26 липня 2026 року Володимир Путін виступив із заявою, яку в Україні не можна розглядати як просто чергову порцію вигаданих історичних міфів російського диктатора.
Під час переговорів із російськими військовими моряками він висловив думку про те, що Україна, ймовірно, рано чи пізно втратить свої західні регіони, які, на його думку, мають "повернутися" до Польщі, Угорщини та Румунії. Водночас Путін стверджував, що Росія є єдиним гарантами територіальної цілісності України, звинувативши Київ у тому, що саме він перетворив Москву на ворога та офіційно оголосив росіян "нетитульною нацією".
Це не просто випадкове висловлювання і не чергова лекція з альтернативної історії. Ми маємо справу зі стиснутим викладом російської державної політики стосовно України.
Її основна мета полягає не лише в захопленні окремих українських регіонів. Суть справи полягає в позбавленні України історичного визнання, міжнародної ідентичності та права самостійно обирати своє майбутнє.
Кремлівська структура базується на трьох ключових операціях.
Перша - представити Україну не цілісною державою, а тимчасовою сукупністю нібито чужих земель.
Друга - зсунути провину за російську агресію на саму Україну та західні країни.
Третя мета полягає в запереченні державотворчої функції українського народу, замінюючи її ідеєю "єдиного російського народу".
Ця концепція має давнє коріння. У статті путіна про "історичну єдність" росіян і українців, опублікованій у 2021 році, а також у його промові 21 лютого 2022 року і в наступних виступах, постійно звучить одна й та сама ідея: ніби-то українська ідентичність є штучною конструкцією, а українська державність вважається хибним кроком в історії. Крім того, територіальні межі України нібито виникли внаслідок рішень російських імператорів, більшовицького керівництва або західних країн.
Отже, сьогоднішня заява є не новим підходом, а етапом еволюції вже встановленої імперської доктрини.
Міф про "передані території"
Сучасні кордони України, як і кордони практично всіх європейських держав, формувалися внаслідок тривалого історичного процесу: розпаду імперій, національно-визвольних рухів, воєн, окупацій, міжнародних конференцій та міждержавних договорів.
Радянський Союз справді приєднав частину західноукраїнських земель унаслідок подій Другої світової війни, зокрема радянсько-німецького поділу Польщі та подальшого післявоєнного врегулювання. Але це не був альтруїстичний "подарунок" українцям. Ішлося про насильницьке перекроювання Європи двома тоталітарними режимами та подальше встановлення радянського контролю над захопленими територіями.
Це зовсім не означає, що сучасна Україна отримала західні регіони внаслідок особистого рішення Сталіна.
Українські державницькі претензії на ці землі існували задовго до появи срср. Західноукраїнську Народну Республіку було проголошено 1918 року, а 22 січня 1919 року відбувся Акт Злуки УНР і ЗУНР.
Отже, концепцію соборної України не вигадали в сталінському офісі.
Остаточну політичну та правову легітимність сучасні українські кордони отримали не від Сталіна, а завдяки реалізації права українського народу на самовизначення, Всеукраїнському референдуму 1 грудня 1991 року та подальшому міжнародному визнанню незалежної України.
На референдумі щодо незалежності України 90,32% голосуючих висловилися за цей крок. У таких областях, як Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська та в ряді інших, підтримка перевищила 95%. Референдум проходив у всіх регіонах країни, включаючи Крим і Севастополь. Вже наступного дня після голосування Україну визнали Канада та Польща, а згодом приєдналися Угорщина, Росія та інші країни.
Польща, Румунія та Угорщина офіційно підтвердили свою підтримку територіальної цілісності України через двосторонні міжнародні угоди. Таким чином, будь-які твердження про можливе "повернення" українських регіонів цими країнами не мають підґрунтя в сучасному міжнародному праві.
Кремль навмисно замінює право на історію, а саму історію формує через вибірковий підбір вигідних для себе дат.
За такою логікою можна поставити під сумнів кордони половини Європи. Калінінград можна назвати "подарунком Сталіна" росії, значну частину сучасної Польщі - колишніми німецькими землями, а саму російську федерацію - випадковим набором територій, приєднаних царськими арміями, більшовицькими військами та радянськими керівниками.
