Цей фотограф з Росії (1952-2016) знімав радянське життя з несподіваних ракурсів, що не відповідало загальноприйнятим стандартам, через що потрапив під увагу КДБ. Цікаво, що в даний час стаття про нього у російській Вікіпедії містить заклик до видалення.
Друга радянська релігія
"Я пил из горлышка, с устатку и не евши,
Но я ощущал себя как стекло, словно будто стал прозрачным и безжизненным.
Рекламное сообщение
Когда коляска подошла,
"В тот момент на каждого из нас приходилось по семьсот."
Хто з читачів, які ще не досягли 50 років, зрозуміє, про що йдеться у пісні Володимира Висоцького, улюбленого барда шанувальників совкової естетики? Справа не лише в російській мові чи застарілому дієприкметнику "с устатку", що залишиться незрозумілим для 99% носіїв "великої і могутньої". Давайте розглянемо цю картину детальніше.
Герой цієї пісні — втомлений і голодний чоловік, який, не маючи сили далі терпіти, притискається до пляшки на вулиці. Він — представник робітничого класу, майже люмпен, і, напевно, повертається додому після важкої зміни на заводі. Його праця важка і одноманітна, а гасла про побудову комунізму, що тягнуться від виходу з заводу до туалету, не приносять натхнення. Єдине, що заспокоює його — мрії про те, як він розслабиться з келихом після роботи, адже "труби горять".
І ось, нарешті, у руках з'явилася омріяна пляшка. Він починає пити прямо по дорозі ("я пив із горлечка"), адже вдома або в якомусь закладі вже знайшлася б чарка чи гранчак. Потім він купує ще другу і третю пляшку, і до нього приєднуються друзі, на яких в результаті припадає "семьсот на рило". 700 грамів горілки — це чимало: більше, ніж маленька пляшка (0,25 літра), і більше півлітра (відмінюється як іменник жіночого роду: "взяти одну півлітру").
І ось наш персонаж настільки напідпитку, що його забирає спеціальна коляска. Це мотоцикл патрульної поліції з боковим причепом – для тих, хто не в змозі ані стояти, ані сидіти. Його везуть до місця, де він проходитиме реабілітацію до ранку, а потім даватиме свідчення (пісня має назву "Протокол поліції").
До речі, останній витверезник в Україні закрили в 1997 році, тож міленіали можуть не пам'ятати ані це слово, ані явище. Інша річ -- ті, хто встиг пожити в СРСР, де алкоголізм виступав другою (після комуністичної) офіційною релігією. Пиятика була не схвалюваним, але легітимним дозвіллям. Доступною формою психотерапії. Дозволеною можливістю протестувати проти сірості життя.
Зображення: Володимир Соколаєв
Бригадир виписує працівнику наряд (завдання). 1980 рік
Рекламное сообщение
Горілка в СРСР не була в дефиците. Дефіцитом вона стала лише під час антиалкогольної кампанії Горбачова, коли радянський глибинний народ вперше проявив незгоду з лінією партії. Бо пити було просто і весело: над алкашами сміялися, вони ставали героями анекдотів і фейлетонів, про них розповідали -- як би ми сказали зараз -- у стендапах.
Відомою є мініатюра Аркадія Райкіна "В греческом зале", де одного такого "глубінарія" дружина веде на вернісаж, але він і там примудряється налигатися. Музейна працівниця -- "мышь белая" -- так обурювалася його поведінкою, що у неї "аж пенсне раскалилось". І це також було смішно громадянам СРСР. Смішними були ті, хто пил по-черному, ще смішнішими були ті, для кого така поведінка виявлялась неприйнятною -- типові интеллигенты в очках (або, як гіперболізує Райкін, у пенсне).
Однак, в основному, маргінали сміялися з інших маргіналів. Невігласи насміхалися над примітивними жартами. Процес деградації є вигідним для будь-якого тоталітарного режиму, і Радянський Союз не став винятком.
Суспільні явища подібного штибу чудово віддзеркалює мова, якою послуговувалися в ті часи. В цьому випадку -- російська. Адже авторка цих рядків народилася у 1974 році в тотально русифікованому Києві і встигла прожити 17 років у мовному середовищі, яке відображало всю дикість тодішнього буття. Або, як сказав би ще один російський класик -- Єсенін -- "житейскую мреть".
Ранок радянського громадянина
Ранок зазвичай починався зі зборів на роботу або навчання. Не варто нагадувати, що в ті часи фриланс як такий не існував. Хоча були й надомниці – жінки, які виконували роботу вдома (для чоловіків, здається, такого варіанту не було). Ці "надомниці" займалися шиттям чи виготовленням паперових квітів, і, як правило, це були жінки похилого віку. Проте навіть вони повинні були десь бути зараховані.
