Як Ізраїль бореться за своє існування в умовах посилення руху ухилянтів.

Подія, що відбулася у Львові ввечері 8 липня, коли натовп перевернув та розгромив автомобіль групи оповіщення ТЦК на Сихові після затримання чоловіка, якого розшукували, вже викликала численні коментарі з боку влади та експертів. Омбудсмен висловився про "кризу довіри", що призвело до нової хвилі обговорень щодо необхідності реформування системи мобілізації.

Це неприємна ситуація, яка вражає своєю очевидністю, проте зовсім не є унікальною. В Ізраїлі, де конфлікт триває вже багато років, питання призову до армії стало не просто епізодом, а проявом хронічної політичної кризи, що триває десятиліттями. Тут відбуваються масові акції протесту, перекриття доріг, арешти тисяч ухилянтів, а також існує реальна загроза падіння уряду. Це не просто локальна ситуація, а рух з власною назвою, ідеологією, представниками в парламенті та сотнями тисяч людей, готових виступити на захист своїх поглядів, стверджуючи, що вони ніколи не служитимуть.

Детальніше про характерні риси ізраїльської моделі розкриє Еспресо.

Держава, в якій відсутні цивільні особи, за винятком тих, кому це заборонено релігійними нормами.

изображение: reuters

Ізраїль давно став зразковим прикладом для обговорень про мобілізацію. Обов'язковий призов до Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) існує з моменту створення держави в 1948 році і охоплює не лише чоловіків, а й жінок — що є рідкісним явищем у світі. Другий начальник Генерального штабу ізраїльської армії Ігаль Ядін висловив цю ідею дуже вдало: в Ізраїлі немає цивільних осіб, всі є солдатами, які перебувають у 11-місячній відпустці.

Резервна система в Ізраїлі є не просто формальністю, а важливою складовою національної обороноздатності. Згідно з планом, у випадку великого збройного конфлікту, повна мобілізація резервістів повинна бути завершена протягом 24 годин. Західні військові експерти іноді з гумором називають ізраїльську армію "важкоозброєним ополченням" через те, наскільки глибоко інтегрована система резерву в повсякденне життя ізраїльського суспільства (з населенням близько 10 мільйонів осіб). Кожен громадянин залишається придатним до мобілізації практично до 40 років, а призовна система організована таким чином, щоб надавати відчуття вибору, а не примусу.

Все це справді виглядає як модель дисципліни і суспільного консенсусу. Але є один сегмент ізраїльського суспільства, для якого це правило ніколи не діяло - і саме навколо нього останні роки розгортається тривала й гостра внутрішньополітична криза.

Компроміс, спочатку запланований як короткостроковий, перетворився на небезпечну ситуацію.

Ще на початку формування держави один з архітекторів сучасного Ізраїлю, Давид Бен-Гуріон, уклав угоду з ультраортодоксальною єврейською спільнотою (харедім) щодо звільнення студентів єшив (релігійних навчальних закладів) від військової служби, спираючись на принцип "Торато умануто", що означає "Тора як професія". Тоді йшлося про декілька сотень осіб, і цей крок став символічним жестом на підтримку відновлення традиції вивчення Тори, яка зазнала руйнування під час Голокосту.

Вісімдесят років потому ця "тимчасова" пільга перетворилася на серйозну структурну проблему: харедім сьогодні становлять приблизно 13-14% єврейського населення Ізраїлю, що складає близько 1,3 мільйона людей. Численні чоловіки призовного віку роками користуються звільненням від військової служби, просто через те, що навчаються в єшиві. Іншими словами, якщо не бажаєш служити, стаєш студентом релігійного навчального закладу.

Спільнота хареді керується принципом, який чітко висловив один з її сучасних лідерів, Моше Рот: вивчення Тори має бути на першому місці, і жодна обставина, навіть потреба в захисті країни, не може бути виправданням для його ігнорування. Головний рабин сефардської громади Ізраїлю, Іцхак Йосеф, колись зазначив, що якщо почнеться примусова мобілізація, громада може масово покинути країну. Це свідчить про те, що така позиція не є маргінальною, а представляє офіційну думку впливових релігійних партій, які протягом багатьох років беруть участь у формуванні урядових коаліцій. Без їхньої підтримки жоден ізраїльський прем'єр не зможе отримати стабільну більшість. Тому їхня політична вага забезпечує існування "лазівки" в системі мобілізації протягом тривалого часу.

Коли витримка народу вичерпалася.

У 2025 році в Ізраїлі проходив ультраортодоксальний мітинг "Марш мільйон", що виступав проти військової служби. Фото: France 24.

Перелам стався не одразу. Але 7 жовтня 2023 року, після "свого 11 вересня", тобто великого нападу ХАМАС і початку війни в Газі, ізраїльська армія зіткнулася з гострим дефіцитом особового складу. І тут питання, чому одні йдуть на фронт, а інші продовжують сидіти в єшивах за державний кошт, перестало бути суто теологічною дискусією і стало питанням елементарної суспільної справедливості.

У червні 2024 року Верховний суд Ізраїлю одноголосно постановив, що без окремого закону, який би розрізняв студентів єшив та решту призовників, загальний обов'язок військової служби поширюється на хареді так само, як і на всіх інших громадян. Суд прямо назвав багаторічну практику звільнень "недійсним вибірковим правозастосуванням" і "серйозним порушенням верховенства права та принципу рівності перед законом".

Спільнота відреагувала миттєво і з великим розмахом. Хареді перекрили вулиці Єрусалима та Бней-Брака. У жовтні 2025 року понад десяти тисяч представників громади зібралися навіть біля консульства Ізраїлю в Нью-Йорку. Під час так званого "маршу мільйона", який організувала мережа єшив після серії арештів студентів за непокору, зібралися настільки численні натовпи, що поліція була змушена перекрити всі дороги до Єрусалима, залучити дві тисячі співробітників та закрити головний залізничний вокзал міста. На той момент було затримано 800 осіб із майже семи тисяч зафіксованих ухилянтів-ортодоксів.

Цифри говорять самі за себе: згідно з останніми оцінками ізраїльської армії, на середину 2026 року кількість осіб, яких можна вважати ухилянтами від призову, досягає приблизно 32 тисяч. Ще близько 50 тисяч отримали офіційні попередження. Загалом, прогнозується, що число тих, хто потенційно може потрапити під цю категорію, становитиме від 80 до 90 тисяч. Незважаючи на це, поліція за рік з початку кризи змогла заарештувати лише 17 таких ухилянтів. Це свідчить про те, наскільки чутливою є ця тема для політичного контексту, і влада фактично утримується від активних дій у цьому напрямку.

Політика в полоні релігійної принциповості.

фото: Getty Images

Те, що розпочалося як суспільний конфлікт, швидко перетворилося на серйозну загрозу для уряду Біньяміна Нетаньягу. Ультраортодоксальні партії Шас і Об'єднаний іудаїзм Тори, без підтримки яких коаліція не може розраховувати на більшість у Кнесеті, неодноразово ставили ухвалення закону про звільнення від військової служби умовою своєї підтримки. Вони навіть погрожували утриматися від голосування за бюджет країни та ініціювати розпуск парламенту.

Навесні 2026 року, у той час як Ізраїль вів паралельну війну з Іраном, прем'єр-міністр Нетаньягу разом із міністром фінансів Бецалелем Смотричем оголосили про тимчасове призупинення розгляду закону, що стосується звільнення хареді. Це рішення було прийняте з метою прискорення ухвалення воєнного бюджету. Опозиція відразу ж розцінила цей крок як визнання невдачі законопроєкту. Однак це було лише відтермінування: вже влітку партії хареді поновили тиск, оголосили бойкот голосувань у коаліції та висунули вимогу про розпуск Кнесету та проведення дострокових виборів. Вони вели торги щодо дати голосування, прагнучи, щоб вона збігалася з періодом, зручним для мобілізації їхньої виборчої бази.

Сам законопроєкт про призов різні критики й досі описують як юридично сумнівний та переповнений лазівками документ, який формально нібито розширює призов хареді, а по суті консервує звільнення для студентів єшив на постійній основі. Саме тому він викликає опір навіть усередині коаліції Нетаньягу: частина депутатів відкрито відмовляється його підтримувати, попри тиск і публічні погрози. Паралельно просувається інша, ще резонансніша ініціатива - Основний закон про вивчення Тори як "фундаментальну цінність" ізраїльського суспільства, з формулюваннями, які опоненти прямо звинувачують у спробі юридично прирівняти сидіння над релігійними текстами до служби в армії...

