По завершенні Другої світової війни європейські країни тривалий час переживали епоху миру. Однак ця стабільність тривала до весни 2014 року.
Україна, розташована в центральній частині Європи, протягом своєї історії неодноразово ставала свідком жорстоких конфліктів, агресивних зазіхань та геополітичних протистоянь. Не будемо заглиблюватися в далеке минуле, достатньо згадати двадцяте століття, коли світ зазнав руйнівних наслідків двох світових воєн. В одній з них на території України відбулося одне з найкривавіших зіткнень.
Українські жертви Луцького прориву
Давайте згадаємо, з чого почалася ця історія. 28 червня 1914 року в Сараєві гімназист і член сербської терористичної групи "Млада Босна" Гаврило Принцип застрелив ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського трону, разом із його дружиною, герцогинею Софією Гогенберг. Внаслідок цього Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, на захист якої виступила Росія. Натомість Німеччина підтримала Австро-Угорщину, оголосивши 1 серпня (за новим стилем) війну Росії, а через два дні — Франції. 4 серпня Великобританія оголосила війну Німеччині. До Антанти приєдналися Італія та Японія, тоді як до союзу Німеччини та Австро-Угорщини приєдналася Туреччина. У загальний конфлікт було втягнуто 33 країни, 65 мільйонів солдатів, з яких 10 мільйонів загинули на полях бою, а 20 мільйонів повернулися додому з пораненнями і каліцтвами. Число жертв серед цивільного населення також було величезним.
Отже, постріли в Сараєво стали каталізатором конфлікту глобального масштабу. Безумовно, вони слугували лише приводом, "спусковим гачком" для розв'язання війни. Причини ж вибуху Першої світової війни мають набагато більш глибокі корені. Їх детально досліджували в історичних, військових, політичних та мемуарних працях. Тому в цій розповіді немає сенсу повертатися до цих аспектів. Слід лише підкреслити, що Україна, і зокрема її західна частина, протягом кількох років стала місцем жорстоких боїв, де зіштовхнулися дві ворогуючі сторони, а фронти неодноразово перетинали її територію в різних напрямках.
На початкових етапах війни австро-угорські та німецькі війська відступили на захід, і на території Західної України, зокрема у Волині, встановилася влада царської Росії. Проте у травні 1915 року армії Австро-Угорщини та Німеччини розпочали контрнаступ, в результаті якого до осені вони захопили значні території Російської імперії, вирвавши майже третину її європейських земель. Від осені того ж року до весни 1916 року на більшості фронтових позицій (по лінії Ковель - Рівне - Тернопіль - Чернівці) тривала позиційна війна, яку також називали "окопною війною".
У мемуарах генерала Олексія Брусилова, що очолював Південно-Західний фронт, описується візит царя Миколи II до штабу восьмої армії, розташованого в Рівному. Після прибуття на спеціальному потязі, цар вислухав доповідь командувача та запитав про відстань до ворожих сил. Брусилов відповів, що вони знаходяться за 25 верст, запевнивши, що планована поїздка до 100-ї дивізії є цілком безпечною. Візит відбувся, і після нього царська свита "скромно попросила" імператора прийняти орден Георгія, щоб відзначити його присутність у зоні артилерійського обстрілу. Генерал-майор князь Барятинський, друг дитинства царя та член свити, отримав завдання вручити нагороду. Стоячи на колінах, він благав царя прийняти орден "на прохання військ Південно-Західного фронту". Цар прийняв цю "заслужену" нагороду і одразу ж її надів...
Рік по тому, в регіоні між Рівним і Луцьком, розпочався наступ, який відновив концепцію окопної війни та мав стратегічний вплив на фронти, що були віддалені від Західної України, зокрема, на французько-німецький та італо-австрійський. Особливо цього наступу очікували італійські командири, які не вважали можливим утримати австро-угорські війська та активно закликали союзників до рішучих дій, щоб відволікти частину ворожих сил з італійського фронту. Наступ таки відбувся, і основний удар був спрямований на Луцьк, з подальшим просуванням до Ковеля. Луцьк було захоплено, а цей прорив вважається однією з найбільш значущих і успішних операцій країн Антанти під час Першої світової війни. Йдеться не тільки про числові параметри (з травня по липень 1916 року було здійснено прорив позиційної оборони довжиною 550 кілометрів і вглиб до 60-150 км, з величезними втратами обох сторін у сотні тисяч убитих і поранених), а й про його наслідки та важливість для ситуації на всіх фронтах. Як зазначав Густав Маннергейм, свідок та учасник подій, який на той час командував дивізією на Південно-Західному фронті і згодом став маршалом та президентом Фінляндії, після прориву під Луцьком "австрійці зупинили свої дії на італійському фронті, а натиск на французькому фронті поблизу Вердена ослаб". З Франції на східний фронт було перекинуто двадцять чотири німецькі дивізії, що дало можливість французьким і британським військам розпочати наступ на Соммі першого червня. Ще одним важливим наслідком вдалого наступу на Волині, як зазначив Маннергейм у своїх спогадах, стало рішення Румунії наприкінці серпня 1916 року вступити на бік Антанти.
