Плавильний котел асиміляції. Істини та міфи щодо радянської "дружби народів".

Під масками пропагандистських слоганів, що возвеличують дружбу і братерство, приховувалася примусова русифікація, штучно створені конфлікти та систематичне знищення національних ідентичностей.

"Дружба народів" у радянській системі - це котел, в якому народи мали переплавитися, щоб створити єдину спільноту - Homo sovieticus, - так пояснює існування поняття "дружба народів" Олександр Алфьоров, історик та голова УІНП. "За словом "мир" у СРСР не було жодного миру, а за "дружбою народів" ховалася асиміляція та прихована війна проти сусідів".

Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам'яті пропонують мультимедійний проєкт "Правда чи міф: совєтська епоха". Відстежувати нові відеоепізоди можна на сайтах Укрінформу та Інституту національної пам'яті, у соцмережах та читати у текстовому варіанті тут.

Термін "дружба народів" у радянському ідеологічному дискурсі подавався як найвища форма співіснування етносів. Творці та політична еліта СРСР спиралися на еволюціоністські концепції, уявляючи суспільний розвиток як шлях від найпростіших форм до найвищої - Homo sovieticus ("людини совєтської"). Щоб сформувати цю штучну ідентичність, використовувалися величезні "плавильні казани", яскравим прикладом яких стала українська Донеччина.

Однак за зовнішньою оболонкою офіційного братерства приховувалося серйозне міжнаціональне напруження. В процесі підготовки матеріалу було здійснено експеримент з двома системами штучного інтелекту, щоб визначити кількість підтверджених міжнаціональних конфліктів у Радянському Союзі. Жоден із ШІ не зміг надати точне число, але отримані дані вражають:

ChatGPT оцінив обсяг проблеми залежно від методології: приблизно 20-30 задокументованих випадків насильницьких етнічних конфліктів та до 100, якщо врахувати всі можливі конфліктні регіони до 1991 року.

* Gemini зазначив, що більшість дослідників фіксують понад 200 випадків міжнаціонального напруження за весь час існування радянської імперії.

Ця розбіжність у цифрах пояснюється тим, що в СРСР міжетнічні суперечності ретельно замовчувалися, а з розпадом Союзу вирвалися назовні у вигляді кривавих зіткнень.

МІЖНАЦІОНАЛЬНА ГАРМОНІЯ ЧИ ЗАХОВАНА ВІЙСЬКОВА БОМБА? ЧИ МОЖНА РОЗГЛЯДАТИ СОВЄТСЬКИЙ СОЮЗ ЯК ОАЗУ МИРУ, А ПРИЧИНИ МІЖЕТНІЧНИХ СУПЕРЕЧОК З'ЯВИЛИСЯ ЛИШЕ ПІСЛЯ ЙОГО КРАХУ?

Попри те, що офіційна пропаганда запевняла в відсутності грунту для внутрішніх конфліктів у СРСР, насправді радянська система успадкувала й поглибила шовіністичні традиції, які походили з Російської імперії. Як зазначає Олександр Алфьоров, джерела внутрішнього напруження коренилися в побутовому антисемітизмі, що був перенесений у радянське суспільство від царських чорносотенців. У цьому контексті радянська історіографія спотворювала дійсність, звинувачуючи Симона Петлюру в антисемітизмі (хоча в його армії служив окремий єврейський курінь), при цьому замовчуючи той факт, що саме українська Одеса стала однією з колисок сіонізму.

У СРСР існувала систематична ієрархічна дискримінація, що базувалася на мовних та культурних ознаках. Відмінності від російської мови часто ставали приводом для насмішок і жартів, спрямованих на молдаван, народи Балтії, грузинів і українців. Насправді, причиною "нерозуміння" молдаванина була його рідна румунська мова, проте радянська культура ставила його в позначку "обмеженого". Це викликало у представників інших націй почуття меншовартості та підносило росіян, для яких створювалися лише позитивні або "героїчні" образи в народних оповідях, як от Штірліц чи Василь Іванович.

У період правління Сталіна ідея "дружби народів" була доповнена теорією, що стосувалася "слов'янських народів". У цій концепції російський народ завжди позиціонувався як "старший брат" серед інших слов'янських народів, таких як серби, поляки, білоруси та чехи.

Дізнайтеся більше про те, що насправді ховається за терміном "дружба народів", переходячи за цим посиланням:

Побудовані на виселенні та асиміляції інституційні конфлікти були закладені самою державою. Яскравий приклад - події 1958 року в Грозному. Після повернення депортованих чеченців до рідних домівок виник масштабний конфлікт із російськомовним населенням, яке понад десять років жило у їхніх помешканнях і вимагало повторної депортації чеченців. Ця модель переселення російськомовного населення на зачищені від корінних жителів території пізніше застосовувалася в Криму, Львові (де після війни виселяли інтелігенцію) та продовжує реалізовуватися сьогодні на окупованих територіях України, зокрема в Маріуполі.