Однак путін ніколи не застосовує власну логіку до росії. Історичний ревізіонізм у нього працює лише в одному напрямку - на користь імперського центру.
Заява про західні регіони має цілком конкретну мету. Кремль намагається посіяти недовіру між Україною та її сусідами, викликати в українському суспільстві страх перед Польщею, Румунією та Угорщиною, а також спонукати частину європейської аудиторії до ідей територіального реваншизму.
Саме тому не варто допомагати російській інформаційній операції, бездоказово приписуючи цим державам плани захоплення української території. Суперечності з окремими урядами, політичними силами чи регіональними елітами необхідно відокремлювати від офіційних міжнародних зобов'язань відповідних держав.
Агресор, що позиціонує себе як захисник.
Особливо цинічним звучить твердження путіна про те, що Росія нібито є єдиним гарантом територіальної цілісності України.
Справжня роль Росії полягала не в тому, щоб бути власником української державності або єдиним її гарантом, а в тому, що вона виступала лише як одна з країн, які формально зобов'язалися визнавати незалежність, суверенітет та територіальні межі України.
У 1994 році три країни — Росія, Сполучені Штати Америки та Велика Британія — підписали Будапештський меморандум, в якому взяли на себе відповідні зобов'язання. Вони також зобов'язалися не використовувати силу проти територіальної цілісності та політичної незалежності України.
Росія не "гарантувала" існування України як підлеглого утворення. Вона формально визнала її суверенітет, незалежність і територіальні кордони, після чого порушила власні міжнародні зобов'язання. У 2014 році Росія анексувала Крим і розпочала збройну агресію в Донбасі. У 2022 році вона здійснила повномасштабне вторгнення. Генеральна Асамблея ООН офіційно засудила ці дії як агресію проти України і вимагала від Росії терміново, повністю та безумовно вивести свої війська з українських територій.
Твердження, що Росія лише "реагувала" на дії України та країн Заходу, є типовим прикладом зміщення відповідальності. Агресор прагне представити себе в ролі жертви, в той час як справжню жертву намагається звинуватити у власному нападі.
Цей підхід Кремль використовує не лише для російської аудиторії. Він формує основи для аргументації, яка виправдовує будь-яке нове насильство: якщо Росія постійно нібито "захищається", то кожен запуск ракети, окупація чи анексія заздалегідь трактуються як вимушена реакція.
Маніпуляція "нетитульною нацією"
Особливої уваги заслуговує висловлювання путіна щодо того, що Україна нібито офіційно визнала росіян "нетитульною нацією".
Такої правової категорії у чинному українському законодавстві немає.
Швидше за все, путін знову використовує положення Закону України "Про корінні народи України" в своїх інтересах. Згідно з цим законом, корінним народом вважається автохтонна етнічна група, що виникла на території України, є етнічною меншістю серед населення країни і не має власної держави за її межами.
Тому корінними народами України вважаються кримські татари, караїми та кримчаки, в той час як росіяни, поляки, угорці та румуни не належать до цієї категорії, оскільки мають свої власні національні держави.
Невизнання росіян як корінного народу України не позбавляє громадян, що мають російське етнічне походження, їхніх конституційних прав і не робить їх представниками "другого сорту".
Законодавство України характеризує національні меншини як спільноти громадян, які не належать до етнічних українців, але історично мешкають на території України в межах міжнародно визнаних кордонів. Ці групи об'єднані спільними етнічними, культурними, історичними, мовними або релігійними рисами та мають на меті збереження і розвиток власної ідентичності.
Кремль, проте, має потребу в зовсім іншій моделі. Він намагається переконати, що наявність етнічних росіян або російськомовних людей на території іншої країни автоматично надає Москві право на політичний вплив у цій державі.
Це традиційний імперський підхід: де звучить російська мова, там, як правило, з'являються російські "історичні претензії".
Таку логіку слід повністю відкинути. Мова, етнічне походження або родинні зв'язки з росією не надають кремлю жодних підстав для претензій на територію України, її громадян чи державну політику.
Війна за знищення української ідентичності.
Було б юридично неточно стверджувати, що кожен російський воєнний крок спрямований винятково на фізичне знищення кожного українця. Подібне узагальнення потребувало б окремого судового доказування щодо конкретних дій, виконавців і намірів.
Проте існуючі факти цілком свідчать про інший стратегічний висновок: російська держава систематично прагне знищити українців як окрему політичну, історичну та культурну спільноту на контрольованих нею територіях.
Це трапляється не лише під час промов путіна.
В окупованих регіонах російська влада змушує дітей вивчати матеріали за російськими освітніми програмами, переслідує сім'ї, які намагаються продовжити українську онлайн-освіту, витискає українську мову з навчального процесу та запроваджує ідеологічні і мілітаризовані предмети.
Згідно з офіційною інформацією з Росії, у 2025 році через створені нею табори пройшли 85 тисяч дітей з українських окупованих регіонів.
Моніторингова місія ООН зафіксувала факти пригнічення української мови, заміни українських написів на російські, знищення або вилучення об'єктів української культурної спадщини, блокування українських вебсайтів, а також переслідування осіб за використання української символіки, виконання патріотичних пісень і вшанування пам'яті жертв Голодомору.
У деяких російських документах виявлення української ідентичності прямо кваліфікується як "екстремістська" діяльність.
Це вже не лише агітація. Це систематично організована русифікація з боку адміністрації.
Її мета полягає у трансформації мови, освіти, колективної пам'яті, культурного контексту та самоусвідомлення громадян. Особлива увага приділяється дітям, оскільки вплив на майбутнє покоління дозволяє загарбникам закріпити досягнуті результати навіть після завершення активних військових дій.
Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт путіна у зв'язку з обґрунтованими підозрами у воєнному злочині незаконної депортації та переміщення українських дітей.
На даний момент остаточний вирок від Міжнародного кримінального суду щодо путіна ще не винесено, тому юридично вірно говорити про особу, стосовно якої існує ордер на арешт МКС, а не про вже засудженого воєнного злочинця.
Одночасно з цим, конфлікт завдає серйозних втрат культурній інфраструктурі України. На 15 липня 2026 року ЮНЕСКО зафіксувала ушкодження 541 культурного об'єкту в країні, що включає історичні споруди, музеї, пам'ятники, бібліотеки, релігійні заклади та архіви.
Саме по собі наявність пошкоджень не є достатньою підставою для висновку про умисел у кожному конкретному випадку. Проте обсяг руйнувань разом із політикою русифікації в окупованих регіонах свідчить про системну загрозу для української культурної спадщини та колективної пам'яті народу.
Отже, боротьба триває не лише за землю.
Територія потрібна кремлю разом із населенням, яке має бути позбавлене української політичної та культурної ідентичності.
Ось чому процес окупації супроводжується зміною законодавства, документів, освітніх систем, медіа, історичних дат, назв населених пунктів та державних символів. Росія має на меті не лише підпорядкувати українців, але й трансформувати їх у частину так званого "російського історичного простору".
Що потрібно українській державі для розвитку?
Було б неправдою стверджувати, що Україна зовсім не має органів протидії російській дезінформації.
В Україні, при Раді національної безпеки та оборони, активно діє Центр протидії дезінформації. Окрім цього, функціонує Центр стратегічних комунікацій. Спеціалізовані підрозділи зайняті цією діяльністю також у структурах сектору безпеки та оборони, Міністерстві закордонних справ, Міністерстві культури та стратегічних комунікацій, а також у військових організаціях та інших державних установах.
Суть проблеми полягає в чомусь іншому.
Україна досі не сформувала єдиної, стабільної та захищеної від політичної кон'юнктури архітектури стратегічних комунікацій.
Різноманітні інституції здійснюють спостереження за інформаційним середовищем, борються з дезінформацією, організовують спеціалізовані інформаційні кампанії та надають коментарі до актуальних подій. Проте між швидким спростуванням неправдивих новин і формуванням державного наративу, який буде тривати десятиліттями, існує суттєва прірва.
Росія не обмежується випадковими заявами. Вона формує цілісні ідеологічні конструкції, де Україна постає як "недоречний елемент", українці вважаються "частиною російської нації", західні регіони називаються "незнайомими територіями", а агресивні дії трактуються як "відновлення історичної справедливості".