Крім мемуарів учасників боїв, документів з архівних джерел, численних досліджень, залишилися ще й свідчення мирних людей, які потрапили тоді у вир тих подій. Вони передавалися в родинах з покоління в покоління. Збереглися вони і в нашій родині, у волинському селі Романів. Моя бабуся Ганна розповідала мені про те, як воював на фронті її чоловік, мій дідусь Данило. Доля тоді його вберегла, він повернувся додому живим. А ось його рідний брат Євдоким у тій війні загинув. Бабуся Ганна згадувала, як з дітьми була біженкою, яких поневірянь зазнала тоді їхня молода сім'я. Адже на підводі з нею в дорозі було четверо діток віком від двох до восьми років. Настрахані російською пропагандою вони тікали від австрійців. Перед тим, як покинути домівку, бабуся задумала й самотужки здійснила оригінальну операцію. Всю житню муку вона зсипала в два мішки і, спустившись на луг, до викопаної перед війною чоловіком невеликої водойми (сажавки), опустила їх у воду, прикривши водоростями. Туди ж, на дно, сховала плуг і борони - найважливіше з нехитрих селянських знарядь обробітку землі. Найнеобхідніші речі та їжу було покладено на підводу. На ній посадили дітей, збоку прив'язали корову - і в "біга". Куди і наскільки? Цього ніхто не знав. Хата лишилася напризволяще. Коли під час Луцького прориву австрійці відступили і російське командування дозволило біженцям повернутися, баба Ганна застала в хаті й господарстві розгардіяш, хоча слідів злісного грабунку не помітила. А ще була велика радість, коли дістали з сажавки плуга й борони, а особливо - два мішки. У воді зовнішній шар муки перетворився в непроникну кірку, яка обволокла решту муки, таким чином її зберігши. Завдяки цьому сім'я була врятована від голоду, який вразив тоді великі українські території.
Проте не всі українці змогли повернутися з вимушеної депортації. Під приводом захисту від наступаючих військ Німеччини та Австро-Угорщини Росія вивезла понад триста тисяч жителів цього регіону далеко на схід, переважно до сибірських губерній. Близько третини біженців загинули під час подорожі, чимало з тих, хто вижив, залишилося в засланні "на російських просторах", а лише невелика частина депортованих змогла повернутися назад, проходячи через численні труднощі, що розтяглися на великі відстані та роки. Це стало однією з найболючіших трагедій в українській історії, що трапилася понад сто років тому внаслідок Першої світової війни.
Ще більш страшні та криваві події очікували наш народ понад двадцять років після тієї війни – під час Другої світової. Варто зазначити, що українці стали жертвами цієї війни з її перших днів, починаючи з вересня 1939 року.
Ще до підступного повномасштабного нападу на Україну в лютому 2022 року нинішній правитель росії безапеляційно заявив, що Росія перемогла б у цій війні і без України, "тому що ми - країна переможців". Але, звісно, є інші - об'єктивні, реальні, неспростовні оцінки участі й місця України в Другій світовій війні та того, яку ціну заплатив український народ у перемозі, вісім десятиліть якої ми в ці дні відзначаємо. Приведемо лише одну з таких оцінок: "Жодна інша Європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, нанесених своїм містам і селам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі, як Україна, - так вважає американський дослідник сучасної історії Едгар Сноу і додає: "Те, що дехто намагається зобразити як "російську славу", було в багатьох аспектах українською війною".