Олександр Алфьоров з УІНП зазначає: "Те, що називають 'дружбою' в даному випадку, насправді не є дружбою. Це стратегія асиміляції. І, без сумніву, Москва свідомо підбурювала та підтримувала ці конфлікти. Куди людей виганяли, туди ж вводили російськомовних переселенців – згадати хоча б ситуацію з Кримом та іншими територіями. Візьмемо, наприклад, Львів: ще 20-30 років назад центр міста значною мірою був російськомовним, адже після війни в квартири професорської інтелігенції селили нових мешканців, прагнучи русифікувати місто".

ЧИ БУЛА ІНТЕГРАЦІЯ РЕСПУБЛІК ЧИ КУЛЬТ "СТАРШОГО БРАТА"? ЧИ ВІДПОВІДАЛИ ПРАВА ТА СТАТУС НАРОДІВ СРСР ОДИН ОДНОМУ?

З огляду на те, що в складі Радянського Союзу було 15 республік і більше 130-150 етнічних груп, "котел" радянської системи діяв за жорсткими нормами прихованого расизму та культурного експропріації.

Усі успіхи імперської та радянської культури подавалися як досягнення виключно "російського народу". На культурному рівні ніколи не велося відвертих дискусій про походження видатних діячів: ефіопське коріння Пушкіна, шотландське — Лермонтова, українське — Чехова і Гоголя, а також той факт, що Достоєвський був сином греко-католицького священника з Поділля — все це замовчувалося. Усе культурне надбання повинно було асоціюватися лише з Росією.

Ідентичність в СРСР відзначалася своєю гнучкістю, але з чітким акцентом на русифікацію. Як зазначає Олександр Алфьоров, особа, яка досягала успіху в кар'єрі чи суспільстві в епоху совєтів, переходила до категорії "советский писатель" або "русский". Належність до "русских" часто визначалася не етнічним походженням, а соціальним статусом: під час вступу до партії, навчальних закладів чи отримання офіцерських звань людей масово записували "русскими", змінюючи їхні прізвища (наприклад, з Маляр на Маляров). Існували навіть випадки, коли брат і сестра з одними батьками однієї національності записувалися під різними національностями.

Олександр Алфьоров з УІНП зазначає: "У Радянському Союзі національність перестала бути визначальною за походженням і перетворилася на належність до певної партії, культури або соціальної групи. Людина могла стати "русским", якщо один із її батьків мав відповідний запис. Політика, що стосувалася національностей, була розроблена з метою включити якомога більше "русских" до категорії "переможців".

ІДЕОЛОГІЧНА ШИРМА ЧИ ПРОТОТИП МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ. ЧИ ІСНУВАЛА "ДРУЖБА НАРОДІВ" НАСПРАВДІ ТА ЧИ Є ВОНА АНАЛОГОМ СУЧАСНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІКУЛЬТУРНОСТІ?

Гасло "дружба народів" було таким самим пропагандистським інструментом, як і "мир, май, труд". За декларованим "миром" ховалися постійні військові інтервенції СРСР в Африці, на Кубі та в Азії. Вузли міжетнічного напруження свідомо формувалися спецслужбами: під час розпаду СРСР КДБ розробив і запустив мережу керованих "тліючих конфліктів" (Придністров'я, Абхазія, Нагірний Карабах, Чечня, Південна Осетія), що дозволило Росії роками виступати одночасно і нападником, і "миротворцем", утримуючи вплив на колишні республіки.

Олександр Алфьоров зазначає, що порівнювати радянську концепцію "дружби народів" із сучасним європейським мультикультуралізмом є помилковим. Європейська полікультурність виникла як відповідальність колишніх імперій за їхні колоніальні дії в минулому та як засіб інтеграції різних культур. У протилежність цьому, радянська політика переслідувала мету фізичного і культурного знищення корінних народів, таких як чукчі на Півночі, які стали жертвами стереотипів і були позбавлені національної гордості.

Для України ця політика означала планомірне витиснення мови та культури. На етнічно українських землях у складі РФ (Слобожанщина, Брянщина, Курщина, Бєлгородщина) було повністю знищено українську інфраструктуру - шкільництво, пресу та бібліотеки.

В радянській Україні український народ мав роль, що носила демонстраційний та декоративний характер: вони з'являлися в етнографічних "віночках", ансамблях та хорах. Кінематограф СРСР, зокрема творіння студій Довженка та Одеської, під тиском цензури створив стійкий образ українця: це був майже завжди хитрий, наївний, огрядний або суржикомовний персонаж, часто з комічним прізвищем або ж виступаючий у ролі зрадника та колаборанта. У той же час, в образі носія цивілізації, розуму та наукового прогресу у фільмах завжди поставав "освічений російський інженер".

Олександр Алфьоров з УІНП зазначає: "В СРСР українська мова вважалася мовою села і була позбавлена можливості функціонувати в міському середовищі. Говорити українською в містах сприймалося як ненормальне, оскільки вся освіта і документи були російською мовою. Радянський кінематограф сприяв формуванню думки про меншовартість українців. Усе це робилося з метою асиміляції, знищення культурних традицій та створення нових умов для поширення виснажливої імперської ідеології".