Дієслово "числитися" у 1970-1980-ті роки мало більш обмежене значення, ніж у наш час — його вживали як синонім до слова "працювати". Це означало, що бути зайнятим не обов'язково, але потрібно мати формальну прив'язку до певної посади. У радянській стрічці "Служебный роман" Людмила Прокоф'євна з неабияким роздратуванням звертається до своєї підлеглої-активістки: "Шура, ви, здається, числитеся в бухгалтерії?" А Шура сама не може згадати, де саме...
Тих, хто не займався працею, зазвичай називали тунеядцями — людьми, які свідомо уникають роботи або її імітації. Ці особи піддавалися насмішкам, так само як і алкоголіки. "Коли тунеядця ховали, подруги плакали, а над його могилою два джазмени грали бугі-вугі", — так стверджували, що затяті ледарі формуються під впливом джазу та руйнівної західної культури.
Не так ганебно, як бути тунеядцем, але все ж неприємно відчувати себе иждивенцем, тобто тим, хто покладається на підтримку інших. У моєму дитинстві дільничний міліціонер регулярно завітав до нашої квартири, щоразу запитуючи у моєї хворої матері: "Чому ви, громадянко, не працюєте? На які кошти ви живете?" Мама завжди спокійно відповідала: "Я живу на утриманні чоловіка". Минуло багато років, а у мене досі залишається неприємне відчуття від безцеремонного втручання міліції в особисте життя нашої родини.
Ознайомтеся також з темою: Суто радянське (само)знищення: які уроки про СРСР відкриває Чорнобильська катастрофа.
Рекламное сообщение
Але повернімося до ранку в епоху Радянського Союзу. Цей ранок зазвичай розпочинався з того, що хтось із дорослих вмикав брехунця. Це єдине слово українською, яке з'явиться в цьому тексті. Брехунець — він же радіоточка — це пристрій, підключений до дротової радіомережі, що дозволяв слухати 3-4 затверджені радіостанції (пам'ятаю, наприклад, україномовний "Промінь"). Його так називали, адже він постійно передавав офіційну інформацію, яка часто була далеким від правди. Тож важливо не плутати брехунця з транзисторним приймачем, на коротких хвилях якого можна було почути "ворожі голоси".
Отже, після того як вмилися і поснідали (косметичні засоби та гігієна того часу, так само як і скромне меню на кухні, заслуговують окремого аналізу), радянська людина вирушала на роботу. Або ж до школи чи університету. Діти брали з собою перекус (яблуко і домашня випічка, якщо фінансовий стан дозволяв), а дорослі -- контейнер з їжею. Сьогодні це можна назвати ланчбоксом. На обід радянські робітники звичайно мали варене яйце, хліб із салом або бутерброди з ковбасою. Люди носили їжу з дому, адже харчування в їдальнях на підприємствах не було безкоштовним. Чи пам'ятаєте героя з пісні Висоцького, який не їв? Швидше за все, він не міг дозволити собі ані обід у їдальні, ані контейнер з бутербродом.
Зображення: Володимир Соколаєв
Робітники сідають за обід. На столі лише хліб, а також, можливо, пиво чи мінеральна вода. Як видно, більше нічого не вистачає. Дії відбуваються в 1980-х роках.
Етимологія терміна "тормозок" має зв'язок з дієсловом "тормозити". У радянський період людям радили на короткий час зупинитися під час законної обідньої перерви: робочий запал у часи пізнього застою викликав лише насмішки. Ті, хто прагнув активності та старанно працював, сприймалися або як не зовсім адекватні, або як сексоти, тобто інформатори КДБ. Натомість людина, що не була ані дурною, ані стукачем, дотримувалася принципу: "тобі що, справді так потрібно?"
Ранок і денна пора радянського хлопчика чи дівчинки.
У сучасному мовленні термін "політінформація" не є розповсюдженим. Проте, якщо б хтось попросив визначити його, більшість людей погодилася б, що це стосується огляду актуальних політичних подій. Втім, радянська версія цього поняття мала зовсім інший зміст. У період існування СРСР політінформація стала складовою частиною ідеологічного та виховного процесу. Це був ще один 45-хвилинний урок, який проводили раз на тиждень перед початком навчання. І це було досить рано, адже звичайні уроки у моїй школі починалися о 8:15, а ця подія стартувала о 7:30.
З примусом витягнуті з затишних ліжок, сонні школярі повільно рухалися на політінформацію, тримаючи в руках спеціальні зошити, куди приклеювали вирізки з газет. Той, на кого вказував учитель, повинен був, звіряючись із нотатками, розповісти класу про те, як цього тижня робітничий клас боровся з капіталістичними гнобителями. Чомусь я постійно ділилася історією про Нікарагуа: саме тоді, коли там панувала хунта, а згодом розпочалася революція під проводом Данієля Ортеґи — улюбленця СРСР.
Окрім політичної інформації, радянські діти також займалися створенням стенгазет. Це було ще одне зобов'язання (влучне слово, що описувало безліч аспектів життя в СРСР), і тому мало кого це дійсно цікавило. У стенгазеті потрібно було висвітлювати теми про пригноблених дітей Африки, а також обіцяти "боротьбу з списуванням", контролювати, щоб не списували, допомагати двієчникам тощо – список вимог задавав класний керівник.
Той, хто не цікавився стінгазетами, міг зайнятися облаштуванням кімнати або куточка, присвяченого Леніну. Це була спеціально відведена зона з експозицією, що висвітлювала життя вождя світового пролетаріату. Виставка включала книги про Леніна та його портрети. Директор нашої школи, не лише комуніст, але й депутат Київської міської ради, зміг домогтися створення макету "шалаша", розташованого біля озера Разлив, де Ленін переховувався у 1917 році. "Ленін і шалаш" став популярним жартом у другій половині 1980-х, коли до влади прийшов Горбачов, і прості люди в країні Рад почали відчувати менший страх.
Вінцем абсурду були екскурсії в оцій 12-метровій ленінській кімнаті. Я сама, вже будучи пионеркой, проводила їх для 4-5 ошалілих октябрят (більше не вміщувалося), а комсомольцы курили на вулиці й травили анекдоти: "На выставке висит картина "Ленин в Польше". На картине шалаш, из которого торчат две пары голых ног -- мужские и женские. "Это шалаш в Разливе, -- объясняет гид. -- Ноги принадлежат Дзержинскому и Крупской". -- "А где же Ленин?" -- "А Ленин в Польше".
Зображення: Володимир Соколаєв
"Урочиста реєстрація новонародженого" і... щасливі обличчя батьків
Рекламное сообщение
Октябрята (жовтенята), піонери і комсомольці -- дитячі / юнацькі ідеологічні гурти, які плекала радянська школа. Жовтенятами ставали у молодших класах, піонерами були з 9 до 14 років, а потім подавали заяву на вступ до комсомолу. 7-10 школярів утворювали звено, на чолі якого стояв звеньевой, а "звенья" складалися в отряд. Кількісно "отряд" дорівнював класу, де навчалися 30-40 дітей. Піонери всієї школи, тобто всі ідеологічно пропрацьовані підлітки, звалися дружиною.
До "пионерского отряда" призначали пионервожатого з числа комсомольців, зазвичай це були дівчата, оскільки хлопці часто уникали цієї ролі. "Пионервожатые" відповідали за проведення культурно-масових заходів. Вони приходили на збори до своїх підопічних і зверталися до головного піонера класу: "Товарищ председатель совета отряда, у нас есть задача - вибрати назву для отряда та придумати речівку". 12-річний "товарищ председатель" шморгав носом і кивав, адже думати йому не потрібно було — все вже було вирішено за нього.
Мій загін носив назву "Бригантина". А наш слоган звучав так: "Бригантина" мчить вперед, нас романтика кличе". Конкуренти з іншого класу жартували: "Бригантина" тоне в морі, там романтики вдосталь".
Дитяче парамілітарне об'єднання, відоме як "пионерский отряд", вирізнялося своїм унікальним стилем, який включав спеціальну піонерську форму, що відрізнялася від звичайного шкільного одягу. Крім того, у них існувало особливе вітання, яке називалося "пионерский салют". Члени об'єднання під час спілкування використовували заклик "к борьбе за дело Коммунистической партии будь готов!", на що завжди відповідали "Всегда готов!".
Після уроків піонери вправлялися в маршируванні, незважаючи на дощ, втому чи відсутність ентузіазму. Насправді, ніхто з радянських дітей навіть не цікавився їхніми бажаннями.
Зображення: Володимир Соколаєв
Піонери прибирають калюжу у шкільному дворі напередодні 1 травня. Суботники, подібно до маршів, були невід'ємною частиною виховання радянського школяра. Учні повинні були не лише підтримувати чистоту у своєму класі, а й докладати зусиль для благоустрою території навчального закладу.
Ми буквально марширували, як це роблять військові. Діти ставали в колони, з прапорами та "речёвками", виконуючи кроки на стадіоні або в шкільному подвір'ї. Ця нудна муштра називалася підготовкою до конкурсу пісні та строю і могла тривати годинами. Одного разу мій батько прийшов забрати мене з цієї "тренування" зі скандалом: я не повернувся зі школи, хоча від закінчення уроків минуло вже три години. Причина була проста — марширування в той день не пішло за планом, і вчителька змушувала нас починати все спочатку знову і знову.