На подібні конструкції не можна відповідати лише дописом у соціальній мережі або коротким коментарем речника.
Цікаво, що члени Центру стратегічних комунікацій самі визнали: за попередні роки не вдалося досягти повної інституціоналізації системи. Лише в липні 2026 року Міністерство культури та стратегічних комунікацій ініціювало консультації для визначення найкращої структури нового спеціалізованого органу.
Отже, на п'ятому році повномасштабного конфлікту Україна досі знаходиться в процесі пошуку ефективної стратегії.
Це не свідчить про бездіяльність держави. Проте воно вказує на те, що вжиті заходи не відповідають рівню загрози.
Якою має бути відповідь
Україні необхідно створити Національний центр стратегічних наративів і комунікацій, який не буде просто ще одним департаментом, пресслужбою чи платформою для підтримки іміджу діючої влади.
Цей механізм повинен стати постійним міжвідомчим інститутом на державному рівні, який матиме чітко визначені повноваження, доступ до всіх необхідних даних, кваліфікований персонал, стабільне фінансування та захист від кадрових змін унаслідок політичних пертурбацій.
Такий центр не повинен перетворюватися на "міністерство правди", орган цензури або інструмент переслідування критиків влади. Стратегічна комунікація демократичної держави відрізняється від пропаганди тим, що спирається на перевірені факти, не приховує проблем і не підміняє інтереси держави інтересами конкретних посадовців чи політичних сил.
Основним завданням даного центру повинно стати всебічне картографування російських історичних, політичних та етнічних наративів, включаючи їхнє походження, канали розповсюдження, цільові групи та потенційні наслідки.
Іншим важливим аспектом є розробка системи раннього попередження. Україні необхідно не тільки спростовувати вже існуючі фейки, але й заздалегідь інформувати суспільство та міжнародних партнерів про міфи, які планує поширити росія, якими каналами це буде здійснено та яких політичних цілей хоче досягти Кремль.
Третій аспект – створення стабільної історико-правової доказової бази. Міжнародні угоди, архівні матеріали, карти, результати референдумів, рішення міжнародних інститутів і документи, що свідчать про злочини Росії, повинні бути оцифровані, переведені на основні світові мови та зроблені доступними для журналістів, дипломатів, викладачів, дослідників і громадських організацій.
Четвертим - системна робота із зовнішніми аудиторіями. Для Польщі, Румунії, Угорщини, Німеччини, США, країн Азії, Африки та Латинської Америки потрібні різні аргументи, різні історичні контексти й різні канали комунікації. Механічний переклад українського повідомлення англійською мовою ще не є міжнародною стратегічною комунікацією.
П'ятим – це захист української ідентичності в регіонах, що знаходяться під окупацією. Важливо підтримувати дистанційне навчання українською мовою, а також розвивати цифрові бібліотеки, архіви, медіа-доступ, культурні продукти й забезпечити безпечний зв'язок з громадянами, які живуть в умовах окупації. Спеціальні програми мають бути орієнтовані на дітей, яких Росія намагається залучити до своєї військово-ідеологічної системи.
Шостий етап – підготовка до реінтеграції звільнених регіонів. Повернення цих територій означатиме не лише відновлення державних органів і інфраструктури, а й активну роботу з суспільством, частина якого тривалий час перебувала під російським інформаційним та адміністративним впливом. Без детально продуманої політики в сферах освіти, історичної пам'яті, правосуддя та громадського діалогу, військове звільнення не завершить процес деокупації.
Український народ і конституційна структура держави
Заяви Путіна логічно знову піднімають питання про роль української нації у формуванні державності.
Проте відповідь на російський етнічний імперіалізм через створення аналогічної етнічної ієрархії стала б стратегічно невірним кроком.
Конституція України представляє більш чітку формулу. Вона окреслює Український народ як всіх громадян країни, незалежно від їх національної приналежності, і водночас покладає на державу обов'язок підтримувати об'єднання та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій та культури. Конституційний Суд України також визнає важливість української нації у процесі державотворення.
Отже, українська нація виступає як історичне та державне ядро нації, тоді як українське громадянство з'єднує осіб різних етнічних груп.
Ця структура не лише не зменшує силу України, а навпаки, підсилює її. Громадянин України може мати кримськотатарське, єврейське, польське, угорське, румунське, білоруське, російське чи будь-яке інше етнічне коріння, проте він зобов'язаний визнавати український суверенітет, бути частиною української політичної нації, поважати державну мову та усвідомлювати спільну відповідальність за долю країни.
Тому Україні потрібна не обов'язкова державна ідеологія - Конституція забороняє встановлення такої ідеології, - а сильна державна політика національної ідентичності.
Вона повинна передбачати захист української мови, розвиток культури, історичну освіту, збереження архівів і пам'яток, підтримку українських досліджень за кордоном, роботу з діаспорою та системну популяризацію українського погляду на власну історію.
Права всіх громадян мають залишатися рівними. Але рівність громадян не означає нейтральності держави щодо власної мови, культури, історичної пам'яті та державотворчої нації.
Вимоги до управлінських структур повинні бути строгими, але обґрунтованими.
Українське керівництво справді заслуговує на серйозну критику за те, що система стратегічних комунікацій залишається фрагментованою, часто залежить від політичної доцільності та надто часто реагує на російські операції вже після того, як вони набрали значного поширення.
Однак важливо, щоб ця критика не перетворювалася на непідтверджені обвинувачення, етнічні натяки чи образливі висловлювання.
Походження чиновника не є вирішальним фактором для оцінки його здатності виконувати державні обов'язки. Основними критеріями є його професійні навички, рівень відповідальності, ефективність роботи, відкритість у діяльності та готовність ставити на перше місце інтереси держави, а не власні, корпоративні чи партійні інтереси.
Проблема, що стосується Банку та інших державних установ, не в тому, ким є їхні співробітники за походженням. Справжня проблема виникає тоді, коли державна комунікація перетворюється на політичний піар, коли інституції стають залежними від вузького кола осіб, коли важливі факти залишаються поза увагою, а довгострокові інтереси України поступаються місцем короткостроковим рейтингам і інтересам окремих політичних груп.
Кремль вже багато років здійснює агресивні дії проти української незалежності.
Україна не в змозі відповісти на це лише за допомогою ситуативних медійних кампаній, спонтанних дій окремих радників чи чергових телевізійних марафонів.
Нам потрібна держава, яка здатна не лише захищати територію, а й аргументовано пояснювати світові, чому ця територія є українською; не лише навчати дітей, а й формувати розуміння, до якої історичної та політичної спільноти вони належать; не лише спростовувати чужі міфи, а й створювати власну переконливу картину України.
Заява Путіна є сигналом тривоги.
росія не погодилася з існуванням незалежної України і не відмовилася від наміру перетворити її на контрольовану територію без власного історичного голосу.
Отже, боротьба продовжиться не лише на фронті.
Сили оборони охороняють державний кордон. Дипломатичні зусилля забезпечують міжнародну самостійність. Освіта, культура, історична пам'ять та стратегічні комунікації підтримують спадковість нації.
Без цього елемента навіть здобута перемога на фронті може виглядати неповною.
Україна повинна чітко усвідомлювати свою ідентичність. Їй необхідно вміти донести це до своїх громадян та міжнародної спільноти. Крім того, країна має бути готовою захищати не лише свою територію, а й глибокий сенс, який вона має для українців.
#Суспільство #Європа #Україна #Росія #Більшовики #Радянський Союз #Організація Об'єднаних Націй #Українці #Росіяни #Російська мова #Канада #Міністерство закордонних справ (Україна) #Крим #Володимир Путін #Угорщина #Українська мова #Івано-Франківська область #Доктрина #Нація #Польща #Кремль (фортифікаційна споруда) #Суверенітет #Румунія #Московський Кремль #Західноукраїнська Народна Республіка #Легітимність (політична) #Йосип Сталін #Українська Народна Республіка #Міжнародний кримінальний суд #Угорці #Референдум #Комунікація #Українське громадянство #Архів #Севастополь #Київ #Русифікація #Калінінград #Договір #Велика Британія #Америка #Арешт #Розповідь #Розділи Польщі #Історичний ревізіонізм