Таким чином, радянська "дружба народів" була не прагненням до гармонії, а ідеологічною ширмою для примусової русифікації, створення контрольованих конфліктів та консервації меншовартості поневолених націй.

АНАТОМІЯ "ПЛАВИЛЬНИХ КОТЛІВ": 5 ЗОН ЗМІНИ ДЕМОГРАФІЧНОЇ СТРУКТУРИ СРСР

Східна частина України (Донеччина, Луганщина, Слобожанщина)

Механізм: Процес формування "котла" складався з двох основних етапів. Перший з них - це штучно створений Голодомор 1932-1933 років, який призвів до масового зникнення населення в українських селах Сходу та Півдня. Відразу після цього радянська влада почала організовувати масові переселення з центральних областей Росії (таких як Брянська, Тамбовська, Орловська). Другий етап включав повоєнну індустріалізацію та "оргнабори", які залучали робітників до шахт та заводів Донбасу, куди приїжджали люди з усіх куточків СРСР, не зважаючи на їхню місцеву культуру.

Впливи: Прискорене впровадження русифікації в містах, зменшення використання української мови в суспільному житті, а також штучне формування індустріальної "донбаської ідентичності" на шкоду національній. Це стало основою для російської агресії та маніпуляцій у XXI столітті.

Чечено-Інгушетія та Північний Кавказ (Грозненський регіон)

Механізм: У 1944 році, в рамках операції "Чечевица", чеченці та інгуші зазнали примусового виселення до Казахстану і Киргизстану, а Чечено-Інгушська АРСР була ліквідована. На їхніх територіях оселилися російськомовні громадяни, а також представники сусідніх народів, зокрема аварці та даргинці. Коли в 1957-1958 роках чеченці почали повертатися після реабілітації, вони виявили, що їхні будинки вже зайняті, що призвело до масових і кривавих міжетнічних конфліктів у Грозному в 1958 році.

Результати: Виникнення штучних тривалих міжетнічних протистоянь, земельних конфліктів і серйозних психологічних травм у корінних народів Кавказу, що в кінцевому підсумку призвело до спалахів Першої та Другої Чеченських війн у 1990-х роках.

Північний Казахстан: історія проєкту "Цілина" та табори ГУЛАГу

У 1930-х роках Казахстан зазнав жахливих втрат через голод, організований сталінським режимом, що призвело до загибелі більше ніж третини казахського населення. На порожніх територіях було створено масштабну систему таборів ГУЛАГу, включаючи Карлаг та АЛЖИР (відомий як "Акмолинський табір жінок зрадників Батьківщини" — найбільший жіночий табір в радянський період). Туди депортували сотні тисяч людей з різних куточків Радянського Союзу, зокрема німців Поволжя, корейців та українців. Продовженням цього процесу стала програма "Освоєння цілини", яка розпочалася в 1954 році, коли до Північного Казахстану одночасно прибули понад мільйон комсомольців та робітників зі слов'янських республік.

Наслідки: Казахи стали меншиною на своїй власній землі (їхня частка в популяції Казахстану в 1959 році впала до 30%). Північні регіони країни зазнали тотальної русифікації, а казахська мова була повністю витіснена з освіти та державного управління.

Кавказьке узбережжя Чорного моря та грузинські курорти (Абхазія, Гагри, Сухумі)

Механізм: Створення "всесоюзної здравниці", куди з усього СРСР стікалися компартійна номенклатура, військові відставники, спецслужби та обслуговуючий персонал. Місцеве грузинське та абхазьке населення штучно розмивалося, а містам надавався централізований союзний статус.

Наслідки: Всеохоплююча русифікація сфери обслуговування, виникнення прошарку безкорінних "радянських туристів" та штучне створення етнічної напруги між абхазами і грузинами, яку КДБ згодом використав для розгортання конфлікту 1992-1993 років.

Промислові хаби Балтійського регіону, зокрема місто Рига та столиця Естонії Таллінн.

Механізм: Прискорена індустріалізація після війни. СРСР зводив масштабні заводи, що мали всесоюзне значення (як, наприклад, ВЕФ і РАФ), для яких до країни прибували сотні тисяч робітників з РСФРР. Цей процес супроводжувався створенням численних військових баз у Прибалтійському військовому окрузі.

В результаті частка латишів у Ризі знизилася до менш ніж 40%, і місто на багато років стало виключно російськомовним радянським мегаполісом, зі значними труднощами, пов'язаними з нерезидентами, після 1991 року.

Ярина Скуратівська, інформаційне агентство Укрінформ.

Олександр Алфьоров, Український інститут національної пам'яті.

Катерина Березовець, обкладинка, Укрінформ.

Не забудьте ознайомитися з попередніми епізодами нашого подкасту: