Основні міфи, які все ще існують серед українців. Аналіз від Віталія Портникова - Новини Твого міста.

Люди вважають, що їм вдалося захопити Бога за бороду, але насправді в Бога немає бороди — це Дональд Трамп, і він регулярно голиться. Під час зустрічі Клубу експертів і експерток "Твого міста" політичний аналітик і журналіст Віталій Портников розглядає основні міфи, які досі живлять українське суспільство та владу. Він аналізує питання вільного виїзду за кордон, електронних повісток, а також віру в "російське авось" під час ракетних загроз, а також підкреслює ризики перетворення України на авторитарну державу за прикладом Грузії.

Чому росія не може досягти успіху

Заперечую, що я є експертом у прогнозуванні; до самої концепції прогнозів ставлюся з іронією. У політиці, як і в інших сферах, панує логіка здорового глузду, і якщо люди її не помічають, це свідчить про те, що вони не бажають враховувати реальні обставини. Звичайно, трапляються й винятки — так звані "чорні" або "білі лебеді".

Чому Росія не здатна на перемогу у війні з Україною? Відповідь полягає в тому, що Україна зараз виступає як частина західної спільноти. Якби ми діяли самостійно, без зовнішньої підтримки, Росія з її економічними можливостями, ресурсами та чисельністю населення могла б мати значну перевагу. Проте у конфлікті з усім Західним світом Росія не має шансів на успіх, адже її ресурси є об'єктивно обмеженими в цьому контексті. Отже, вони абсолютно праві, коли стверджують, що їхня боротьба насправді спрямована проти Заходу.

Observe.

Чи може для нас з'явитися "чорний лебідь"? Безумовно. Перший сигнал пов'язаний із скороченням допомоги з боку Заходу. Коли республіканці під час президентства Байдена затримували фінансування, ми втратили Авдіївку. Це очевидно: якщо не отримаємо своєчасно зброю чи кошти, починаємо зазнавати поразок. Відсутність системи протиповітряної оборони призводить до руйнувань у містах, що знаходяться в зоні дії балістичних ракет, зокрема, в Києві.

Ще один "чорний лебідь" — це втома суспільства та готовність до внутрішнього конфлікту. Російські сили прагнуть роз’єднати нас і знизити підтримку з боку Заходу. Яскравим прикладом цього є 1917 рік. Тоді величезні кошти витрачалися німецьким генеральним штабом на військові та політичні дії. Зокрема, вони фінансували більшовицьку партію, яка вважала, що зможе досягти своїх цілей і дестабілізувати Німеччину. Виявилося, що їхні прогнози щодо майбутнього були більш точними, ніж у німецького керівництва. Проте Росія загинула як держава, і на її руїнах постала Радянська Союз. Якби Німеччина не стала жертвою внутрішньої дестабілізації, спричиненої тими ж зусиллями, що й дестабілізували Росію, її вихід з війни був би набагато успішнішим, ніж те, що трапилося в кінці Першої світової війни.

Ми повинні усвідомлювати, до яких наслідків призводить брак внутрішньої єдності та втома від війни. Українці все ще демонструють стійкість. У період Першої світової війни, між 1914 і 1917 роками, минуло всього три роки, і система зазнала краху. Наразі ж ми переживаємо вже чотири з половиною роки повномасштабного конфлікту. Навіть сьогодні, коли виникають незадоволення чи протести стосовно кадрових рішень, легітимність влади та президента як Верховного Головнокомандувача не ставиться під сумнів. У той же час, в Росії в лютому 1917 року виникли сумніви щодо компетенції імператора та уряду. До влади прийшли особи, які не мали значного запасу сакральної легітимності в очах народу.

Які країни демонструють високу ефективність у веденні війни?

Є проста формула: це війна XX-XXI сторіччя, а не феодальних часів. Досвід минулого століття доводить, що найефективнішими у війні є демократичні держави з працюючими інституціями. Авторитарні країни з сильними інституціями теж ефективні, але інакше: вони або змушують свій військово-промисловий комплекс працювати на максимум, як Третій Рейх, або закидають ворога струпами своїх без жодного спротиву суспільства, як Радянський Союз.