У радянських піонерів була ще пара цікавих опцій. Вони мусили після уроків рандомно обходити прилеглі будинки й шукати там ветеранів німецько-радянської війни. Безпека дитини, яка входила у чужі помешкання, тоді нікого не хвилювала. Якщо ж ветерани вперто не знаходилися, вчителі підказували, за якою адресою вони живуть. І тоді піонери брали над ними шефство, тобто приносили на "день победы" гвоздики і тематичну -- ветеранську -- стінгазету.
Читайте такожВід "пабєди" до "пабєдабєсія": як 9 травня стало головною датою радянського культу
Наступний квест: знайти і принести до школи макулатуру і металлолом. Тобто стоси непотрібного паперу і будь-що металеве. Якою була подальша доля металолому, я, чесно кажучи, не знаю. А от макулатура була цінним ресурсом. Як і у випадку з політінформацією, в це слово тоді вкладали не те, що зараз. Бо зараз під макулатурою ми маємо на увазі нецікаву та/або непотрібну книгу чи іншу друковану продукцію.
За СРСР це слово означало будь-який папір, і якщо він складався в кілограми, то ставав обмінним фондом для отримання цінного видання. Бо хороші, вартісні книги (принаймні, в оцінці радянської людини) були у великому дефіциті. Але за 20 кілограмів макулатури можна було взяти талон на Дюма (до прикладу) або ж на популярного тоді Моріса Дрюона. Втім, талон ще не означав, що Дюма вже у тебе в кишені чи то пак на книжковій полиці. За ними, як за будь-яким дефіцитом, ще слід було побігати.
Радянська особа і його величність нестача.
Рекламное сообщение
Власне, часу на читання у радянської людини було не так багато: велику його частину поглинали спроби що-небудь достать. Дієслово "дістати" у перекладі з радянської означало "придбати, докладаючи зусиль, ту чи іншу дефіцитну річ". Вигризти її собі, вирвати у долі та співвітчизників в умовах тотального убозтва.
Це також стосувалося літератури. Люди в Радянському Союзі часто купували меблеві гарнітури або стінки (комплект, що складався з шифоньєра, буфета і книжкової шафи), але заповнити книжкові полиці було нічим. Сусід моїх батьків знайшов просте рішення для заповнення порожніх полиць: придбав 55-томник творів Леніна.
Зображення: Володимир Соколаєв
Жінка вийняла курку (хоча на знімку її важко впізнати). У СРСР птицю продавали з недостатньо обробленими пір'ям. Зазвичай її обпалювали над газовою плитою. Але ці жінки вирішили піти іншим шляхом - розвели вогонь просто на подвір'ї.
Ті, хто не підтримував Леніна, змушені були шукати способи уникнути проблем. "Верунчик, будь ласка, зроби мені послугу: запишись завтра в книжковому на збори Лескова, але не на моє ім'я, а на Долболобова", -- каже колезі головна героїня радянського фільму "Закоханий за власним бажанням". І знову заглядаємо до радянсько-українського словника: "відмічатися" означало засвідчити свою присутність на перекличці, підтвердивши, що ти досі в черзі. У даному випадку — на Лєскова.
Тоді весь СРСР "стоял в очереди". Черги були двох видів. Перша означала фізичне стояння на ногах, поки не вдасться наблизитися до прилавку і купити бажаний товар. Я так годинами стояла за цукром: мама хотіла варення, а Горбачов хотів покласти край самогоноварению і мимоволі перевів цукор у розряд вкрай дефіцитних товарів.
Іншого роду черги мали, так би мовити, віртуальний характер. Громадяни Радянського Союзу самоорганізовувалися та складали списки тих, хто бажав отримати, наприклад, твір Лєскова або чоботи. Я разом із мамою чекали на чергу за чоботами. (Не "за чоботами", а "на чоботи". "За" вживається, коли черга справді фізична, під магазином).
Ознайомтеся також із темою: Відновлення незалежності на нашій карті: як Україна звільняється від радянських і колоніальних спадків.
Поступово, коли в магазин надходив новий товар, черга починала зрушуватися, а щасливчики виходили з дефіцитом, залишаючи свої місця для наступних у черзі. Проте, оскільки оновлення асортименту відбувалося лише раз на тиждень, місяць або навіть пів року (іноді меблевий комплект можна було чекати ще довше), люди зі списком перевіряли, чи ще живі ті, хто внесений до нього, і чи "стоїть у черзі".
Достатньо було один раз -- лише один раз! -- пропустити перекличку, і все: з черги тебе викидали. "Лебедь!" -- викликала людина зі списком. "Тут!" -- відповідала мама. "Хорошо", -- казала людина, слинила олівець і ставила галочку. Аналогічно могли викликати й умовного Долболобова у черзі за Лєсковим.
Сучасній людині важко, а часом навіть неможливо зрозуміти масштаби радянського дефіциту. Безумовно, мої батьки (як і я з ними) не зазнавали голоду, адже в магазинах можна було знайти хліб, сіль, макарони, крупи та інші харчові продукти. У 1987 році в нашому районі відкрили перший універсам – магазин самообслуговування, без звичних прилавків і грубих продавців. Усі кинулися дивитися на це нововведення, але повернулися розчарованими: на полицях стояли лише оцет та морська капуста в банках, і на цьому все закінчувалося.
М'ясо та ковбасні вироби були важкодоступними. Риба та її різноманітні продукти (від балтійських шпротів до консервації печеної тріски і червоної й чорної ікри) також переживали часи дефіциту. Якісний алкоголь і шоколад також ставали рідкістю. Коли хтось говорив "я дістав коньяк і цукерки", це зазвичай означало, що йдеться про хабар - приміром, для лікаря. Адже звичайна радянська людина не могла просто так відкрити пляшку коньяку і смакувати його під час перегляду програми "Время".
Зображення: Володимир Соколаєв
Баранячі кістки та довга черга охочих їх придбати. Торгівля ведеться просто з землі, в умовах повної антисанітарії. Але навіть така покупка приносить радість.
Рекламное сообщение
У той час на ринку не вистачало якісного твердого сиру, кави та чаю. Також бракувало звичайних, справжніх фруктів і овочів. Поруч з моїм будинком був маленький магазин, де можна було купити картоплю, солоні огірки в діжках, кислу капусту та підгнилі яблука. Усе це було просякнуте запахом гниття, а продавчиня зважувала брудним пластиковим тазиком як обліплений землею буряк, так і напівсухий "білий налив".
Хороші овочі та фрукти можна було придбати на ринку за ціною вдвічі або й втричі вищою від магазинної. Це називалося взять у спекулянта. Або ж взять с рук. Хоча "взять/купить с рук" більше стосувалося промислових товарів. У вільному продажу не було одягу, взуття, білизни, меблів, побутової техніки, посуду, косметики, парфумерії та доглядових засобів. Не було нічого, і зараз я не можу навіть пригадати, що можна було купити спокійно і без геморою. Хіба що зубну щітку або коробку сірників. Дівчаткам, які йшли до школи, батьки з боєм виривали десь білі капронові банти, фломастери, колготи. Дістати парасольку, термос або дезодорант було подвигом.
Але як же так, запитає прискіпливий читач, в країні, з одного боку, нічого не було, а з іншого -- все якось "діставалось", адже голими й босими люди не ходили. Чи нема тут, м'яко кажучи, перебільшення?
Читайте такожОксана Форостина: "Ми вже достатньо сильні, щоб говорити про складні моменти нашої історії відверто"
Ні, тут немає перебільшень. Безумовно, деякі матеріальні блага у вигляді дефіцитних товарів дійсно потрапляли до радянських громадян, навіть якщо вони не займали високі посади. Наприклад, працевлаштування у сфері торгівлі або шлюб з м'ясником могли бути сприйняті як можливість для успішного старту в житті. М'ясник мав доступ до дефіцитного м'яса, що дозволяло йому забезпечувати себе та свою родину. Більше того, він міг продавати це м'ясо неофіційно, а отриманий прибуток, тобто маржу, залишати собі. Слово "наварити" не мало жодного стосунку до кулінарії: воно означало різницю між ціною продажу і собівартістю товару.
У продавчині з магазину побутових товарів була своя хитра схема. Дефіцитні комплекти постільної білизни вона продавала "наліво", а прибуток залишала собі, тоді як до каси вносила тільки ту суму, що була зазначена у накладній. Іноді вона використовувала ще більш складну схему подвійного "навару". Наприклад, у магазин завозили 300 недорогих підковдр і 100 дорогих з елегантною вишивкою чи популярним тоді "рішельє". Вона просто поміняла їх місцями, і 300 недорогих стали 300 дорогими.
За це вже карали кримінальною статтею, тому за фразою "она работает в торговле" інколи звучало "и боится ОБХСС". Отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности фігурував у специфічних радянських детективах, де з "хищениями" боролися різні "знатоки". Та навіть ОБХСС можна було умаслити, якщо запропонувати його контролерам дефіцит из-под прилавка або ж, як іще казали, из-под полы.
Зображення: Володимир Соколаєв
Автор цього знімка дав йому назву "Жінки з біляшами та візком цегли".
Але чи існував спосіб дістати потрібні речі, якщо не красти? Так, існував. Тільки для цього потрібно було бути представником компартійної номенклатури і користуватися преференціями, передбаченими для цього прошарку населення. Партійні боси не стояли в чергах, вони отоваривались (ще одне цікаве дієслово) у спецраспределителях: закритих для плебсу магазинах чи складах. Верхівці КПРС дефіцит отпускали безкоштовно, тому й говорили "отовариться", а не "купить".
