисою Джексона Поллока.

Дослідники відзначають важливу різницю. У роботах Поллока крапля символізує абсолютну абстракцію, тоді як у живопису Собель цей процес ніколи не завершується. Навіть у найзначніших її творах, крізь кольорові композиції, проступають людські обличчя та маленькі фігурки: абстракція не зуміла повністю витіснити людську присутність з її мистецтва. Собель вільно переміщалася між фігуративним і безпредметним, іноді навіть в межах одного мазка.

У 1945 році Пеґґі Ґуґґенгайм запросила Собель взяти участь у колективній виставці "Жінки", що проходила в її галереї. Наступного року вона організувала для художниці індивідуальну виставку, на якій роботи Собель побачили Ґрінберг та Поллок.

Ґрінберг, відомий критик, який протягом багатьох років формував культ Поллока, самостійно визнав першість Собель. У своєму знаменитому есе "Живопис американського типу" він охарактеризував її роботи як перший приклад "суцільного" живопису, який йому коли-небудь траплявся, підкресливши, що вони справили сильний вплив на Поллока. Таким чином, "хрещений батько" абстрактного експресіонізму не навмисно підтвердив, що на початку цього мистецького руху стояла жінка з Дніпра.

"Господиня дому"

Той же Ґрінберг безперервно розміщував Собель на нижчій сходинці в порівнянні з Поллоком, використовуючи лише два слова. Він охарактеризував її творчість як "примітивну", а саму художницю назвав "домогосподаркою".

У цих визначеннях існувала подвійна вага: як гендерна, так і класова. Собель не володіла "епічним масштабом" картин Поллока – вона не відповідала тому міфу, який у той час формувався навколо нью-йоркської школи, де йшлося про жорстоких, п'яних чоловіків-геніїв на кшталт Поллока чи де Кунінга, що хаотично розбризкують фарбу на величезних полотнах.

Газети смакували подробиці міщанського побуту художниці й глузливо переказували, як Джанет натхненно частувала знаменитого гостя власноруч запеченою куркою. Чоловіків нью-йоркської школи описували як деміургів; Собель -- як господиню, що вдало запекла птицю.

1947 року родина переїхала до Плейнфілда в Нью-Джерсі. Після переїзду Собель майже відмовилася від емалевих фарб: за свідченнями, в неї виникла алергія на один із компонентів. Вона продовжувала працювати гуашшю та олівцями, однак віддаленість від Нью-Йорка й розрив із середовищем, яке щойно почало її визнавати, поступово витіснили художницю з поля зору артсвіту.

У 1966 році, коли Собель вже була змушена залишатися в ліжку, її знайшов мистецтвознавець Вільям Рубін, який займався дослідженням робіт Поллока і незабаром став куратором Музею сучасного мистецтва (MoMA). Завдяки його зусиллям картина "Чумацький Шлях" потрапила до музейної колекції в якості дарунка від родини художниці.

Джанет Собель відійшла у вічність у 1968 році в місті Плейнфілд.

Повернення

За останні десять років роботи Собель повернулися на великі виставки: "Абстрактний експресіонізм" у лондонській Королівській академії (2016), "Жінки в абстракції" в паризькому Центрі Помпіду (2021), ретроспектива "All-Over" у г'юстонській колекції Меніл (2024). 2021 року The New York Times опублікувала запізнілий некролог художниці, а 2022-го BBC опублікувала матеріал "Джанет Собель: жінка, яку викреслили з історії".

Протягом тривалого часу Собель невпинно зараховували то до "російських", то просто до "американських" художниць, ігноруючи її коріння — так само, як це робили з багатьма митцями, які з'явилися на світ на українській землі.

2023 року видавництво "Родовід" разом з Українським музеєм у Нью-Йорку видало книжку "Джанет Собель: війна" (Janet Sobel: Wartime) -- першу повноцінну українську розмову про художницю. Того ж року в Нью-Йорку відкрилася однойменна виставка, кураторами якої стали мистецтвознавиця Аліса Ложкіна та директор музею Пітер Дорошенко.

Виставка акцентує увагу на фігуративних творах Собель, створених у період з 1941 по 1943 роки. У ці тяжкі часи художниця уважно стежила за подіями війни і намагалася зв'язатися з родичами, які залишилися в Україні, проте відповіді так і не отримала. Двоє її синів вирушили на фронт у Європі.

Картини Собель того часу, сповнені тривоги та зображеннями солдатів, матерів і біженців, виявилися вражаюче актуальними для переживань, які сьогодні відчуває Україна. Не дивно, що сучасна українська художниця Леся Хоменко представила роботу AJS (After Janet Sobel), вступивши в творчий діалог зі своєю землячкою через століття.

Джанет Собель пережила два різні життя. У своєму першому існуванні вона була дівчиною з Дніпра, яку вигнали в далекі краї через погроми та бідність. У другому житті вона стала самоучкою, яка в своїй бруклінській квартирі розробила унікальний метод "суцільного" краплинного живопису — техніки, що незабаром змінили обличчя повоєнного мистецтва. Зараз вона переживає третє життя — як видатна українка, яка після тривалого забуття знову завойовує своє заслужене місце в авангардному мистецтві.