Щоб підтвердити ці висловлювання, варто звернути увагу на деякі ключові моменти з історії українського внеску в Другу світову війну, використавши кілька вражаючих цифр та фактів. Розпочнемо з тих, хто та в яких умовах розпочав цей найбільший конфлікт в історії людства.
Українці та поляки спільно боролися проти фашистської загрози з перших днів війни. 1 вересня 1939 року, на початку осені, гітлерівці в польській формі влаштували провокаційний напад на німецьку радіостанцію в містечку Гляйвіц, що на кордоні. Німецька преса миттєво заявила про "безпідставний" напад Польщі на Третій рейх. А всього за дев'ять днів до цього, 22 серпня, під час закритої зустрічі з керівниками своїх служб в Оберзальцбергу, Гітлер у тривалому і заплутаному виступі зазначив, що настав час вирішити конфлікти з Польщею за допомогою війни та протестувати нову військову машину рейху: "Захистіть себе сталевою бронею від будь-яких проявів співчуття! Хто б не філософствував про цей новий світопорядок, знає, що його суть полягає в успіху, здобутому силою... Лише Сталін і я дивимося в майбутнє. Тому я зустрінуся зі Сталіним найближчими тижнями на спільному німецько-радянському кордоні..."
Наступного дня після цієї конференції в Москві у присутності Сталіна був підписаний пакт Молотова - Ріббентропа з таємним протоколом, яким визначалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі і, зокрема, поділ між ними Польщі. Так стали можливими події першого вересня 1939 року. Того дня, точніше о 4 год. 40 хв., літаки Люфтваффе почали бомбити польські міста. знищили майже всю авіацію Польщі, а сухопутні війська Рейху перейшли в наступ на лінії фронту протяжністю 1600 кілометрів.
На той час в армії Польщі налічувалося понад сто тисяч українців, які походили із західноукраїнських регіонів. Вони були другою за чисельністю національною групою у складі Війська Польського після поляків. Ці відважні воїни боролися за захист Варшави, на території Померанії, в битві біля річки Бзура та на підступах до Львова. Більше восьми тисяч з них загинули в перші дні світової війни, багато потрапили в полон. Серед жертв, розстріляних у Катині, були й українці, зокрема капелан греко-католицьких солдатів, майор Микола Ільків.
Польща виявилася не в змозі протистояти цій підступній агресії: її кавалерія була безсила перед потужними панцерниками. Лише за декілька тижнів країна зазнала поразки і була окупована. Німецькі війська просунулися до Львова, однак, згідно з умовами пакту Молотова-Ріббентропа, поступилися західноукраїнськими землями Радянському Союзу. В Бресті відбувся спільний парад військових Червоної Армії та Вермахту.
В Україні відбулися одні з найзапекліших битв Другої світової війни. У своєму виступі на таємній конференції 22 серпня, який тривав кілька годин, Гітлер, згідно з свідченнями багатьох учасників, висловив такі думки: "Після смерті Сталіна ми розгромимо Радянський Союз... Будьте непохитні. Будьте безжальні". Напад на СРСР відбувся менш ніж через два роки після цих слів. На українських землях точилися десятки жорстоких битв, деякі з яких увійшли до числа найзначніших подій Другої світової війни.
Битва за Київ. Вона тривала з 7 липня до 19 вересня. Війська Південно-Західного фронту під командуванням М.П. Кирпоноса стримували натиск групи армій "Південь" фельдмаршала Рундштедта. Тільки в ніч на 18 вересня Сталін дав наказ залишити Київ. Радянські частини опинилися в котлі, понад 700 тисяч солдатів і офіцерів загинули або потрапили в полон. Загинув і Михайло Кирпонос. Битва за Київ тривала 71 добу, затримавши просування групи армії "Центр" на Москву.
Оборона Одеси тривала 72 дні, розпочавшись 5 серпня. Цей період дозволив Чорноморському флоту здійснювати контроль над усією територією Чорного моря та зберегти контроль над Кримом.
Оборона Севастополя, що тривала 243 дні, мала значний стратегічний вплив, оскільки зупинила просування військ Німеччини та Румунії в напрямку Кавказу. У грудні 1941 року відбулася спроба радянського контрнаступу в Криму, відома як "Керченський десант". Проте основні сили десанту зазнали нищівної поразки. Загалом, під час оборонних дій у Севастополі загинуло або зникло безвісти понад 200 тисяч радянських солдатів і цивільних осіб.
Битви за Харків відбулися в чотирьох етапах: перша з них у жовтні 1941 року, коли необхідно було виграти час для евакуації промислових потужностей та персоналу на схід. Остання, четверта битва, стала вирішальною, адже її успішний результат відкрив шлях до Києва. Під час цих битв обидві сторони зазнали значних втрат, які перевищували втрати в багатьох інших боях Другої світової війни. Військові історики зазначають, що Йосип Сталін відмовився визнати Харків містом-героєм, оскільки вважав, що для Червоної армії було принизливо звільняти місто лише з третьої спроби.
Переправа через Дніпро та звільнення Києва. У цих нещадних, найкривавіших битвах світових конфліктів взяли участь близько чотирьох мільйонів солдатів з обох сторін. Фронтова лінія простягалася майже на півтори тисячі кілометрів. За різними оцінками, кількість загиблих коливається від 1,7 до 2,7 мільйона. Битва на Дніпрі стала вирішальним моментом у перебігу Другої світової війни. 6 листопада Київ було звільнено від нацистських загарбників.
Косунь-Шевченківська операція. Оточення німецьких військ та здобута перемога були досягнуті з великими втратами з обох сторін. Радянська армія понесла втрати понад 80 тисяч солдатів і офіцерів, які загинули або отримали поранення. Після цих подій німецькі сили відступили до західних кордонів України. Визволення Криму, а також Яссько-Кишинівська і Львівсько-Сандомирська операції, призвели до остаточного звільнення українських територій і відкрили шлях до Берліна.
Війна на ворожій території. Партизанські формування та підпілля почали активно формуватися в Україні наприкінці 1941 року. Особливо вирізнялися загони та підрозділи під командуванням Сидора Ковпака, Миколи Попудренка, Олександра Сабурова та Олексія Федорова. Ці сили підпорядковувалися Українському штабу партизанського руху й діяли в лісистих районах, переважно на півночі та заході України, проводячи операції проти тилових військ, адміністративних структур та знищуючи фашистську інфраструктуру.
Різноманітні джерела надають різні дані щодо кількості партизанів. У офіційному звіті, що був підготовлений у березні 1943 року, згадувалося про 1874 партизанські загони, які налічували 29 308 осіб. Проте через два роки, під час виступу на сесії Верховної Ради УРСР, Микита Хрущов озвучив вдвічі більшу цифру. Наприкінці війни вже говорили про 200 тисяч партизанів. У цих загонах і підрозділах воювали представники більше ніж 60 національностей, з яких найбільшу частку становили українці. З наближенням фронту партизани активно виконували завдання, пов'язані з руйнуванням ворогових комунікацій. Найбільш відомим стало з'єднання під командуванням Сидора Ковпака, яке здійснило рейд з лісів Чернігівщини до Волині та Карпат.
"Армія без держави" – таку назву отримала книга, написана отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем після війни в еміграції в США. У червні 1940 року він, за дорученням президента УНР в екзилі Андрія Лівицького, перетнув радянський кордон на Волині з метою організації підпільної Січі. Планувалося створення кількох таких формувань – Поліської, Волинської, Полтавської та інших. Проте активну діяльність розпочала лише одна з них – у Олевську на Житомирщині, яка запрацювала вже в серпні 1941 року, коли тривають бої за Київ. Січ функціонувала кілька місяців, до середини листопада, і налічувала приблизно десять тисяч бійців. Тарас Бульба-Боровець, продовжуючи боротьбу та переживши суперечності з ОУН, був затриманий німецькими військами і відправлений до концтабору Заксенхаузен.
В Україні в значно ширших масштабах діяла Українська Повстанська Армія, яка підпорядковувалася Організації українських націоналістів (Бандерівців). Історія її створення є надзвичайно драматичною. 30 червня 1941 року у Львові було оголошено Акт відновлення Української Держави та засновано уряд – Українське державне правління під керівництвом Ярослава Стецька, що стало початком формування Української національно-революційної армії. Однак нацистська влада Німеччини зажадала припинення цих дій, на що українські націоналісти відреагували відмовою. В результаті тисячі членів ОУН опинилися в тюрмах або концтаборах. 5 липня 1941 року в Кракові був арештований Степан Бандера, який до кінця 1944 року залишався в німецькому концтаборі Заксенхаузен.
ОУНівці перейшли в підпілля і, починаючи з 1942 року, розпочали організацію повстанських загонів, які згодом стали основою Української повстанської армії (УПА), очолюваної Романом Шухевичем. УПА створила складну організаційну структуру, що включала рої, округи та частини. Вона була поділена на чотири регіони: Північ, Схід, Захід та Південь. Армія отримувала значну підтримку з боку місцевого населення, і, за словами істориків, без цієї підтримки її існування було б неможливим. Історія УПА є унікальною, адже вона діяла в підпіллі до 1954 року і в різні часи налічувала понад сто тисяч бійців. Протягом німецької окупації вона боролася проти нацистів, а після їх поразки продовжила антирадянську боротьбу. Головною метою УПА було відновлення незалежності України.
Жертви терору гітлерівської окупації. Українське мирне населення зазнало величезних і болісних втрат під час Другої світової війни. Масові розстріли, концентраційні табори, руйнування міст та спалення сіл стали жахливою реальністю цього окупаційного періоду.
Трагедія Бабиного Яру вразила весь світ. 27-28 вересня 1941 року в Києві на стінах будівель, парканах і стовпах з'явилися оголошення трьома мовами: українською, російською та німецькою. У них йшлося про те, що всім євреям Києва та його околиць слід з'явитися 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на перетині Мельникової та Дегтярівської вулиць (поряд з кладовищем). Людям наказували взяти з собою документи, гроші, цінності, а також теплі речі та білизну. Одночасно гітлерівці поширювали чутки, нібито після санітарної обробки євреї та їхні діти, як "еліта нації", будуть перевезені в безпечні місця. Проте це "безпечне місце" стало їхньою останньою зупинкою — урочищем на північному заході Києва. Протягом двох днів там було розстріляно понад 30 тисяч євреїв, що стало одним з наймасштабніших актів знищення мирного населення під час Другої світової війни. Згодом у Бабиному Яру загинули ще десятки тисяч людей, серед яких були не лише євреї, а й цигани, українські націоналісти та військовополонені. Конвеєр смерті в цьому місці функціонував до визволення Києва від фашистських загарбників, забравши життя понад ста тисяч людей.
У концтаборі неподалік Умані в основному утримували військовополонених. Згідно з інформацією, наданою німецьким командуванням, на 14 серпня 1941 року під відкритим небом перебувало близько 50 тисяч радянських солдатів, які потрапили в полон. Проте насправді ця цифра виявилася значно вищою. Через рани, хвороби, голод, холод і жахливі умови життя в "Уманській ямі" загинуло тисячі людей. Крім того, тут було розстріляно 12 тисяч цивільних мешканців місцевого населення.
У вересні 1941 року у Володимирі-Волинському був заснований концтабір "Шталаг-365". Цей табір став місцем ув'язнення для 42 тисяч військовополонених, з яких 25 тисяч втратили життя. Коли фронт наблизився у 1944 році, табір був евакуйований на територію Німеччини.
В Україні існувало 817 фашистських концтаборів, в яких примусово утримували цивільних осіб та військових полонених, а також здійснювали жорстокі розправи над ними. Серед цих закладів було 68 гестапівських тюрем, 7 виправно-трудових таборів, 304 гетто, 78 таборів примусової праці для євреїв, 242 табори для військовополонених і 23 пересильні табори. У тюрмах, концтаборах та місцях масових розстрілів нацисти вбили близько 6 мільйонів людей, з яких приблизно 1 мільйон 600 тисяч становили євреї.
Остарбайтери, депортації, вимушена еміграція. Першими остарбайтерами стали жителі окупованого угорськими військами Закарпаття, а після окупації гітлерівцями Польщі - українці з Волині й Галичини. Та найбільша хвиля примусового вивезення з України робочої сили припала на зиму 1941 - 1942 років. "Бліцкріг" на той час зірвався, Німеччина потребувала робочих рук і розгорнула агітаційну кампанію, яка, втім, очікуваних результатів не дала. Добровольців не було. І тоді почалося "полювання" на людей, масові облави. Руйнувалися сім'ї, калічилися людські долі. За роки війни в Німеччину було примусово вивезено 2, 8 мільйона остарбайтерів, серед них - 2,4 мільйона українців.
Хоча війна ще не завершилася, в Україні розпочалася нова кампанія депортації. На Тегеранській конференції 1943 року обговорювалися, зокрема, майбутні кордони між СРСР і Польщею, які визначалися без урахування етнічного розміщення українців і поляків. 9 вересня 1944 року в Любліні було підписано угоду між СРСР і Польщею про "взаємний обмін населенням", наче йшлося про звичайну торгівлю. Це призвело до вивезення більше ніж півмільйона українців із територій, де вони становили більшість, до України, тоді як понад 700 тисяч поляків було переселено з УРСР до Польщі. Пізніше, під час операції "Вісла", близько 200 тисяч українців були переміщені з східних воєводств Польщі на західні території, що межували з Німеччиною.
18 травня є днем трауру для кримськотатарського народу. Того дня 81 рік тому почалося примусове виселення цього багатостраждального народу з рідної землі - Кримського півострова - у віддалені райони Передуралля і Середньої Азії. З Криму за злочинним наказом Сталіна було вивезено в непристосованих товарних вагонах 420 тисяч кримських татар, 42 відсотки з них загинули в ході виселення чи в перші після нього роки.
Вивезти всіх українців до Сибіру та інших віддалених територій радянської імперії було за межами можливостей Сталіна та його прихильників. Тому вони вирішили почати з найбільш неблагонадійних елементів. Ще "за перших совєтів", тобто перед Другою світовою війною, трагічна доля спіткала в Західній Україні десятки тисяч сімей, які боролися за національні права, а також заможних селян, яких називали "куркулями". Після війни до них додалися ще понад сто тисяч українців, яких депортували насильно.
Не можна не згадати і вимушену еміграційну хвилю на Захід. Вона була викликана політичними мотивами, страхом перед сталінським терором. Ця хвиля "винесла" десятки тисяч українців на заокеанський берег, у США, Канаду, Південну Америку та в інші куточки планети. Політичну еміграцію склали десятки тисяч "переміщених осіб". Це були різні люди. Однак серед них виділялися дві групи: освічені, національно свідомі українці-патріоти і колишні остарбайтери, які боялися переслідувань в разі повернення на Батьківщину. Там їхні руки, досвід, знання були, звісно, в той час дуже потрібні для відбудови міст і сіл, відродження життя в умовах миру, але сталіністи вбачали в них "ворогів народу". З усіма для них наслідками, що з цього випливали.
Земля в хаосі. Друга світова війна залишила на українських теренах жахливі наслідки. В Україні було зафіксовано більше руйнувань, ніж у будь-якій іншій країні. Одним із символів цих трагедій стали руїни Хрещатика, які довгий час доводилося розбирати спільними зусиллями тисяч киян.
Це складна глобальна проблема – відновлення економіки та нормального життя людей, які постраждали від війни. У нашому огляді зупинимося на кількох фактах і статистичних показниках. В Україні внаслідок бойових дій знищено або частково зруйновано 714 міст і селищ, а також приблизно 30 тисяч сіл. Більше 10 мільйонів осіб втратили свої домівки.
Промисловий сектор опинився в надзвичайно важкому становищі. Під час військових дій і в період окупації 17 тисяч підприємств опинилися в руїнах. Ті, що були евакуйовані до східних регіонів СРСР, не було сенсу повертати, та й ніхто не мав на це права. 882 шахти Донбасу були зруйновані або затоплені, що практично охоплювало всі вугільні шахти в регіоні. Потужність електростанцій знизилася до 0,4 відсотка від довоєнного рівня.
Село також закликало до допомоги. Воно вийшло з війни вкрай виснаженим, переживши страшні втрати серед населення. З його території вивезли мільйони тонн сільськогосподарської продукції та українських чорноземів. Однак після війни увага радянського уряду до села була мінімальною. Інвестиції в аграрний сектор становили лише 19% від загальних асигнувань на відновлення економіки. Додатково, село зіткнулося з посухами, низькими врожаями та голодом у 1946-1947 роках, внаслідок яких в Україні загинуло близько восьмисот тисяч людей. Тим часом СРСР продовжував постачати понад два мільйони тонн зерна до Польщі, Болгарії, Чехословаччини та Франції.
Підсумкова статистика. На завершення цього розділу пропонуємо кілька ключових фактів і цифр. Під час Другої світової війни загинуло більше 50 мільйонів людей. У свій час Сталін намагався зменшити масштаби втрат СРСР, встановивши цифру в 7 мільйонів. Хрущов, у свою чергу, підвищив цю оцінку до 20 мільйонів. А за часів перебудови та гласності за Горбачова ця цифра зросла до 27 мільйонів.
Внаслідок війни Україна зазнала значних втрат, які включають не лише загиблих, але й тих, хто помер від голоду та хвороб, жертв концтаборів, а також депортованих, евакуйованих і вимушених емігрантів — загальна кількість сягає до 14 мільйонів людей. Це справді вражаючі цифри, особливо якщо порівняти: з січня 1941 року по січень 1945 року чисельність населення України зменшилася з 40,9 мільйона до 27,3 мільйона осіб.
Згідно з підрахунками дослідників, матеріальні збитки України досягли 285 мільярдів крб, що становить 42% від загальних матеріальних втрат Радянського Союзу. У цілому, під час Другої світової війни Україна втратила 40% свого економічного потенціалу.
Таким чином, висловлення відомого американського історика Едгара Сноу, яке ми навели на початку цього розділу, про те, що Друга світова війна стала для України жахливою трагедією, а також про те, що жодна інша європейська країна не зазнала таких втрат, як Україна, не є перебільшенням. Це проста констатація факту. Також неможливо заперечити значний внесок українського народу у перемогу антигітлерівської коаліції над фашизмом. Сумніватися в тому, що українці є частиною переможного народу, навряд чи потрібно.
Нова агресія проти України
Дві світові війни розпочалися на європейському континенті. Після завершення другої війни Європа на тривалий час перетворилася на зону миру. Проте, все змінилося навесні 2014 року. Одинадцять років тому мир було порушено безпрецедентним актом, що суперечив усім міжнародним нормам, угодам та договорам, які підтримували європейську та глобальну стабільність: Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі. Таким чином, в спокійній Європі Україна стала епіцентром нової, безпідставної війни, розв'язаної агресором, який використовує всі сучасні засоби знищення, техніку та технології для руйнування і вбивств.
Російські амбіції щодо Криму почали проявлятися задовго до його анексії. Одним із знакових моментів стало рішення Верховної ради РФ, прийняте 9 липня 1993 року, в якому Севастополь був оголошений частиною Росії, а також було доручено підготувати зміни до російської конституції. Це викликало обурення в Україні, яка, у відповідь, ініціювала засідання Ради Безпеки ООН. В результаті було ухвалено заяву від імені Радбезу (тоді Британія головувала в Радбезі), що підкреслювала несумісність рішення Верховної ради РФ з міжнародними зобов'язаннями Росії та принципами Статуту ООН, внаслідок чого воно не має юридичної сили. Російська верхівка, очолювана Борисом Єльциним, тоді не підтримала дії свого парламенту, оскільки між президентською та законодавчою гілками влади виникла конфронтація, яка призвела до штурму парламенту, відомого як російський Білий дім, у жовтні 1993 року.
У 1997 році після тривалих зволікань російською стороною та напружених переговорів був, як відомо, підписаний "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією". У ньому, зокрема, у статті 2 було записано: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів". Але вже через шість років після підписання цього договору росіяни почали будувати дамбу з Таманського півострова до українського острова Тузла. Цьому передувала поїздка у Краснодарський край нового правителя Росії путіна, під час якої й було ухвалене "технічне" рішення про будівництво дамби. На якій підставі, для чого? Як пояснили російські владоможці, це було викликано необхідністю запобігти... розмиванню Таманського півострова. До цього приплели ще й "історичний аргумент". Мовляв, рівень моря тут в античні часи був на чотири метри нижчий за нинішній, а тому "острів Тузла був великою ділянкою суші і частиною Тамані".
Конфлікт, що виник навколо острова Тузла, був успішно вирішений завдяки оперативним та рішучим заходам з української сторони. Росія вирішила призупинити будівництво дамби, визнала, що острів і прилеглі води належать Україні. Проте навесні 2014 року Росія все ж здійснила анексію Тузли, так само як і всього Криму.
