Україна та Крим: спільна історична спадщина

18 травня в Україні відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу, вшановуючи пам'ять жертв геноциду кримських татар, приурочений до 81-ї річниці їх масового вигнання.

Якщо звернути увагу на географічну карту, стає очевидним, що території України та Криму утворюють єдине ціле, наче це зумовлене самою природою. Проте ці землі населено людьми, які об'єднані в різні суспільства та в різні історичні епохи мали різноманітні міждержавні, економічні, етнічні, релігійні та культурні зв'язки.

Суттєвий, а часом і вирішальний вплив на динаміку відносин між Україною та Кримом мали сусідні народи та держави. Серед них можна виділити Візантію, Золоту Орду, Русько-Литовську державу, Річ Посполиту, Туреччину та Росію. Проте, українсько-кримські відносини часто розвивалися на основі власних принципів, досвіду та традицій, які іноді суперечили політиці згаданих держав. Ці відносини мали різний характер у різні періоди. Наприклад, у XVI столітті українці частіше вступали в конфлікти з кримчанами, тоді як Річ Посполита намагалася всіма силами підтримувати мир з Османською імперією. У XVII столітті, навпаки, спостерігаємо активізацію союзів між Україною та Кримом.

У XVIII столітті можна говорити про формування традиції мирних та толерантних відносин між Україною та Кримом. Це відбувалося на фоні запеклої боротьби між Російською та Османською імперіями за контроль над Чорноморським регіоном. Таким чином, Україна і Крим не лише перебувають у спільному прикордонному просторі, але й мають глибокі історичні зв’язки. Після розпаду Радянського Союзу Україна та Крим об'єдналися в єдину незалежну державу.

Водночас не можна було б обійти і проблему стосунків Криму з Росією. По-перше, вони були визначальними для Криму та його населення в минулому, як і тепер. По-друге, вони позначилися і на характері українсько-кримських відносин, особливо після приєднання України до Російської імперії. По-третє, саме російсько-кримські стосунки перетворилися на предмет свідомого перекручення певними політичними та науковими колами з метою обґрунтування проросійського сепаратистського курсу рядом кримських лідерів та виправдання російських претензій на Крим. Часом впливові політичні діячі й навіть законодавчі органи РФ відверто і цинічно заявляли про територіальні претензії. Ось що писала російська газета "Известия" 30 березня 1994 р.: "...Маловероятно, что Дума, где доминируют коммунисты и националисты, удержится от искушения разыграть крымскую карту, - а в будущем донецкую, луганскую, днепропетровскую..."

Проблема спільності історичної долі України та Криму привертала увагу видатних українських істориків, таких як М.С. Грушевський та А.Ю. Кримський. У період наприкінці 20-х - початку 30-х років ХХ століття в журналі "Східний світ" та науковому збірнику "Студії з Криму" з’явилася низка статей, які детально аналізували цю тему з різних ракурсів. Однак дослідження кримської тематики було змушене призупинитися через репресії, які торкнулися основних учасників цих досліджень, академіків М.С. Грушевського та А.Ю. Кримського.

Виселення кримських татар з Криму в травні 1944 року наклало суттєві обмеження на дослідження різних аспектів тривалої присутності цього корінного етносу на півострові. Зокрема, з історичних джерел було виключено важливу подію, як-от союз Богдана Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ, що мав значний вплив на політичну ситуацію та військові успіхи гетьмана, особливо на початкових етапах Хмельниччини. Відомо, що Хмельницький серйозно розглядав можливість укладення союзу з Османською імперією на умовах васалітету. Тим часом, історія взаємин Росії та України з кримськими татарами подавалася російською пропагандою як безперервна сутичка між православними та мусульманами, а Кримський ханат представлявся як анахронізм, що залишився в минулому завдяки підтримці Османської імперії.

Наукові погляди українців щодо України та Криму, а також традиції їх історичної єдності, зазнали суттєвого послаблення внаслідок багатовікового російського контролю над історичними наративами обох регіонів. В умовах російської, а також радянської імперій, на населення нав'язувалися шовіністичні ідеї, міфи та стереотипи через освітні заклади, повсякденне життя, державні інституції та наукові спільноти, які зазнавали повного контролю з боку влади. Не секрет, що російська історія має значну частину міфології. Варто зазначити, що деякі з цих міфів підтримуються і трансформуються протягом багатьох століть.

Щодо Криму та України, існує безліч міфів і стереотипів, які продовжують побутувати. Ось деякі з них: 1) Крим вважається "історично російською територією"; 2) "давнє право на землі Київської Русі"; 3) стійка ворожість між росіянами і кримськими татарами вважається наслідком конфлікту між осілими аграріями та кочівниками; 4) татарські напади стали каталізатором для російського захоплення Криму; 5) Кримське ханство характеризувалося паразитичною економікою і вважалося васалом Османської імперії, не здатним до самостійного існування; 6) росіяни вважаються єдиними представниками європейської цивілізації, а їх культура — наднаціональною і об'єднуючою; 7) стверджується, що росіяни є корінним населенням Криму, тоді як кримські татари — пізніми переселенцями, а українці оселилися на півострові завдяки російському завоюванню; 8) Севастополь вважається містом російської слави; 9) Микита Хрущов нібито "подарував" Крим Україні. Це лише деякі з міфів, які існують в російській історії стосовно Криму та України, і ми вважаємо, що перелічили найпоширеніші з них.

УКРАЇНА ТА КРИМ У ЧАСИ АГРЕСІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Після смерті Богдана Хмельницького цар і бояри почали активне зміцнення своїх позицій в Україні, розгорнули наступ на суверенітет козацької держави. Усе це робилося під виглядом "опіки" над козаками та Україною. Але і в цей період лінії Хмельницького щодо Кримського Ханату дотримувалися інші гетьмани. Фактично всі гетьмани розглядали турецький сюзеренітет як один з можливих варіантів. Наприклад, Іван Виговський, приймаючи підданство польського короля, домагався права "бути в дружбі з ханом кримським", що і було зафіксовано статтею 17-ю Галицького договору 1658 р. А стаття 14-а проголошувала, що "уряд повинен намагатися відкрити Дніпром шлях до Чорного моря" . Про це ж турбувався і гетьман Самойлович, який домігся забезпечення, за Бахчисарайським мирним договором 1681р., права запорожців ловити рибу в південних лиманах і користуватися соляними озерами.

Як бачимо, з другої половини XVII ст. договори і союзи з Кримом не залишалися без результатів. Спільність життєвих інтересів татар і козаків нерідко брала гору над другорядними чинниками. Дедалі більше зміцнювалась думка, що завоювання Кримського ханства невигідне для козаків, бо тільки страхом перед татарами зумовлене існування Війська Запорозького і збереження його привілеїв.

Проте, з часом, політика Москви щодо Криму зазнала змін. Це було викликано, насамперед, поступовим занепадом Кримського ханства. Військова активність татар, особливо мешканців півострова, почала знижуватися. Водночас розвивалася торгівля, а багатства Криму зростали, проте зменшувалися шанси протистояти потужним державам, які володіли новими військовими тактиками та сучасною зброєю, і вже наближалися до Кримських воріт, які раніше здавалися недосяжними, подібно до воріт пекла.

Царські чиновники чітко усвідомлювали ці зміни й активізували військові дії проти Криму. Водночас це стало початком нового тиску на права та свободи козацтва. Москва тепер з підозрою спостерігала за стосунками між Запорозькою Січчю та Кримом, намагаючись заборонити не лише самостійні переговори січовиків з ханом, а й будь-які контакти з татарами. Незважаючи на ці заборони, наприкінці XVII століття симпатії Запорозької Січі до Кримського ханства лише зростали, що зрештою призвело до відкритих репресій з боку царського уряду. Різкий поворот в історії, спричинений вторгненням шведів на територію Російської імперії та переходом гетьмана Мазепи на бік Карла XII, остаточно підштовхує запорожців до розриву з Росією. Альянс із Швецією міг стати вирішальним для України, але доля розпорядилася інакше...

З другої половини XVIII століття в керівних колах Російської імперії почало формуватися переконання щодо можливості анексії Криму. Ліквідація Кримського ханства, що вважалося спадкоємцем Золотої Орди, стала майже національною ідеєю. Проте реалізація цих планів зіткнулася з численними серйозними труднощами. Очевидно, що приєднання Криму до Росії могло відбутися лише через успішну війну з Туреччиною. Військові дії стартували у 1768 році, і спочатку активну участь у боях, особливо у боротьбі за укріплення на чорноморському узбережжі, брало запорозьке військо. Однак ситуація змінилася, коли запорожці відмовилися протистояти кримському хану Іслам-Ґірею, який у 1769 році здійснив напад на південні області. Додатково, Петербург обурився через те, що запорожці дозволили татарам залишитися на їхній території для зимівлі. Це стало причиною для протесту російського посла О. Обрескова на переговорах у Бухаресті у 1772 році, де він звинуватив Туреччину в тому, що вона дозволила татарам зимувати на запорозькій землі протягом двох років. Катерина II намагалася всіляко перешкоджати налагодженню добрих стосунків між Запорожжям та Кримом, а також переконати хана в тому, що Росія не має наміру приєднувати Крим, а лише бажає, щоб він став незалежною державою. Цю мету врешті-решт вдалося досягти губернатору Слобідської України Є. Щербиніну, котрий був відправлений до Криму для ведення переговорів.

Після того, як Є.Щербинін спровокував виступ ногайської орди проти кримського хана 1772р., останній змушений був підписати договір і проголосити Декларацію про державне відокремлення Криму від Туреччини, чого й домагалася Росія. В 1774р. був підписаний Кючук-Кайнарджийський договір між Росією і Туреччиною. Стаття третя була присвячена питанню визнання незалежності Криму. В ній проголошувалося: "Все татарские народы: крымские, буджакские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изьятия от обеих империй имеют быть признанными вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти..."

Тим часом в Росії високопосадовці та генерали активно обговорювали свої стратегії щодо захоплення та освоєння Криму, усвідомлюючи плани Катерини ІІ та її оточення щодо розширення імперських територій на Південь, включаючи анексію Криму. Внаслідок російського наступу, який завершився падінням Ізмаїла, війна добігла кінця. Згідно з Яським миром 1791 року, Туреччина підтвердила умови Кючук-Кайнарджійського договору і визнала анексію Криму Росією.

Втрата незалежності татар супроводжувалася численними суспільними потрясіннями на півострові, такими як війни, вторгнення іноземних сил, внутрішні конфлікти, репресії та руйнування. Це все негативно вплинуло на становище кримськотатарського населення. За найскромнішими оцінками, протягом ста років з середини XIX до середини XX століття його чисельність зменшилася в п'ять разів через колоніальну політику Російської, а згодом і Радянської імперії. Варто зазначити, що на момент насильницького приєднання Криму до Росії населення півострова налічувало майже 400 тисяч осіб.

Крим залишився безлюдним. Відсутність жителів створила серйозні труднощі для армії, оскільки їй бракувало продовольства та фуражу. Вона не змогла впоратися з завданням уряду щодо відновлення регіону. Росія, намагаючись заспокоїти європейських сусідів і довести, що Крим був анексований лише з метою цивілізації "недорозвиненого" населення, запросила високопосадовців з інших країн, аби вони самі переконалися в цьому. Окрім того, було реалізовано значний територіальний викуп у Прусії та Австрії. Все це мало на меті зміцнити російський імідж в Європі. Потьомкін отримав наказ терміново розпочати розвиток півдня України та Криму, за маршрутом, яким повинна була проїжджати Катерина ІІ разом з її свитою. Фаворит імператриці вирішив влаштувати грандіозну обманку: вздовж шляхів, якими мали проїжджати високі гості, збудували більш-менш пристойні будинки, а далі розташували картонні макети сіл. Так виникло поняття "Потьомкінські села". Проте насправді це був жахливий злочин, вчинений сановником імператора.