Існує два основні типи держав: демократичні системи з ненадійними інститутами (як наша, що є серйозною загрозою) та авторитарні режими, які також демонструють свою неефективність в умовах війни. Ми опинилися перед вибором між цими двома варіантами. Я сподіваюся, що під час війни ми зможемо створити демократичну державу з дієвими інститутами. Якщо ми вирішимо перейти до авторитаризму в теперішній ситуації, то навряд чи зможемо досягти цієї мети. Натомість в рамках демократії у нас ще є можливість вдосконалити наші інститути.

Фактори тріумфу

Для ефективної протидії авторитарному режиму Росії необхідні два ключові елементи: зміцнення наших демократичних установ та підрив їхніх. Саме цим ми займаємося, завдаючи ударів по їхньому військово-промисловому комплексу і комерційним платформам. У результаті у них виникає потреба в фінансах, з'являються труднощі з виконанням соціальних зобов'язань, і вони змушені розглядати питання мобілізації. Усе це робиться з метою, щоб навіть залишаючись авторитарними, вони не могли повною мірою використовувати державні ресурси для ведення війни проти нас.

Нам варто обрати інший шлях. У XX столітті ефективні інституції двічі сприяли перемозі демократій над авторитарними режимами: вперше у 1945 році, коли було знищено нацистську Німеччину (разом із Радянським Союзом, що, хоча й залишався авторитарним, мав функціонуючі інституції), а вдруге - під час Холодної війни, коли демократичні країни здобули перемогу над СРСР, інституції якого до того часу почали втрачати свою ефективність і зазнавали деградації.

Ми можемо посилити власні інституції, але для цього потрібна національна злагода. Необхідна коаліція, до якої увійдуть не лише "Слуга народу", а й державницькі партії: "Європейська Солідарність", "Голос", "Батьківщина". Кажуть, що вони все одно не матимуть контрольного пакету, але питання не в ньому, а в міністерських посадах і відповідальності за них. Звісно, СБУ, Міноборони та МЗС - це прерогатива президента, і саме з ним треба узгоджувати, кого він хоче бачити на цих посадах. Ця людина може бути й представником іншої політичної сили. Але тоді виникає закономірне питання: "чому", якщо це виключно президентська компетенція.

Федоров та Залужний

Коли ви намагаєтеся покласти свої сподівання на певну особу, виникає ряд питань. Уявіть собі, що Михайло Федоров знову займає посаду в Міноборони, а мобілізаційні заходи стають жорсткішими — адже саме цьому відомству це й належить. Які будуть реакції тих, хто виходив на акції протесту? Це може суттєво підірвати його репутацію.

Валерій Залужний продовжує бути втіленням української стійкості. Уявіть собі, що після невдалих спроб наступу в 2023 році він все ще залишався б на посаді Головнокомандувача, незважаючи на те, що багато хто бажав змін. Я також не міг зрозуміти, навіщо його змінювати. На фоні подальших подій цей імідж міг би почати розпадатися. Проте він пішов у той момент, коли міф залишався ще живим. Федоров також зробив свій крок, коли цей міф ще існував.

Сучасна адміністрація Зеленського стикається з проблемою, що, попри наявність технологічних знань, вони намагаються усунути конкурентів на етапі підтримки міфів, а не тоді, коли ці міфи втрачають свою актуальність. Причини такого підходу незрозумілі. Можливо, їм бракує елементарної логіки або президент діє під впливом емоцій, відчуваючи загрозу і не усвідомлюючи меж. Окрім того, у тих, хто нині будує свої кар'єри у владі, відсутня реальна політична відповідальність за наслідки своїх рішень. Як можуть громадяни сформувати почуття відповідальності, якщо ті, хто несе відповідальність за майбутнє країни, самі її не мають?

Що варто знати про мобілізацію?