Проте агресору цього виявилося недостатньо. Йому була потрібна вся територія України. Ще за рік до анексії Криму в маловідомій російській газеті "Военно-промышленный курьер" було опубліковано статтю начальника Генерального штабу Збройних сил Росії В. Герасимова, в якій він обґрунтував стратегію "активної оборони". Ця стратегія ґрунтується на "принципі ведення війни, що поєднує військові та невоєнні заходи з ведучою роллю збройних сил". Герасимов вказує, що основною метою такої "активної оборони" є "створення умов для постійних збурень і конфліктів в межах ворожої держави". Незважаючи на те, що думки цього військового можуть здаватися незначними, у тоталітарному режимі, який встановився з приходом Путіна та його оточення, нічого не є випадковим. І ось ці "міркування" Герасимова перетворюються на доктрину гібридної війни, відображену в Стратегії національної безпеки Росії, а "ворожою державою" для росіян стає Україна.
Окупований "зеленими чоловічками" Крим, палаючий Донбас. Проте Україна не піддається, демонструючи неймовірний опір. І в цей момент загарбники скидають свої "гібридні маски", переходячи до повномасштабної війни. Агресор сподівався швидко підкорити український народ, вірячи, що його зустрічатимуть з квітами та хлібом-сіллю, мріючи про паради на Хрещатику всього через три дні після вторгнення. Але натомість він зіткнувся з несподіваним і безкомпромісним опором. У новітній історії з’являються сторінки, що розповідають про нашу героїчну оборону Києва, блискучу операцію в районі Лиману та Ізюму, неймовірну витривалість Харкова, виняткову відвагу захисників Маріуполя, Бахмута, Авдіївки, Покровська, Куп'янська Кринок та багатьох інших міст і сіл, а також про перенесення бойових дій на територію агресора, зокрема в Курську область...
Згадана раніше російська стратегія ведення війни базувалася на концепції "бліцкрігу", орієнтуючись на швидке досягнення перемоги. Вважалося, що чим швидше будуть розвиватися події, тим краще для агресора. Також існувала надія на повільну та неефективну реакцію міжнародної спільноти на військові дії в Україні. Однак у цьому випадку російські стратеги помилилися. Більшість країн світу не лише рішуче засудили війну, розв'язану Росією, але й швидко надали нам допомогу. Це призвело до консолідації прогресивних сил у всьому світі на підтримку України, а війна затягнулася, фронти розширилися на тисячі кілометрів. Внаслідок цього агресор вдався до ще більшого насильства, жорстоко бомбардувавши українські міста та села, вбиваючи тисячі мирних жителів. Проте Україна не стала на коліна перед новітніми геростратами. Це стало можливим завдяки відвазі наших захисників, які є гордістю і квіткою нашої нації.
Українському поетові Василеві Симоненку притаманні глибокі, зворушливі та насичені стражданням рядки:
Гримить над землею шалена війна.
Ці рядки були створені Василем Симоненком у грудні 1961 року, коли лихо Другої світової війни вже залишилося в минулому. Проте чутливе серце поета було сповнене не лише відгомонів тих жорстоких часів, в епіцентрі яких опинилася Україна, але й тривожних передчуттів щодо її майбутнього. Чи не здається, що ці слова звучать так, ніби їх написали сьогодні? Жорстка боротьба за життя та справедливі права України в нашому світі продовжується.
#Євреї #Нацизм #Європа #Адольф Гітлер #Україна #Росія #Полон #Радянський Союз #Організація Об'єднаних Націй #Львів #Крим #Харків #Нацистська Німеччина #Російська імперія #Австро-Угорщина #Італія #Сербія #Військова окупація #Концтабір #Польща #Голод #Еміграція #Данило Галицький #Організація Українських Націоналістів #Польський народ #Волинь #Ковель #Йосип Сталін #Перша світова війна #Микита Хрущов #Наступальні (військові) #Партизани (військо) #Роман Шухевич #Троїста Антанта #Західна Україна #Рівне #Українська повстанська армія #Збройні сили #Борис Єльцин #Тарас Бульба-Боровець #Карл Густав Еміль Маннергейм #Київ #Світова війна #Мемуари #Працівники зі Сходу #Луцьк #Сараєво #Олексій Федоров #Організація з безпеки і співробітництва в Європі #Південно-Західний фронт (Радянський Союз) #Військове з'єднання #Олексій Брусилов #Австрійці #Михайло Кірпонос #Сидір Ковпак #Микола II #Олександр Сабуров #Гаврило Принцип #Ерцгерцог Франц Фердинанд Австрійський #Герд фон Рундштедт #Андрій Лівицький #Ярослав Стецько #Василь Симоненко