Усе, що не було необхідним для переповнених дефіцитом комуністів, могло бути передане, подароване або продане тим, хто займав нижчі позиції в харчовій ієрархії. Цей процес отримав назву «достать по блату», а блат, що означав ексклюзивний доступ до бажаних ресурсів, був привілеєм лише тих, хто мав владу в ті часи.
Існують розсекречені спомини інструктора відділу кадрів міськкому ВКП(б) Миколи Рибковського, який провів у Ленінграді блокадну зиму 1941-1942 років. За його свідченнями, компартійну еліту в їдальні Смольного годували м'ясними супами, біфштексами, котлетами, відбивними та свіжою рибою. На гарнір подавали каші та макарони, на десерт -- фрукти, консервовані компоти, віденські тістечка й ромові баби. Кондитерська фабрика імені Крупської продовжувала випускати шоколад і солодощі протягом усієї блокади спеціально для спецпайків керівництва (паёк, тобто фіксована норма продуктів на одну людину, -- прикметне слово з вокабуляра тотального дефіциту).
Зображення: з публічних джерел
Під час блокади Ленінграда в місті діяло близько п'ятдесяти підприємств, які постачали свою продукцію на фронт. Працівники цих заводів не були здивовані однобокістю ситуації: якщо товари покидали Ленінград, то через той же маршрут у місто могли надходити продукти харчування.
У той же час, мешканці Ленінграда, що переживали штучно створений голод, який радянська пропаганда подавала як ще один злочин нацистів, отримували свій пайок — від 125 до 500 грамів хліба-сурогату.
Давайте згадаємо, яким чином дефіцитні товари потрапляли до звичайних споживачів. Люди, які мали доступ до валютних магазинів, могли перепродати ці товари своїм родичам або знайомим. В Москві таким "валютним магазином" була "Берізка", а в Києві – "Каштан". Лише кілька радянських громадян, які працювали за кордоном і отримували заробітну плату в іноземній валюті, були зобов’язані здавати ці гроші при поверненні додому. В іншому випадку їм загрожувала серйозна кара, аж до розстрілу. У країні Рад валютні операції вважалися державною зрадою. Ті, хто добровільно обмінював валюту, отримували натомість чеки – платіжні сертифікати, які можна було використовувати для покупки товарів у спеціалізованих магазинах.
Читайте такожБулгаков, Сікорський і Вернадський, або Асиметрія нашої деколонізації
У романі Булгакова "Майстер і Маргарита" Коровьєв і Бегемот влаштовують безлад у валютному магазині, який значно контрастує зі звичайними такими закладами як за атмосферою, так і за виявленою доброзичливістю, адже тут зазвичай працюють похмурі та грубі продавці.
Зображення: Аукціон UNC.UA
Обмінний пункт "Каштан". Київ, старт бульвару Шевченка.
В часи СРСР дістати дефіцит можна було також... подавши заяву на шлюб. Приглашение молодожёнам, яке у РАЦСі видавали "брачующимся", відкривало двері до ще одного різновиду спеціальних магазинів. Там можна було придбати не тільки весільну сукню й фату, а й вельми дефіцитне взуття, добротний чоловічий костюм, ту ж таки постільну білизну. Багато дівчат і хлопців домовлялися про похід до РАЦСу суто задля таких запрошень. Що ж, Радянський Союз був єдиною в світі країною, де не молоді кликали на весілля, а молодих запрошували урвать якийсь дефіцит.
Траплялися щасливі дні, коли потрібний товар выбрасывали на полиці універсамів та універмагів. Не викладали, не пропонували, не продавали, а саме "выбрасывали" -- як кістку голодному псу, бо саме як голодні пси накидалися на прилавки радянські громадяни. Вони йшли за покупками з плетеними торбами -- авоськами -- в надії на "авось", тобто що їм пощастить і вони натраплять на необхідну річ. Хай би навіть цю річ продавали с нагрузкой: дефіцитну баночку майонезудля омріяного олів'є з нікому не потрібною морською капустою абощо.
Ті, хто не мав удачі, крутитися як могли. Вони латали панчохи, ставили нові набойки на взуття та переробляли старі пальта, перевертаючи їх навиворіт.
Людина в Радянському Союзі: на службі та в повсякденному житті.
У 1970-ті мій батько працював на заводі, а мати -- у конторі під назвою "Укрльнопеньковолокно", яка виступала посередником між виробниками сировини та заводами, де цю сировину обробляли й перетворювали на тканину, мотузки тощо. Мама розповідала, що свіжий врожай конопель і льону обов'язково відправляли відлежуватися на складах. Умови зберігання там були поганими, тож за кілька років сировина псувалася. Але у виробництво запускали саме таку -- зіпсовану, тоді як нову й добротну відправляли гнити й перетворюватись на порох.
Зображення: Володимир Соколаєв
Працівниця дитячого будинку купає малюка. Чомусь просто в одязі
І таких установ, які демонстрували нікчемність радянського господарювання, була більшість. Їхній штат пречудово усвідомлював, що не виробляє нічого цінного, а просто просиджує штани. Ставлення до роботи було відповідним.
Контори, де нічим, по суті, не займалися, називали шарашками. У період сталінського терору "шарашками" або "шарагами" називали закриті наукові установи, де під наглядом НКВС працювали ув'язнені вчені. Але в часи, коли мої батьки були молодими, слово "шарашка" було вже не про тюрму, а про безсенсовність імітованої роботи.
Отже, мама отримувала свою винагороду в "Укрльнопеньковолокно". Цікаво, що плату за роботу в офісі називали "получкою", а не "зарплатою", адже її просто "получали", а не заробляли. Всі жінки, що працювали разом із мамою, замість того щоб займатися логістикою та обігом льону, витрачали час на в'язання гачком або спицями, поповнюючи свій гардероб. На щастя, їм не загрожувало стати стилягами, адже саморобні мохерові светри та берети, виготовлені жіночою частиною колективу, зовсім не нагадували західні модні тенденції.
У цей самий час мій батько халтурил і шабашил. Обидва слова не мають стосунку до якості роботи. Вони означають, що він шукав можливості заробити поза основним місцем роботи, адже грошей катастрофічно не вистачало. Те, що ми зараз називаємо "фрилансом", раніше мало назву "халтура". Якщо ж він добровільно зголошувався відпрацювати на заводі не одну зміну, а, скажімо, півтори чи навіть дві підряд, це називалося прихватывать. Батько "прихватывал", бо, скажімо, недорогі чоботи вітчизняного виробництва дістати було неможливо, а югославське шкіряне взуття могло коштувати й 180 радянських рублів -- більше, ніж мама заробляла за місяць.
Зображення: Володимир Соколаєв
Культпросвіт для трудящих. Викладачка ділиться інформацією про Джоконду.
Таким чином, радянська людина стикалася з двома великими проблемами: брак товарів і бідність. Те, що можна було придбати на чорному ринку або у спекулянтів, часто мало непомірну ціну. Проте я ходила до школи в шкіряному взутті, тоді як моя мама не мала жодної косметики або парфумів. Замість крему для рук вона використовувала вазелін, а продукти для догляду за обличчям почала купувати тільки після здобуття незалежності. Однак я добре пам'ятаю один флакон парфуму Signature від болгарської фабрики "Ален Мак" — він вистачав на багато років! Хоча Болгарія була частиною соцтабору, радянська людина не дуже цінувала навіть ті матеріальні блага, які мала. Натомість югославські вироби користувалися значно більшим попитом; спекулянти продавали їх дорожче, адже все, що було ближче до "загниваючого Заходу", вважалося більш цінним.
Щороку в СРСР працівникам виплачували тринадцяту зарплату, що була своєрідною річною премією. Існувала також прогресивна система винагород, яка діяла, якщо завод перевищував планові показники. Однак, незважаючи на ці доплати, грошей завжди не вистачало, що призводило до появи несунів — осіб, які крали сировину або готову продукцію на своєму підприємстві. Крадуться все, починаючи від канцелярських товарів і закінчуючи продуктами харчування, наприклад, ковбасою. Єдине місце, де не було "несунів", — це нотні фабрики, хоча й там можна було б винести папір, який потім міг би стати в нагоді для переробки.
Ознайомтеся також з думкою Олени Стяжкіної: "Ми обговорюємо сучасність лише тими термінами, які використовували для опису минулого."
"Несунів", звичайно ж, жорстко критикували і висміювали в заводських стінгазетах, фейлетонах, а також на сторінках гумористичних видань "Крокодил" і "Перець".
Ганебно також було бути летуном, тобто тим, хто часто міняв місце роботи. Окремою радянською чеснотою було мати один-єдиний запис у трудовій книжці, тобто прийшовши у 18-23 роки на першу роботу, залишатися на ній до пенсії.
Після трудового дня радянські люди не мали багато можливостей для відпочинку та радості. Це особливо стосувалося тих, хто жив у комунальних квартирах, де концепція особистого простору, усамітнення та спокою була значно обмежена. "Комуналкою" називали житло, що ділили кілька сімей: у кожної була своя кімната, але коридор, кухня та санвузол використовувалися спільно.