Заселення півдня і Криму українцями не входило у плани російського уряду. Все робилося для того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання росіян виїжджати на освоєння дуже непридатних земель цей план провалився. І тоді царський уряд дав згоду на переселення до Криму "малоросів" Правобережжя, тобто підвладних Польщі територій, а не тих, що межували з колишнім ханством і мали з Кримом міцні культурні й економічні зв'язки. Одночасно відбувалося переселення на півострів росіян та іноземців (болгар, греків, німців, чехів, поляків тощо). Як свідчать статистичні дані, росіяни опинялися здебільшого в містах (до 1917 р. вони становили 60 відсотків міських жителів). Українці ж переважно поселялися в сільській місцевості. Треба зазначити, що, за переписом 1897 р., у Таврійській губернії вони становили більшість (42.2 відсотка) порівняно з іншими етнічними групами (росіяни - 27.9, татари - 13.0, німці - 5,4, євреї - 3.8, болгари - 2.8). В одній із своїх дореволюційних статей не хто інший, як Й.Сталін наголошував: "Царизм навмисне заселив кращі кутки окраїн колонізаторськими елементами для того, щоб відтіснити місцеві національні маси у гірші райони і посилити національний розбрат". Після революції 1917 р., ставши незабаром на чолі радянської імперії під назвою СРСР, він сам успішно застосовував колонізаторські методи, створивши то тут, то там різні національні анклави і навіть депортувавши цілі народи, тобто "творчо" удосконалив колонізаторську імперську політику.

КРИМ У ДВАДЦЯТІ-СОРОКОВІ РОКИ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

В історії є факти, що Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КАРСР), заснована в жовтні 1921 року, існувала формально до 1945 року. Її діяльність відображала особливості міжвоєнного періоду в рамках Радянського Союзу, який був офіційно утворений 30 грудня 1922 року. Утворення СРСР і приєднання до його складу Української РСР призвело до того, що остання втратила навіть формальні атрибути суб'єкта міжнародного права. Що стосується Кримської АРСР, то її політико-адміністративна структура та внутрішня політика поєднували елементи територіальної та національно-територіальної автономії. Проте, розподіл повноважень між кримським урядом та урядом Російської РФСР не надавав Криму жодних можливостей для самостійного визначення політичного курсу. Усі важелі контролю над політичною діяльністю автономії знаходилися в руках російського уряду, і механізми контролю, закладені в Криму та РРФСР, діяли відповідно до цього.

Цей процес можна проілюструвати на прикладі реалізації політики "коренізації" в Кримській АРСР. У квітні 1923 року на ХІІІ з'їзді Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) було оголошено про впровадження політики коренізації. Основною метою цієї ініціативи заявлялося сприяння розвитку культур і мов національних меншин. Однак, насправді, керівництво більшовицької партії переслідувало іншу мету — закріпитися в національних республіках. Відтак, ця політична стратегія отримала назву коренізації. З метою зміцнення свого впливу в республіках, РКП(б) мусила комунікувати з населенням на його рідній мові та формувати власний апарат з місцевих кадрів. Проте політика коренізації також призвела до значного піднесення раніше пригноблених національних культур.

У Кримській Автономній Радянській Соціалістичній Республіці більшовицька програма "коренізації" набула характеру татаризації. Одним із перших кроків було підвищення ролі та значення кримськотатарської мови. Цей процес супроводжувався активним культурним розвитком. В результаті з'явилися татарські школи, педагогічні інститути, наукові установи, бібліотеки та музеї. Важливе значення також мало створення кримськотатарського театру, що стало новим явищем у тюркській культурній традиції. Значну увагу приділяли підготовці фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою для потреб економіки автономії.

Цікаво, що в культурному підйомі Криму значну роль відіграла українська інтелігенція. Академік Агатангел Кримський та інші українські історики і письменники проявляли активний інтерес до культури тюркських народів. У 1926 році в Харкові було спроба заснувати "Українське товариство для вивчення Криму та Кавказу". Метою товариства було сприяння економічній інтеграції України, Криму та Кавказу, а також задоволення освітніх потреб українців, які проживали в цих регіонах. Проте конкретні відомості про створення та роботу товариства поки що не знайдені. В Україні тюрколог Т. Грунін у 1930 році випустив першу за межами Туреччини граматику турецької мови, що використовувала нову латиницю. Ця абетка була запроваджена в Туреччині у листопаді 1928 року, а латиниця в кримськотатарській мові була введена Б. Чобан-заде в рамках програми створення нової турецької абетки під керівництвом академіка О. Самойловича у травні 1928 року. Відомо, що кримськотатарські вчені О. Акчокракли та Я. Кемаль публікували свої роботи в українському журналі "Східний світ" та у збірнику "Студії з Криму" (Київ, 1931). У цьому збірнику також був опублікований перший науковий огляд історії кримськотатарської літератури, написаний А. Кримським.

