Син не несе відповідальності за вчинки батька.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Історія не повторюється, але вона вчить. Вчить тому, що не засвоєно. Тож мусимо раз-по-раз сідати за хоч і метафоричні, але такі незручні парти, щоб знову і знову проходити незасвоєні/забуті/"а нам такого не задавали" уроки. Сідайте зручно, шановні читачі, бо зараз ми розбиратимемося з уроками "Нашого класу" Тадеуша Слободзянека у постановці Станіслава Іванова, що побачила світ в кінці минулого року.

"Nasza klasa. Historia w XIV lekcjach" — це одна з найвизначніших п'єс сучасної польської драматургії. Створена в 2008 році, вона швидко здобула популярність у Європі та була поставлена на сценах Варшави, Лондона, Парижа і Нью-Йорка. В Україні ж до недавнього часу ця п'єса виконувалася лише на незалежних театральних майданчиках, а її прем'єра відбулась 30 листопада 2025 року на камерній сцені Театру Франка в Києві.

Назва твору відсилає до знакової вистави "Umarła klasa" (1975) Тадеуша Кантора, яка стала визначальною для XX століття, досліджуючи теми пам'яті та безуспішних спроб людини повернутися в минуле. Як і персонажі "Померлого класу", герої п'єси Слободзянека проходять через чотирнадцять "уроків" — десять однокласників, серед яких поляки та євреї. Ми спостерігаємо за їхніми життєвими шляхами від шкільних парт у міжвоєнній Польщі до початку XXI століття. Важливим історичним фоном виступає зростання жорстокості під час Другої світової війни та її тривалі наслідки для персонажів і громади містечка, де відбуваються події.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Творцями зазначено, що вистава створена за мотивами п'єси, але бачимо, що Станіслав Іванов підійшов до роботи з великою повагою до матеріалу, не піддаючи текст радикальному перепрочитанню, а легкими штрихами зміщуючи акценти й доповнюючи матеріал відсилками на Дантівську концепцією мандрівки колами пекла, що, через усвідомлення темряви, повинна привести героя до світла.

На початку розповіді, в середині 1930-х років, головні герої ще зовсім молоді. Вони проводять час разом, не звертаючи уваги на національні відмінності: грають, співають, бешкетують, а хлопчики підкидають дівчаткам валентинки. Ніхто не замислюється про те, чия родина має різні професії – хтось працює візником, а хтось керує млином. Але незабаром приходять сумні новини: помирає Юзеф Пілсудський. Єврейська громада відразу відчула наслідки – вони залишилися без захисту і більше не могли вільно спілкуватися з польськими однокласниками, навіть сидіти поруч на уроках. Ситуація тільки погіршується: Східну Польщу захоплюють совєти. Вони грабують, руйнують все на своєму шляху, включаючи храми, заарештовують, знущаються, розстрілюють, а також вербують донощиків для НКВС. Невдоволені поляки починають звинувачувати євреїв у всіх своїх бідах. Колишні однокласники перетворюються на катів і жертв: єврея забивають до смерті дошками, а єврейку колективно зґвалтують. Згодом приходять німці, і відбувається масове знищення єврейського населення містечка.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Лише один з однокласників, Абрам, уникнув насильства, оскільки ще на початку оповідання емігрував до США. Протягом усього цього часу він регулярно пише листи своїм друзям, залишаючись не в курсі жахливих подій, що відбуваються в його рідному місті. Лише в зрілому віці він отримує інформацію про все, завдяки розповіді колишньої однокласниці. Саме в цьому виявляється різниця між драматургією та режисерською інтерпретацією. Станіслав Іванов фокусується на фігурі Абрама, представляючи всі події п'єси через призму його спогадів та розмов з однокласницею, якій вдалося пережити всі ці жахіття.

Спочатку в залі лунають звуки пострілів та вибухів, а наше перше враження – це порожній білий кабінет, де на стіні проектуються рядки з "Пекла" Данте: "Як я вважаю, ваш зір вже готовий".

Відчути, які зміни приносить час.

Сучасність же огорнута в покрови"

На сцену виходить Абрам, роль якого виконує Олександр Форманчук. В його погляді відчувається тривога та невпевненість. Він змушує себе прочитати лист від однокласниці, а в тиші лунає тікання годинника, що створює атмосферу напруження. Зі стін, немов матеріалізуючись з його пам'яті, виникають персонажі. У шкільному одязі, з рюкзаками на спинах, хлопці з не заправленими сорочками, а дівчата з бантиками у волоссі. Проте на майбутні події натякають чорні плями на шкірі та одязі дітей. Абрам спостерігає з лагідною усмішкою, як веселі школярі розмальовують стіни, заповнюючи простір своїм сміхом. Вони пробивають стіну, за якою приховані двері – портал у його спогади – і затягують туди Абрама.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Вони - друзі, але як усі діти, бувають жорстокими: булінг, насмішки одне над одним є нормою для будь-якого класу в будь-які часи. Але всі незгоди легко долає Абрам, навколо якого гуртується весь клас. Пізніше, після його від'їзду, коли антисемітизм в суспільстві почав розгортатись, його листи з далекої Америки залишатимуться тією силою, що продовжувала згуртовувати однокласників. Але й цьому прийшов кінець.

"А добра тут душа пройти не може,

І що в Харона грізний був привіт,

Ось спроба перефразувати це речення: "Тож зрозумій, з чим його слово має спільного."

Якуб не встиг повідомити про нове повідомлення – його вбили однокласники. Точка неповернення була пройдена, і Абрам більше не отримає відповідей. Чи варто зауважувати, що вбивство вважається одним з найважчих гріхів у всіх релігіях? Його чекає сьоме коло Пекла за Данте.

Абрам проходить через усі кола починаючи від першого з ідолопоклонниками: "Та замість Ісуса Христа судити живих і мертвих прийшов Йосиф Сталін. [...]. Червоні прапори вивісили на будинках і євреї, й поляки!" до самосуду й масового спалення 1600 євреїв: "Всі дружно відступили, і ми запалили стодолу з чотирьох боків! [...]. То був крик, який забути неможливо". Важлива деталь: Абрам - раввин, тож його образ читаємо як символ стійкості віри й культури перед насильством та геноцидом - духовного опору, який не завжди помітний фізично, але має важливе моральне значення. У його відношенні до оточуючих, в його листах читаємо абсолютну любов до друзів. Жодного разу він не гнівається на польських друзів, він лише шкодує їх як заблудших овець і оплакує долю свого народу. Сцена горя Абрама Олександра Форманчука від втрати стає потужною емоційною кульмінацією усієї вистави.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Як зобразити всі людські гріхи на сцені? Якими засобами виразності передати жахи пекла? Станіслав Іванов знаходить рішення в прийомі контрасту: жахливе він огортає в наївну форму, щоб гостріше оголити потворність подій. Прихід Сталіна - велика рука, яка комічно хапає героїв; народження дитини в муках - лопання кульки; дитина - лялька; згвалтування - перекидання дівчини чоловіками на дитячій гойдалці-балансирі; бризки крові на дитячих малюнках тощо.

Хоча місце дії в п'єсі не означено, дослідники та театральні критики співвідносять події п'єси з реальним випадком погрому в польському містечку Єдвабне 1941 року. Тривалий час панувала думка, що погром здійснили німецькі каральні загони, однак нині встановлено, що переважну більшість нападників становили місцеві поляки, очолювані міським головою. Схожі криваві трагедії розгорталися також в інших містах Північно-Східної Польщі. Після завершення війни ці злочини стали предметом судового розгляду й завершилися винесенням вироків, однак глибоке усвідомлення цього "уроку історії" в польському суспільстві настало значно пізніше. У 2000 році побачила світ праця американського історика польського походження Яна Томаша Ґросса "Сусіди: знищення єврейської громади у Єдвабному", на яку спирався Слободзянек при створенні п'єси. Вона спричинила шок у польському суспільстві, адже поставила під сумнів усталений міф про виняткову жертовність польського народу. Прощання з уставленим зазвичай відбувається важко: люди внутрішньо опираються змінам, і цей процес не завжди завершується прийняттям нової правди. У цій ситуації оприлюднення болісних фактів перевернуло звичну картину минулого - образ жертви змінився на образ ката, що підірвало звичне позитивне уявлення про себе. Саме тому значна частина польського суспільства не була готова це прийняти.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Які ж механізми спонукають звичайних людей відмовлятися від моральних цінностей, принципів і заповідей будь-якої релігії, стаючи співучасниками зла? Це питання не має однозначної відповіді, оскільки йдеться не про миттєве зникнення совісті, а про складну взаємодію різних психологічних, соціальних і ситуаційних факторів. Люди можуть виконувати накази авторитетних осіб, навіть якщо ці накази суперечать їхнім власним переконанням, адже відповідальність часто перекладається на тих, хто віддає ці накази. Ще гірше, люди мають схильність пристосовуватися до будь-яких обставин і часто добровільно, навіть проактивно, підкорюються новим умовам. Коли до влади прийшли спочатку радянські війська, а потім нацисти, персонажі (Зигмунд, Владек, Рисек) миттєво підлаштувалися. Вони не чекали вказівок на вбивство – вони самі почали шукати способи вподобатися новій владі, видаючи своїх однокласників. Вони намагалися «вгадати», що саме хоче від них режим.

Сильний вплив групи також є важливим чинником: страх перед ізоляцією або відторгненням часто змушує людей слідувати за більшістю, навіть якщо вона явно помиляється. У "Нашому класі" рідко хто наважувався виступити на фоні інших. Коли польські учні вирушили на вбивство євреїв, спрацювала сила натовпу. Єдиним винятком став Владек, який рятував Рахельку, проте зробив це потайки, не виступаючи відкрито проти системи, а сама Рахелька була змушена змінити свою ідентичність. Більшість вибрала йти за течією. Це було очевидно навіть на шкільних заняттях: "Весь наш клас сміявся з мене. Усі без винятку. І поляки, і євреї", - згадує Рисек. "Мені було боляче. Але що я могла вдіяти?" - відповіла на це єврейська дівчина Дора. Цю ж відповідь пізніше повторив Рисек, коли вбивали Дору, перетворюючи її слова на лейтмотив всієї історії.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Зазвичай люди не переходять до радикальних вчинків відразу: цей процес зазвичай починається з невеликих компромісів і незначних відхилень від власних принципів, що поступово підриває їх внутрішні моральні засади. Пропаганда завжди стартує з дегуманізації, коли інші стають сприйнятими як "загроза" або "вороги", внаслідок чого емпатія починає згасати. У виставі можна спостерігати, як без жодної серйозності, жартуючи, діти замінюють слово "однокласник" на "єврей", "жид" або "комуніст". Коли персонажі починають використовувати ярлики замість імен, вбивство перетворюється на технічну задачу, а не на моральне правопорушення.

Вистава акцентує увагу на подіях 1941 року, не намагаючись безпосередньо перенести їх у сучасність. Проте в цьому немає необхідності, адже глядачі легко можуть провести паралелі. Головною темою є механізм поступової дегуманізації, який можна спостерігати і в нинішній російській риториці стосовно українців та інших "ворогів держави". Пропаганда позбавляє людей індивідуальності та змушує забути про співчуття.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Важливою темою є також зміна звичайних людей під впливом ідеології та страху. У творі "Наш клас" персонажі не стали злочинцями відразу — вони поступово опинилися в атмосфері насильства. Сьогодні в Росії, після повномасштабного вторгнення в Україну, величезна частина населення або підтримує агресію, або обирає мовчання, часто через страх репресій, тиску з боку більшості або переконання, що "так потрібно для держави". Репресивні закони, переслідування інакодумців та криміналізація антивоєнних поглядів створюють умови, при яких конформізм стає засобом виживання.

Національні травми часто стають складником колективної ідентичності народу. Війни, геноцид, катастрофи, стихійні лиха, революції та перевороти, депортації великих груп людей, концтабори, рабство, репресії і т. д. Прикладів багато. Йдеться не лише про історичний факт трагедії, а про її довготривалий психологічний, культурний і політичний вплив. На щастя, національна травма не завжди веде лише до руйнування. Вона може стати джерелом солідарності, внутрішнього переосмислення та етичного оновлення. Через пам'ять і визнання суспільство здатне виробити механізми самозахисту від повторення трагедії.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

Опрацювання травми суспільством - процес, який займає не одне десятиліття. Польща розпочала процес переосмислення своєї травми на початку 2000-х, і він став одним із найсерйозніших прикладів історичної саморефлексії у Східній Європі. Проте процес не є завершеним, досі існує глибокий суспільний розкол щодо інтерпретації минулого. Україна досі знаходиться в процесі осмислення травматичного досвіду голодоморів, Другої світової, Чорнобильської катастрофи, коли тим часом на долю українського народу випадають нові не менш жахаючі виклики.

Сучасна Росія, однак, навіть не розпочала суспільний та правовий процес, спрямований на засудження політики масових репресій епохи Сталіна, яка охоплювала ГУЛАГ, розстріли, депортації цілих народів, а також атмосферу страху та доносів. Громадяни вирішили залишити цю травму без обговорення, що закономірно призвело до приходу до влади нового тирана, який знову формує контрольований історичний дискурс, визначаючи, що вважається "правильною" пам'яттю, а що - "фальсифікацією". Це створює моральний простір, де злочини можуть бути заперечені, зменшені або виправдані. Якщо суспільство не пройде через етап осмислення - через публічне визнання, судові процеси, меморіалізацію та відкриті дискусії - травма перетворюється на джерело прихованої напруги, взаємних звинувачень та повторюваних конфліктів.

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.

У фіналі твору "Наш клас" Абрам у своєму листі однокласниці перераховує імена всіх своїх дітей, зятів, невісток і внуків. Цей тривалий список єврейських імен, насичений біблійними асоціаціями, свідчить про те, що життя триває, незважаючи на різноманітні випробування. Однак, щоб справді творити історію, молоде покоління повинно бути обізнаним про неї. Не варто відчувати провину, але важливо зберігати пам’ять. Відповідальність нових поколінь полягає в тому, як вони використовують спадщину, яку отримали. Як зазначає ізраїльський історик Юваль Ной Харарі: "Так, людська група, така як німці, може почати визначати себе за тими змінами, які вона пережила [...] Ви не повинні шукати якісь унікальні риси німецької ідентичності, що проявлялися спочатку у Вільгельмі II, потім у Гітлері, а згодом у Меркель. Ці радикальні зміни і є тим, що формує німецьку ідентичність. Бути німцем у 2018 році означає боротися з важкою спадщиною нацизму, при цьому підтримуючи ліберальні та демократичні цінності. Ніхто не знає, що це означатиме у 2050 році" [2]. У цьому контексті історія постає не як статична сутність чи вирок, а як безперервний процес вибору. Ідентичність не передається у вигляді незмінної формули, а щоразу переосмислюється залежно від того, як суспільство осмислює своє минуле і що з ним робить. Отже, здатність до трансформації та чесне відображення своїх темних моментів є ознакою зрілого суспільства.

Як зазначено в Вікіпедії, Юзеф Пілсудський обіймав посаду Начальника польської держави з 22 листопада 1918 року, коли Польща здобула свою незалежність, і залишався на цій посаді до 1922 року. Його часто називають батьком відновленої Польської Республіки, яка постала після 123 років розподілу Речі Посполитої. Він є національним героєм Польщі, відомим своєю боротьбою проти більшовизму. Пілсудський не підтримував антисемітські ініціативи, і під час його правління влада діяла в напрямку стримування радикальних антиєврейських виступів. Однак після його смерті в 1935 році політична ситуація в Польщі кардинально змінилася, і антисемітські настрої, а також дискримінаційні практики, значно посилилися.

[2] Цитату взято з праці автора "21 урок для 21 століття"

Зображення: facebook/ Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Відбулася прем'єра вистави "Наш клас", заснованої на п'єсі Тадеуша Слободзянека, режисером якої виступив Станіслав Іванов.