Коли цей законопроєкт обговорювався в липні, засідання комітету Кнесету перервали бойові ветерани з посттравматичним синдромом, які прийшли вимагати від депутатів-хареді підтримки для солдатів - перш ніж ті просуватимуть закони на користь тих, хто взагалі не служив.

То чи можливий компроміс?

Конфлікт навколо мобілізації хареді не є простим питанням про організацію призову (як забезпечити присутність, як карати ухиляння, як зробити процес більш гуманним), а стосується самої суті легітимності обов'язку. Хареді не висловлюють думки на кшталт "ми готові до служби, але просимо зробити це справедливіше", як часто можна почути в Україні. Офіційна позиція хареді полягає в тому, що вивчення Тори є вищим пріоритетом за захист держави, і жоден компроміс у цьому питанні не можливий, адже йдеться не лише про організаційні аспекти, а про ієрархію цінностей.

Саме тому всі спроби створення компромісного законодавства в Ізраїлі виглядають схоже: вони формально розширюють коло призовників, але насправді залишають масові звільнення без змін, доповнюючи це косметичними санкціями, такими як обмеження на виїзд за кордон до 26 років або зменшення субсидій. Критики вважають, що ці заходи легко обходяться, а їх реальне застосування залишається під питанням. Таким чином, це більше нагадує політичне перемир'я, яке має на меті зберегти коаліцію. Тому такі угоди розпадаються щоразу, коли виникає новий тригер: будь то арешт чергового ухилянта, необхідність ухвалення військового бюджету чи наближення виборів.

Що з цього може бути корисним для України, а що ні?

Цілком зрозуміло, чому виникає спокуса провести аналогію між мобілізаційними процесами в Україні та Ізраїлі. В обох випадках спостерігається значний рівень суспільної напруги, пов'язаної з явкою на військову службу, конфлікти довіри між населенням та владою, а також звинувачення у несправедливості. Влада в обох країнах опиняється у ситуації, коли їй потрібно балансувати між потребою поповнити армію і ризиком дестабілізації внутрішньої ситуації. Українські експерти вже не раз звертали увагу на ізраїльський досвід, пропонуючи вчитися на його прикладах. Однак варто пам’ятати, що Ізраїль також має свої внутрішні виклики, пов'язані з мобілізацією, і питання полягає не лише в наявності проблем, а й у тому, як їх ефективно вирішувати, зменшуючи негативні наслідки.

В Ізраїлі хареді вже майже вісім десятиліть відкрито заперечують саму ідею обов'язку, спираючись на свою релігійну ідентичність та політичний вплив. Це створює суттєво відмінний досвід порівняно з українським, через що методи, які можуть спрацювати в одній ситуації, в іншій можуть виявитися абсолютно недоречними. Сучасна система мобілізації в Україні, безсумнівно, потребує більшої прозорості, встановлення єдиних стандартів для груп, що займаються оповіщенням, а також швидкого і відкритого розслідування спірних випадків. Ці питання піднімають як критики, так і експерти, які пропонують або відмовитися від традиційного формату вуличного оповіщення (так званої "бусифікації"), або ж перейти до максимально універсальної мобілізації без винятків, що була б сприйнята як більш справедлива.

Ізраїльська влада стикається з абсолютно інакшою проблемою — відсутністю політичної здатності переконати певну частину свого виборчого корпусу в тому, що принцип рівності перед законом поширюється і на них. Це незважаючи на те, що навіть Верховний суд держави підтримує цей принцип.

Отже, можна стверджувати, що суспільне незадоволення мобілізацією є не аномалією, а цілком природним явищем для країн, які ведуть тривалі війни. Особливо це стає помітним з часом: чим довше триває конфлікт, тим більше суспільство вимагає справедливості та рівності для всіх. Однак жодна демократія в світі досі не змогла розробити бездоганну модель, яка б одночасно задовольняла потреби військових, поважала права окремих громадян і не провокувала нові суперечності. Адже війна завжди є випробуванням не лише для армії, а й для основи суспільного договору, який потребує постійного перегляду в пошуках балансу між свободою, справедливістю та вимогами виживання держави.

Досвід Ізраїлю свідчить про те, що навіть країна, яка протягом багатьох років спиралася на загальну військову службу для забезпечення своєї безпеки, сьогодні змушена переосмислювати давні домовленості. Цей процес супроводжується чималими труднощами: судовими рішеннями, масовими протестами, політичними кризами та складними переговорами.