Мешканці комуналок, звісно ж, за кожної нагоди шукали вихід назовні. Моя баба з дідом ходили на танцплощадку. Також дід забивал козла, тобто грав у доміно. Доміно було популярною грою; згадці про нього знайшлося місце навіть у поезії Ліни Костенко: "Багряне сонце сутінню лісною / у просвіт хмар показує кіно, / і десь на пні під сивою сосною / ведмеді забивають доміно".
Зображення: Володимир Соколаєв
Відпочинок радянської людини. "Є намір з радістю зустріти новий рік"...
Батько натомість любив слухати ввечері "вражеские голоса". Він мав добрий транзисторний приймач і ловив "Голос Америки", "Свободу", "Бі-бі-сі" й "Німецьку хвилю". Всі ці програми глушили, тобто створювали перешкоди радіохвилям, але навіть крізь шум і тріск можна було почути голоси дикторів.
"От дурна країна", -- казав батько про СРСР і так завершував кожен радіосеанс. Він не був бунтарем: цим його антирадянська фронда і обмежувалася. Я також швидко навчилася знаходити "вражеские голоса", але зацікавилася ними тільки раз -- у 1991-му, коли у Москві був путч і спроба відсторонення від влади Горбачова.
Коли мені виповнилося 17, я згадала про події з життя моєї матері, яка в цьому ж віці пережила незабутні миті. Моя мама, що є наполовину росіянкою та наполовину українкою, покинула київський університет, до якого планувала вступити в 1968 році. Це сталося після того, як вона стала свідком емоційного зриву дівчини, яка в сльозах і відчаї скаржилася на несправедливість під час іспитів. "Пятая графа", -- лунали перешіптування з-за дверей, де працювала комісія. Це вказувало на те, що дівчина була єврейкою, адже в п’ятій графі радянського паспорта вказувалася національність.
Таким чином, СРСР виявився державою, яка не лише характеризувалася "розвиненим соціалізмом" і високим рівнем алкоголізму, але також і глибоким антисемітизмом.
Серед термінів, що мають політичний підтекст, можна згадати, наприклад, "гонки на лафетах" — іронічне позначення серії смертей радянських генсеків, які очолювали Комуністичну партію СРСР. У проміжку з 1982 по 1985 рік ці лідери — Брежнєв, Андропов, Черненко — помирали один за одним, і над нашою школою постійно майорів червоний прапор, обплетений чорними стрічками. Ми, радянські піонери, були безмежно щасливі, адже кожна смерть генсека означала ще один день відсутності уроків.
Ознайомтеся також з думкою Петра Яценка: "Для молоді часи Радянського Союзу – це вже стара екзотика".
...Дописую ці рядки під час чергової повітряної тривоги. Дописую, маючи перед очима попередження про черговий МРО -- масований ракетний обстріл. Просто зараз народжується новий лексикон -- лексикон війни. І це завдяки державі, яка робить усе можливе, аби затягти нас туди, звідки ми виборсалися 35 років тому. У брехню, фальш, пропаганду і цензуру. Головне -- у відсутність свободи.
Коли в СРСР на прилавках з'являлися чоботи, люди часто кидалися їх купувати, навіть не приміряючи. Вони могли взяти взуття, яке не відповідало їхньому розміру – наприклад, жінки з 38-м розміром нерідко брали 36-й. Це робили або з метою перепродажу, щоб заробити гроші, або сподіваючись, що зможуть їх розносити. Процес розношування відбувався по-різному: наприклад, всередину заливали спирт, який тоді використовували для лікування практично всього – від екзистенційних криз до занадто малих черевиків.
Зображення: Володимир Соколаєв
З власного досвіду дитинства та молодості можу стверджувати: взуття не розношувалося. Воно продовжувало тиснути і натирати, так само як і вся ця тричі проклята країна — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Я б не хотіла знову втиснути ногу у тісні черевики, а свою душу — у тісні рамки, які називаються СРСР або будь-якою іншою версією цієї імперії.
#Євреї #Україна #Взуття #Роздрібний магазин #Росія #Радянський Союз #Російська мова #Москва #Відень #Українська мова #Африка #Болгарія #Київська міська рада #Комуністична партія Радянського Союзу #Хліб #Східний фронт (Друга світова війна) #Санкт-Петербург #Югославія #Західний світ #Товари #Російські анекдоти #Косметика #Володимир Ленін #Леонід Брежнєв #Ковбаса #Михайло Горбачов #Юрій Андропов #Вечеря #Комсомол #Київ #Нікарагуа #Аркадій Райкін #Дієслово #Маргінал #Пляшка #Михайло Булгаков #Ліна Костюк #Кафетерій #Дефіцит #Горілка #Британська радіомовна корпорація #Володимир Висоцький #Радянський чоловік #Країни Балтії #Старий папір #Рух піонерів #Пил #Короткохвильове радіо #Костянтин Черненко