Хай як Федоров із Зеленським думають про свої неіснуючі електоральні перспективи, підходи до мобілізації доведеться змінювати. Це абсолютно непопулярно, але я від початку казав: вона має бути електронною. Вам так подобається "Дія"? Зробіть її інструментом для мобілізації. Якщо ж ви розумієте, що "Дія" неналежно захищена (адже дані військових - це не інформація про ваші авто чи податки), і тому створюєте "Резерв+", то чесно поговоріть про це із суспільством. А якщо ми будуємо міф, то він, як і будь-яка релігія, потребує своїх жерців і правил.

Я завжди вважав, що закриття кордонів – це не найкраще рішення. Спочатку більшість людей думали, що конфлікт триватиме лише три-чотири тижні, але потім стало очевидно, що нам потрібні нові спільні правила життя. Мобілізованим слід надати таке ж право на виїзд, як і всім іншим, але зобов’язати їх отримувати повістки на військово-лікарську комісію в електронному форматі з вимогою повернення протягом трьох-чотирьох тижнів. Якщо особа пройшла комісію і не була призвана, нехай продовжує свій шлях. Так ми уникаємо пошуків людей на вулицях. Держава могла б цивілізовано надіслати електронний виклик, і в разі його ігнорування включити суворі санкції. Це було б справедливо, адже наразі одні громадяни сумлінно відвідують ВЛК і оновлюють свої дані, тоді як інші не роблять нічого і вважають це нормальною поведінкою.

Аргумент про те, що "всі втечуть за кордон", є хибним. Ті, хто прагнув виїхати, вже зробили це, створивши в результаті величезну корупційну систему. Натомість ми спостерігаємо в суспільстві радянські настрої: виїхав - поганий, залишився - хороший. Однак варто зазначити, що людина, яка залишилася, може уникати призову в ТЦК, тоді як той, хто виїхав, може мати реальну недугу, що заважає служити.

Наразі Європейська комісія розглядає можливість надання захисту для чоловіків призовного віку. Якби на початку було введено вільний виїзд та електронні повістки, ми могли б досягти угоди з ЄС, відповідно до якої захист надавався б лише тим, хто має належно оформлені призовні документи. Це б значно знизило кількість осіб мобілізаційного віку, які виїжджають за межі країни.

Де розташовані нові сховища?

Люди залишаються у своїх квартирах під час балістичних атак, сподіваючись, що ракета влучить у якийсь інший об'єкт. У 90% випадків так і відбувається. Але в тих 10%, коли безпілотник або ракета потрапляє саме у твою оселю, наслідки фатальні, і ти більше не зможеш розповісти про цей досвід. Ті, хто вцілів, отримують інший урок і продовжують вірити в ілюзію "іншого будинку" — до моменту, коли цей міф ламається.

Це також є природною реакцією на те, що людям просто немає куди податися. Ми вже чотири з половиною роки, замість того щоб зосередитися на створенні укриттів, намагаємося вмовити себе в важливості нормального життя в мирний час і сподіваємося, що війна незабаром закінчиться. Це не лише фаталізм. Куди мені йти під час обстрілів? Під час останніх нападів у київському метро не було жодного вільного місця, щоб сісти. Я прийшов вчасно, навіть зі своїм стільцем — чого раніше ніколи не робив — і вже не знайшов жодної вільної площі.

Уявіть собі ситуацію, коли всі жителі міст раптом почнуть проявляти відповідальність. Які наслідки це матиме для Києва чи Львова? Чи зможе весь Львів поміститися в укриттях, розташованих в готелях чи навчальних закладах? І скільки нових укриттів було зведено в Києві, Львові, Дніпрі чи Одесі за час війни? Це питання до тих, хто повинен вимагати дій від влади. Ми жодного разу не ставали свідками протестів із вимогами: "Ми потребуємо нові укриття!" або закликів відремонтувати старі, з яких 90% в жахливому стані. Якщо суспільство не висловлює запиту на безпеку, влада охоче займеться іншими справами. Під час тривоги, коли люди перебувають у метро, вони усвідомлюють, що місця недостатньо, але варто лише пролунати відбою — це забувається до наступної сигналізації. У них є інші турботи.

Ми повинні бути готові до цього! Наші знайомі з Ізраїлю вражені тим, що у нас немає активних дій. В Ізраїлі ситуація зовсім інша: там є спеціально обладнані кімнати та укриття, куди всі спускаються під час небезпеки. Трагедії відбуваються лише тоді, коли літні люди не встигають дістатися до них, або у випадках прямих влучань, від яких не захистить нічого. Але такі прямі удари по житлових районах трапляються не так часто; це швидше одиничні випадки, на відміну від масового руйнування, яке ми спостерігаємо в нашій країні через безпілотники та ракети.

Ми ж досі покладаємося на російське "авось" і навіть не уявляємо, що можна поводитися інакше. Знайомі питають: "Ти в метро?", вважають, що я все роблю правильно. Але самі не спускаються. Бо кожна людина вже сама собі пояснила: дітися їй все одно нікуди. І тут нічого не поробиш, така ситуація.

Вплив медіа та труднощі, які створюють соціальні мережі.

Традиційна преса може зникнути протягом наступних десяти років. Наприклад, у Китаї вже відмовилися від навчання журналістики. Однак для того, щоб донести свою точку зору до світової спільноти, їм недостатньо просто платформ на кшталт TikTok — необхідні також професійні медіа, такі як South China Morning Post, і кваліфіковані журналісти.

Соціальні мережі не є джерелом новин, а скоріше платформами для агрегування інформації та обговорень. Відмовляючись від традиційної журналістики, ми позбавляємо себе посередників, які мають навички перевірки фактів. Навіть пресконференції самі по собі не формують новини, проте присутність журналістів спонукає політиків, таких як Трамп, давати відповіді на складні запитання. Ця практика має велике значення.

Без правильного реагування на запитання "що сталося" ми опиняємося під впливом маніпуляцій. Саме в цьому полягає основна загроза анонімних Telegram-каналів: вони створюють вигадану реальність. Наприклад, стверджують, що я протягом останніх 12 років мешкаю в Польщі, хоча насправді щодня проводжу ефіри зі студій у Києві чи Львові! І багато людей цьому вірять.

Журналістика новин має зберегтися -- нехай і в нових, не завжди прибуткових форматах. Ми мусимо перемагати дилетантів інтелігентною мовою. Я відповідаю на цей виклик власною роботою: пишу 4-5 текстів на тиждень, почав писати англійською на Substack та в X, де маю сотні тисяч читачів.

Ви коли-небудь звертали увагу на львівських блогерів у TikTok? Якщо ні, то даремно! Ось, наприклад, 12-річний школяр із Львова, який спочатку знімав відео про зачіски та танці, раптово з'явився з плакатом на протесті. Яка ж у нього може бути роль у майбутньому? Ця дитина виховується в середовищі, де суспільство не залишається байдужим. Я не очікую від підлітків глибокого політичного аналізу, подібного до Віталія Портникова. Проте, якби мені було 12, мої щоденники з 1979 року підтверджують, що я б, напевно, створював політичний TikTok і міг би стати популярнішим, ніж тепер у свої 59. Але дивлячись на цього хлопця, я відчуваю радість: він не є політичним генієм, а звичайний підліток, який, без сумніву, виросте соціально свідомою особистістю. Це відкриває неймовірні можливості на майбутнє.

Вибори як комунікаційний процес і його інструмент - альянс.

Діалог – це процес вибору. Наразі ми позбавлені цього важливого інструменту через війну і необхідність виживання. Але коли ми вийдемо з цього стану, діалог відновиться біля виборчих дільниць. Стане спокусливим залучати блогерів замість традиційних медіа для поширення інформації. Проте, працювати з ними буде складніше: авторитет однієї особи не зрівняється з авторитетом медіа, і така проплачена реклама швидко втрачає свою силу, адже люди можуть втратити інтерес. Тож усі будуть діяти більш обережно.

Політикам доведеться доводити суспільству, що вони не верблюди, й показувати конкретні програми змін. Ефект того ж Федорова в тому, що він говорить про зрозумілі людям плани. Навіть якщо це популістська програма, вона хоча б є. Це величезний відрив від 2019 року, коли ніхто не міг чітко сформулювати, що насправді планував зробити Володимир Зеленський. "Перемогти корупцію", "зупинити війну", "переїхати до скляного офісу" - це були дитячі обіцянки. Тепер доведеться говорити про набагато серйозніші речі, тому навіть популізм муситиме розвиватися більш творчо.

Суспільству необхідно забезпечити комунікацію між різними соціальними групами та інтересами. У цивілізованому світі єдиним виходом із цієї ситуації є формування коаліцій. Як це відбувається: соціалістам, консерваторам і лібералам потрібно об'єднатися для створення спільного уряду, щоб запобігти приходу до влади ультраправих. Подібний процес відбувався під час складного діалогу між християнськими демократами і соціал-демократами в Німеччині; так політичні партії в Нідерландах намагаються знайти спільну мову, щоб уникнути коаліції з партією Герта Вілдерса; так само діяли політичні сили в Латвії, об'єднуючись проти проросійських тенденцій. У цьому контексті ліберали, консерватори, праві націоналісти та "зелені" сідають за один стіл з однією метою: вони є латишами і повинні вести цивілізований діалог заради добробуту своєї країни.

Неочікувані подарунки для Зеленського

Ми маємо чесно говорити із суспільством про існуючі проблеми, і кожен із нас мусить бути частиною цього діалогу. Зеленському теж варто перейти на новий рівень спілкування та самооцінки: регулярно зустрічатися з Петром Порошенком, Юлією Тимошенко, з депутатами інших політичних сил. Адже він - президент не партії "Слуга Народу", а всіх українців: і тих, хто голосував за популістів, і тих, хто обирав державників.

Також важливо взаємодіяти з журналістами, які ставлять незручні запитання — з тими, хто може сумніватися в професійності президента, але все ж підтримує його як лідера країни в умовах війни. Я не говорю про себе — користь від зустрічі зі мною мінімальна. Мова йде про журналістів, які працюють на місцях і базуються на фактах, що відображають реалії в суспільстві та Збройних Силах України. Через постійні виклики, з якими стикається президент, він може втратити зв’язок з реальною ситуацією, а його найближче оточення навряд чи зможе донести цю інформацію, адже це може загрожувати їхнім посадам.

Такий діалог потрібен, аби події в країні не ставали для президента сюрпризом. Але йому доведеться прийняти, шо говоритимуть неприємні речі. І люди на цих зустрічах сприйматимуть його не як "надію нації", а як чиновника, який залишається на своїй посаді тому, що триває війна і всі ми визнаємо його легітимність.

Як уникнути помилок, яких припустилася Грузія

Під час президентства Саакашвілі я відчував себе повним аутсайдером, оскільки критикував його політику. Хоча економічні та антикорупційні ініціативи дійсно функціонували, все це здавалося лише поверхневим прикриттям. Коли колишній посол Грузії запросив мене приєднатися до української делегації, я вирішив не їхати на «потьомкінські селища» і вирушив самостійно. Прибувши до Тбілісі, я орендував квартиру на проспекті Руставелі у вдови визначного культурного діяча, і саме тоді мені відкрилася справжня картина життя в Грузії. Жінка з зіркової родини змушена була здавати своє житло і переїжджати до родичів, оскільки не могла прогодувати себе на свою пенсію. Якби я зупинився у готелі «Інтурист» чи розкішному готелі, мені ніколи б не вдалося це зрозуміти.

Я подорожував і спостерігав за містами, які були ретельно відремонтовані для прийому делегацій, а також справжньою Грузією. Відвідав рідне місто Йосипа Сталіна – Горі, щоб оглянути музей і пам'ятник цій людині, що завжди була тісно пов'язана з радянським минулим. Коли ж я зустрівся з представниками української делегації, мені здалося, що ми відвідали зовсім різні країни. Вони були в захваті, адже Грузія завжди вміє приймати гостей з Москви чи Києва: хачапурі, святкування, "Кіндзмараулі". Але варто лише поглянути на реальний стан справ.

У Грузії нічого не вийшло, бо все трималося на авторитеті Саакашвілі, який будував країну такою, якою зараз Зеленський будує Україну. Він послідовно нищив запобіжники - незалежні суди та медіа, готуючи парламентську республіку під своє вічне правління як прем'єр-міністра. У результаті цей авторитарний механізм дістався людям із набагато небезпечнішими інтенціями та ставленням до Москви, а зачищене поле стало для них ідеальним майданчиком.

Це ключовий урок для Зеленського. Він повинен спостерігати за Саакашвілі, який опинився за ґратами, і замислитися над своїм майбутнім. Головним запобіжником, що дозволить йому залишитися поважним членом суспільства після завершення каденції, є ефективні демократичні інститути: дотримання Конституції та реальний баланс влади між парламентом, урядом, президентом і судовою системою.

В Україні Верховний Суд не відміняє політично мотивовані санкції проти Порошенка, що свідчить про відсутність незалежності правосуддя. У контексті взаємодії судової та виконавчої влади ми нагадуємо ситуацію в Білорусі чи Росії. Загалом, нинішня Україна має певні паралелі з Угорщиною Віктора Орбана: Захід вважає нас частиною своїх інтересів, але змушений миритися з браком або нерішучістю демократичних принципів. Однак варто відзначити, що Зеленський, на відміну від Орбана, який з перших днів є "політичною твариною", більше звертає увагу на громадську думку, адже його популярність має для нього величезне значення.

"Не виключаю можливості, що віддам свій голос за Зеленського."

Володимир Зеленський - легітимно обраний Президент із 73% підтримки. Я за нього не голосував, але не стверджуватиму, що ніколи цього не зроблю. Якщо внаслідок усіх пертурбацій його опонентом виявиться проросійський кандидат, доведеться голосувати за Зеленського, щоб зупинити сповзання країни до росії - як колись голосували за Кучму, аби не допустити Симоненка.

Багато людей висловлюють думку: "Нехай Зеленський йде у відставку". Але це не вихід. Уявіть собі, що особа, якій довіряють, залишає посаду. Що ми отримаємо в результаті? Спікера, який буде виконувати обов’язки Президента та Головнокомандувача, але не матиме жодного авторитету. А парламент, отримавши всю владу, зможе змінювати спікерів хоч кожні три місяці. Це призведе до хаосу. Згадайте трагічні моменти, коли Олександр Турчинов усвідомлював небезпеку, але більшість членів РНБО не підтримувала його позицію. Ці стенограми були оприлюднені. Найгірше – військові не виконували своїх наказів.

Я не вважаю, що Зеленський розвивається або стає зрілішим. Його характер залишився незмінним з 2019 року; він просто адаптується до нових викликів. Відтак, я не маю до нього жодних очікувань чи ілюзій. Моє бажання полягає в тому, щоб він гідно виконував свої обов'язки Президента та Верховного Головнокомандувача до обрання нового керівника держави.

Зеленський робить ті самі помилки через самовпевненість і у внутрішній, і у зовнішній комунікації. Він заперечує політику як таку й не вірить у її правила. Схожий на хлопчика, який вважає, що 5 × 5 = 25 - це вигадка, а якщо він щиро захоче, то буде 30. Зеленський - проста людина, і це унікальний випадок, коли народ обрав такого ж, як він сам, із вірою, що вся політика - лише декорація, треба просто "бах" - і все вийде. Але люди не змінюються і не вчаться. Вони залишаються такими, якими є.

Тема УПА і польсько-українські відносини.

Я б не став покладати на Зеленського значну відповідальність за цей випадок. Польські колеги впевнені, що він вчинив це свідомо, а я з цим не згоден. Для нього присвоєння назви військовій частині на честь Героїв УПА є виключно внутрішньополітичною ініціативою, яка не повинна була впливати на зовнішню політику. Він навіть не розглядав цю ситуацію в такому контексті.

Уявіть ситуацію: ви - чемний хлопець, що розмовляє російською, з Кривого Рогу. Для вас поняття УПА чи Польщі абсолютно незнайомі, і ви дізнаєтеся про це тільки в 2019 році. Ваш міністр оборони - також добрий російськомовний юнак, але з Запоріжжя, і його усвідомлення цих реалій відбувається лише в 2026-му, адже раніше він займався цифровими технологіями, і не мав часу на читання. Головнокомандувач теж не з вашого регіону. Для них усіх ці події - лише сторінки шкільного підручника, який залишився не прочитаним.

Якби Зеленський виріс у Шептицькому, він би це розумів. А так це щось, що йому колись сказав Президент Польщі і що він навіть не сприймає за серйозне.

До речі, ми не знаємо, що саме обговорював Дуда з Зеленським. Можливо, він сказав: "Уникай назви УПА". Справжній зміст їхньої розмови та її значення для Зеленського залишаються незрозумілими. Можливо, Дуда торкнувся теми безпосередніх учасників подій з польської перспективи, таких як Шухевич або Клим Савур. Проте, як ви могли помітити, нові назви у нас не з'являються. Можливо, це було в центрі їхньої дискусії, але коли йдеться про УПА, ми постійно згадуємо про героїв цієї організації. Зеленський підписує різноманітні документи, і це нагадує радянські часи, коли потрібно було дати згоду на використання назв, як-от Крупської, Куйбишева чи Ворошилова. Це стало звичним, подібно до назв вулиць, таких як Фестивальна чи Київська.

Ти поставив підпис, і після цього розпочалися певні події. Це потрібно виправити, але в такому випадку ризикуєш виглядати слабким. Навіть у Польщі визнають: "Можемо визнати, що в УПА були особи, які скоювали злочини, але не можна сприймати всю Українську Повстанську Армію як ворога Польщі". Чому ж Зеленський повинен це робити?

Ми часто критикуємо Зеленського за виконання ним своїх обов'язків. Пригадайте ситуацію з Трампом: що, йому слід було б просто прибирати взуття в Овальному кабінеті? Зеленський привіз знімки зруйнованих українських міст і загиблих людей, а Трамп, в свою чергу, почав панікувати, бо це суперечило його уявленням.

Європейська інтеграція та колективна пам'ять про історію

Ми змогли зберегти свою державність, і тепер важливо відстояти власну гідність, щоб мати можливість вступити до Європейського Союзу. Якщо ж ми будемо створювати наші закони та навчальні матеріали під впливом сусідніх країн, то ризикуємо втратити суверенітет і не досягти бажаних цілей. Питання історичної пам’яті повинні залишитися поза межами процесу євроінтеграції; це має бути предметом обговорення серед істориків.

Щодо національних меншин, наші дії повинні ґрунтуватися виключно на європейському законодавстві. Якщо ми почнемо надавати їм права, які не відповідають європейським стандартам, за вимогою Угорщини, або змінювати навчальні матеріали під тиском Польщі, то це поставить під сумнів нашу участь у європейському проєкті, оскільки він перестане бути європейським. Необхідно порушити питання реформування цього проєкту на європейському рівні та вжити заходів щодо країн, які намагаються нав'язувати неєвропейські норми, зловживаючи своїм європейським статусом.

Я не бачу сенсу в тому, чому Північна Македонія має коригувати свою історичну спадщину, аби задовольнити інтереси Софії в контексті євроінтеграції. Європейський Союз був створений з метою запобігання новим збройним конфліктам, але така політика лише сприяє ескалації напруженості. У Софії вже існують політичні сили, які закликають до активних дій щодо Північної Македонії. Чому ми не розглядаємо можливість того, що, врешті-решт, країни, яким нав'язують спотворену історію, можуть об'єднатися (наприклад, Сербія та Північна Македонія) і вчинити спільну акцію проти Болгарії, коли стане очевидно, що НАТО не здатне захистити їх?

Це катастрофа. Замість того, щоб будувати спільну Європу, де болгари, македонці, серби й албанці будуть разом, ми шукаємо нові трактування минулого. Те саме стосується й українців із поляками. А ми ж чудово розуміємо, наскільки великою є небезпека того, що Україна не потрапить до ЄС.

Які наслідки можуть виникнути, якщо Україна віддалиться від Європи?

Ми не потрапимо в "коридор" разом із Туреччиною. Якщо Україна не інтегрується в європейське співтовариство, вона може почати повертатися на схід, до російського впливу. І якщо Росія за цей час зазнає змін, ми можемо стати частиною нового об'єднання з Москвою в ролі столиці. Це створює величезну загрозу для Польщі, і поляки повинні усвідомлювати це. Вони вважають, що їхні союзи надійно захищають їх від східного сусіда. Проте, якщо Україна програє війну, жодні угоди не зможуть уберегти їх. Навіть якщо Україна залишиться незалежною, але її відштовхнуть від Європи, вона повернеться до своїх колишніх орієнтирів. І тоді Росія знову стане істотною загрозою для Польщі, але вже з додатковою українською складовою. Але в Польщі цього не усвідомлюють. Багато хто вважає, що вони вже досягли успіху. Але Бог не має бороди - це Дональд Трамп, і він голиться.

Я кажу це не просто як громадянин України, а як єврей, який щиро хоче бачити поляків та українців разом у Європі. На землях цих країн і Литви мій народ у ХХ столітті пережив найбільшу катастрофу і не раз. Вважаю справедливим по відношенню до пам'яті моїх прадідів і прабабок, рідних сестер і братів моїх бабусь, яких вбивали в Києві, Малині, Кам'янці, Смілі, щоб вони лежали в землі, де більше ніхто не хотів би підняти руку на свого співвітчизника і сусіда. Тому моє співчуття до поляків і українців - однакове.

Я розумію переживання родичів поляків, які стали жертвами трагедій на Волині, так само як і почуття українців, які втратили своїх близьких у тих же подіях та інших. У мене є своя особиста історія, яка дозволяє мені співпереживати. Я усвідомлюю, які спогади мають українці, коли згадують про відмови їхнім родичам у вступі до львівських університетів у 1930-ті роки, адже я також маю подібний досвід. Поляки і українці минулого, через імперії, в яких вони існували, створили для мене та мого народу схожі обставини. Тому я звертаюся до них із закликом до здорового мислення, до примирення, щоб сторінки історії не ставали на заваді їхньому взаєморозумінню.

Безумовно, Росія систематично працює над поляризацією та ослабленням суспільств. Ультраправі та ультраліві політичні сили в Європі не випадково здобувають популярність — ми регулярно виявляємо, що їх фінансують російські кошти. Основна мета Росії полягає в маргіналізації Європи, зокрема через створення міграційних криз. Це спостерігалося після конфлікту в Сирії, і тепер вони прагнуть спровокувати нову кризу на фоні погіршення умов життя в Європі.

Постраждалі від анонімних каналів у Telegram

Ми слабо реагуємо на російські інформаційні атаки, і це частково через те, що влада сама ж сприяла появі анонімних Telegram-каналів. Коли колишній радник Президента, який брав участь у їх створенні, стає міністром і раптом усвідомлює, що хтось використовує "Труху" проти нього, це викликає в нього незадоволення. Як ви могли нагодувати цього монстра? Це схоже на ситуацію, коли людина вирішила тримати левеня у своїй квартирі, а потім воно її загризло. Шкода жертву? Безумовно, адже це молода людина, у неї є родина... Але чому ви вирішили його завести? Ви що, не усвідомлювали ризиків? Чи робимо ми щось, щоб змінити ситуацію? Ні, ми продовжуємо зневажати проблему.

Світ не звертає достатньої уваги на алгоритми TikTok. У Сполучених Штатах принаймні намагаються вжити заходів, щоб ці алгоритми не були під контролем Китаю. А які алгоритми використовуються в TikTok чи Telegram в нашій країні? Чи дійсно було доцільно створювати телемарафон, щоб закрити "Прямий", "5 канал" та "Еспресо", перетворивши його на інструмент корупційних зв'язків з олігархами? Питань безліч. Однак, для того щоб ефективно реагувати на інформаційні атаки з боку Росії, владі слід зрозуміти: в цій ситуації вона не турист, а частина сніданку для туриста.