Чому важливо пам’ятати про Другу світову війну?

Політика пам'яті про Другу світову війну в Україні останніми роками нагадує історію про лебедя, щуку та рака. Вона розривається між акцентом на українському вимірі війни та дискурсом "перемоги Колими над Бухенвальдом". У той час, як президент 8 травня проводить паралелі між злочинами Гітлера та путіна, урядовці зносять черговий меморіал тим, хто переміг нацистського фюрера. Українська дипломатія пишається статусом України як співзасновниці ООН у 1945 році, а висловлювання західних політиків про вирішальну роль росії в розгромі Третього Райху спричиняють щире обурення в нашому суспільстві.

З одного боку, прагнення позбутися радянських міфів і дистанціюватися від російського квазірелігійного культу "побєдобєсія" іноді призводить до повного заперечення важливості пам'яті про Другу світову війну. У зв'язку з 80-ю річницею капітуляції Третього Райху, Ігор Бігун, редактор видання Mind, висловив свої думки щодо того, чому Україні слід зберігати пам'ять про цю найстрашнішу війну в історії людства.

2 вересня 1945 року на борту лінкора "Міссурі" генерал українського походження Кузьма Дерев'янко, представляючи Радянський Союз, підписав акт капітуляції Японії. Ця дія стала символом остаточного завершення Другої світової війни. Лише шість років тому українці вже були на передовій, коли розпочалась ця жахлива війна. Приблизно 120 тисяч українських солдатів, які служили у Війську польському, встали на захист Польщі від німецького нападу у вересні 1939 року.

Українці активно долучалися до бойових дій під час Другої світової війни з її початку до завершення. Наші співвітчизники брали участь у конфліктах на європейських, північноафриканських та тихоокеанських фронтах. Переважна більшість українців воювала проти нацистських сил та їхніх союзників: понад 6 мільйонів українських солдатів служили в рядах Червоної армії, а близько 350 тисяч – в арміях інших країн Антигітлерівської коаліції, а також у національно-визвольному русі ОУН та УПА.

Станом на 1944 рік українці становили від 60 до 80% військовослужбовців у складі чотирьох Українських фронтів Червоної армії. Більше половини з усіх 15 радянських фронтів очолювали українські командири. У загальному числі особового складу збройних сил СРСР частка українців становила 23-25%.

Східна Європа стала ареною найзапекліших боїв. Початок німецько-радянської війни у 1941-1945 роках приніс фронт, що двічі пройшов через Україну: спочатку з заходу на схід, а згодом — зі сходу на захід. Відомий американський історик Тімоті Снайдер охарактеризував Україну як одну з "кривавих земель", вказуючи на території з найбільшими людськими втратами під час 1930-40-х років.

Після ліквідації Української Народної Республіки, Голодомору 1932-1933 років, Великого терору, русифікації та багатьох інших злочинів, українці не мали підстав для особливої прихильності до комуністичного режиму. Проте німецьке вторгнення, яке сталося згодом, лише погіршило ситуацію, змусивши українців знову пережити жахи, подібні до тих, що мали місце під час сталінізму. Нацистський режим тільки посилив страждання та втрати, які вже зазнала Україна, і не зробив жодного кроку, щоб допомогти нашій країні відновитися після червоного терору. Те, що Сталін не встиг завершити, Гітлер продовжив з подвійною жорстокістю. Кожен новий день німецької окупації приносив нові тисячі вбитих, голодоморених, замучених у концтаборах співвітчизників, а також нові втрати в вигляді пограбованих ресурсів і знищених сіл і міст.

"Завдяки" людожерській окупаційній політиці нацистів населення республіки скоротилося на 5,2 мільйона цивільних людей. Плюс ще 3 мільйони загинули на фронті та в полоні. Прямі демографічні втрати України становили 19 % її довоєнного населення. У розрізі окремих країн у сучасних кордонах більше за Україну втратив тільки Китай (приблизно 15 мільйонів жителів).

Нацистські чиновники не бачили різниці між українцями та росіянами. Україну вони розглядали тільки в територіальному розумінні. Геополітична доктрина Берліна не передбачала створення незалежних держав у Східній Європі - української зокрема. Гітлера цікавили винятково землі та природні багатства. Відновлення Української державності з ініціативи ОУН Бандери в червні 1941 року нацисти не визнали та репресували націоналістів. "Німеччина прийшла не визволяти, а завойовувати", - такою була їхня позиція.

Окупаційний режим Гітлера зумів викликати неприязнь не лише серед ідейних комуністів, а й серед українських націоналістів, зокрема бандерівців, а також серед мільйонів людей, які не належали до жодної політичної партії. У Бабиному Яру в Києві, наприклад, поховано близько 100 тисяч розстріляних, серед яких євреї та червоноармійці, а також оунівці – всі вони спочивають пліч-о-пліч. У нацистській окупації будь-хто, хто не визнавав їхньої влади, вважався ворогом, незалежно від національної приналежності чи ставлення до комуністичного режиму.

У цьому контексті кампанія з демонтажу меморіалів учасникам Другої світової війни, що триває в Україні останні кілька років, виглядає абсолютно сюрреалістично. Різні "активісти" обгрунтовують знесення пам'ятників та зміну назв вулиць політикою декомунізації та деколонізації.

Однак українське законодавство в цій сфері є чітким: закон, що засуджує комуністичні та нацистські режими, не включає учасників боротьби проти нацистських загарбників на території України до категорії комуністичної символіки. Це означає, що немає вимоги змінювати назви топонімів чи меморіалів. Більше того, закон, що відзначає перемогу над нацизмом, прямо зобов'язує державу зберігати пам'ять про Другу світову війну, зокрема через меморіалізацію та протидію спотворенню цієї історичної епохи.

Ймовірно, саме з цієї причини самозвані "декомунізатори" часто вдаються до маніпуляцій та відвертих спотворень історичних фактів, аби просунути певні перейменування або демонтаж об'єктів.

Якщо така тенденція продовжиться, ми можемо незабаром побачити, що в Сполучених Штатах з’явиться більше пам’ятників, присвячених Другій світовій війні, ніж в Україні. Варто зазначити, що США не пережили окупацію, а їхні втрати є незначними в порівнянні з українськими. Проте це не заважає президентові Америки щорічно 8 травня покладати вінок до меморіалу у Вашингтоні.

Крім того, російське вторгнення в Україну має багато спільного з агресією Німеччини та її союзників проти Польщі, Франції чи СРСР. Жахливі злочини, вчинені росіянами в Бучі, Лимані, Ягідному та Маріуполі, стали такими ж сумними символами російської окупації, як Бабин Яр, Орадур, Варшавське гетто та Корюківка в епоху нацизму. Нацисти катували людей у Бухенвальді, Аушвіці та Дахау; сьогодні схожі жахіття відбуваються в "Ізоляції", Оленівці, "підвалах" псевдореспублік та в численних тюрмах Росії. Українських військовополонених піддають жорстоким знущанням, нагадуючи про найгірші методи нацистських шталагів. Ракетні атаки Кремля викликають болісні спогади про бомбардування Великої Британії за допомогою ракет Фау-1 та Фау-2.

Російські представники відкрито висловлюють наміри знищити українську ідентичність та асимілювати український народ, майже дослівно копіюючи шовіністичні та расистські ідеї ідеологів НСДАП. Тоді як колишні союзники у боротьбі з нацизмом — США, Велика Британія та Франція — сьогодні стали партнерами України у її війні проти рашизму.

Відмовлятися від української пам'яті про Другу світову війну значить віддати її росії. Москва із задоволенням привласнить історію мільйонів червоноармійців українського походження та всіляко рекламуватиме їх як "правильних" українців, які завжди воюють на боці імперської росії. А себе проголошуватиме одноосібним рятівником світу від нацистської тиранії.