Але в кінці 20-х років ХХ ст. йде поступове згортання політики коренізації. На початку 1930 року тактика згортання коренізації набуває форми поліпшення соціальної структури суспільства. Відносно татар ця нова кампанія набула вигляду боротьби за створення власного робітничого класу та колгоспного селянства. Насправді, кампанії з розкуркулення, разом з конфіскаціями зерна спричинили голод 1931-1933 рр., що доповнив масові репресії в Криму. Ситуація на кримському півострові відрізнялася від голодомору в Україні 1932-1933 р. найбільш виразно тим, що кримське керівництво, зокрема голова Кримського ЦВК Мемет Кубаєв, намагався протестувати проти здирства та організованого голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку. Ця принципова позиція державця коштувала йому життя.

У липні 1928 року в Криму розпочалася кампанія зі закриття мечетей та заборони ісламської освіти. Більшовикам більше не було потреби приховувати свої наміри під маскою союзників мусульманських національних рухів. Вони почали виступати як захисники мусульманських пролетарів і бідних селян. У цьому ж році було висунуто абсурдні звинувачення проти В. Ібраімова, який очолював Раднарком Криму. 9 травня його стратили. Репресії в Криму набирали обертів протягом усіх років до початку Другої світової війни, і вони торкалися не лише кримських татар, а й інших народів, які мешкали на цій території.

У жахливі тридцяті роки майже всі представники кримськотатарської культури були знищені. Це додаткове підтвердження того, що кримські татари, подібно до часів російської імперії, в новій ідеологічній імперії СРСР залишалися "негативним елементом".

ОСТАННІМ ВИРАЗОМ ГЕНОЦИДУ СТАЛА ВИГНАННЯ ЦІЛОЇ НАЦІЇ.

Вісімдесят один рік тому, в травні-червні 1944 року, через абсурдні звинувачення у зраді було примусово виселено 45384 татари з Криму до середньоазіатських республік та Казахстану, що становить 194303 особи. Серед них 3038 сімей та 13848 осіб були депортовані з Джанкойського району, 5264 сім'ї та 22638 осіб - з Євпаторії, 2415 сімей та 11218 осіб - з Керченського півострова, 12242 сім'ї та 51273 осіб - з території Севастополя (включаючи Бахчисарайський район), 400 сімей та 10905 осіб - з міста Сімферополя, 5308 сімей та 23889 осіб - із Сімферопольського району, 5319 сімей та 25050 осіб - з Феодосії, а також 7020 сімей та 26383 осіб - з Ялти.

Ось як свідки тих трагічних подій згадують про цю сумну сторінку історії свого народу. Паша Халід ділиться своїми спогадами: "Було ніч. Солдати увірвалися зі зброєю і наказали нам зібратися за 15 хвилин. Я схопив рогатку та шинель, залишену пораненим дядьком. Мама спокійно сказала: "Не потрібно, сину, залиш це". Один із солдатів відібрав у мами Коран і жбурнув його в туалет. Нас відвезли на кладовище, де ми провели всю ніч. Вранці нас гнали на залізничну станцію, заганяючи, немов худобу, у вагони "телятники": маму посадили в один вагон, а мене - в інший. Це був останній раз, коли я її бачив. На кожній станції, через яку ми проїжджали, місцеві жителі з криками "зрадники" кидали в наші вагони каміння. У Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П’ять днів ми залишалися голодними, навіть макового зернятка не було в роті, поки нас не доставили до Марійської АРСР. Коли ми пливли на баржах, одна сусідка в розпачі кинула своїх дітей у річку і стрибнула за ними. Прибувши в Марійську АРСР, нас змусили йти пішки 18 кілометрів у тайгу. Поселили в таборі, що знаходився серед болота, де також жили поляки. Багато людей помирало. Поки рили могилу, вона наповнювалася водою, і тіла доводилося топити палками. Жінки працювали на лісозаготівлях. Ми пили гнилу воду, і я добре пам’ятаю, що останнім бажанням усіх, хто вмирав, було випити хоча б ковток чистої води з рідного Криму".

Розповідає Іачет Ахаєва-Бєкєрова, 1934 року народження: "За день чи два до 18 травня 1944 року ходили по домівках і переписували склад сімей. Було чотири години ранку, коли почувся стукіт у двері. Мама подумала, що прийшли до офіцера, що квартирував у нас, покликала його. Але він відповів: "Це вас прийшли виселяти з Криму". На збори дали 15 хвилин. Тато інвалід, а у мами хворе серце. Поки ми, діти, приводили їх до тями, час ішов. І нас почали виштовхувати автоматами з дому. Тато спитав: "За що?" - "Хамма татарларни кочирамиз Сибірча, Уралча", - відповів один із солдатів, який був узбеком. І нам стало страшно. Вивели нас на тютюнове поле. Під'їхали "студебекери". Більшу частину речей нам наказали викинути. Мама, плачучи, сказала офіцерові, який квартирував у нас, що ми нічого не встигли взяти. Коли ми підійшли до свого дому, то побачили на дверях великий замок. В дитячій пам'яті надовго залишилось: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей, що прощалися; сусіда Петро веде до себе додому нашу корову... З нами їхав один старий чоловік, сини його були на фронті. Він весь час плакав і просив не залишати його, говорив, що скоро повинні повернутися його сини, весь час повторював їхні імена. В дорозі він помер. Його хотіли поховати за мусульманським звичаєм. Але про це якось дізналися і викинули труп з вагона. Через тиждень нам принесли відро якогось смердючого місива, їсти його було неможливо. Ніколи не забуду, як помер у засланні тато. Перед смертю він заплакав і прошепотів: "Шматочок Криму..." Що там казати, через моє серце назавжди пройшли: шматочок неба, шматочок Криму, морг, під вікном тато, порожня хата на чужині".

Лейла Валянова ділиться спогадами: "...Коли нас виселяли, нам дозволили взяти лише одну подушку і одну ковдру на трьох, а решту речей, як-от горщики, ложки та їжу, наказали залишити. Усі плакали, притискаючи до серця Коран, а одна літня жінка голосно читала молитву. Товарні вагони були переповнені, багато людей змушені були стояти, а інші сиділи по черзі. Двері не відкривалися, а солдати запитували, чи є померлі. Хоронити їх не дозволяли — трупи просто викидали з вагонів під час руху. У перший день по прибуттю до Узбекистану нас зареєстрували у спецкомендатурі. Доля людей залежала від людяності та професіоналізму комендантів. Я ніколи не забуду їхні прізвища: Амбарцум'ян, Іванов, Кацман, Зав'ялов. Як вони принижували нашу гідність! Як вони знущалися над нами! Це було жахливо і страшно згадувати".

Трагедія кримськотатарського народу ніколи не може бути виправдана. Завдані цьому народу жахливі рани залишаються невиліковними. Через століття та покоління буде продовжувати мучити людей невимовне горе і невгамовний біль. Могили кримських татар, їх синів і дочок, розкидані по всіх куточках пекла колишньої радянської імперії. Історичні та культурні пам'ятки цього самобутнього народу були знищені. Усе було зроблено, щоб у них не було можливості повернутися на свою історичну батьківщину.

Масова депортація цілого народу з його історичних територій є злочином проти людяності і грубим порушенням основних прав людини. Татарський народ, як і багато інших, боровся проти гітлерівських загарбників на різних фронтах, брав участь у партизанських загонах та антифашистському підпіллі, що було визнано державними нагородами. Наприклад, Амет-Хан Султан, родом з Алупки, двічі отримував звання Героя Радянського Союзу, а також цю почесну відзнаку здобули А. Решидов, С. Сеітвелієв та А. Тейфук.

5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ, який скасував необґрунтовані обвинувачення проти кримськотатарського народу. Відтоді почався повільний, але впевнений процес повернення татар на їхню рідну землю.

ВІД ЗНИЩЕННЯ ДО ВІДНОВЛЕННЯ

Якщо взяти до уваги заяву М.Хрущова на ХХ з їзді КПРС про наміри Сталіна щодо депортації українського народу, які виявились нездійсненними, то скоріше за все мова йде про знищення "шкідливих" народів - татарського, українського, прибалтійських, чеченського та ін. Після виселення татар необхідність у бутафорній автономії відпала. КАРСР у 1945 р. була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Ось така правда і справедливість, про яку так полюбляють говорити сьогодні деякі політики.

Виселення татар, греків, болгар та інших націй призвело до значного спустошення Кримського півострова. Це також спричинило серйозний занепад народного господарства. Для відновлення регіону почали активно залучати російське населення, але процес відродження, особливо в сільській місцевості, відбувався дуже повільно. О.Аджубей у своїх спогадах описує подорож з Хрущовим восени 1953 року до степових районів Криму. Він зазначає, що найбільше вразили Микиту Сергійовича натовпи переселенців, які, здавалося, дізналися про його візит абсолютно випадково. Люди ставили питання про найнеобхідніше — їжу, житло, допомогу. Більшість з них прибули з Росії, Волги та північних областей. "Я зараз кажу 'приїхали', а вони кричали: 'Нас пригнали', - це був звичайний крик безнадії. З натовпу також звучали істеричні вигуки: 'Картопля тут не росте, капуста в'яне'. А інколи лунали зовсім сумні заяви: 'Клопи заїли'. 'Навіщо ви їхали?' — запитував Хрущов, на що натовп відповідав: 'Обманули'".

Безумовно, картина була гнітючою, визнає Аджубей. Висохлі поля, спустошена війною та сталінсько-беріївськими репресіями територія, порожні селища і татарські аули. Усе це вимагало термінових рішень. Хрущов негайно запропонував поїздку до Києва, і вже ввечері під час прийому в Маріїнському палаці він знову і знову порушував питання кримських проблем і неприємних спогадів, які не давали йому спокою. Він "умовляв українців підтримати відновлення цих земель". "Там потрібні люди з півдня, які люблять садівництво, кукурудзу, а не картоплю", - запевняв він.

З наведених свідчень можна зрозуміти, що М. Хрущов був обізнаний із реальним становищем у Криму і звертався до керівництва УРСР з проханням про допомогу у відновленні регіону. Проте, немає підстав стверджувати, що Хрущов "ухвалив рішення про передачу Криму Україні через трьохсотріччя возз'єднання України з Росією" або під тиском українських представників у керівництві КПРС, як стверджував О. Амбарцумов, заступник голови комітету з міжнародних справ Верховної Ради Росії. Ці та подібні міфи активно поширюються багатьма російськими політиками з різними поглядами та в медіа. Деякі з них говорять про це через відсутність знань з цього питання, не прагнучи знайти правду, тоді як інші свідомо спотворюють і маніпулюють фактами. Західні журналісти і політологи, підхоплюючи цю тенденцію, часом також повторюють цей міф про Хрущова.

Спробуємо реконструювати історичні події, пов'язані з переходом Кримської області до України. Перше запитання, яке виникає: чи міг М. Хрущов зіграти ключову роль у цій надзвичайно чутливій справі? Напевно, відповідь негативна. Хрущов став першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 року після усунення Берії. У той час його становище було досить хитким і невизначеним, і порушення питання про територіальні зміни могло б мати для нього катастрофічні наслідки. Тож якщо Хрущов не був ініціатором, то хто ж тоді ухвалив рішення про передачу Криму з Росії до України, і чому? Варто запитати ще відвертіше: які обставини змусили ухвалити таке рішення?

Ми вже наголошували раніше, що з давніх часів Крим був тісно пов'язаний з Україною як в економічному, культурному, так і в політичному відношеннях, незважаючи на круті повороти історії. Цьому сприяло насамперед те, що вони безпосередньо межували одне з одним, їх господарські зв'язки тісно переплелися, а штучний розрив завдав шкоди обом народам, і найперше Криму, оскільки він мав слабку сировинну, енергетичну і промислову бази. Це яскраво виявилося під час кризи, яку Крим переживав після Другої світової війни. Страшних збитків зазнала економіка цього краю. Майже все тут було перетворено на руїни. Та найбільшими були людські втрати. Населення Криму скоротилося і становило 351 тис. чоловік. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, тоталітарний режим завдав Кримові ще одного удару: звідси було депортовано корінне населення. Внаслідок цього число громадян скоротилося ще на 228.5 тис.

Після війни Україна переживала складні часи. Населення республіки скоротилося на 14 мільйонів осіб. У 1946-1947 роках багато регіонів, зокрема південні, страждали від голоду. Попри ці труднощі, Україна надавала допомогу Криму, постачаючи продовольство та промислові товари. Укрводбуд розпочав роботи зі створення Сімферопольського та Старокримського водосховищ, а також Північно-Кримського каналу, що стало першим кроком у розв'язанні водних проблем. Співпраця в сфері важкої промисловості також посилилася: на металургійні заводи України надходили агломерат з Керчі та флюси з Балаклавського рудника. Встановлено тісні зв’язки у будівельній індустрії. Економіки України та Криму все більше перепліталися, поступово формуючи єдиний організм, хоча це злиття в рамках народного господарства юридично не було оформлене.

У вирішенні цієї проблеми найбільшу цікавість проявляли самі мешканці Криму. Влада РРФСР у перші роки 50-х також дійшла висновку, що Україні слід передати область, яка з огляду на свої складні питання, стала тягарем для Росії. Важливо зазначити, що ухвалене рішення не лише відповідало законодавству РРФСР, УРСР та СРСР, але й відповідало нормам міжнародного права. Це підкреслюють авторитетні правознавці, відомі своєю об'єктивністю. Таким чином, немає жодних підстав ставити під сумнів законність актів, прийнятих з цього питання.

Після включення Кримської області до складу УРСР розпочалося вирішення найпекучішого, як ми вже підкреслювали, питання постачання водою міст і зрошення земель степової зони Криму. 3 цією метою 1955 р. почалося будівництво великої іригаційної споруди на півдні України - Північно-Кримського каналу. Перша частина його повинна була простягнутися від Каховського водосховища на Дніпрі до міста Керчі. Головну водозбірну споруду Північно-Кримського каналу - шлюз біля Нової Каховки і водосховище було збудовано 1956 р. Трасу каналу почали будувати у 1957 р. у дві черги. До Криму води Дніпра надійшли 1963 р. Другу чергу каналу закінчено 1975 р. подачею води до Керчі. Загальна довжина каналу понад 600 кілометрів. Дніпровською водою було забезпечено практично всі міста Криму.

У 1957 році розпочалося будівництво зрошувальної системи Північно-Кримського каналу, яке стало важливим етапом у розвитку агрономії регіону. Водопостачання забезпечувалося з Каховського водосховища, яке, на жаль, було знищене внаслідок російської агресії. Зрошувальні канали, довжина яких перевищувала 4,7 тисячі кілометрів, були споруджені у залізобетонних лотках і закритих трубопроводах. У рамках цієї системи було створено кілька наливних водосховищ, таких як Фронтове, Феодосійське та Керченське. Плани передбачали зрошення 600 тисяч гектарів кримських земель. Проте через специфічні гідрогеологічні умови, пов'язані із зрошенням, рівень ґрунтових вод почав стрімко зростати, що призвело до підвищення вологості клімату степового Криму. Середня врожайність зернових досягла 40 центнерів, зокрема, 46,4% зрошуваних площ було відведено під пшеницю. Значні території також засаджувалися овочами, фруктовими садами та виноградниками. Вплив зрошувальної системи на підвищення врожайності можна проілюструвати таким фактом: у 1950 році Крим зібрав лише 8 тисяч тонн винограду, а після впровадження системи ця цифра зросла до 400 тисяч тонн.

Не будемо детально розглядати господарський розвиток Криму після 1954 року, а зосередимося на загальному висновку: за кілька років вдалося подолати злидні. Хоча "соціалістичний вибір", нав'язаний усім народам колишнього СРСР, заважав досягненню справжнього добробуту, кримчани, особливо ті, хто мав можливість порівняти умови життя в Криму та в різних регіонах Росії, постійно відзначали своє значно кращє становище. На нашу думку, саме це стало причиною підтримки кримчанами проголошеної незалежності України під час референдуму 1 грудня 1991 року.

Ми лише торкнулися деяких моментів спільної історії України та Криму, зокрема трагедії кримськотатарського народу, який зазнав безлічі страждань. Автор цих слів працює над новим виданням, яке буде доповнене матеріалами про сучасну окупацію Криму Росією, що розпочалася навесні 2014 року. Про ці події ми детально розповімо читачам Укрінформу окремо, після завершення цієї роботи.